Вулиця із столітньою історією

     Згідно постанови ВУ ЦВК "Про адміністративно-територіальний поділ Київщини" від 12 квітня 1923 року повітове містечко Христинівка   Уманської волості  Київської губернії   стало районним центром.  Утворювались нові організації, установи, збільшувалась кількість населення. Людям потрібне було житло.  В 1924 році на мапі Христинівки з'явилась вулиця Дзержинського (тепер це вулиця Миколи Наконечного).  Вулиця закінчувалась там, де зараз вулиця Травнева. Тоді там були поля.. Місцевість була заболоченою, тому нові забудовники копали дренажні канави. Садиби мали по 37 соток. Садили фруктові дерева, будували будиночки і господарські споруди.  Хати з глини, вкриті соломою. В багатьох господарствах були корови.  Хоч в цьому році до ладу електростанція, в хатах світили гасовими лампами і каганцями.

       Вся непарна сторона вулиці  - це приватні будинки. А парна сторона починалась із старого  стадіону, який  є ровесником цієї вулиці.( Тепер тут - парк імені Тараса Шевченка).  Стадіон був огороджений парканом, який був зроблений із шлаку. Для  Христинівки це був дуже дешевий матеріал. Один паровоз за поїздку з Вапнярки, наприклад, спалював приблизно чотири тонни вугілля.  Великі купи  шлаку були  на території  паровозного депо. З нього будували не тільки паркани, а й будинки. На стадіон було три входи, один з яких був саме з цієї вулиці. Там, де і зараз вхід з табличкою "Парк імені Т.Г.Шевченка". Вздовж  частини цього паркану  по цій вулиці  був літній кінотеатр. Сам паркан був однією із стін  цієї установи. Паркан огороджував стадіон з усіх чотирьох сторін, в тому числі  і по вулиці Шевченка.  На розі вулиці Шевченка  (де зараз бар "Оріон"), знаходився магазин   РАЙСТ,  він був промтоварним, книжним  був книжковим, продуктовим, а  пізніше - магазин "Ветеран"...

 За цим магазином, де зараз брама приватного гаража,  був вхід в РАЦС. На весілля приходили подивитись багато людей. Десь до середини 50-х років минулого століття наречені були у віночках із воскових квіток, з різнокольоровими атласними  стрічками. Пізніше голови наречених почала прикрашати фата, яку оздоблювали гілочками аспарагусу (в народі його називають "заячий холодок").

      Коли ця установа перейшла в новозбудоване приміщення по вулиці Соборній,  міськрада зробила там  квартири. В одній із них жив О. В. Залізняк, який походив з роду знаменитого ватажка Коліївщини. Олексій Вікторович  був ініціатором, організатором і першим директором районного музею. .   Поряд  стоїть напізруйнована хатинка. По ній можна уявити, якими були перші будівлі на цій вулиці. Зубопротезна майстерня  тут стоїть уже не один десяток років. В ній кілька разів робили ремонт. Зараз це гарна сучасна будівля.

 Двоповерховий будинок  на році вулиць Наконечного і Соборної,  в якій розмістився приватний магазин "Шедевр", збудований на місці будівлі,  в якій було 6 маленьких однокімнатних квартир. Будинок той був старим, господарі до кожної  кімнати прибудовували ще кухню, коридорчик, встановлювали плиту і оформляли продаж як окремої квартири.  Цей будинок служив житлом людям майже 80 років і був  знесений в 2003 році.

     Через дорогу , а це вже вулиця Соборна - будівля, яка була дитячим садком №1. Садочок там був перед початком ІІ-ї світової війни.  В роки окупації в цьому будинку німці ремонтували свою техніку. Там вони і жили. В  них  була кухня. Як згадує  Євгенія Крижна, вона маленькою дівчинкою ходила туди просити їсти...  Після того,як з Христинівки вигнали окупантів, в цьому приміщенні була районна бібліотека, яку розбомбили в 1941 році. В 50-х роках бібліотека перейшла в приміщення по вулиці Музичній, а  в будинку знову залунали дитячі голоси. Скільки христинівчан були вихованцями  цього дитячого закладу, і не перелічити. Сюди переводити і діток із дитячих ясел №56, поки залізниця не збудувала дитячий садок по вулиці Флорешській. Зараз у цьому  приміщення будинкоуправління та деякі організації....

      Далі йдуть житлові будинки. Гарні, чепурні, деякі двоповерхові. Асфальт, алейка з плитки, посаджені декоративні дерева... А вулиця пам'ятає ґрунтове бездоріжжя, алейку попід паркани. Бетонні квадратні плитки зняли, коли проводили  газ у домівки і теперішню алейку змістили  ближче до проїжджої частини дороги. Ця частина вулиці, поважна за віком, поповнилась новими садибами після 50-70-х років минулого століття, коли місто розросталось від вулиці Травневої .

     В 2013 році вулиця отримала нову назву - імені Миколи Наконечного, мера, який  багато  зробив для міста.  На цій вулиці висаджено багато дерев: сакура, ялинка, сосна... В цьому році  багато жителів на новорічні свята прикрасили зелені красуні біля своїх дворів ігашками, гірляндами, жовто-блакитними стрічками. Зародилась гарна традиція

   Пам'ятає ця вулиця багато людей і подій. Серед тих, ким пишається наша громада -  Олексій Микитович Русько, який жив на цій вулиці, закінчив із золотою медаллю школу (тоді вона мала назву "Залізнична школа №18") Сюди він приїжджав до батька, відвідував друзів і сусідів. Відомий хімік і педагог, займав посаду ректора Київського державного університету 3 1938 по 1944 рр.  Зараз у тому будинку живе його племінниця.

   В минулому році ця вулиця на колінах зустрічала Героя, старшого лейтенанта  Родіона Задояного, який загинув 20 серпня 2025 року, захищаючи незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України. 

     Гарна вулиця, на якій живуть гарні люди в гарних будинках.  Хай зустріне  вона наших Героїв з Перемогою. Все буде Україна!

Кохання миті чарівні

    На календарі - 14 лютого, отже всі, хто кохав, кохає чи чекає кохання святкують  день закоханих - День святого Валентина.   Адже сьогодні свято найкращого почуття, яке дає сили і натхнення, радість і захоплення, підтримує віру і надію. Кохання народилось тоді ж, коли і люди. Воно дає крила, допомагає пережити неприємності і горе... 

    В наші дні, коли йде ця проклята війна, кохання допомагає нашим  бійцям боронити нашу землю, адже вони борються з ворогом за краще життя, за своїх коханих. Війна не може вбити кохання.

     Про це найвище почуття складено безліч пісень, написано мільйони віршів, сотні тисяч книг. Саме такі книги зібрані на нашій книжковій виставці "Мелодія двох сердець".  Біля неї пройшов поетичний марафон "Так ніхто не кохав..." Христинівчани, юні і не дуже, читали свої улюблені вірші про кохання. Хтось читав з книжки, хто декламував по пам'яті. Але всі вкладали у ці вірші свою душу.  

    Хай і далі живе це вічне і прекрасне почуття. Хай воно дасть нам силу перемогти ворогів і будувати мирне щасливе життя з коханими.

І живе в наших серцях Лесина пісня

   Переконана, що в Україні немає людини, яка не знає  Лесі Українки, не читала її творів, не захоплювалась силою духу, глибиною її таланту. Великий митець належить не лише своїй епосі. Художні образи, ідеї, переживають автора і стають надбанням поколінь, народів, як і кожного разу прочитують по новому, щоразу відкриваючи свіжі, актуальн пласти закладених думок, почуттів, проблем.  До митців, що пережили свій час, а їхні твори збагатили скарбницю духовної культури належить наша славетна землячка, талановита майстриня художнього слова Леся Українка. Цього року ми відзначаємо знаменну дату – 155-річчя від дня її народження.

   25 лютого 1871 року в Новограді-Волинському в сім’ї Косачів народилася донечка, якій дали ім’я Лариса. Зовсім маленькою її кликали Лося, а у 5 років вона попросила, щоб її називали Лесею. Родина Косачів була знана волелюбними і літературними традиціями. Батько, Петро Антонович Косач людина прогресивних поглядів, юрист за освітою. Мати – відома українська письменниця Олена Пчілка, людина освічена, енергійна, походила з родини Драгоманових. 

      Росла і виховувалася Леся в середовищі демократично настроєної української інтелігенції. Батьки Лесі Українки багато уваги приділяли вихованню дітей (їх було шестеро), їхній гуманітарній освіті, розвивали цікавість до літератури і мистецтва, вивченню мов. Мати намагалася схилити дітей до літературної праці, самостійної творчості, перекладацької роботи. Батько передплачував різноманітні журнали, газети, багато читав дітям, намагався розширити їхній кругозір, ніколи не нав’язуючи власних поглядів. Любов до України, до її культури була закладена на генетичній основі.  Доля  Лесі Українки — це героїчна тридцятилітня боротьба з туберкульозом («тридцятилітня війна») на тлі розквіту геніального талантупопри тяжкі фізичні страждання, вона стала символом  незламності, створивши  геніальні твори. Її ім'я овіяні легендами, легендами про сильну жінку, талановиту майстриню слова, про справжню українку.. Символічно, що в українську і світову літературу вона ввійшла, як Леся Українка. 

        Її твори видавались багатотисячними тиражами. Її творча спадщина -270 віршів, 20 драматичних творів, а ще з-під її пера вийшли поеми, проза, казки, переклади...П'ять років тому в нашій державі презентували перше нецензуроване видання. Це 14 томів прекрасних творів письменниці, які  знайдено. Відновлено фрагменти і матеріали, вилучені цензурою в попередніх виданнях. Також додано текстологічні , історико-літературні коментарі....  

      Прогресивне люд, тво готується відзначити ювілей письменниці. Готуються до цієї дати і бібліотеки нашої громади. Організовуються книжкові виставки, складаються сценарії літературних вечорів, поетичних вернісажів, годин патріотичної поезії, квестів, вікторин, поетичних марафонів, інформин,  серпантинів її літературних героїв...

     Завітайте до бібліотек Христинівщини, візьміть книгу з творами  нашої Лесі, вдумайтесь у її пророчі і щирі слова, сповнені любові до народу, до України.   

     Ми сильна і героїчна нація. Ми переможемо клятих рашистів. Силу для перемоги нам дає любов до своєї Батьківщини, знання історії і прекрасні твори  наших майстрів слова, серед яких яскравою зіркою пломеніє ім'я Лесі Українки.

    Все буде Україна!      

                                                         

  

Афган - наш вічний біль, наша пекуча пам'ять...

 Афганістан...  Ця далека мусульманська країна асоціюється в нашій свідомості з болем втрат, горем, справжнім пеклом, до якого потрапили зовсім молоді наші хлопці. Зовсім різне бачення тих подій у тих, хто це спланував, хто надавав накази і у тих, хто їх виконував. Для нас та війна - події в чужій країні, але через горнило смертельних боїв пройшли і українські військовослужбовці: чиїсь батьки,  родичі, земляки... Для них Афган - страшна пам'ять страшної війни, уроки якої мають бути засвоєні нашими політиками, щоб ніколи такого більше не повторити.

       Христинівщина заплатила і свою страшну ціну за ту війну: вбиті, скалічені, але вірні військовій присязі наші земляки.  Вони уже сивочолі чоловіки, ті, що бачили афганське пекло. Їх розповіді - уроки історичної правди, які зібрані в книгах і статтях. Весь цей матеріал -  на виставці-інсталяції "Афганістан: чужа війна, український рахунок". 

       Правда про ті події - запорука того, що ніколи  українці не платитимуть своєю кров'ю за чужі амбіції і  прорахунки.

 

Христинівка вперше згадується в його "Літописі"

 Самійло Величко народився 11 лютого 1670 року. Він  був військовим канцеляристом гетьманської канцелярії і Генеральної військової канцелярії. Він мав доступ до величезної кількості документів державної ваги, які міг використовувати як джерела для своєї праці. Крім того, він був освічений: закінчив Києво-Могилянську академію, був ерудований, знав декілька мов, принаймні латину, польську і німецьку.«Літопис» Величка є найбільшим, у порівнянні з іншими козацькими літописами, адже його обсяг складає близько півтори тисячі рукописних сторінок. С. Величко, створюючи свій текст, опрацював близько 270 документів, понад 20 історичних праць, стільки ж літературних творів.Ця книга цікава не тільки для істориків, а й для всіх, кого хвилює минувшина України. Саме в цій книзі вперше згадується Христинівка  в 1754 році.

  Він писав історію України на основі документів: акти, універсали, листи, хроніки - все це він перетворив на цілісну картину минулого держави. У центрі - не царі, а козацько-руська нація, народ із власною державністю, територією, державністю, героями.

         В його "Літописі" живе пам'ять, наша історія, наше життя.  І вони -вічні.

Безпечний інтернет - наш друг!

 

10 лютого — День безпечного Інтернету.

Інтернет — це можливості, спілкування, навчання й розваги. Але водночас — і ризики. Кібербулінг, шахрайство, фейкові «друзі», небезпечні челенджі, вербування та маніпуляції — з цим можуть стикатися діти щодня в онлайн-просторі. Сьогодні понад 70% дітей в Україні активно користуються мережею, і не завжди вміють вчасно розпізнати загрозу. Саме тому безпека в Інтернеті — це не про заборони, а про знання, уважність і довіру.

Бібліотека для дітей працює над тим, щоб діти: знали правила цифрової гігієни; вміли сказати «ні» небезпечному контенту; не залишалися наодинці з проблемами. Безпечний Інтернет починається з простих речей: думай, перевіряй, не поспішай і завжди звертайся по допомогу.

Захищаємо дітей — офлайн і онлайн.

 

 

Схиляємо голови у скорботі

    Бібліотечні працівники Христинівської громади глибоко сумують зі смерті колишньої директорки районної бібліотечної системи  Розумович Галини Іванівни і висловлюють щирі співчуття рідним  та близьким покійної. Відійшла у вічність прекрасна, добра, чуйна, толерантна, освічена людина, мудрий керівник. Горе велике, але пам'ять про неї житиме завжди в наших серцях.  Пішла із життя хороша людина, залишивши після себе  добрий слід.

Спочивайте з миром, шановна колего.