Сільська жінка - берегиня нації і роду

      Українське село - це неповторне поєднання  мальовничої природи, збереження традицій прадідів, затишні будинки з отими шевченківськими вишнями, над якими гудуть хрущі та щирої гостинності. Багатовікова матеріальна, а головне - духовна спадщина, народні ремесла, унікальні архітектурні пам'ятки  роблять кожне село перлиною  національної культури. Головним скарбом села є люди - працьовиті, добрі, відповідальні. Кожне село - це ніби велика родина, де не просто всі всіх знають, а й співпереживають, , підтримують, допомагають. Серед таких людей і корінна жителька села Рижа Тетяна Михайлівна. Народилась вона 20 липня 1938 року в сім'ї  Мазуренків - Ганни Демидівни  та Михайла Захаровича.  Дитяча  пам'ять зберегла лише уривки з років війни і окупації, а от повоєнне дитинство в селі - то такі спогади, що їх забути не можна. Босоноге дитинство - то про неї і її ровесників. Було важко, але їх сім'я дочекалась живим з фронтових доріг чоловіка і батька. Яка то була радість!  Колишній фронтовик знову пішов працювати в колгосп.  Дівчинка росла на радість батькам доброю, працьовитою, привітною. Сім'я тримала господарство, обробляла город і Тетянка була гарною помічницею. В 1953 році закінчила Орадівську семирічку і 8 клас Ягубецької середньої школи. А далі за навчання потрібно було платити, а колгоспники зі своїх трудоднів такої змоги не мала.

    Мала вправні руки, то  пішла навчатись в Умань на курси швачок, які закінчила з відзнакою. Але працювати пішла в колгосп у ланку. Було їй неповних 17 років.  Восени 1955 року стала на весільний рушник з односельцем Рижим Василем Євсейовичем.  Молода господиня вправлялась і дома і на роботі. Їй наділили 2,5 га буряків, які потрібно було двічі просапати, прорвати, вирвати-викопати, почистити і повантажити  на підводи. І гектар гороху, який  косила ручною косою. Ніяких  поблажок на молодість і вагітність ніхто не давав. До останнього дня працювала на буряках, поки й не народила 23 жовтня 1956 року свою донечку Оксану. Така ж ситуація була і з народженням  другої доньки Лариси: робота на полі до самих пологів. Старшій дочці було вже 10 років, ніби і нянька, але покидати на неї маленьку дитину на цілий день  не можна було. В селі працювали ясла, коди і віддала свою меншечку. А через три роки лелека знову відвідав цю працьовиту сім'ю, принісши їм сина. Назвали його Романом. Сестрички бавили малого, були для нього і виховательками, і подружками по дитячих забавах. Діти росли, а мама працювала: в ланці, в дитячих яслах, сторожем ... А коли в Орадівці відкрили новий свинарний комплекс, Тетяні Михайлівні запропонували працювати на станку молодняка. Комусь робота на свинофермі може здатись брудною і неважливою, але Тетяна Михайлівна, яка там попрацювала 31 рік (навіть після оформлення пенсії там трудилась) знає, яка це робота важлива і відповідальна. Про добросовісне відношення до роботи свідчать Похвальні Грамоти і  Подяки. Особливе місце серед нагород займають медаль "Ветеран труда" та диплом переможця Всеукраїнського конкурсу працівників сільського господарства "Кращий за професією", на якому стоять підписи голови комітету Української аграрної біржі та головного редактора "Сільські вісті".

    Йшли роки. Василь Євсейович і Тетяна Михайлівна працювали і ростили дітей, мріяли про їх майбутнє.  Добротний їх будинок завжди радісно приймав гостей, вправна господиня частувала  частувала смаколиками, за столом лунали жарти, пісні і спогади. А яке весілля  організували для дочок! Декілька днів гуляло півсела, Весілля було із дотриманням народних традицій, з музикою, танцями...  Сина проводжали  на військову службу гучно і весело: з гарним частуванням, з хорошими побажаннями. А потім на їх обійсті засумували, затужили труби духового оркестру, проводжаючи в потойбіччя господаря. Овдовіла Тетяна Михайлівна, але дала раду собі, своїй господі. Дочекалась сина з армії і весілля йому робила вже сама, втирала сльози болю, ховала їх від усіх, але як же боліла душа...

      Не зачерствіло її серце, вона зберегла доброту і повагу до людей. Дає лад в господі, любить поспілкуватись з людьми, по можливості донатить на ЗСУ.

  Вона щаслива бабуся і прабабуся: має п'ятеро онуків і семеро правнуків.  Хвилюється за  сім'ю старшої дочки Оксани, яка опинилась на окупованій Херсонщині, за тих кровинок, які виїхали за кордон...

    Мріє пані Тетяна дожити до Перемоги, а на своє сторіччя зібрати всю родину за своїм столом, кожного поцілувати і обійняти... Дай, Боже, їй віка і здоров'я, сили і терпіння, хай збудуться її мрії. А я від імені односельців дякую їй за працю, привітність, жіночу мудрість.

 

 

     

Талант до живопису - у спадок

       Краса оточує нас всюди: в навколишній природі, в гармонії квітів, в шелесті дерев, в нескінченності струмків... І як добре, що є люди, які вміють передати цю красу за допомогою свого бачення і свого таланту. Магія живопису художника – в умінні зупинити миттєвості світу. Живопис дозволяє побачити, як світло і фарби стають дуже гарними картинами.

Саме такими є картини христинівчанки Лесі Голик, доньки відомої на Черкащині поетеси і художниці Галини Василівни Бортник (Жук), випускниці Львівського художнього училища.

Народилась вона в 1993 році у місті Львів. Пізніше сім'я переїхала до Христинівки. Тут Леся пішла в перший клас у Христинівській ЗОШ №2.  В школі були уроки, цікаві і не дуже, а дома був культ живопису, поезії, пісні, народного фольклору. Це було те, чим жила її мама, яка працювала художником-оформлювачем. На роботі вони малювала те, що потрібно, а дома творила те, до чого тяглась душа. Оживали на полотні спогади, краєвиди, краса, яка оточувала.  В такій атмосфері  відчуття прекрасно і зростала Леся із сестрою. Саме від мами, від її генів вона успадкувала цей дар - передати пензлем те, що хвилює душу. З гордістю відвідували мамині виставки, допомагали носити їй картини, слухали захоплені відгуки відвідувачів. Коли сама почала малювати, вже і пригадує, але це було давно...

Після закінчення школи, навчалась у Уманському гуманітарно-педагогічному коледжі ім.Т.Г.Шевченка за спеціальністю "дошкільне виховання,пізніше закінчила  Уманський ДПУ імені П..Тичини (факультет "Дошкільне виховання") та художні дворічні курси в Київському освітньо художньому центрі за спеціальністю "Викладач, керівник студії студії образотворчого мистецтва".

 Свою трудову діяльність розпочала в 1990 році як учитель ГПД та викладач образотворчого мистецтва в Заячківській школі. З 2000 року працювала в Орадівській ЗОШ І-ІІІ ступенів  заступником директора з виховної роботи та вчителем образотворчого мистецтва. В 2004 році в Христинівській спеціалізованій школі №1 - заступник директора з виховної роботи  та вчитель хореографії. Три роки працювала в цій школі учителем початкових класів. Працювала і в Христинівській школі №2 (Знову заступником директора з виховної роботи та учителем образотворчого мистецтва).  Була директором  ЗДО №3 "Сонечко", а зараз Леся Михайлівна  очолює ЗДО №2 "Малятко".

  Працює завжди з душею, з вогником, з творчим підходом. Освітні установи, де вона працювала - як виставкові центри, яскраві, актуальні, світлі і добрі.

Пані Леся напередодні Дня художника в Україні розгорнула виставку своїх картин в центральній бібліотеці. Її полотна зачаровують своєю красотою, насиченими кольорами,неповторністю рідної природи, природною гармонією... З картин постають мальовничі  куточки Христинівщини, в яких відчувається запах трави, шелест листя, аромат квітів і фруктів... Картини викликають почуття умиротворення, любові до української землі.

Запрошуємо всіх поцінювачів живопису відвідати цю виставку, доторкнутись до магії краси, таланту, світлої любові до навколишнього світу. Ви зможете подивитись картини, залишити свій відгук, поспілкуватись з майстринею пензля, яка є учасником і лауреатом багатьох виставок.

Бібліотека працює з 9.00 до 18.00.

Живе слово рідного краю

   Душу рідної землі найповніше розкриває слово її поетів. Вірші поета-земляка – це ніби голос самого народу, його пам’ять, його біль і надія, що звучать у римах. Саме такою є поезія Станіслава Зінчука. В ній оживають знайомі пейзажі: вишневий садок, райдуга в небі, запах стерні, біленькі хати і мамині приказки і її пісні...

Любов до рідної землі у Станіслава Сергійовича – щира, болюча і непохитна. В наш непростий час вона стає закликом любити Україну, боротись за Перемогу, берегти своє коріння та людську гідність. Його рядки – це міст між минулим і майбутнім, нагадування про те, хто ми є і звідки родом. Він своїм поетичним словом вчить нас любити свою малу батьківщину і відчувати відповідальність за неї. Поетичне слово поета-земляка не старіє, бо воно народилось із правди і любові до рідної магнетичної землі, отже – житиме вічно у вдячній пам’яті наступних поколінь...

Про Станіслава Зінчука ми розповідаємо користувачам бібліотеки, рекомендуємо його книги, проводимо по них поетичні години, обговорення і голосні читання. В день народження Поета ми провели екскурсію по літературному музею та літературно-краєзнавчу годину «Його поезія – золотий запас таланту».

На світлині – новопризначена завідувачка Сичівської бібліотекою-філією Ніна Засохашвілі знайомиться з матеріалами літературного музею. Ніна Андріївна – переселенка, тому ім'я Станіслава Зінчука відкриває для себе вперше. Віримо, що його того творчість знайде відгук у її серці і вона розповідатиме про нього, його життєві погляди й читачам своєї книгозбірні. Бо, це та поезія, яка живе, бо вона є життям, правдою, вірою і надією. З нею ми залишаємося справжніми українцями-патріотами.

Майстриня слова з Христинівської колиски

     

       У цій жінці з приємною посмішкою гармонійно поєднується талант в усьому: в роботі, творчості, дружбі та рукоділлі. Батьки виховали її чесною і доброю, а доля щедро обдарувала багатогранним художнім хистом. Саме такою ми знаємо нашу талановиту землячку Олену Сомик, яка увійшла в українську літературу під колоритним псевдонімом – Сіяна Жорна. Ці глибокі слова стали для неї не просто творчим іменем, а символом нерозривного зв’язку з рідним українським корінням.

Пані Олена народилася і виросла тут, у Христинівці. Тут живе її матуся, живуть її найближчі друзі, тут спочиває її батько... Звідси вона колись зробила свої перші кроки у дорослий світ, і саме тут набирається нових сил, спокою та наснаги.

У шкільні роки її улюбленим предметом була історія, і дівчина щиро мріяла стати істориком. Та життя склалося інакше – вона закінчила сільськогосподарський виш. Проте в глибині душі весь цей час зрів письменницький талант. Сьогодні він розквітнув букетом виданих книг, серед яких детективні романи: «Люті пацюки», «Англійський локон», «Солдат Роман», «Zappa», «Великий Мові Поді», «Хрещатик на Дніпрі».

В літературній вітальні нашої центральної бібліотеки відбулася неймовірно тепла зустріч із письменницею. Спілкування з читачами за чашкою запашного чаю було невимушеним, щирим та по-домашньому затишним.

Наша гостя захопливо розповідала про закулісся своєї творчості та події, які передували створенню кожної книги. Читачі активно розпитували пані Олену про те, як вона обирає назви для творів та імена для своїх персонажів, з якими фінансовими викликами стикається автор при виданні книг, а також про її творчі плани та майбутні книги. Секрет її романів простий: ці книги тримають інтригу до останньої сторінки, а на їхніх сторінках можна впізнати людей, які живуть зовсім поруч із нами.

Фіналом зустрічі став обмін теплими побажаннями, автограф-сесія та спільні світлини, які ще довго нагадуватимуть про цей особливий день. Приємні спогади та натхненний післясмак від спілкування залишаться в серці кожного присутнього надовго.

Шановна Сіяно Жорна! Колектив бібліотеки та ваші читачі щиро бажають вам міцного здоров'я, невичерпної енергії, здійснення всіх творчих задумів, нових захопливих книг та, звісно ж, відданих шанувальників! Чекаємо на нові зустрічі!

Гарний подарунок читачам бібліотеки від автора

Сьогодні, у Всеукраїнський день бібліотек листоноша доставила до нашої книгозбірні бандероль. В ній – три нові книги, які ще пахнуть друкарською фарбою. Це подарунок автора Володимира Камкова (Володимира Глухова), який обрав свій літературний псевдонім на честь рідного міста Глухова.

Наші користувачі зможуть познайомитися з двома частинами автобіографічного роману-трилогії «Сходинки до храму» та «Лабіринти храму», які побачили світ у 2019 та 2020 роках, та романом «Сонячне коло», який вийшов у цьому році.

Його книги автобіографічні, глибоко емоційні, сповнені роздумів про людину, її місце в житті, про війну, віру і життєвий вибір.

Війна для нього- це конкретні люди і події, адже він жив у Донецьку, з якого вивіз батьків. Він тричі побував в зоні бойових дій, востаннє – як військовий лікар.

Книги актуальні і цікаві, вони знайдуть своїх читачів. А пану Володимиру ми дякуємо за книги, за його діяльність, яка дає можливість читачам відкрити світ письменницького бачення подій і людських доль.

Здоров’я Вам, шановний авторе, творчої наснаги, а нам – гарних Ваших книг!

Бабин Яр: голосами мертвих, у серцях живих...

       Друга світова війна залишила в історії України дуже багато кривавих  сторінок. Одна з них - трагедія Бабиного Яру в Києві, який став символом страшного злочину - Голокосту від куль. Тут нацисти масово розстріляли невинних людей: євреїв, ромів, полонених, пацієнтів лікарень, мирних жителів...

   За два дні, 29 та 30 вересня 1941 року в Бабиному Яру було вбито десятки тисяч людей. Історики називають цифру від 70 до 150 тисяч людей, яких жорстоко вбили на цьому страшному місці, адже розстріли тут тривали весь період окупації...

    Не минула гірка участь і євреїв, які проживали в Христинівці та навколишніх селах. Масові розстріли були в Христинівці, Талалаївці, Івангороді, Кузьминій Греблі...  В бібліотеках цих сіл зібрані матеріали про цю страшну трагедію: спогади старожилів, книги, статті...

    Ми  схиляємо голови в скорботі. Пам'ятаємо, щоб людство не забуло і не допустило повторення  таких страшних трагедій.

Високе звання – солдат ЗСУ

  

     Другий рік служить в ЗСУ наш земляк Дубіцький Владислав Андрійович. Скромний чоловік з мирною професією будівельника став на захист України в травні 2025 року.

Народився він 4 грудня 1991 року в молодій сім'ї Андрія Петровича і Алли Андріївни Дубіцьких в селі Івангород, які одружились після знайомства в сільському клубі. Нещодавно мобілізований прикордонник закохався в тендітну бібліотекарку. Вони виявились ідеальною парою, обоє беручкі до роботи, які замість гучних гулянок воліли займатись домашніми справами. Раділи народженню сина, мріяли про його щасливу долю. Вона огортала своєю турботою і ніжністю, батько вчив бути справжнім чоловіком: сильним, чесним, роботящим.

Школу закінчив в Івангороді. За ці роки отримав освіту, визначився, яка професія буде до душі, навчився дружити і цінувати дружбу і чесність у відносинах. Школа дала знання, батьки привчали до роботи і допомоги по господарству. Коли народилась сестричка Тетяна, він заявив, що буде її завжди захищати. Він дійсно став її другом і захисником, огорнув її турботою старшого брата.

Після школи він закінчив Вінницьке художнє професійне училище № 5, здобув професію будівельника. Кельма і лопата, шпатель і молоток в його руках ставали інструментами, які допомагали будувати і ремонтувати. Довгий час працював і на залізниці, в Христинівській дистанції колії.

Уже майже півтора року Владислав носить військову форму Української Армії. Він не проходив строкову службу, тому все починав з нуля: вивчав стрілецьку зброю, військову техніку, вчився стріляти по мішенях... Навчання проходив в одній із західних областей нашої держави. Там прийняв Військову Присягу, яка зобов'язує бути захисником Батьківщини. Служить у соціальній службі транспорту – спеціалізованому військовому формуванні у складі Міністерства України, яке забезпечує стійке функціонування та відновлення транспорту України.Служба небезпечна і відповідальна. Коли колона із зброєю і всім необхідним рухається на передову, хвилюються водії машин, командири частин,і вони, солдати охорони. Всі діють злагодженою командою, чітко, оперативно реагують на дані розвідки, свої спостереження. Бінокль в руках, автомат напоготові... Попадали і під обстріл, але діяли без паніки, виводили колону. Бо там, на нулі хлопці їх чекають.

А дома Владислава чекають мама і тато, бабуся Марія і донька Мирослава, сестра Таня і племінниця Вікторія, друзі і колеги. Коли приїжджав у відпустку, тепло обіймав своїх найдорожчих, допомагав по господарству. А от про службу говорив мало і неохоче. Зате з теплотою розповідав, які чудові його хлопці – його бойові побратими. Є у Владислава улюблений вид відпочинку – риболовля. Він – затятий рибалка. Це в них в роду ця любов до вудки. Цю науку вдалої риболовлі він отримав від батька і від діда. Там є багато тонкощів і нюансів. Кілька годин біля ставка з вудкою дають йому сили, енергії, заспокоюють нерви, роблять думки світлішими.

Зараз Владислав Андрійович на Дніпропетровському напрямку. Буває важко, буває страшно. Але віра не залишає їх. Вони вірять в Перемогу, адже їм є кого захищати.

Віримо їм і ми. Молимось за них, схиляємо голови в глибокій шані за їх силу і мужність. На колінах стаємо перед пам'яттю тих, хто загинув, щоб жили ми і наша держава.

Разом з твоїми рідними молимось за тебе, Владиславе, і ми, знайомі твоїх рідних, їх колеги і сусіди. Здоров;я тобі, сили і витримки, Божої опіки і Перемоги.

Все буде Україна!