Пам'ять Голодомору. Пам'ять серця

       

У світі сталося багато трагедій. Страшних трагедій. Так, були різні війни, катастрофи, які забирали життя людей. Коли гинуть люди від стихійного лиха, аварії літака чи потягу, виверження вулкану – це одне. Коли люди гинуть на війні, захищаючи свою Батьківщину від ворогів, - це друге. А коли люди гинуть від голоду – це зовсім інше. Особливо – голоду, який створили навмисно. Створили навмисно в Україні, яка має родючі землі, що дають високі врожаї. Ще нашу Україну називали «житницею Європи».

Хіба можна уявити, що народ-хлібороб помирає від голоду? Люди приймали страшні муки, вмираючи голодною смертю, бо в них забрали хліб до зернини. Як не втратити розум матері, коли відлітає життя її дитини, яка просить перед смертю шматочок хліба... Мільйони українських хліборобів поклали свої життя за ті нелюдські закони і плани, які надходили з москви. Вони і досі відгукуються болем в серцях нащадків.

Оприлюднені документи того часу, свідчення і спогади очевидців змушують здригнутись нас від жорстокості і свавілля верхівки, яка мала владу і не мала людяності.

Багато країн визнали Голодомор в Україні в 1932-1933 роках геноцидом. Він скоєний керівництвом срср з метою упокорення українців, остаточної ліквідації українського спротиву тому режиму.

З друку вийшли книги із спогадами очевидців, списками померлих голодною смертю, історичними дослідженнями вчених, в тому числі і зарубіжних. Ці книги є в бібліотеках нашої громади. Саме вони зібрані на книжкових виставках, використані під час годин історичної правди, уроків історії, жалобних годин...

В центральній бібліотеці організована книжкова виставка-інсталяція «Голодомор 1932-1933 років – геноцид українства» біля якої бібліотекарі провели годину пам'яті «Голгофа голодної смерті» Страшні цифри, вражаючі факти, нелюдські муки, непрощений гріх тим, хто винен у смерті мільйонів вільнолюбивих українських хліборобів – про таке слухати і читати дуже важко.

Сучасні нащадки україноненависних тиранів продовжують знищувати нас і сьогодні. Ми не знаємо ще всіх імен людей і обставин їх смерті в ці чорні дні, які складаються в місяці і роки.

Тож будьмо єдиними в боротьбі проти ворога, який знову хоче вкрасти наші землі, вбити наших патріотів, зламати нашу волю до свободи і незалежності.

Наша сила – в єдності і згуртованості.

Ми переможемо! Все буде Україна!

1000 днів незламності і мужності

19 листопада минає 1000 днів від 24 лютого 2022 року, коли українська земля на світанку здригнулась від вибухів російських ракет, бомб і снарядів. Тисяча днів в наших серцях виє лютий, тисяча днів ми оплакуємо своїх загиблих Героїв, які стали нашими ангелами-охоронцями. Тисяча днів героїчної, хоч і нерівної боротьби з переважаючим ворогом – з точки зору потенціалу і ресурсного забезпечення. Але ЗСУ переважають рашистів своєю сміливістю і мужністю. Ми захищаємо свою землю, свій народ, своє майбутнє, і нас не здолати.

Бібліотечні працівники прийняли участь у міському мітингу, присвяченому цій даті. Ведуча, директор центральної бібліотеки Раїса Шумовська у своєму виступі підкреслила, що це тисяча днів діаметрально протилежної боротьби у контексті мотивації та мети: Україна, захищаючи свою територію, суверенітет і незалежність, сприяє утриманню миру на Європейському континенті; рф, навпаки, несе смерть і руйнування.

Країну росію у цивілізованому світі піддають санкціям за агресію, вандалізм і тероризм. Україну підтримують, відзначають героїзм наших захисників.

Ця проклята війна забирає життя наших воїнів та мирних жителів. Кожне обірване життя відгукується болем у наших серцях. Вшанувавши полеглих хвилиною мовчання, під звуки «Пливе кача...» христинівчани вшанували пам'ять загиблих. А під звуки державного Гімну України кожен з присутніх відчув себе патріотом, який має внести у Перемогу свій вклад. Адже в наших серцях шевченківський вогонь любові до рідної України і віра в нашу Перемогу.

Все буде Україна!

Розстріляні імена: репресоване Відродження

     В українській історії є багато сумних, кривавих, страшних сторінок.сторінок. Терори, розстріли, депортації, гоніння і репресії. Все це було спрямоване на знищення України і українців.

Відродження української культури у 20-і роки саме набувало розквіту, коли сталінські поплічники розпочали полювання на її найвидатніших діячів, переслідуючи мету – дощенту винищити українську інтелігенцію. Ціла когорта талановитих вчених, письменників, художників була безпідставно репресована, безневинно засуджена і, в переважній більшості, знищена у сталінських таборах. Їх оголосили «ворогами народу», їх імена були викреслені з історії... Тепер настав час повернути ці імена і українцям, долучитися до їх творчості.

Саме цьому був присвячений круглий стіл «Репресовані імена: розстріляне Відродження», який провела наша активна користувачка, переселенка, кандидат філософських наук, викладач історії України Східнослов'янського університету Катерина Панасівна Горбенко. Вона познайомила присутніх з книгами, які висвітлюють це болюче питання.

Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, ніби мало було Україні жертв Голодомору. 12-13 травня був заарештований Михайло Яловий, у недобрій пам'яті харківському будинку «Слово» закінчив життя самогубством Микола Хвильовий... Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Як це б по-блюзнірськи не звучить, але «на честь 20-ї річниці великого жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком «трійки» розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів» були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчак, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко...

В один день за рішенням несудових органів було страчено понад 100 представників української інтелігенції – цвіту нашої нації. Нас позбавили можливості читати і бачити їх ненаписані, не створені твори.

Катерина Панасівна оприлюднила жахливі факти того часу. Присутні висловлювали свої думки про прочитане і почуте, читали вірші поетів, чиє життя забрав Сандармох. Але ніяка куля не може вбити справжню літературу і мистецтво. Круглий стіл пройшов у рамках програми «Містечко – простір для кожного!» за підтримки фонду «Пам'ять, відповідальність і майбутнє».

Тема болюча, але нікого вона не залишила байдужим. Нам є чим пишатись, нам є що вивчати, нам є що захищати.

Все буде Україна!

Весь трудовий стаж – бібліотечний

   Листопад місяць багатий на дні народження бібліотечних працівників. Напевне, люди, народжені в цьому місяці, закохані в книгу. Серед іменинників і Людмила Петрівна Хуторянська, завідувачка Шукайводською бібліотечною філією. Ця невисока привітна жінка має за плечима не один десяток років трудового стажу. І всі ці роки вона працювала в бібліотечній сфері. Змінювались посади, але своєму покликанню вона не зрадила. Випускниця Київського інституту культури отримала направлення в нашу бібліотеку. Працювала бібліотекарем, бібліографом. Їздити на роботу доводилось щодня в Шукайводу, де народилася і проживала в батьківському будинку. Встигала і на роботі виконувати свої обов'язки, і дома лад давати, і виховувати доньку Тетяну і сина Сергія. Доля завела її у Велику Севастянівку, де народився син Віталій. І в цьому селі вона працювала в бібліотеці. Тут з'явилися друзі, куми, хороші сусіди. Але так склалося, що вона знову змінила свою адресу і повернулася в рідне село. Очолила Шукайводську бібліотеку-філію, налагодила її роботу. В рідному селі живеться легко. Бібліотека, господарство, сад, город. А ще співуча ця жінка влилась в церковний хор. Вона прихожанка церкви Святого Михайла, завжди намагається допомогти тим, хто поряд. І втішити, і порадити, і заспокоїти.

Були в її житті і важкі хвилини, і сумні події. Але вона завжди трималась, випромінювала позитив і віру в краще.

Сьогодні Людмила Петрівна, бібліотекар, мати і бабуся, дружина, патріот, волонтер і хороша людина святкує ювілей. Бібліотечні працівники громади вітають її та бажають здоров'я, сини, енергії, достатку. Хай приходять в її дім тільки хороші новини. Хай віра освітлює її життя.

З днем народження, Людмило!

  

      Нумерологи стверджують, що коли в даті народження  є багато однакових цифр, то це знак того, що людина буде щасливою. Тому, розповідаючи про нашу ювілярку Людмилу Василівну Своєволіну, віримо, що двічі по 11 - то знак щастя: 11 число одинадцятого місяця в році. Їй пощастило народитись в гарній сім'ї Ковалів, де її дуже любили і мама Юлія Іванівна, і тато Василь Денисович, і старший брат Сергій. Брат був для неї і нянькою, і захисником, і тренером. Він вчив її плавати на «Водокачці», їздити попід раму на дорослому велосипеді, лазити по деревах...

Їй щастило бути улюбленою онучкою, хорошою подругою і однокласницею. Своє покликання вона знайшла в роботі вчителя початкових класів. Скільки зараз уже дорослих людей з любов'ю, теплом і повагою згадують її, свою першу вчительку, яка навчила не просто писати, читати і рахувати, а дала їм старт у великий світ знань. Їй пощастило зустріти своє кохання. Христинівчанин Своєволін Олександр Власович, жив по сусідству, Люда росла і розквітала на його очах, і він, не задумуючись, запропонував їй руку і серце. Так кажуть. А насправді, обидві його руки підтримували і допомагали. Цими руками вперше взяв на руки їх сина Ігоря, обіймав дружину, коли в сім'ю приходило горе втрати. Добрий і надійний, вправний господар додає щастя в їх сім'ю.

Не один десяток років було віддано своїм маленьким школярикам, серед яких був і син. Потім була робота в адміністрації. Робота непроста і відповідальна. Але пані Людмила справлялась. Грамотна, ерудована, толерантна, принципова людина була на своєму місці.

Трудова діяльність зробила ще один зигзаг в її житті. Коли став вибір працевлаштування між школою і бібліотекою, Людмила Василівна вибрала книгозбірню: «Хочу працювати в бібліотеці. Як мама!». В обов'язки провідного бібліотекаря Інтернет-центру центральної бібліотеки входить: планування цього відділу, допомога користувачам в пошуках інформації, ведення блогу і сайту бібліотеки, проведення навчання бібліотекарів і жителів громади, діяльність Хабу. Щось звичне, щось нове, а головне - є бажання працювати, вчитись і допомагати людям орієнтуватись в світі сучасних інтернет-технологій.

Вітаючи пані Людмилу, шановну Людмилу Василівну з днем народження, бажаємо їй довгих і щасливих років життя, а до них: здоров'я, сили, енергії, достатку, сімейного тепла і благополуччя. Хай успіхами радує син, хай чоловік залишається опорою, хай ще довго привітно світяться мамині вікна. Хай новини будуть тільки добрими, а родина хай збирається по гарних нагодах.

З роси й води, ювілярко!

. 

До рідного слова торкаючись душею

       Кожна зустріч з талановитою людиною – це свято душі. Таке свято подарувала своїм шанувальником христинівська поетеса Ольга Шарандак.

Ольга Олексіївна – корінна христинівчанка. Тут вона народилася, закінчила школу, сюди повернулася працювати після навчання в Одеському ВИШі.

Краса, доброта, щирість і повага до людей – то від батьків Галини Трохимівни і Олексія Архиповича, знання – від навчання, а уміння викладати сокровенне віршами – то від Бога. Цю Божу іскру пані Ольга помножила на працелюбство, любов і відчуття прекрасного. Тому і її вірші такі добрі, світлі, щирі. Ними вона оспівує свою маленьку батьківщину і тим самим несе любов і світлі почуття до України.

Люблю життя, люблю цей світ, свою родину,           

Люблю тебе, моя земля!      

Люблю і вірю в рідну Україну,

Я вірю у щасливе майбуття!

 

Я вірю в Бога, в справедливість,

Я знаю, Любов перемагає зло.

Я вірю в милосердя й Божу милість,

Я знаю, темряву розвіє світло і тепло.

 

Люблю людей – духовних миротворців,

Я вірю в світлих ангелів земних,

Я вірю в ЗСУ, у наших вірних охоронців,

Я вірю, що настане незабаром мир.

 

Я вірю в Перемогу, свято вірю,

Що скоро українське сонечко зійде,

Про мирний час, як всі, я дуже мрію,

Я знаю, зло навіки пропаде

 

Затихне грім, гроза відійде з України,

Веселка в небі нашім скоро заблищить.

Не перестану в це прекрасне вірить,

Притягую думками цю щасливу мить!

                                (Ольга Шарандак, 22.07.2023)

Вчитуючись у її поетичні рядки, по новому сприймаємо події, пори року в природі. Сама пані Ольга розповідає, що поштовхом для написання вірша може бути гарна квітка, зустріч з хорошою людиною, свято чи день народження когось з близьких чи друзів. У неї гарна сім'я, багато друзів. Ця дружба перевірена роками, випробувана життєвими подіями, міцна і справжня. А про хорошого друга гріх не написати вірша та привітати ним людину в Фейсбуці.

Душевність і ліричність її віршів зачаровує своєю простотою і вишуканістю слова.

Майстриня слова з трепетною відданістю плекає у своїх віршах гармонію, віру, зачудованість природою і народними святами.

Ненав'язливо, легко, а головне – щиро, вона поділилася спогадами про перші мистецькі спроби, про події, які надихають її на написання таких теплих і душевних віршів. Вірші приходять до неї з повітря, неба, з променів сонця, з почуттів, зі спогадів.

Ольга Олексіївна – чудовий декламатор своїх творів. Слухаючи її вірші, які вона публікувала раніше, відкриваємо в них якесь нове звучання змісту.

Дякуємо нашій талановитій землячці за вірші, які вселяють віру в наш народ, в ЗСУ і нашу Перемогу.

Здоров'я Вам, шановна Ольго Олексіївно, сімейного благополуччя, достатку сили, натхнення. Віримо, що наша наступна зустріч буде в мирній Україні.

Обеліск Слави – місце шани і пам'яті

Христинівка від А до Я

28 жовтня 1944 року в історії нашої держави – день звільнення України від фашистських загарбників. Але попереду були важкі бої в Європі. В цих боях відважно воювали українці, в тому числі і наші земляки. Понад 600 жителів нашого селища, саме такий статус мали Христинівка в ті роки, пішли на фронт. Майже 200 з них не повернулися до рідного порогу. Їх могили є в багатьох європейських країнах. А в декого і могил немає – це ті, кого офіційно признано такими, що пропали безвісти.

І обеліск Слави в Христинівці став тим місцем, куди несли квіти і де поминали своїх рідних.

День 30 жовтня 1966 року видався дощовим. Але людей на відкриття Обеліску зібралось багато: керівники міста, району, ветерани і родичі тих, чиї імена висічені на гранітних плитах. О дванадцятій годині розпочався мітинг, присвячений відкриттю цього пам'ятника землякам. Червону стрічку перерізав керівник району О.А.Грицай. Хвилиною мовчання присутні вшанували загиблих. На тому мітингу були дружини, діти, онуки, батьки, брати, сестри, друзі, однокласники полеглих христинівчан. Лунає військовий салют, виступають військові, представники організацій, школярі. Від імені матерів, чиї сини полягли в тій війні, виступала А.М.Корчова, чий син Едуард після випускного вечора в залізничній школі №18, став до лав захисників. Відважний сержант загинув 7 лютого 1945 року в Німеччині. А в мами на серці залишилась глибока рана. До останніх своїх днів приходила Анастасія Михайлівна до обеліска, приносила квіти, плакала, читаючи ім'я свого сина, гладила холодний граніт.

Піднявся Обеліск Слави при в'їзді в наше місто на перехресті вулиць, які зараз мають назви Європейська і Травнева (колишні Пушкіна і Першотравнева). Висота його 13,5 метра. Він має форму піраміди і складений з гранітних блоків, на яких висічені прізвища і імена жителів Христинівки, які віддали своє життя за перемогу над фашизмом. А над ними слова: «Вічна слава захисникам Батьківщини, загинувшим в боях з німецько-фашистськими загарбниками в період 1941-1945 рр.». Автор проєкту «Обеліск Слави» Юрій Юхимович Гусаров, архітектор Черкаського обласного відділу архітектури.

Христинівчани посадили біля цього пам'ятного знаку ялинки і плакучі верби, посіяли квіти. Щороку тут відбуваються мітинги, покладання квітів і вінків.

Зараз живуть у нашому місті онуки і правнуки тих, хто віддав своє життя в боротьбі з проклятим ворогом. Зараз їм, нащадкам героїв тієї війни, доводиться захищати Україну і її незалежність від рашистів, від нелюдів, які принесли на нашу землю горе і сльози, які плюндрують наші поля і міста, вбивають українців, прикриваючись своїми звірячими переконаннями. Мужні і відважні воїни ЗСУ обов'язково переможуть, подолають цю людиноподібну нечисть. Ми віримо їм, допомагаємо їм, молимось за них.

Все буде Україна!