Христинівчини під куполом парашута: погляд в минуле

                                               

Нещодавно. 15 червня, минуло 90 років з того дня, коли в Христинівці було збудовано парашутну вишку.  Це було в 1936 році. До початку бомбардувань України фашистами залишалось 5 років. А в газетах,  по радіо, у виступах агітаторів і керівників  країни різних рівнів відчувалось оте:"Якщо завтра війна..."  Людей готували: посилювалось патріотичне виховання в школах, в організаціях і установах, створювались різні гуртки по підготовці стрільців, радистів, санітарів...  А парашутисти були овіяні якоюсь романтикою. Молодь мріяла про стрибки з парашутом, про здійснення подвигів.  І коли  в райцентрі почала функціонувати ця вежа, бажаючих скористатись нею було багато. Такі вишки були встановлені в багатьох містах. Вони стали символом епохи та масовим захопленням авіацією. Вони  слугували  для початкової підготовки десантників та патріотичного виховання  молоді через спортивні товариства. 

   Базовий принцип наземної підготовки  підготовки  парашутистів розробив конструктор І. П. Гроховський в 1933 році. Вежа мала робочий майданчик зверху. Парашут був у розкритому стані на металевому каркасі. Обов'язковою процедурою  було попереднє зважування, оскільки система балансувалася спеціальними противагами. Людина одягала підвісну систему, після чого можна було здійснювати стрибок. Швидкість цього стрибку була 4-5 метрів за секунду. В той час молодь здавала нормативи на популярні значки  ГТО (Готовий до труду і оборони). Серед нормативів на отримання  цього значка були і стрибки з парашутом.   Там, біля цієї вишки, вдень було багатолюдно: хто стрибав з парашутом, хто прийшов повболівати за родича чи друга, хтось просто дивився, як стрибають інші....

    Такі вишки були надзвичайно важливими для підготовки диверсійно-десантних загонів, адже вони дозволяли відпрацьовувати  вистрибування та правильне положення тіла в повітрі. Багато тих, хто стрибав з парашутом тут, на цьому стадіоні, воювали на фронтах ІІ світової війни. Не всі вони стали десантниками, але підготовку вони пройшли гарну.

      Ця вишка в Христинівці  розміщувалась на старому стадіоні (тепер це парк імені Тараса Шевченка). Стрибки  були платними. Квиток, який коштував 5 копійок,  можна було купити в касі стадіону, яка розміщувалась при вході. Вхід був монументальним: дві стели висотою до трьох метрів заввишки, по обидва боки були гіпсові скульптури  спортсменів. Весь стадіон був огороджений парканом із шлакобетону, мав кілька хвірток:   на теперішню вулицю М.Наконечного і на парк, де тепер знаходиться Братська могила.

   Про відкриття парашутної вишки в Христинівці писала місцева газета. Там же було вміщено її фото. Чорно-білий фотознімок в газеті дійшов до нас в не дуже чіткому вигляді. Але це єдине зображення цієї споруди, яке ми побачили в 4-му випуску збірника краєзнавчих нарисів дослідників історії краю "Краєзнавець Христинівщини", який упорядкував  П.І.Горохівський.  Зробити цей знімок чіткішим нам допоміг Павло Лебеденко. За що ми їм і дякуємо.

    Цю вишку демонтували уже після закінчення ІІ світової війни після нещасного випадку. Старожили розповідали, що жертвою тієї НП стала  Віра Василівна ( прізвище на пам'ятають), яка по необережності впала з висоти. Та трагедія стала офіційною причиною демонтажу цієї споруди.

    Тепер для тих, хто хоче стрибнути з парашута, є літаки, гелікоптери... Хтось готується для військової служби, хтось хоче просто випробувати себе, відчути почуття польоту...  Дай, Боже, щоб настав мир в Україні, і всі стрибки і приземлення були безпечними.

   

Ще одна сторінка трагічної історії нашого краю

       Квітуча українська земля щедро віддячувала хліборобам за їх працю добірними урожаями. Хліба вистачало для їжі людям , для годування домашньої живності, для продажу. Так було, поки владу захопили більшовики. Вони будували нереальні  плани, за які українці платили хлібом і своїм життям. Індустріалізація і колективізація ввійшли в життя наших дідів і прадідів, яким ці плани і постанови партії забрали землю, худобу, реманент, а натомість   принесли голодну смерть.

     Ті страшні події Голодомору пройшлись і по нашій Христинівщині, залишивши після себе могили, біль втрат і пекучі спогади. Аналізуючи події того часу, коли наших земляків примусово заганяли в колгоспи, краєзнавець Петро  Горохівський, на основі публікацій  в газеті "Колгоспник Христинівщини", видав монографію "Шлях на комуністичну голгофу".  Христинівське село в роки колективізації (кінець 20-х - початок 30-х рр. ХХ ст.). У передмові автор характеризує той надзвичайно складний період, коли було взято курс на прискорене створення колгоспів - найбільш зручної форми кооперування. Якою ціною заплатило українське селянство за "світле майбутнє під мудрим керівництвом партії", стало відомо лише в роки незалежності України.  

    А в ті роки влада закликала з розумінням сприймати всі труднощі на шляху до побудови соціалізму. Серед "труднощів" - штучний голод, який забрав мільйони життів українців.

    В монографії на основі газетних публікацій висвітлено початок колективізації в районі, хід хлібозаготівлі, роль партійних, радянських і комсомольських органів в організації Голодомору...  Якими були методи, можна дізнатись з цієї книги.  Кожна подана стаття чи її частина прокоментована автором з погляду зору історика, педагога, патріота. Бо саме зі сторінок газети лунали схвальні слова про відбирання хліба, розкуркулення, роль школярів у виконанні цих планів і постанов...

     Нещодавно Петро Іванович подарував центральній бібліотеці свою нову книгу. Познайомтесь з нею, пориньте в той складний і трагічний період наших прадідів. Можливо, хтоcm прочитає про свого родича чи земляка. І всі разом вклонимось пам'яті наших співвітчизників, в яких забрали землю і життя. Але не змогли відібрати у нас пам'ять. І ця книга - ще одна цеглина нашої  пам'яті, шани  і нескореності.

Літо, книга, парк

      Вже кілька років центральна бібліотека організовує книжкові виставки в парку імені Тараса Шевченка.  В затінку дерев христинівчани мають змогу познайомитись з новими книгами і періодичними виданнями, прийняти участь в опитуваннях, вікторинах та задати питання працівникам бібліотеки. 

    Ось і сьогодні ми традиційно  перенесли свою роботу в парк. Люди вже звикли до такої форми популяризації книги, підходять, роздивляються друковані видання, вибирають для себе книги і журнали, пропонують свої домашні книги, цікавляться, коли ще буде така можливість: почитати та поспілкуватись на свіжому повітрі. Тож, до нових зустрічей, шанувальники друкованого слова.

Коли доля повертає до рідного порогу...

                                                               Розкажу про читача

         Зараз у нашому селі проживає багато людей, які приїхали сюди, рятуючись від вибухів і бомбардувань на Сході України. Серед них і Кравченко Ганна Володимирівна.

      Народилась вона тут, у Великій Севастянівці 7 вересня 1952 року. Батьки Бевз Володимир Андріянович і Зінаїда Іванівна працювали в колгоспі. Ганна була другою дитиною в цій сім'ї, їй дістався  захист старшого брата Петра, а вона була нянькою для молодшої  на десять сестри Марії.  Вона вже була школяркою, в неї були спільні заняття і ігри з ровесниками, але часто доводилось дивитись за молодшою сестрою, брати її з собою. 

   Час пролетів швидко, і  з атестатом зрілості, маючи неповних 17 років, зібрала валізу, документи і поїхала поїздом в Донецьк. Взагалі, багато христинівчан їхали туди на роботу та навчання.  Молода Ганна  навчалась в Українському заочному будівельному технікумі .  Життя було насиченим і цікавим: навчання, контрольні, танці в БК... Тут вона познайомилась  з Миколою Петровичем Кравченком.  Родом він був із Сумщини, а на Донбасі проходив строкову службу. Високий сержант з погонами внутрішніх військ покорив серце нашої землячки.  1971 рік  став для неї багатим на  важливі події: вона отримала диплом бухгалтера,  і змінила дівоче прізвище на Кравченко.  Не було гучного весілля, розписались у ДРАЦС (тодішньому ЗАГСі) і почали втілювати мрії про сімейне життя.  Жили на Сумщині, потім повернулись у Покровськ, де після двох років  роботи будівництві, Ганна  отримала ключі від нової квартири. Дістала свій диплом бухгалтера і пішла  працювати у страхову компанію, чоловік працював бульдозеристом. 

     Побудували гарну дачу, яка для господині була віддушиною після життя серед  бетону і асфальту, Виросла в селі, тому поралась біля землі  з радістю:  грядки з овочами, маленький доглянутий сад і на кожному вільному  клаптику ґрунту - квіти.  Вже стали дорослими і їх діти: Лариса, яка стала львів'янкою, майстриня із вправними руками,  в яких з ниток  і тканини  виходять пошити, вив'язані, мереживні  дуже гарні вироби; син Олег - підприємець в  Дніпрі. Найбільше болить мамине серце за свого  молодшого "мізинчика" Євгена, який з перших днів повномасштабного вторгнення рф в Україну, служить в ЗСУ у десантно-штурмових військах.  Вона, здається, живе від дзвінка  до дзвінка, якого так чекає і  його: "Мамо, в мене все добре".

      А самій довелось покинути в Покровську і квартиру, і дачу, і все нажите,  щоб повернутись  13 березня 2022 року в  батьківську хату у Великій Севастянівці.  Вона має статус ВПО, і невичерпну енергію і бажання жити, спілкуватись, допомагати, творити добро. 

   Там, на Донеччині, вона брала участь у художній самодіяльності, бо гарно декламує вірші, яких, до речі, знає багато напам'ять, приймала участь у роботі клубів за інтересами...

  Тут, в селі, де закопана її пуповина, садить город і розводить квіти, є активною читачкою сільської бібліотеки. Вона цікавий співрозмовник, кохається в поезії, розповідає про своє життя. А книги для читання просить підбирати, щоб там не було трагічних подій. Каже, що в житті пережила багато сумних   моментів  і  гірких втрат.

     Бажаємо нашій шановній пані Ганні здоров'я, сили, достатку, хороших новин, гарних книг. Хай повертається живим і здоровим з Перемогою її син,  хай доля дарує ще багато мирних років життя.

        Ірина Сивак, завідувачка Великосевастянівською бібліотечною філією

Радіоли і телевізори: де їх ремонтували півстоліття тому...

                                                                                                                       Христинівка від А до Я

В кінці 60-х років минулого століття в оселях христинівчан почали з'являтись телевізори. чорно-білі важкі, вони ставали показником стабільності і достатку сім'ї. Телевізори , які на той час показували 2 програми, вмикалися часто, люди дивились новини, кінофільми, передачі: «Алло, ми шукаємо таланти», «Нумо, хлопці», «Нумо, дівчата», а як же було не подивитись КВК чи фігурне катання на ковзанах?

Але телевізори, ці лампові та напівпровідникові апарати, часто виходили з ладу. В Христинівці телеательє не було, везти такий апарат в Умань на ремонт, було  проблематично. Була послуга виклику майстра додому. Це займало багато часу.  І коли в кінці 1960-х років відкрили в нашому місті телеательє, яке було філією  Уманського, люди зраділи, бо це дійсно було важливо і актуально.

Телеательє стало головним центром ремонту та обслуговування телевізорів у місті. Розташоване в умовах стрімкого зростання популярності телебачення, воно забезпечувало працездатність тогочасних теле- і радіоапаратів. Популярними були марки «Горизонт»,»Рекорд»,»Весна», «Темп»...

Першу свою прописку телеательє отримало по вулиці Миколи Наконечного, там, де зараз розташована зубопротезна лабораторія. Телеательє забезпечувало перші підключення, технічне обслуговування та ремонт телевізорів для жителів міста та району. Воно було важливим осередком побутової електроніки та телекомунікацій в регіоні того часу. Це була державна організація, яка координувала масове впровадження телебачення на Христинівщині, включаючи встановлення антен та надання доступу до «блакитних екранів». Майстри підприємства ремонтували також радіоли та складну аудіоапаратуру.

Там було дві кімнати, в одній – стіл приймальника замовлень, в другій працювали телемайстри. Їх було п'ять осіб, один із них – Леонід Петрович Іванов, (на жаль, уже покійний), майстер- самоук. В Христинівці користувався заслуженим авторитетом, його послугами охоче користувалися. Очолював цей колектив довгий час Борис Мартинов.

Приміщення було пристосованим, а кількість телевізорів швидко зростала. Ті телевізори, які привозили на ремонт, іноді доводилося складати один на одного.

Надавало телеательє таку послугу, як ремонт апаратури дома. Можна було прийти чи зателефонувати і подати таку заявку.

Коли викликали майстра додому, він приходив до клієнтів із характерною важкою дерев'яною або дерматиновою валізою. У ній обов'язково були: паяльник та каніфоль з припоєм, запас радіоламп, цешка (тестер для діагностики Ц4313 або Ц4315), викрутки з ізольованими ручками (бо всередині телевізора була небезпечна напруга до 25 кіловольт!), пасатижі, кусачки та обов'язково пензлик або маленька щітка, щоб вимітати пил, який роками збирався всередині корпусу. Коли була нестача запасних частин (кінескопів, блоків розгортки, радіоламп), майстер проявляв винахідливість, ремонтуючи та адаптуючи наявні плати. Його робота була схожа на магію. Якась годинка і кінескоп починав повільно світитися, повертаючи в родину затишок та звук улюблених передач...

В 1970-х роках телеательє святкувало новосілля по вулиці Флорештській (тодішній Кооперативній), 11. Добудований і відремонтований будинок, де по сусідству була прокуратура. Але і в цьому приміщенні бригадир телеательє Борис Мартинов в місцевій газеті («Трибуна хлібороба» від 5 червня 1980 року) скаржився на тісне приміщення, відсутність автотранспорту та інші проблеми, які впливали на ремонт телеапаратури та обслуговування клієнтів.

В оселях людей уже з’явилися кольорові телевізори, такі як «Рубін», «Весна», «Берізка», «Електроніка», «Славутич», «Таурас», збільшилася кількість телеканалів. Навантаження на телеательє зростало. Відверто кажучи, багато телемайстрів ремонтували телевізори в обхід телеательє – «калимили», як тоді казали.

Із здобуттям Україною незалежності та появою великої кількості імпортної техніки, ательє зіткнулося з необхідністю розширення послуг та переходом на ринкові відносини. 23 червня 1993 року на розі вулиць теперішньої Соборної і Флорештської, на місці, де перед цим стояв книжковий магазин, було відкрито технічний центр «Славутич-сервіс» з ремонту телевізорів та радіоапаратури.

В умовах сучасного ринку класичні комунальні і державні ательє припинили своє існування. Слово «телеательє» можна вже віднести до архаїзмів. Заводи, які виробляли телевізори в Україні, або припинили свою роботу, такий як Київський «Електронмаш», або стали приватними підприємствами. Для українців стали доступними імпортні телевізори, легкі, сучасні, з виразним зображенням.

Телеательє нашого міста теж давно зачинило свої двері, але історія, яку воно допомагало створювати, триває. Завдяки праці тих майстрів тисячі містян свого часу вперше побачили культові фільми та дізналися про головні новини епохи. Сьогодні техніка вже інша, але наша любов до кіно та жага до знань – вічні. Дивіться якісні фільми, залишайтеся в курсі новин і пам'ятайте: історія міста пишеться прямо зараз, у тому числі – перед нашими екранами.

Віримо, що скоро на всіх каналах буде оголошеного про нашу Перемогу, і ми будемо жити в мирній державі.

Все буде Україна!

P.S. Шановні друзі, ми давно пишемо історію нашого міста і зараз працюємо над розділом про сферу побуту. На разі, шукаємо знімки (зовнішній вигляд, інтер'єр, робочі моменти) та історії, пов'язані з міським телеательє, що працювало у 1960–1990-х роках.

Можливо, ви чи ваші рідні там працювали? Або у вас збереглися фото колективу чи ремонт майстра на виїзді?

Будь ласка, поділіться фотографіями або доповненнями до нашого допису у коментарях чи напишіть у приватні повідомлення чи безпосередньо завітавши у центральну бібліотеку за адресою: м. Христинівка, вул. Шевченка, 56.

Збережемо історію разом!

Про батька прочитаємо в книгах

  Батько – опора і основа міцної сім'ї. Це – наставник, захисник, вчитель, порадник і друг. Саме він своїми плечима прикриває сім'ю від життєвих буревіїв і негараздів. Він вчить дітей бути добрими, чесними, працьовитими, самостійними. Скільки книг написано про Батька-трудівника, Батька-Воїна, Батька-Героя. Скільки татусів виборюють для своїх нащадків незалежність і свободу України, скільки їх загинули в ім'я миру і справедливості.

Саме про справжніх чоловіків, які гордо носять звання «Батько» розповідають нові українські видання книжкової виставки «Батько – це сила, родини основа», яка організована в центральній бібліотеці нашої громади.

Матеріали виставки знайщли відгук у читачів. Бажаємо всім батькам всіляких гараздів, а нам – гарних книг про них.

Санітарна освіта – це актуально

В наш час санітарна освіта допомагає формувати здоровий спосіб життя, запобігати поширенню хвороб та виховувати відповідальну поведінку. Про це та інше говорили працівники СЕС під час зустрічі з працівниками центральної бібліотеки. Говорили про те, як підтримувати ментальне здоров'я, як розпізнати перші ознаки ментальних розладів, про шкідливість тютюнокуріння, про вакцинацію, про донорство. Особливу увагу приділили питанню профілактичних обстежень для раннього виявлення серцево-судинних захворювань, цукрового діабету, онкології та інших станів до появи симптомів. В Україні діє державна програма «Скринінг здоров'я 40+», що дозволяє пройти ці базові аналізи та огляд безоплатно.

Працівники СЕС відповіли на питання та залишили буклети з даних питань для користувачів бібліотеки. Дякуємо за інформацію і чекаємо нових спілкувань.