Літо, книга, парк

      Вже кілька років центральна бібліотека організовує книжкові виставки в парку імені Тараса Шевченка.  В затінку дерев христинівчани мають змогу познайомитись з новими книгами і періодичними виданнями, прийняти участь в опитуваннях, вікторинах та задати питання працівникам бібліотеки. 

    Ось і сьогодні ми традиційно  перенесли свою роботу в парк. Люди вже звикли до такої форми популяризації книги, підходять, роздивляються друковані видання, вибирають для себе книги і журнали, пропонують свої домашні книги, цікавляться, коли ще буде така можливість: почитати та поспілкуватись на свіжому повітрі. Тож, до нових зустрічей, шанувальники друкованого слова.

Коли доля повертає до рідного порогу...

                                                               Розкажу про читача

         Зараз у нашому селі проживає багато людей, які приїхали сюди, рятуючись від вибухів і бомбардувань на Сході України. Серед них і Кравченко Ганна Володимирівна.

      Народилась вона тут, у Великій Севастянівці 7 вересня 1952 року. Батьки Бевз Володимир Андріянович і Зінаїда Іванівна працювали в колгоспі. Ганна була другою дитиною в цій сім'ї, їй дістався  захист старшого брата Петра, а вона була нянькою для молодшої  на десять сестри Марії.  Вона вже була школяркою, в неї були спільні заняття і ігри з ровесниками, але часто доводилось дивитись за молодшою сестрою, брати її з собою. 

   Час пролетів швидко, і  з атестатом зрілості, маючи неповних 17 років, зібрала валізу, документи і поїхала поїздом в Донецьк. Взагалі, багато христинівчан їхали туди на роботу та навчання.  Молода Ганна  навчалась в Українському заочному будівельному технікумі .  Життя було насиченим і цікавим: навчання, контрольні, танці в БК... Тут вона познайомилась  з Миколою Петровичем Кравченком.  Родом він був із Сумщини, а на Донбасі проходив строкову службу. Високий сержант з погонами внутрішніх військ покорив серце нашої землячки.  1971 рік  став для неї багатим на  важливі події: вона отримала диплом бухгалтера,  і змінила дівоче прізвище на Кравченко.  Не було гучного весілля, розписались у ДРАЦС (тодішньому ЗАГСі) і почали втілювати мрії про сімейне життя.  Жили на Сумщині, потім повернулись у Покровськ, де після двох років  роботи будівництві, Ганна  отримала ключі від нової квартири. Дістала свій диплом бухгалтера і пішла  працювати у страхову компанію, чоловік працював бульдозеристом. 

     Побудували гарну дачу, яка для господині була віддушиною після життя серед  бетону і асфальту, Виросла в селі, тому поралась біля землі  з радістю:  грядки з овочами, маленький доглянутий сад і на кожному вільному  клаптику ґрунту - квіти.  Вже стали дорослими і їх діти: Лариса, яка стала львів'янкою, майстриня із вправними руками,  в яких з ниток  і тканини  виходять пошити, вив'язані, мереживні  дуже гарні вироби; син Олег - підприємець в  Дніпрі. Найбільше болить мамине серце за свого  молодшого "мізинчика" Євгена, який з перших днів повномасштабного вторгнення рф в Україну, служить в ЗСУ у десантно-штурмових військах.  Вона, здається, живе від дзвінка  до дзвінка, якого так чекає і  його: "Мамо, в мене все добре".

      А самій довелось покинути в Покровську і квартиру, і дачу, і все нажите,  щоб повернутись  13 березня 2022 року в  батьківську хату у Великій Севастянівці.  Вона має статус ВПО, і невичерпну енергію і бажання жити, спілкуватись, допомагати, творити добро. 

   Там, на Донеччині, вона брала участь у художній самодіяльності, бо гарно декламує вірші, яких, до речі, знає багато напам'ять, приймала участь у роботі клубів за інтересами...

  Тут, в селі, де закопана її пуповина, садить город і розводить квіти, є активною читачкою сільської бібліотеки. Вона цікавий співрозмовник, кохається в поезії, розповідає про своє життя. А книги для читання просить підбирати, щоб там не було трагічних подій. Каже, що в житті пережила багато сумних   моментів  і  гірких втрат.

     Бажаємо нашій шановній пані Ганні здоров'я, сили, достатку, хороших новин, гарних книг. Хай повертається живим і здоровим з Перемогою її син,  хай доля дарує ще багато мирних років життя.

        Ірина Сивак, завідувачка Великосевастянівською бібліотечною філією

Радіоли і телевізори: де їх ремонтували півстоліття тому...

                                                                                                                       Христинівка від А до Я

В кінці 60-х років минулого століття в оселях христинівчан почали з'являтись телевізори. чорно-білі важкі, вони ставали показником стабільності і достатку сім'ї. Телевізори , які на той час показували 2 програми, вмикалися часто, люди дивились новини, кінофільми, передачі: «Алло, ми шукаємо таланти», «Нумо, хлопці», «Нумо, дівчата», а як же було не подивитись КВК чи фігурне катання на ковзанах?

Але телевізори, ці лампові та напівпровідникові апарати, часто виходили з ладу. В Христинівці телеательє не було, везти такий апарат в Умань на ремонт, було  проблематично. Була послуга виклику майстра додому. Це займало багато часу.  І коли в кінці 1960-х років відкрили в нашому місті телеательє, яке було філією  Уманського, люди зраділи, бо це дійсно було важливо і актуально.

Телеательє стало головним центром ремонту та обслуговування телевізорів у місті. Розташоване в умовах стрімкого зростання популярності телебачення, воно забезпечувало працездатність тогочасних теле- і радіоапаратів. Популярними були марки «Горизонт»,»Рекорд»,»Весна», «Темп»...

Першу свою прописку телеательє отримало по вулиці Миколи Наконечного, там, де зараз розташована зубопротезна лабораторія. Телеательє забезпечувало перші підключення, технічне обслуговування та ремонт телевізорів для жителів міста та району. Воно було важливим осередком побутової електроніки та телекомунікацій в регіоні того часу. Це була державна організація, яка координувала масове впровадження телебачення на Христинівщині, включаючи встановлення антен та надання доступу до «блакитних екранів». Майстри підприємства ремонтували також радіоли та складну аудіоапаратуру.

Там було дві кімнати, в одній – стіл приймальника замовлень, в другій працювали телемайстри. Їх було п'ять осіб, один із них – Леонід Петрович Іванов, (на жаль, уже покійний), майстер- самоук. В Христинівці користувався заслуженим авторитетом, його послугами охоче користувалися. Очолював цей колектив довгий час Борис Мартинов.

Приміщення було пристосованим, а кількість телевізорів швидко зростала. Ті телевізори, які привозили на ремонт, іноді доводилося складати один на одного.

Надавало телеательє таку послугу, як ремонт апаратури дома. Можна було прийти чи зателефонувати і подати таку заявку.

Коли викликали майстра додому, він приходив до клієнтів із характерною важкою дерев'яною або дерматиновою валізою. У ній обов'язково були: паяльник та каніфоль з припоєм, запас радіоламп, цешка (тестер для діагностики Ц4313 або Ц4315), викрутки з ізольованими ручками (бо всередині телевізора була небезпечна напруга до 25 кіловольт!), пасатижі, кусачки та обов'язково пензлик або маленька щітка, щоб вимітати пил, який роками збирався всередині корпусу. Коли була нестача запасних частин (кінескопів, блоків розгортки, радіоламп), майстер проявляв винахідливість, ремонтуючи та адаптуючи наявні плати. Його робота була схожа на магію. Якась годинка і кінескоп починав повільно світитися, повертаючи в родину затишок та звук улюблених передач...

В 1970-х роках телеательє святкувало новосілля по вулиці Флорештській (тодішній Кооперативній), 11. Добудований і відремонтований будинок, де по сусідству була прокуратура. Але і в цьому приміщенні бригадир телеательє Борис Мартинов в місцевій газеті («Трибуна хлібороба» від 5 червня 1980 року) скаржився на тісне приміщення, відсутність автотранспорту та інші проблеми, які впливали на ремонт телеапаратури та обслуговування клієнтів.

В оселях людей уже з’явилися кольорові телевізори, такі як «Рубін», «Весна», «Берізка», «Електроніка», «Славутич», «Таурас», збільшилася кількість телеканалів. Навантаження на телеательє зростало. Відверто кажучи, багато телемайстрів ремонтували телевізори в обхід телеательє – «калимили», як тоді казали.

Із здобуттям Україною незалежності та появою великої кількості імпортної техніки, ательє зіткнулося з необхідністю розширення послуг та переходом на ринкові відносини. 23 червня 1993 року на розі вулиць теперішньої Соборної і Флорештської, на місці, де перед цим стояв книжковий магазин, було відкрито технічний центр «Славутич-сервіс» з ремонту телевізорів та радіоапаратури.

В умовах сучасного ринку класичні комунальні і державні ательє припинили своє існування. Слово «телеательє» можна вже віднести до архаїзмів. Заводи, які виробляли телевізори в Україні, або припинили свою роботу, такий як Київський «Електронмаш», або стали приватними підприємствами. Для українців стали доступними імпортні телевізори, легкі, сучасні, з виразним зображенням.

Телеательє нашого міста теж давно зачинило свої двері, але історія, яку воно допомагало створювати, триває. Завдяки праці тих майстрів тисячі містян свого часу вперше побачили культові фільми та дізналися про головні новини епохи. Сьогодні техніка вже інша, але наша любов до кіно та жага до знань – вічні. Дивіться якісні фільми, залишайтеся в курсі новин і пам'ятайте: історія міста пишеться прямо зараз, у тому числі – перед нашими екранами.

Віримо, що скоро на всіх каналах буде оголошеного про нашу Перемогу, і ми будемо жити в мирній державі.

Все буде Україна!

P.S. Шановні друзі, ми давно пишемо історію нашого міста і зараз працюємо над розділом про сферу побуту. На разі, шукаємо знімки (зовнішній вигляд, інтер'єр, робочі моменти) та історії, пов'язані з міським телеательє, що працювало у 1960–1990-х роках.

Можливо, ви чи ваші рідні там працювали? Або у вас збереглися фото колективу чи ремонт майстра на виїзді?

Будь ласка, поділіться фотографіями або доповненнями до нашого допису у коментарях чи напишіть у приватні повідомлення чи безпосередньо завітавши у центральну бібліотеку за адресою: м. Христинівка, вул. Шевченка, 56.

Збережемо історію разом!

Про батька прочитаємо в книгах

  Батько – опора і основа міцної сім'ї. Це – наставник, захисник, вчитель, порадник і друг. Саме він своїми плечима прикриває сім'ю від життєвих буревіїв і негараздів. Він вчить дітей бути добрими, чесними, працьовитими, самостійними. Скільки книг написано про Батька-трудівника, Батька-Воїна, Батька-Героя. Скільки татусів виборюють для своїх нащадків незалежність і свободу України, скільки їх загинули в ім'я миру і справедливості.

Саме про справжніх чоловіків, які гордо носять звання «Батько» розповідають нові українські видання книжкової виставки «Батько – це сила, родини основа», яка організована в центральній бібліотеці нашої громади.

Матеріали виставки знайщли відгук у читачів. Бажаємо всім батькам всіляких гараздів, а нам – гарних книг про них.

Санітарна освіта – це актуально

В наш час санітарна освіта допомагає формувати здоровий спосіб життя, запобігати поширенню хвороб та виховувати відповідальну поведінку. Про це та інше говорили працівники СЕС під час зустрічі з працівниками центральної бібліотеки. Говорили про те, як підтримувати ментальне здоров'я, як розпізнати перші ознаки ментальних розладів, про шкідливість тютюнокуріння, про вакцинацію, про донорство. Особливу увагу приділили питанню профілактичних обстежень для раннього виявлення серцево-судинних захворювань, цукрового діабету, онкології та інших станів до появи симптомів. В Україні діє державна програма «Скринінг здоров'я 40+», що дозволяє пройти ці базові аналізи та огляд безоплатно.

Працівники СЕС відповіли на питання та залишили буклети з даних питань для користувачів бібліотеки. Дякуємо за інформацію і чекаємо нових спілкувань.

Юні гості бібліотеки

Буяє червень, який приніс тепло, гарну погоду. Саме гарний час для прогулянок і екскурсій. Юні христинівчани 2-А класу Христинівського ліцеюю № 1 з учителями Л.І.Білоусовою і О.В.Миханчук відвідали центральну бібліотеку.

Після відвідування дитячого відділу, користувачами якого вони є, школярі прийшли у відділи, які обслуговують дорослих наших земляків. У народознавчій світлиці провідний бібліотекар Тетяна Тімофєєва показала їм старовинні речі вжитку наших прабабусь: скриню, прядку, глечики... Діти поколихали колиску, заглянули в скриню... Цікаво, бо більшість цих речей вони ніколи і не бачили.

У музей загиблих Героїв «Пантеон пам'яті» вони зайшли принишклі і серйозні. Портрети загиблих Героїв Христинівщини, їх речі, нагороди, квіти і чорна хустина – бережуть пам'ять про тих, хто загинув, щоб жила Україна і її народ.

Діти повинні знати про тих, хто боронив нас. Серед цих Героїв – випускники ліцею, в якому діти зараз навчаються, їх сусіди, знайомі. Шануймо їх пам'ять...

Хай наші діти дочекаються Перемоги і ростуть під мирним небом України.

Коли батько – взірець мужності і доброти

    

Серед рис характеру які притаманні справжнім чоловікам – сила, мужність, доброта. Саме таким є і житель нашого села Клапоусь Дмитро Юрійович. Народився він 7 вересня 1982 року в селянській родині Лариси Іванівни і Юрія Леонідовича. Батько хлопчика рано пішов з життя. Дмитро виріс добрим, чесним, щирим. Дитинство в селі має свої принади і переваги: гарна природа, щире спілкування з ровесниками, а ще коли поряд є стадіон і можливість грати у футбол, то життя здається взагалі чудовим. Швидко пролетіли шкільні роки, і юнак отримав повістку з райвійськкомату. Навіть не намагався ухилитися від військової служби, вважав це чоловічим обов'язком. Після прийняття Військової присяги пройшов навчання в сержантській школі в селі Дівічки в Бориспільському районі. Під час служби був командиром відділення артилерійської розвідки в Білій Церкві. Служив чесно, з відповідальністю ставився до служби, до поставлених завдань. Для фізично підготовленого молодого воїна і служба здавалася легкою.

Тому й після демобілізації підписав контракт з частиною, яка займалася військовою охороною. Пізніше працював у місцевому господарстві, у військовій частині.

А свою другу половинку і шукати далеко не довелось – сусідська дівчинка, яка жила на їхній вулиці, за роки його військової служби стала такою, що молодий сержант не міг відвести від неї очей. Таня, Тетянка, Тетяна Олександрівна увійшла в його серце, в його душу, змінивши прізвище Кожухівська на Клаповусь. 22 червня 2003 року молоді люди стали на весільний рушник. А через рік лелека відвідав їх сім'ю. Народився син Віталій, гордість і спадкоємець. Мама вчила його бути добрим і щирим, а батько був прикладом того, яким повинен бути справжній чоловік: роботящим, умілим. Так як пан Дмитро дуже захоплювався футболом, результативно грав у складі сільської команди, то і сину передав це своє захоплення.

Дмитро Юрійович за своєю природою – воїн і захисник. З 2018 року служив в АТО. Йому і зараз сниться Попасна Донецької області, де прийняв своє бойове хрещення. 24 лютого 2022 року Дмитро Клапоусь зустрів з автоматом в руках. Там, в його рідних Розсішках, вибухали боєприпаси, а він, сержант артилерії зустрічав ворога вогнем і ненавистю під Краматорськом. Бої, вибухи, нальоти ворожої авіації – такі реалії війни. А ще – фронтові побратими, які стають рідними людьми. І дуже боляче і гірко на душі, коли гинуть ті, з ким мріяв про Перемогу.

Коли його молодший брат Євгеній Сьомін в 2024 році став воїном ЗСУ, то він написав рапорт, щоб служити в одній бригаді. Сподівався, що зможе уберегти, прикрити. Але його брат, кулеметник, лейтенант, командир роти зник безвісти. В сім'ї живе надія на його повернення.

А Дмитро Клапоусь був двічі поранений: 13 вересня 2025 року в плече, вдруге отримав опік обличчя і контузію – занадто близько пролунав той фатальний вибух. Тому довелось лікуватись в Харківському військовому шпиталі з подальшою реабілітацією в Дніпрі.

7 травня цього року, враховуючи те, що брат пропав безвісти, Д.Ю.Клапоусь залишив військову службу. Він залікував обпечене обличчя, але душевні рани болять і тривожать.

Його мужність і сміливість, вірність військовій присязі оцінена командуванням ЗСУ – «Золотий хрест» (2025 рік), Відзнака Президента України «За оборону України».

Є в цій сім'ї ще одна болюча рана – загибель брата дружини Івана Олександровича Кожухівського. Він повернувся «на щиті», знайшов свій вічний спокій у Розсішках. Його могилу часто відвідують рідні. Коли з Умані приїжджає дружина загиблого Героя з сином Ярославом і дочкою Мирославою, їх чекають родичі. Це спільне горе об'єднало родину.

Дні, проведені на передовій, бойові побратими живуть в споминах, приходять у сни. Дмитро Юрійович вірить у нашу Перемогу, в силу наших Збройних Сил. Займається домашніми справами, господарством. У вільний час любить посидіти з вудкою, порибалити, подумати серед природи. Знає, що жив правильно, залишився вірним своїм принципам, своїм переконанням. Сім'я, яку створив, є його надійним тилом, підтримкою. Пишається сином, випускником Уманського національного університету садівництва. Серед пріоритетів нашого шанованого земляка – сім'я. Любить відпочивати, коли рідні поряд, коли лунають спогади, розповіді про події і звучать мрії.

Дай, Боже, щоб всі мрії нашого земляка здійснились. Здоров'я йому і його родині, достатку, хороших новин, багато років життя під мирним небом після нашої Перемоги.

Все буде Україна!