Коли є надійне батьківське плече

 В українців  батько був головою сім'ї, другом і приятелем матері та опікуном-постачальником дітей. Роль батька дуже велика. Його називали головою сім'ї, сім'я носила його прізвище, все життя його дітей величали по-батькові, підкреслюючи зв'язок роду.В українському народі батько завжди займав первісне місце в родині. Він був її оборонцем і заступником перед всякими негараздами. На прикладі батька, його розумних рішень, порад і прадідних звичаїв, у співпраці з матір'ю, виховувались діти. Діти носили батьківське прізвище, та й  величали людину по-батькові. В народі кажуть, що мати тримає три кутки в хаті,  батько - один. Але сила того батьківського  кутка дуже велика. 

      Саме таким батьком є  Володимир Анатолійович, який має справжнє українське прізвище Кирпа.  Корінний житель села Кузьмина Гребля, з роду хліборобів побачив світ 3 вересня 1970 року. Він був другою дитиною  в механізатора Анатолія Якович і Олександри Олексіївни, яка працювала в ланці, обробляючи нескінченні гектари цукрових буряків. В маленького  Володі була турботлива нянька - семирічна сестра Наталя.  Хоч і ходив хлопчик у колгоспні ясла, але багато часу проводив із сестрою. Ріс турботливим і відповідальним. Коли лелека приніс в їх сім'ю ще й маленьку Світлану, брат залюбки бавив її, розповідав казки, готував для неї їсти і годував всіх в сім'ї. Зовсім малим навчився смажити картоплю, картопляники, варив каші... І робив це із задоволенням.  Залюбки  допомагав батькам у нескінченних сільських роботах: косити траву, садити і копати картоплю, рубати дрова...   Роки пролетіли швидко. Ріс хлопчина відповідальним, роботящим, самостійним. Закінчив 8 класів місцевої школи  і пішов навчатись в Черкаське училище, де здобув справжню чоловічу професію -  водія дорожньо-будівельних машин.  Працювати за спеціальністю не довелось, бо вісімнадцятирічного юнака призвали до війська. Службу довелось проходити на Уралі в ракетних військах. Так сталось, що командування дізналось про кухарські здібності українського новобранця, тому більшу частину служби провів на кухні. Але і стройову підготовку для нього ніхто не відміняв. Мускули качав не лише на турніках і перекладинах, а й підіймаючи великі каструлі і чани. Але звиклий до сільської роботи, Володимир не нарікав, знаходячи позитивні сторони в такій службі. 

   В 1990 році  змужнілий юнак мобілізувався  і  повернувся до рідного дому.  Його зустріли рідні, друзі і сільський будинок культури, де молодь збиралась на дискотеки. В очі впала тендітна дівчина з гарними очима і привітною посмішкою. Запросив на танець, познайомився, провів додому. Люда, Людмила, яка приїхала до своєї бабусі. Знайомство виявилось доленосним: наступний рік став роком народження їхньої сім'ї, в якій незабаром народилась донечка. Церква в той день святкувала день Петра і Павла, тому й ім'я вона отримала гарне і милозвучне - Павліна. Молодий тато доньку з рук не спускав , колихав, сповивав...

     З маленькою дитиною  на руках почали будівництво власного будинку. Щоб бути господарем, щоб Павлінка мала де жити, бігати, рости.  Володимир на той час працював ковалем в місцевому господарстві. Будівництво захопило, хоч і вимагало багато зусиль, приносило радість. Багато чого молодий господар робив сам, отримував консультації в досвідченіших. Багато разів ходив допомагати  таким самим забудовникам, які потім підставляли своє плече допомоги.  В непростий час, іноді в обмежених фінансах, будинок мрії відчинив свої двері для господарів і гостей.  Він потребував коштів на меблі, техніку, іграшки... Вчився Володимир Анатолійович в нових реаліях заробляти гроші: орендував ставки, садив полуниці, фруктові кущі... А особливо любив поратись в саду: яблуні, груші, і багато сортів винограду. Донька, віддячуючи батькам за любов і турботу, вчилась добре, отримала вищу юридичну освіту. Зараз Павліна Володимирівна - адвокат. Зізнається, що без допомоги в підтримки батьків було б важко досягти всього в житті.

   26 квітня 2022 року Кирпа Володимир Анатолійович стає воїном ЗСУ 5-ї штурмової бригади, яка вела бої під Донецьком. В армії потрібні різні спеціальності, але без кухаря військовим не обійтись. Ось уже третій рік він в діючій армії.  За цей час тричі був у відпустці. Обійняв батьків, дружину, подорослівшу доньку, потиснув руку зятю Віталію. І намагався якнайдовше погратись з маленьким онуком Маркіяном.  Справжню віддушину для душі знаходив у роботі в саду. Підрізав, підчищав, садив. Знайшли своє місце в його саду ківі, інжир, фурма... Щоб рідні його ласували досхочу овочами.  Його дружина Людмила Петрівна, вправна рукодільниця, як справжня берегиня, доглядає за садом і будинком, стала волонтером. Працює вона в школі і в бібліотеці. Тому розповідає дітям і дорослим про Україну, її ЗСУ, наших Героїв. Вона співорганізатор клубу ментального здоров'я "Як ти?".  Пані Людмила шість разів їздила до  свого чоловіка, який був під Бахмутом та Краматорськом. Возила чоловіку і його побратимам овочі, випічку, консервацію... Отримали вони і книги українського  письменника Богдана Кушніра, який передав їм свої нові книги.

    Зараз молодший сержант, кухар-інструктор, який має Грамоти і Подяки від командування, знову в своїй частині.  Він захищає рідну землю,  свій сад, свою Україну. Побажаємо йому здоров'я, сили, витримки. Хай повертається живим і здоровим до своєї сім'ї.  Хай прийде Перемога, за яку зараз воюють українці. Щоб не краяли наш чорнозем ворожі ракети і снаряди.  В молитві рідні просять Бога зберегти наших захисників. Хай і Володимира Анатолійовича береже доля і Всевишній. Хай повертається до батьків син, чоловік -  до дружини, дідусь і батько - доньки, зятя і маленького розумничка Маркіяна.

 Все буде Україна! 

    

Герої Христинівщини

      Сьогодні Україна відзначає День Героїв, вшановуючи тих, хто не одне століття виборює для України волю і свободу. 820-й день найкращі сини і доньки нашого народу  в кривавій боротьбі знову відстоюють наше право на волю, на незалежність, на життя. Ця страшна війна забирає життя наших воїнів. Щодня Україна схиляється в жалобі, прощаючись зі своїми мужніми захисниками. Серед тих, хто повернувся на щиті є і христинівчани. Ми шануємо їх пам'ять. Саме з цією метою в центральній бібліотеці створено музейну кімнату "Пантеон пам'яті", де збираємо матеріал про  загиблих Героїв, чиї імена пов'язані з нашим краєм. З портретів вони  дивляться на нас - усміхнені і серйозні, у військовій формі і модному вбранні, безвусі і з бородами... Ще живі. Вони повинні жити в нашій пам'яті, в нашій вдячності, в нашій любові до України.

    В цей день в бібліотеках нашої громади пройшли уроки історичної правди, години пам'яті, хвилини мовчання, години патріота... В центральній  бібліотеці для юних христинівчан провели патріотичну годину "Герої Христинівщини".  Вдивляються юнки і хлопці в портрети героїв, слухають розповідь про них. Впізнають знайомі обличчя: серед них є родичі, сусіди, знайомі...  І всі вони для нас -Герої.

      Сердечно дякуємо кожному , хто ризикуючи власним життям, з честю і гідністю виконує свій громадянський і військовий обов’язок. Ми всі низько схиляємо голови перед світлою пам’яттю тих, кому не судилося повернутися до рідних домівок. Вони тримають небо над нами й назавжди залишаться в наших серцях. Вічна їм пам’ять! Україна обов'язково переможе ненависного ворога. Імена Героїв називатимуть тих, хто народиться після Перемоги. Вони, як естафету пам'яті, нестимуть наступним поколінням розповідь про мужність українських Героїв.

 Все буде Україна!

Краса природи – справжнє диво.

 Людина і природа - вічна та актуальна тема. Сьогодні досить гострою є проблема екологічного виховання у дітей. Тому тема захисту навколишнього середовища завжди у полі зору бібліотечних працівників. Цікаво і змістовно в книгозбірні відбувся перегляд відео книжки: «Краса природи – справжнє диво». Читачі активно розгадували завдання вікторини, загадки, уважно слухали цікаві факти про природу і ділились своїми знаннями. На завершення бібліотекарі закликали дітей берегти все живе довкола, берегти природу.

Тарас Шевченко – символом національної свободи.

 22 травня минає 163 річниця з дня перепоховання Тараса Шевченка – Великого Кобзаря, який є символом національної свободи, гордості та незалежності.

22 травня 1861 року Шевченка перепоховали на Чернечій горі поблизу м. Канева Черкаської області. Могила мала вигляд кургану, згодом на ній поставили дубовий хрест. У 1939 році на ній встановили сучасний бронзовий пам’ятник.

Могила Шевченка має статус пам’ятки історії та монументального мистецтва

У 1925 році на місці поховання було утворено Канівський державний музей-заповідник «Могила Т.Г. Шевченка». Звідси відкривається чудово панорама Дніпра. Дивлячись на всі ці краєвиди, стає зрозумілим, чому ця місцевість так припала до душі Тарасу Григоровичу.

Останнім шляхом Кобзаря

 22 травня – одна з пам’ятних скорботних і печальних дат української нації: цього дня 156 років тому Тарас Шевченко ввійшов у лоно рідної землі. Україна вдруге оплакувала поета…

Як відомо, після смерті Т.Г.Шевченка поховали на смоленському кладовищі у Петербурзі. Вже на другий день після похорону друзі його розпочали клопотання про дозвіл на перевезення праху Шевченка на Україну.  В кінці квітня було одержано офіційний дозвіл.

58 днів пролежав Кобзар у землі північної туманної столиці. І знову через два місяці зібрались друзі і шанувальники Т. Шевченка, щоб провести, попрощатися навіки, пам’ятаючи його заповіт: поховати на Вкраїні милій.

Було викопано дубову труну, вкладено її в іншу, свинцеву і поставено на ресорний віз. Домовину покрили червоною китайкою – заслугою козацькою. Траурна процесія рухалась через весь Петербург до московського вокзалу…

Північна туманна столиця імперії назавжди попрощалась з колишнім кріпаком, від голосу якого тремтіла царська корона.

Потяг з прахом поводиря української нації вирушив до Москви. Оскільки від Москви до Києва залізниці ще не було, тіло просто довелось везти поштовим трактом.

Люди виходили назустріч колісниці, запряженій трійкою коней. Цей шлях до Києва перетворився на справжню всенародну демонстрацію, з зупинками у храмах населених пунктів для проведення панахиди і прощання з поетом.

Коли траурна процесія після десятиденної подорожі наблизилась до Києва, назустріч кинулась київська молодь – студенти, гімназисти. Заздалегідь ними було продумано проведення похорону: підготували вірші, промови, хотіли пронести на руках домовину через усе місто до університетської церкви.

Але генерал-губернатор та митрополит заборонили здійсненню їх планів. Дозволили встановити домовину в церкві Різдва Христового на Подолі з умовою, що там не буде промов, виступів…Студенти випрягли коней і самотужки повезли колісницю до храму. Скорбною, зворушливою була зустріч з Кобзарською домовиною шевченківської рідні, які пішки за десятки верств прибули, щоб вдруге оплакувати Тараса.

Під час панахиди крізь людський натовп протиснулася дама в жалобному одязі й, поклавши мовчки на труну терновий вінок, зникла.

«Красномовніше за всі надгробні слова передала незнайомка, що відчув кожен з нас, проводжаючи поета-страдника в могилу», - згадував сучасник і біограф Тараса Шевченка Михайло Чалий.

Після панахиди траурна процесія рушила до пароплава, що став біля ланцюгового мосту. Домовину поставили на шари, і студенти понесли її на руках понад широким Дніпром.

Попереду їхали кіньми два жандарми, за ними – хор, потім несли хрест, хоругви, йшли священики, за ними несли домовину, покриту червоною китайкою без тернового вінка, бо поліція прибрала його.

20 травня о 4 годині пароплав «Кременчук» з останками Шевченка прибув до Канева.

Труну поета поставили в Канівській Успенській церкві. 21 травня в Каневі відбулася багатолюдна панахида. 22 травня 1861 року відбувся похорон поета на Чернечій (нині Тарасовій) горі. Саме тут в глибокі обійми прийняла свого сина українська земля.

Народ вшанував Тараса Шевченка козацькою могилою, яку кілька днів насипали студенти, селяни. На могилі спочатку поставили дубовий хрест, а в 1884 році за народні пожертвування був встановлений масивний чавунний хрест, який був повалений. На його місці було встановлено чавунне погруддя Т.Г.Шевченка.

З того часу пройшло 163 роки. Багато чого змінилось в Україні, в Каневі, на Тарасовій горі...   Але незмінною залишилась пам'ять народу про Великого Тараса, про його думи, про його мрії...  Щороку в цей день по всій Україні проходять заходи, що звеличують великого Тараса. Не стоять осторонь і бібліотеки нашої громади. В цей день проведені масові заходи, організовані книжкові виставки: "Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття", "У бронзі і граніті", "Іменем Тараса", " Віщий голос великого сина України"...

    У центральній бібліотеці біля книжково-ілюстративної виставки "Останнім шляхом Кобзаря" проведено  літературно-краєзнавчу годину  "Нехай свою Україну я ще раз побачу".

Ім'я великого  Кобзаря освітлює нам шлях до волі вже друге століття. Ми вистоїмо, ми переможемо, ми здолаємо ненависного ворога, бо ""Борітеся - поборете! Вам Бог помагає!  В своїй хаті своя правда  і сила і воля святая".

Все буде Україна!

!

Один із наших захисників

     Іде рідним селом статний юнак, вітається з односельцями. На нього заглядаються дівчата, а хлопчаки  не приховують свого захоплення.  Йому відповідають щиро, з повагою. Навіть сивочолі ветерани в пошані схиляють у привітанні свої голови - іде воїн, захисник, герой - Швайка  Олексій Юрійович. Йому йде двадцять третій рік, а за плечима - навчання в Львівській військовій академії сухопутних військ, участь в АТО та бої проти знахабнілих рашистів.

      В Ягубці сім'ю Швайків поважають за чесність, порядність, доброзичливість. Доля розпорядилась  так, що голова сім'ї виховував своїх синів сам. Хлопцям було зовсім мало років  - Олексію - 11 років, а Владиславу - 7, коли їх родина осиротіла.  Не привів батько їм мачуху, виводив самотужки хлопців у люди. З цим завданням він справився на "відмінно".  Це підтвердять всі, хто знає Юрія  Васильовича  та його кровинок.

    Олексій, тепер уже Олексій Юрійович, був для меншого брата другом, наставником, захисником. Дивився за братом, допомагав йому у навчанні, вчив  грати у футбол, допомагав батькові куховарити, доглядати сад, працювати на городі. А іще в цій господі радують око квіти, їх любила мама хлопців Валентина Василівна. І тепер  вони ростуть в обійсті, як данина пам'яті про неньку.

    В цій сім'ї діти росли доброзичливими, шанували працю та взаємодопомогу. За навчанням, гуртками, заняттям спортом роки пролетіли швидко. Вилетіли з батькової хати, стали на крило, обрали свою дорогу у житті. Бути захисником Олексій навчився з зовсім юного віку. Можливо, відчуваючи відповідальність за меншого брата, опікувався ним. Отримавши атестат про середню освіту, подав документи до військової академії імені гетьмана Петра Сагайдачного. Вистачило знань - недаремно батько слідкував, щоб Швайки-молодші вчились, читали, виконували домашні завдання. Для військового не останнє місце займає фізична підготовка. Мускули накачував не лише на стадіоні, а й біля лопати, коси, сокири.  Це був 2018 рік. З тих пір старший сержант О.Ю.Швайка, підписавши контракт,  служив в Броварах, пройшов бої в  складі зенітно-ракетної бригади в  АТО. Служив так, щоб бути для підлеглих захисником і прикладом.  Першу свою військову нагороду- відзнаку Президента України "За мужність", друга нагорода  "За мужність і відвагу" прикрасила груди  молодого воїна 22 листопада 2022 року, з 24 квітня  він учасник бойових дій, нагороджений медаллю "Ветеран війни".  Його нагороди свідчать про мужність і сміливість, відвагу і вірність військовій  присязі.

     В ці весняні теплі дні Олексій Юрійович, Олексій, Альошка приїхав в рідне село у відпустку. Хочеться йому і батькові допомогти, і з друзями поспілкуватись, і красотою рідного села полюбуватись. А ще він знайшов час завітати до сільської бібліотеки, поговорити з тими, хто там був. В свій час він багато читав, захоплювався книгами  про пригоди, історії України. В тому, який виріс цей допитливий хлопчина, є і заслуга книг.

     Думками і душею сержант Олексій Швайка там, на передовій, разом зі своїми хлопцями.  Вони не тільки друзі, а й побратими.  Їх дружба скріплена боями, спільністю поглядів, любов'ю до України.

    Незабаром він знову буде боронити рубежі України. Щиро бажаємо йому і всім українським воїнам здоров'я, сили, витримки в боротьбі з окупантами. Хлопці, наші мужні Герої, за вас молиться вся УКРАЇНА, кожна родина. Хай молитви линуть до Бога, хай Всевишній береже вас, щоб ви живими і здоровими повернулись до рідних домівок.

      Все буде Україна

       

Самобутній, неповторний світ української вишиванки

      Найдавніше шитво на землі - вишиття:  в знаках-символах   -  мудрість і музика, рівна Бетховену.  Прочитати його намагаюсь дарма все життя, та німа таїна вушком голки надійно захована...   (Станіслав Зінчук, уродженець села Орадівка)

   Розквітли  українські міста і села вишиванками. Не тільки школярі, вихованці дитячих садочків, студенти, а представники всіх верств  з гордістю одягли вишиванки. Хтось дістав з бабусиної скрині  домотканну сорочку,  хто вишив собі власноруч чи придбав у магазині - але всі сьогодні, демонструючи єдність думок і прагнень, вбрались у вишиванки. 

    А центральна бібліотека нашої громади, провівши флеш-моб "Вишиванка - душа України", підключилась до телемосту "Вишивана Україна", на який нас запросила Мангушська бібліотека Донецької області, з якою ми співпрацюємо в рамках проекту "Український Донбас" з 2016 року.

   Бібліотечні працівники і користувачі бібліотеки завдяки цьому мосту змогли познайомитись з історією вишиванок, технікою вишивання, традиціями, які споконвіку передаються з покоління в покоління в різних регіонах України.

         Захоплюючі розповіді кожної бібліотеки - це екскурс в історію краю, інформація про особливості вишивок і найвживаніших кольорів, цікаві факти про вишивану спадщину регіону. 

    Тетяна Русіна з Рівненської бібліотеки для дітей із захопленням розповідала про візерунки Рівненського Полісся, про український іконопис Богородиці у вишиванках: "Бандерівська Богородиця" та "Поліська Богородиця".   Рівне багате на національні рекорди, які пов'язані з вишиванкою: тут у 2011 році зареєстрована найбільша кількість людей у вишиванках,  найбільша вишивана книга у світі -рукотворне "Євангеліє" від Матвія, найбільша вишитих вручну  знаків і літер місцевої майстрині Олени Медведєвої... Розповідь ілюструвалась унікальними світлинами.

   Дуже цікавою була розповідь Інни Аниченко, заступника директора Волинської  обласної бібліотеки для дітей.  На захід прийшли діти-користувачі книгозбірні.  Юні волиняни розповідали вірші про вишиванку і Україну, демонстрували свої вишиванки. Все дійство відбувалось на фоні вистави "У рідному домі цвітуть вишиванки". Адже вишиванки - це одяг вільних людей, який носили ще наші славні пращури. Вишиванки є символом нашої національної гордості і єднання.

    Про вишиванку Слобожанщини  розповідали працівники   Вони нагадали  історію краю, що бере початок з ХУІІ століття, колишні кордони Слобожанщини, коли тут поселились вільні козаки. Бібліотекарі відшукали унікальні фотографії своїх земляків у вишитому одязі          ХІХ-початку ХХ століття.  Слобожанська вишивка милує око своїми орнаментами. Для цього краю характерна вишивка білим по білому. Використовується тут і поєднання червоного і чорного кольорів, любили тут майстрині синій колір - символ неба. Як і кожен регіон України, Слобожанщина має унікальну історію, зокрема  і у вишиванні.

    Непроста ситуація зараз на Донеччині.  Сьогоднішній телеміст дав можливість долучитись до участі мешканцям Донеччини, зокрема міст Маріуполя та Мангуша , які тимчасово проживають в різних куточках України та розповісти про вишиванки своїх земляків, своїх предків. Цей телеміст допоміг відчути підтримку  та  дав змогу поділитись унікальними традиціями про вишивану спадщину різних куточків України. Директорка Мангушської бібліотеки Ірина Сарбей  зазначила, що у вишиванки зберігають наш генетичний код, це душа народу в нитках і кольорах.

   Smart-бібліотека міста Львова  презентувала свою галерею вишиванок, унікальних і неповторних. Юлія Кулицька розповіла про вишиті ікони, мережані вишиванки, закодовані букви знаки і імена людей, які створені на полотні. Знамениті яворівські  та львівські вишивка мають багатьох шанувальників, завдячуючи своїй гамі кольорів та неповторності.

      Наша бібліотека, як представник центральної України, приймаючи участь у цьому телемарафоні, підготувала розповідь про особливості  вишиванок в нашому регіоні. Про них розповідали директор  ЦБ Раїса Шумовська та провідний бібліотекар Світлана Кулеша. Вишиванка наших земляків супроводжувала все життя. Першу льолю дитині шила мама з крижми, вишиваючи на ній хрестики-обереги. Узор для сорочки хлопчика брали такий, яким була вишита сорочка діда, а дівчаткам вишивали узор, який прикрашав бабусину сорочку. Це був символ єднання поколінь.  Дівчаток змалечку вчили вишивати. Вишиваючи собі в посад рушники, скатерки, наволічки, дівчата дбали й про те, щоб мати достатню кількість вишиванок. На вишиванках у дівчат обов'язково була калина, ружа, маки, волошки та інші квіти. На вишиванці для сина мама вишивала дуб, хміль, горіхи...    Наші прабабусі полюбляли вишивати гладдю, хрестиком, напівхрестиком. Перевагу надавали рослинним орнаментам. На їх вишивках майоріли квіти, листя, виноград, колоски жита... В народознавчій світлиці "Берегиня" в скрині зберігаються  рушники, яким уже не один десяток років.

Українська вишиванка - не просто одяг, а частина душі українців. 

     Єднаймося в  національному орнаменті, який наповнює нас силою, енергією, мужністю у боротьбі за нашу  культуру, за нашу неповторність, за нашу незалежну Україну. Дай, Боже, щоб українці найближчим часом змінили камуфляж на вишиванки. Перемоги нам. Щоб під мирним небом ми жили за звичаями нашого народу, шануючи свій народ, свій рід, свої вишиванки.

    Все буде Україна!

Рідну маму бережіть

     Мама, матуся, матінка... Єдина і рідна. Скільки їй присвячено віршів, пісень, написано картин, створено кінофільмів.  Мамину любов називають святою і  найвищою. А жінку, матір українці називають Берегинею. Наші пращури так називали богиню, що берегла їх від лиха.  Саме мати береже нас в житті від усіх негараздів, молиться за нас, дарує нам тепло свого серця.

    В центральній бібліотеці пройшла літературно-музична година, присвячена Дню матері. Гості бібліотеки - ансамбль "Злагода", поет-пісняр  Василь Кошельний,  учні  ОЗО  "Христинівський ліцей"з викладачем Світланою Миколаївною Кулешею.

  День матері - це свято, присвячене матерям і материнству. Істрія свята сягає своїм корінням у 1908 рік, коли молода американка Анна Джервіс виступила з ініціативою вшанувати матерів. Через два роки штат Вірджинія визнав День матері як офіційне свято. Ще за часів Київської Русі і козаччини свято на честь матері мало релігійний характер і називалось місяць Пречистої Діви Марії. В незалежній Україні ми офіційно відзначаємо  це свято з 1999 року.

    Перелічити всі книги, вірші, балади, які присвятили майстри пера матерям, жінкам - неможливо. Лише з деякими з них познайомила присутніх провідний бібліотекар читальної зали Світлана Кулеша. Про книгу "Видатні жінки української історії" можна розповідати довго. Адже в еій іде мова про передвісницю християнства на Русі княгиню Ольгу,  королеву Франції Анну Київську,  улюблену дружину султана Сулеймана Пишного Роксолану, про княгинь, дружин гетьманів, меценаток,  які відіграли  важливу роль в історії нашої держави.  В читачів користуються попитом такі книги: Бориса Олійника  "Пісня про матір", антологія "Книга про Матір", Ліни Костенко "Мадонна перехресть", Станіслава Зінчука "Мама", Миколи Негоди "Пісня на рушникові", збірка про Василя Симоненка і його матір "З матір'ю на самоті"...  Всі ці книги наповнені словами любові, шани і вдячності жінкам і матерям. 

    Ведучий Василь Кошельний  провів короткий екскурс в історію України, де в усі часи і періоди матір поважали, шанували, любили і оспівували. В  приказках, легендах, художніх творах. і піснях.  Саме сьогодні і лунали вірші і пісні про  Україну, любов, маму, сім'ю. Ансамбль "Злагода" та його солісти Іван Бурлака, Олександр Терещук виконували їх майстерно, з душею. "Вишли козаки коней напувати",  "Рідну маму бережи", "Голуби над батьківською хатою", Два кольори", "Волошки",  "Не прийшла". Як епіграф до кожної пісні звучали вірші Василя Кошельного, який  виконав  відому пісню на слова Василя Симоненка  "Синові".

   Гарною прикрасою цього свята стала  пісня про матір у виконанні старшокласників. Вони  ще зовсім молоді, їх мами живі і здорові. Можливо, вони відносяться до своїх неньок по_іншому, ніж дорослі учасники цього дійства, в яких мам уже не має.

    Молодим учасникам цього дійства  передав солодощі генерал-хорунжий Христинівського козацького полку Микола  Архипович Передрій. 

    Зараз в Україні  іде війна. Нашу державу, нашу землю, нашу незалежність захищають українські воїни - сини і доньки України. За них молиться кожна мати, кохана і донька.  Вони борються за те, щоб звучала вільно українська мова, українська пісня, жила наша культура. Саме такі заходи  сіють в душах молоді повагу і любов до рідного слова, до звичаїв нашого народу.

     Все буде Україна!

Парад вишиванок.

 З нагоди Всесвітнього дня вишиванки в стінах нашої бібліотеки проводимо захід «Парад вишиванок». Щорічно день вишиванки святкують в третій четвер травня.Вперше його відзначали у 2006 році. П’ятеро студентів історичного факультету Чернівецького університету започаткували День вишиванки. Історія свята дуже цікава. У той час це було своєрідним викликом, бо вишиванка не мала популярності і не була звичним предметом гардеробу. Тепер у це складно повірити – більшість з нас мають принаймні одну вишиту сорочку чи сукню, вишиті елементи повернулися в моду і з’являються у мас-маркеті та на світових подіумах. Свято, яке виникло в Чернівцях, поширилося на увесь світ – тож Всесвітній день вишиванки тепер відзначають у понад 100 країнах світу. Свято впровадили свято серед тижня, аби підкреслити, що вишиванка – складова повсякдення українців, тож це хороша нагода "вигуляти" свою вишиванку в офіс чи на прогулянку. Зараз , як ніколи , є цінним і зрозумілим сакральне значення та сенс українських традицій та його елементів. За можливість вдягнути вишиванки зараз на війні гинуть найкращі люди нашої нації, це не просто одяг, вишиванка захована в нас під шкірою , тече по венах та переплітає наші мʼязи. Це є наш генетичний код!

Дякуючи долі за все

     Галина Федорівна Шаповал  народилась в гарну  весняну пору - 20 травня 1959 року. В сім'ї греблянців Ольги Гуріївни і Федора Федоровича  Волошиних  це була четверта дитина, яку бавили старші дівчата Любов і Віра. Мама хотіла назвати третю доню Надією, але брат Федір обрав для неї чудове українське ім'я  -Галина.  В сім'ї цінували працелюбство, чесність, порядність, взаємодопомогу. Таким чеснотам вчили і дітей. Мама працювала в ланці, батько обрав собі професію тракториста, обоє приходили додому втомлені, тому втіхою для них була приготовлена вечеря, лад у хаті. Хоч спочатку діти все це робили з допомогою бабуні Ксені, яка жила поряд. Діти дуже любили і поважали вони мамину маму,  яка вчила їх життєвої мудрості, частувала смаколиками та гостинцями. 

   До сільської праці змалку звикала і Галина: пасла гуси і корову, допомагала на городі і в саду, освоювала премудрості приготування різних страв. Готувати любила, експериментувала, залюбки пригощала тих, хто був поряд.

   Поки отримала атестат зрілості, навчалась у трьох школах: Греблянській початковій, Ботвинівській восьмирічній та Ліщинівській середній.  Серед однокласників був і Петро Шаповал, який дивився на Галю особливими закоханими очима.  Після випускного вечора Галина поїхала в Київ, де вже жила старша сестра Люба і брат Федір. Працювала нянечкою в дитячому столичному дитячому садочку, пекарем на хлібзаводі.  І весь час між Галиною і Петром, який проходив військову службу в Германії, кружляли листи, які підтримували кохання, вселяли віру в силу цього прекрасного почуття. За два роки їх любов, витримавши випробовування розлукою, з'єднали їх долі, коли вони ступили  на весільний рушник. Спочатку жили з батьками в селі, де і народився їх син Олександр. Петро Григорович працював  в РЕСі, був з електрикою і автомобілем на "ти", том у його охоче прийняли в цей колектив. Їздити щодня автобусом в райцентр було, м'яко кажучи, не дуже зручно, тому вирішили придбати житло в Христинівці. облюбували частину будинку  в історичному районі. Будинок старенький, по документах його звели в 1900 році, але з того часу йому поміняли дах, вікна, двері, обклали цеглою... Та і новий господар доклав своїх рук, щоб сім'я жила в гарних умовах. Тут була можливість тримати домашню живність, що також подобалось цьому подружжю. Коли сину було п'ять років, в сім'ї  народилась доця, донечка Таня, Танюшка, Тетяна.   А пані Галина  стала бібліотекарем. Її однокласниця, кума, подруга Лариса, яка там працювала, запропонувала Галині йти до них -  в бібліотеці для дітей з'явилась вакансія. 
   Коли  аварія на ЧАЕС сколихнула всю  Європу, Петро Григорович був серед ліквідаторів. Галині Федорівні було важко на душі, бо переживала за коханого, та і побутові проблеми вирішувати було не легко: потрібно годувати свині, кури і королі. Але родичі з обох сторін допомагали їй впоратись, бо дочці був лише рік.

    За турботами, за приємними і не дуже подіями пролетіли роки роки. Виросли діти, створили свої сім'ї, підросли вже і дві онучки. А в їх відносинах і далі панують турбота, взаємодопомога, підтримка.  Майже сорок років Галина Федорівна гордо називає себе бібліотекаркою. 35 років з них вона працювала, маючи диплом спеціаліста бібліотечної справи.  Скільком школярам допомогла обрати потрібну книгу, скільки проведено різноманітних масових заходів: квестів, вікторин, конкурсів, літературних вечорів, уроків історичної правди... А іще має Галина Федорівна вправні руки, вона може плести, шити, робити чудові вироби з паперу і тканини.  Її торти, тістечка і печиво можна відправляти на кондитерські конкурси, а рецепти її консервованих салатів поширюються серед колег і сусідів.

    Люблять в цій сім'ї книгу, хороший гумор, задушевну пісню. Їх двері завжди відчинені для рідних і друзів. У важкі хвилини тут завжди підтримують, заспокоюють, дають поради, намагаються допомогти.

    З початком повномасштабного вторгнення рф, сім'я Шаповалів стала волонтерами. І галина Федорівна з першого дня працювала у волонтерському центрі, який розпочав роботу в центральній бібліотеці.  Пакувала, вантажила, носила з дому консервацію, овочі і фрукти. І намагалась підбадьорити, підтримати тих, хто поряд, хто втратив житло і приїхав у Христинівку.

   Настрій і становище в країні  такі, що і влаштовувати гучні святкування ювілеїв не хочеться. Але коли рідні,  куми, сусіди і друзі вітатимуть ювілярку, то хай Всевишній почує всі ті гарні побажання, щоб вони здійснились. І, шановна наша Галино Федорівна,  приймайте вітання і від колег. Віку вам довгого, а до нього: здоров'я, сили, енергії, родинного тепла, достатку і благополуччя. Хай радують вас з Петром Григоровичем діти і онуки.  Радісних подій вам, хороших новин, серед яких хай незабаром буде і звістка про Перемогу.

    Все буде Україна!

    

   

Читаємо. Спілкуємося. Відпочиваємо.

 

Щоб відродити традиції читання всією сім’єю  відбулася сімейна вітальня  

«Читаємо. Спілкуємося. Відпочиваємо». З сім’ї починається життя людини, в ній відбувається формування її як громадянина, вона є джерелом любові та поваги, щоденного спілкування, тепла та вдячності. Цікавість маленької людини до читання залежить від ставлення до книги у родині. Сімейні читання сприяють кращій комунікації між батьками та дітьми, покращують словниковий запас дитини і вміння слухати . Згідно проведених досліджень, діти, яким батьки багато читали в дитинстві, досягають значних успіхів в навчанні та житті! Читачі бібліотеки переглянули книжковий хід-парад "Мудрість книг об’єднує родину" та мали нагоду прочитати своїм дітям вподобані книги.

 

 

Горіла Україна в полум’ї війни...

    Для Європи 8 травня – точка відліку закінчення війни, перемога над нацизмом, пам'ять про мільйони загиблих... Перемога над нацизмом була здобута внаслідок неймовірної  концентрації усіх сил, взаємодопомоги, консолідації і мобілізації суспільства, солідарності народів та перелаштування економічного, політичного і соціального життя в інтересах боротьби зі злом...

Про національну трагедію України і українців в тій страшній війні, є багато книг, які написані в роки незалежності нашої держави. Саме ці книги представлені на виставках в бібліотеках, по них поводяться бесіди по книгах, обговорення, бібліографічні огляди, години історичної правди, уроки патріота...

  В центральній бібліотеці організована книжкова виставка, біля якої проведено урок історичної правди «Україна в ІІ світовій війні». Бібліотечні працівники розгорнули цю виставку біля Братської могили та взяли участь час мітингу-реквієму, присвяченого цій скорботній даті.

На жаль, з березня 2014 року наша країна знаходиться в стані війни. На Сході України йдуть бої, найкращі сини і дочки народу захищають наше вільне майбутнє. Ми пам’ятаємо, що той, хто захищає свою землю, завжди перемагає. Ця пам’ять робить нас сильнішими. Вона – запорука неминучості нашої перемоги.

Все буде Україна!