Найстаріший парк нашого міста

                                                      Христинівка від А до Я

  Святомиколаївський парк веде свою історію з далеких з 1920-1930-х років. Як згадували старожили,  на цьому місці була садиба  якогось місцевого багатія. Революційні події її знищили.  Територія почала заростати кущами, дикоростучими деревами. Селищна рада ухвалила рішення створити парк культури і відпочинку. 

        Парк  приваблював тим, що там був літній кінотеатр. Дерев'яна споруда, яка мала кілька рядів лавок, сцена з накриттям, на якій був екран. Кінобудка теж мала дах, розміщувалась  позаду лавок. Глядацький зал не мав накриття. Тому перегляди фільми  на свіжому повітрі. Часто молоді христинівчани в цьому літньому кінотеатрі призначали побачення своїм обраницям.

     Клумба посередині парку  з ранньої весни і до пізньої осені радувала око  різнобарв'ям  квітів.  Майстром по озелененню в нашому місті  багато років працював Федір Гриняк. Саме завдяки його любові до квітів, наше місто прикрашали доглянуті квітники.

  В правому кутку парку,  ближче до відділку поліції, було кафе - дерев'яна споруда, пофарбована блакитною  фарбою, і називали його "Голубий Дунай". Там можна було купити морозиво, цукерки, печиво, ситро, пиво, пиріжки і цигарки. Працювала ця установа лише в літній період.

         Огороджений парк був з усіх сторін металевим парканом і пофарбований зеленою фарбою.  Ближче до вулиці Чорновола була звичайна криниця, з якої довгі роки брали воду.   Оцинкованим  відром на металевому ланцюгу діставали воду, щоб напитися холодної води. Цією криницею користувались і працівники кафе та літнього кінотеатру.  На початку 1970-х років криниця перестала існувати: пудла зняли, а шахту накрили бетонною плитою.

   В парку любили відпочивати діти, для їх дозвілля середині 60-х років були встановлені великі  гойдалки, але вони побули лише пару років і їх демонтували, Казали, що перевезли в Монастирище (яке на той час було Христинівського району).  Розгойдувались у них, зазвичай по двох. Потрібні були навички і сила.

 З часом огорожу в парку  прибрали, обсадили територію парку декоративними кущами. 

  В травні 1979 року, який був оголошений роком дитини,   було встановлено дитячі гойдалки, каруселі, гірки, машинки, драбинки...  Виготовили їх на підприємствах міста, щоб порадувати маленьких христинівчан.  Зараз на цьому місці облаштована зона відпочинку для дітей "Поляна казок" та дитячий майданчик "Кораблик".

    За останнє десятиліття в парку все змінилось. 

   19 лютого 2018 року  в парку було встановлено  пам'ятник  Святому Миколаю на тому місці, де довгий час стояла на постаменті Зоя Космодем'янська (не зрозуміло, яке відношення вона мала до нашого міста). Пам'ятник Святому  має підсвітку, обсаджений ялинками, до нього веде доріжка з тротуарної плитки. 

  В парку встановлено скульптуру "Закохана пара", облаштована  зону відпочинку для дітей, запрацював фонтан  "Дельфіни".

  Встановлені сучасні ліхтарі  для освітлення в темну пору доби,  прокладені пішохідні доріжки, посаджені дерева і квіти ...  Вирізали старі дерева, на яких так полюбляли гніздитись ворони.  Натомість  в парку висадили  різні кущ, квіти,  дерева, серед яких є  і екзотичні.

    У березні 2021 року невідомі жорстоко розстріляли безпритульного  пса Жовтого- Білана-Марка. Він жив біля цього парку, грався з дітьми та грівся біля  біля магазинів, що були поряд. Діти грались з ним та підгодовували. Після отриманих кульових поранень волонтери намагались врятувати тварину, але випущені в нього понад 20 куль не залишили йому шансів на одужання. Волонтери зібрали кошти, за які виготовили та встановили йому пам'ятник. 

В цьому році тут з'явилась ще одна гарна традиція: перед різдвяно-новорічними святами прикрашати ялинку біля святого Миколая  іграшками.

     Парк має сучасний вигляд, тут полюбляють відпочивати діти, молодь і дорослі.  Саме серед тих, хто живе в нашому місті багато років, можна дізнатись, яким парк був раніше.

         Хай він стає ще кращим, парк, який пам'ятає уже на одне покоління своїх відвідувачів. Віримо, тут будуть відпочивати із своїми рідними і друзями ті, хто боронить нашу волю і незалежність в боротьбі з ненависним ворогом.  Перемоги нам і миру. Все буде Україна!

Пам'яті страчених, закатованих, загиблих в рашистському полоні...

    В ці дні Україна і все прогресивне людство схиляє голови в скорботі перед пам’яттю Захисників і Захисниць України, учасників добровольчих формувань та цивільних осіб, які були страчені, закатовані або загинули у полоні. Цю дату обрано на вшанування роковин трагедії в колишній Волноваській колонії Донецької області. Це страшні події, страшні факти, нелюдські страждання. Ці люди стали жертвами рф, її війни, її кровопролитної політики. Це – злочин росії без строку давності, це – рана України, яка не забудеться, це злочин, який ми не пробачимо...

Про ці страшні події розповідає кннижково-ілюстративна виставка, біля якої була проведена година пам’яті «Оленівка: наш біль, рани і сльози».

Їхні життя покладені на вівтар нашої Перемоги. Ми відплатимо ворогам. Ми вистоїмо і переможемо.

Все буде Україна!

Читання в затінку дерев

    Традиційно в літню пору бібліотекарі центральної бібліотеки  розгортають книжкові виставки в парку імені Тараса Шевченка. Цього разу пропонували нові книги і періодичні видання про цю прокляту війну, яку нав'язали нам рашисти, про Героїв, які стали на захист України, про земляків, які віддали своє життя в ім'я світлого майбутнього.  Ми гордимось своїми воїнами-захисниками, схиляємо голови в скорботі за полеглих героїв, розповідаємо про них нашим землякам. Це вони наближають нашу Перемогу, задля якої українці об'єднались в єдину сім'ю.

        Все буде Україна!

    

     

Христинівчaни під куполом парашута: погляд в минуле

                                                  Христинівка від А до Я

Нещодавно. 15 червня, минуло 90 років з того дня, коли в Христинівці було збудовано парашутну вишку. Це було в 1936 році. До початку бомбардувань України фашистами залишалось 5 років. А в газетах, по радіо, у виступах агітаторів і керівників країни різних рівнів відчувалось оте: «Якщо завтра війна...» Людей готували: посилювалось патріотичне виховання в школах, в організаціях і установах, створювались різні гуртки по підготовці стрільців, радистів, санітарів... В усіх селах району, в багатьох організаціях та в залізничній школі № 18 були створені учбово-військові пункти. А парашутисти були овіяні якоюсь романтикою. Молодь мріяла про стрибки з парашутом, про здійснення подвигів. І коли в райцентрі почала функціонувати ця вежа, бажаючих скористатись нею було багато. Такі вишки були встановлені в багатьох містах. Вони стали символом епохи та масовим захопленням авіацією. Вони слугували для початкової підготовки десантників та патріотичного виховання молоді через спортивні товариства.

Базовий принцип наземної підготовки підготовки парашутистів розробив конструктор І. П. Гроховський в 1933 році. Вежа мала робочий майданчик зверху. Парашут був у розкритому стані на металевому каркасі. Обов'язковою процедурою було попереднє зважування, оскільки система балансувалася спеціальними противагами. Людина одягала підвісну систему, після чого можна було здійснювати стрибок. Швидкість цього стрибку була 4-5 метрів за секунду. В той час молодь здавала нормативи на популярні значки ГТО (Готовий до труду і оборони). Серед нормативів на отримання цього значка були і стрибки з парашутом. Там, біля цієї вишки, вдень було багатолюдно: хто стрибав з парашутом, хто прийшов повболівати за родича чи друга, хтось просто дивився, як стрибають інші.... Обов’язково чергував міліціонер.

Такі вишки були надзвичайно важливими для підготовки диверсійно-десантних загонів, адже вони дозволяли відпрацьовувати  вистрибування та правильне положення тіла в повітрі. Багато тих, хто стрибав з парашутом тут, на цьому стадіоні, воювали на фронтах ІІ світової війни. Не всі вони стали десантниками, але підготовку вони пройшли гарну.

Ця вишка в Христинівці розміщувалась на старому стадіоні (тепер це парк імені Тараса Шевченка). Стрибки були платними. Квиток, який коштував 5 копійок, можна було купити в касі стадіону, яка розміщувалася при вході. Вхід був монументальним: дві стели висотою до трьох метрів заввишки, по обидва боки були гіпсові скульптури спортсменів. Весь стадіон був огороджений парканом із шлакобетону, мав кілька хвірток: на теперішню вулицю М. Наконечного і на парк, де тепер знаходиться Братська могила.

Про відкриття парашутної вишки в Христинівці писала місцева газета. Там же було вміщено її фото. Інформація про цю вишку зустрічається в багатьох краєзнавчих матеріалах, але фотознімок ми змогли побачити лише завдяки подружжю Горохівських. Чорно-білий, відсканований з газети, дійшов до нас в не дуже чіткому вигляді. Але це єдине зображення цієї споруди, яке ми побачили в 4-му випуску збірника краєзнавчих нарисів дослідників історії краю «Краєзнавець Христинівщини», який упорядкував П. І. Горохівський. Зробити цей знімок чіткішим нам допоміг Павло Лебедюк. За що ми їм і дякуємо.

Цю вишку демонтували уже після закінчення ІІ світової війни після нещасного випадку. Старожили розповідали, що жертвою тієї НП стала Віра Василівна (прізвище на пам'ятають), яка по необережності впала з висоти. Та трагедія стала офіційною причиною демонтажу цієї споруди.

Тепер для тих, хто хоче стрибнути з парашута, є літаки, гелікоптери... Хтось готується для військової служби, хтось хоче просто випробувати себе, відчути почуття польоту... Дай, Боже, щоб настав мир в Україні, і всі стрибки і приземлення були безпечними.

   

Ще одна сторінка трагічної історії нашого краю

       Квітуча українська земля щедро віддячувала хліборобам за їх працю добірними урожаями. Хліба вистачало для їжі людям , для годування домашньої живності, для продажу. Так було, поки владу захопили більшовики. Вони будували нереальні плани, за які українці платили хлібом і своїм життям. Індустріалізація і колективізація ввійшли в життя наших дідів і прадідів, яким ці плани і постанови партії забрали землю, худобу, реманент, а натомість принесли голодну смерть.

Ті страшні події Голодомору пройшлись і по нашій Христинівщині, залишивши після себе могили, біль втрат і пекучі спогади. Аналізуючи події того часу, коли наших земляків примусово заганяли в колгоспи, краєзнавець Петро Горохівський, на основі публікацій в газеті «Колгоспник Христинівщини», видав монографію «Шлях на комуністичну голгофу». Христинівське село в роки колективізації (кінець 20-х - початок 30-х рр. ХХ ст.). У передмові автор характеризує той надзвичайно складний період, коли було взято курс на прискорене створення колгоспів – найбільш зручної форми кооперування. Якою ціною заплатило українське селянство за «світле майбутнє під мудрим керівництвом партії», стало відомо лише в роки незалежності України.

А в ті роки влада закликала з розумінням сприймати всі труднощі на шляху до побудови соціалізму. Серед «труднощів» – штучний голод, який забрав мільйони життів українців.

В монографії на основі газетних публікацій висвітлено початок колективізації в районі, хід хлібозаготівлі, роль партійних, радянських і комсомольських органів в організації Голодомору... Якими були методи, можна дізнатись з цієї книги. Кожна подана стаття чи її частина прокоментована автором з погляду зору історика, педагога, патріота. Бо саме зі сторінок газети лунали схвальні слова про відбирання хліба, розкуркулення, роль школярів у виконанні цих планів і постанов...

Нещодавно Петро Іванович подарував центральній бібліотеці свою нову книгу. Познайомтесь з нею, пориньте в той складний і трагічний період наших прадідів. Можливо, хтоcm прочитає про свого родича чи земляка. І всі разом вклонимось пам'яті наших співвітчизників, в яких забрали землю і життя. Але не змогли відібрати у нас пам’ять. І ця книга – ще одна цеглина нашої пам’яті, шани і нескореності.

Літо, книга, парк

      Вже кілька років центральна бібліотека організовує книжкові виставки в парку імені Тараса Шевченка.  В затінку дерев христинівчани мають змогу познайомитись з новими книгами і періодичними виданнями, прийняти участь в опитуваннях, вікторинах та задати питання працівникам бібліотеки. 

    Ось і сьогодні ми традиційно  перенесли свою роботу в парк. Люди вже звикли до такої форми популяризації книги, підходять, роздивляються друковані видання, вибирають для себе книги і журнали, пропонують свої домашні книги, цікавляться, коли ще буде така можливість: почитати та поспілкуватись на свіжому повітрі. Тож, до нових зустрічей, шанувальники друкованого слова.

Коли доля повертає до рідного порогу...

                                                               Розкажу про читача

         Зараз у нашому селі проживає багато людей, які приїхали сюди, рятуючись від вибухів і бомбардувань на Сході України. Серед них і Кравченко Ганна Володимирівна.

      Народилась вона тут, у Великій Севастянівці 7 вересня 1952 року. Батьки Бевз Володимир Андріянович і Зінаїда Іванівна працювали в колгоспі. Ганна була другою дитиною в цій сім'ї, їй дістався  захист старшого брата Петра, а вона була нянькою для молодшої  на десять сестри Марії.  Вона вже була школяркою, в неї були спільні заняття і ігри з ровесниками, але часто доводилось дивитись за молодшою сестрою, брати її з собою. 

   Час пролетів швидко, і  з атестатом зрілості, маючи неповних 17 років, зібрала валізу, документи і поїхала поїздом в Донецьк. Взагалі, багато христинівчан їхали туди на роботу та навчання.  Молода Ганна  навчалась в Українському заочному будівельному технікумі .  Життя було насиченим і цікавим: навчання, контрольні, танці в БК... Тут вона познайомилась  з Миколою Петровичем Кравченком.  Родом він був із Сумщини, а на Донбасі проходив строкову службу. Високий сержант з погонами внутрішніх військ покорив серце нашої землячки.  1971 рік  став для неї багатим на  важливі події: вона отримала диплом бухгалтера,  і змінила дівоче прізвище на Кравченко.  Не було гучного весілля, розписались у ДРАЦС (тодішньому ЗАГСі) і почали втілювати мрії про сімейне життя.  Жили на Сумщині, потім повернулись у Покровськ, де після двох років  роботи будівництві, Ганна  отримала ключі від нової квартири. Дістала свій диплом бухгалтера і пішла  працювати у страхову компанію, чоловік працював бульдозеристом. 

     Побудували гарну дачу, яка для господині була віддушиною після життя серед  бетону і асфальту, Виросла в селі, тому поралась біля землі  з радістю:  грядки з овочами, маленький доглянутий сад і на кожному вільному  клаптику ґрунту - квіти.  Вже стали дорослими і їх діти: Лариса, яка стала львів'янкою, майстриня із вправними руками,  в яких з ниток  і тканини  виходять пошити, вив'язані, мереживні  дуже гарні вироби; син Олег - підприємець в  Дніпрі. Найбільше болить мамине серце за свого  молодшого "мізинчика" Євгена, який з перших днів повномасштабного вторгнення рф в Україну, служить в ЗСУ у десантно-штурмових військах.  Вона, здається, живе від дзвінка  до дзвінка, якого так чекає і  його: "Мамо, в мене все добре".

      А самій довелось покинути в Покровську і квартиру, і дачу, і все нажите,  щоб повернутись  13 березня 2022 року в  батьківську хату у Великій Севастянівці.  Вона має статус ВПО, і невичерпну енергію і бажання жити, спілкуватись, допомагати, творити добро. 

   Там, на Донеччині, вона брала участь у художній самодіяльності, бо гарно декламує вірші, яких, до речі, знає багато напам'ять, приймала участь у роботі клубів за інтересами...

  Тут, в селі, де закопана її пуповина, садить город і розводить квіти, є активною читачкою сільської бібліотеки. Вона цікавий співрозмовник, кохається в поезії, розповідає про своє життя. А книги для читання просить підбирати, щоб там не було трагічних подій. Каже, що в житті пережила багато сумних   моментів  і  гірких втрат.

     Бажаємо нашій шановній пані Ганні здоров'я, сили, достатку, хороших новин, гарних книг. Хай повертається живим і здоровим з Перемогою її син,  хай доля дарує ще багато мирних років життя.

        Ірина Сивак, завідувачка Великосевастянівською бібліотечною філією