Чорнобиль – довгий слід трагедії

Щорічно, 26 квітня, в день аварії на Чорнобильській атомній електростанції (ЧАЕС), відзначається Міжнародний день пам`яті жертв радіаційних аварій і катастроф. Це найбільша екологічна катастрофа XX століття, наслідки якої торкнулися доль мільйонів людей.

1986 рік. 26 квітня. На годиннику 01:23 год. ночі. На четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС при його плановій зупинці і проведенні випробування турбореактора стається вибух, виникає пожежа. Вже через 5 хвилин після вибухів пожежники були на місці. Експеримент по допустимому навантаженню АЕС в одну мить обірвав життя новозбудованого міста-красеня – Прип’яті.

На ранок полум’я вдалось локалізувати і загасити. Але найстрашніше будо попереду…

По всій території АЕС були розкидані шматки урану та графіту, які випромінювали радіацію. Роботи велися в основному вручну. Лопатами знімали верхній шар грунту, скидали руками шматки арматури, графіту з даху машинного залу, змивали радіоактивний бруд ганчірками всередині станції.

Ліквідатори запобігли й іншій потужній катастрофі, яка могла б відбутися через те, що зруйнований реактор закидали мішками з піском, щоб заглушити енергоблок і припинити радіаційні викиди. Це загрожувало водневим вибухом, який зруйнував би інші три реактори. Вони прокопали тунель під активну зону реактора, пробили стіну басейну, і відкачали воду. Катастрофа була відвернена.

Викиди ядерного палива припинилися тільки після спорудження «укриття» у листопаді 1986 року, з тих пір четвертий енергоблок перебуває під саркофагом.

Внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС значні дози опромінення отримали приблизно 600 осіб з числа персоналу. З них 134 людини піддалися особливо значному опромінення, 28 загинули від променевої хвороби протягом кількох місяців після аварії. 600 тис ліквідаторів, які брали участь у гасінні пожеж і розчищенні, отримали високі дози радіації, і 19 померли протягом 1987-2004 рр. А Чорнобиль ось вже 30 років лишається символом ядерної небезпеки.

З метою збереження пам’яті про мужність і самопожертву учасників ліквідації наслідків аварії – наших співвітчизників, вшанування пам’яті жертв трагедії та з нагоди 39-ї річниці Чорнобильської катастрофи для учнів 10-Б класу Христинівського ліцею (педагог-організатор Городничий Євген Ігорович) в нашій бібліотеці був проведений захід «Гірчить Чорнобиль крізь роки».

На запрошення відгукнулися – керівник Христинівської районної в Черкаській області організації Всеукраїнської Громадської організації інвалідів «Союз Чорнобиль України» Салецький Володимир Леонідович та учасник ліквідації аварії Шаповал Петро Григорович. Вони розповіли присутнім про ті страшні дні, про роботу, яку доводилося виконувати, щоб призупинити поширення атомного забруднення, про мужність і стійкість людей, що брали участь у роботах, пов’язаних з усуненням самої аварії, принесли фото з домашнього архіву. Також завітала наша добра знайома, постійна відвідувачка масових заходів, завідувачка Гірницької міської бібліотеки-філії КУ ЦМПБ КМР (Донецька область) Валентина Смірнова, яка тимчасово проживає в Христинівці.

Напередодні відзначення Дня Чорнобильської трагедії в читальній залі центральної бібліотеки організовано виставку-спомин. З представлених на виставці матеріалів відвідувачі бібліотеки дізнаються про техногенну катастрофу та героїчні дії пожежників-ліквідаторів, працівників станції, військових, лікарів у боротьбі з «мирним атомом», які ціною свого життя захистили нас від наслідків катастрофи.

Всіх, хто приходить до нас, ми запрошуємо в наш «Пантеон пам'яті», нашу музейну кімнату, де зібрані матеріали про Героїв, що полягли. Ми не забуваємо про них.

Проєкт впроваджується в рамках програми «єМістечко – простір для кожного!» за підтримки Фонду «Пам'ять, відповідальність і майбутнє» (EVZ) The project is supported by the EVZ Foundation.

#єМістечко #ThirdPlaces #evzgefördert 

Вони зупинили ту страшну атомну стихію

  Неначе безсмертні боги вони пірнали в шалений атомний вогонь, крізь призму мовчання, пройшовши крізь призму тривоги, крізь біль розчавлених скронь та побитих долонь. Атом вгризався у спини, в грудини і залишав сам на сам із тишею.

...Засурмив третій Ангел,

крізь озонову виразку

впала отруйна роса.

А вони, наче безсмертні боги,

тримали на собі небеса...

 

Про них, яких називають ліквідаторами, напишуть книги, складуть вірші, їхню мужність і стійкість відзначать орденами і медалями. А вони просто виконували наказ, щохвилини наражаючись на невидиму, але таку страшну небезпеку. Серед ліквідаторів багато христинівчан. Один із них - Осадчий Анатолій Олександрович, завітав до центральної бібліотеки, оглянув матеріали книжкової виставки «Гірчить Чорнобиль, крізь роки гірчить». У нього свої спомини, свій погляд на ті події. Розповідати про той час він не дуже хоче. Вважає, що змогли приборкати ту стихію тільки спільними зусиллями.

Анатолію було лише 37 років, коли йому, досвідченому водієві довелось стати серед тих, хто зупиняв цю страшну атомну стихію. Буквально в перші тижні після вибуху працював в зоні. Вивозив ґрунт, який таїв смертельну небезпеку, зашкалювали дозиметри, новенькі «КАМАЗи» таїли таку дозу опромінення, що їх довелось покидати.

Той період не пройшов безслідно для Анатолія Олександровича: хвороби і болячки лізуть одна за одною. Але він їм не піддається. Вірить у краще. Характер оптиміста у нього від батька, Олександра Леонтійовича, який пройшов всю Другу світову війну.

Побажаємо пану Анатолію здоров'я, сили, довгих років життя, хороших новин. Всім нам Перемоги і життя у вільній, незалежній Україні, де пам'ятають своїх Героїв, своїх ліквідаторів, які виявили силу, мужність і героїзм. Вони приборкали атомну стихію, їх діти і онуки обов'язково переможуть рашистів.

Все буде Україна!

Гірчить Чорнобиль крізь роки

 

Державний кордон і прикордонники – єдине ціле

В усі часи прикордонні війська забезпечують національну безпеку держави. Вимоги до воїнів, які одягають зелений кашкет високі: патріотизм, стійкі моральні принципи, відповідальність, гарна фізична підготовка, непохитна воля та самовідданість. Саме тому в цих військах було багато українців. Командири знали, хлопці з України не підведуть, не зрадять.

В таких військах довелось служити і Дащенку Леоніду Михайловичу. Народився він 19 жовтня 1970 року в Звенигородці. Там же закінчив середню школу. Його вабила техніка, тому й обрав робітничу професію, вступивши до Козацького ПТУ № 18. Отримав права водія, робітничий розряд, а через кілька місяців рідні і друзі проводжали його на військову службу. Ніколи не думав юнак, що служити доведеться в Середньоазіатському військовому окрузі, охороняти кордон з Іраном. Військова частина знаходилась в горах, дістатись туди можна було лише гелікоптером. Старший механік цієї гвинтокрилої бойової машини Леонід Дащенко розумів всю відповідальність своєї роботи. Він знав, що відповідає за життя тих, з ким летить на бойове завдання. Вони не просто служили разом, це була одна команда, одна сім'я, де знали один одного, розглядали фотографії рідних і наречених. Вони разом проходили політнавчання, здавали нормативи, грали у футбол і волейбол, дивились кінофільми і мріяли. Служба відрізнялася від того, як описували життя прикордонної застави в книгах. Давався взнаки і незвичний клімат. В снах бачив рідних, квітучі сади, зелені поля... А в Звенигородку йшли подяки від командування. Заслужені подяки.

Після того, як відслужив свій термін, підписав контракт ще на два роки. Вчив молодих, передавав їм свій досвід, свої знання. Підтримував і допомагав. Страшенно радів, коли серед новобранців були хлопці з рідної України, особливо з Шевченкового краю. Служба загартувала. Але в душі він хотів тихого життя, без команд, а головне – душа прагнула в Україну, в Звенигородку. Там він познайомився з Ніною Миколаївною Збаравською, яка навчалась у місцевому сільськогосподарському технікумі. Знайомство переросло у кохання. Народилися Людмила і Тетяна. Тут побудували будинок, посадили сад, завели господарство. А пан Леонід, тепер уже цивільна людина, працював водієм автобуса, який возив дітей до школи. Пролетіли роки, Леонід Михайлович став пенсіонером. Зменшилось господарство, а збільшилось турбот: онуки потребують дідусевої і бабусиної уваги.

Не дають спокою новини сьогодення. За віком і станом здоров'я він не може йти на фронт. Зате допомагають з родиною ЗСУ. Кошти і продукти виділяють від щирого серця, адже серед воїнів багато земляків, знайомих. Вірять в Перемогу і чекають повернення Героїв живими.

Ім’я, яке пам’ятають нащадки

     Славиться христинівська земля своїми мужніми, сміливими і працьовитими синами і доньками. Наш край – край гордих, талановитих, відважних людей. Наша земля завжди щедро живила український національний дух.

Серед тих, ким пишаються христинівчани, і Олександр Титович Лінчук. Учасник Другої світової війни, кавалер багатьох бойових нагород, серед яких – Зірка Героя Радянського Союзу. 22 квітня нашому славетному земляку виповнилось би 100 років. В цей день рідні і друзі покладуть на його могилу квіти, вшанують його пам'ять... Згадаймо про нього і ми.

Народився Олександр Титович в Розсішках в 1925 році в багатодітній селянській родині, де шанували людську працю, з повагою ставилися до старших, де хліб був в особливій пошані, де діти допомагали батькам і доглядали менших в сім'ї. Закінчив місцеву семирічку з гарними оцінками. І цього ж літа працював в колгоспі, підвозив підводою снопи до молотарки. В його обов'язки входило навантажувати і розвантажувати вручну снопи. Кожен важив до сорока кілограмів. Втомлювався дуже, але молодий організм набирався за нічний відпочинок сили. Знав таке слово: «треба» Треба вставати, треба працювати, треба допомагати батькам. Взимку багато читав, мріяв стати вчителем. Весною трудився в тракторній бригаді. Допомагав лагодити причіпний інвентар. І юнак відчув потяг до техніки, яка заворожувала і манила, бо полегшувала і прискорювала таку важку роботу біля землі. Тямущого юнака відправили на курси трактористів, на яких він вчився із задоволенням. Два місяці працював на полях рідного села, орючи землю, з любов'ю оглядаючись на скиби землі, які рівними рядками залишались за трактором. А потім настав чорний ранок 22 червня 1941 року... Було розсішському трактористу 16 років... Евакуація, будівництво оборонних укріплень на Сході, поранення під час ворожого бомбардування, навчання у військовому училищі, яке не довелось закінчити. Бої, жорстокі і криваві, вимагали не тільки техніки, а й нових бійців. Курсантів перекинули на Курську дугу. Командуванню потрібні були дані про плани гітлерівців. Без розвідників не обійтись ніяк. Олександр Лінчук був серед тих, хто здійснював небезпечні походи за лінію фронту. Одинадцять ворожих «язиків» на його бойовому рахунку.

На фронті накази не обговорювались, їх виконували. Гвардії сержант Олександр Лінчук був призначений командиром розрахунку станкового кулемета «Максима». Форсування Дніпра, коли і води Славутича стали червоними від крові... Переправлялись на підручних засобах (такий був наказ). На середині річки два кулеметники з його розрахунку були поранені. До берега дістались під нещадним вогнем ворога. Коли його напарник, який підносив патрони, отримав поранення, сержант Лінчук залишився з кулеметом один. А гітлерівці лютували, міни лягали дуже густо, тому весь час перетягував свого «Максима» на нову позицію. Вони стали ніби одним цілим: відважний воїн з Христинівщини і одиниця автоматичної стрілкової зброї малого калібру. І кулемет не підвів, і кулеметник вистояв. Три (!) доби він один утримував плацдарм, поки на високий правий беріг переправились підрозділи його полку. Бій закипів з новою силою, снаряди і кулі летіли суцільною стіною.

Отримав відважний боєць важке поранення в обидві ноги, яке виявилось важким, лікування продовжувалось кілька місяців. Тут, дев'ятнадцятирічний кулеметник дізнався, що йому присвоєна найвища військова нагорода. А лікарі хотіли признати його «придатним до нестройової служби». Ага, не на того напали. І свою рідну частину він наздогнав уже в польському Гданську.

Німецькі гранати виготовлялися з довгими дерев'яними ручками. Так їх можна було далі кинути. Під час одного з вуличних боїв, така граната летіла в кімнату, де на бойовій позиції знаходився розрахунок нашого відважного земляка. Молодий воїн спритно ловить гранату за цю довге руків'я і викидає її назад у вікно. Долі секунди не вистачило, бо граната розірвалась у віконному отворі. Її осколки поранили Олександра Титовича в голову і руки. Знову тиловий госпіталь, де почули звістку про капітуляцію фашистської Германії. Як же ж раділи вони, як кричали від переповнених почуттів. Адже в цій Перемозі була і їх заслуга. Та війна для Героя не закінчилась, довелось воювати на Далекому Сході.

Наприкінці 1945 року повернувся додому. Хотілось цілувати рідну землю. Скучив за мирною працею. Паровози їздили через його рідні Розсішки, вабили подорожами, вселяли мрії. В паровозне депо пішов працювати спочатку кочегаром. За одну поїздку в тендер паровоза потрібно було перекидати кілька тонн вугілля, почистити топку від шлаку. Крім втоми, ця робота давала відчуття потрібності. А головне – над головою не свистіли кулі і міни. Це було щастям. Незабаром він став помічником машиніста, а потім, після навчання в Одеській технічній школі отримав права машиніста. Це був 1963 рік, тепловози почали змінювати старих трудяг на залізниці – паровозів. Спочатку водив вантажні потяги, потім, отримавши вищий клас, керував пасажирськими поїздами. Відповідальність величезна. Тепловозна бригада, а це двоє людей – машиніст і його помічник – а за ними десять, а то і більше вагонів з пасажирами. Переважна частина пасажирських поїздів через нашу станцію проходили вночі. Тому і відповідальність вища, і уваги та уміння потрібно теж більше. Скільки світанків зустрів у дорозі, скільки Нових років і своїх днів народження – і не перелічити. А от скільком молодим помічникам допоміг стати класними машиністами, знав достеменно. З усіма підтримував зв'язки, вітав із святами, гуляв на їх весіллях.

Разом з дружиною Євою Іванівною створили гарну сім'ю, виховали доньку. Валентина Олександрівна пішла стежкою мами, стала педагогом, втіливши і юнацьку мрію батька.

Роки пролетіли швидко. Ось і квітень 1980 року. О.Т.Лінчуку – 55 років. Це пенсійний вік для людей його професії. 20 квітня на станцію Христинівка прибув пасажирський поїзд №117 сполученням Донецьк-Львів. Про це сповіщає з репродуктора голос чергового по вокзалу. На пероні лунають звуки духового оркестру. Машиніст І-го класу, ветеран війни і праці, почесний залізничник, Герой Радянського Союзу, Лінчук Олександр Титович,  який був у кабіні тепловозу цього поїзда, доповідає начальнику локомотивного депо Ф.А.Загризлому про те, рейс завершено за графіком. Це останній робочий день прославленого воїна і залізничника, який приймає вітання з ювілеєм, подяки за багаторічну працю, найкращі побажання. Символічну реверсну ручку він передає молодому машиністу Віктору Мушті, який запевняє свого наставника, що молодь локомотивного депо гідно нестимуть трудову естафету старшого покоління локомотивників.  А поїзд повів на Вапнярку  Володимир Гармаш, для якого Олександр Титович був наставником. Стаж роботи ветерана в депо – 34 роки.

Перебуваючи на заслуженому відпочинку, Олександр Титович не просто цікавився життям свого рідного підприємства, він жив ним. А ще часто зустрічався з молодими христинівчанами, розповідав про важкі і криваві дороги війни, про нелегкі трудові будні, разом з ними мріяв про майбутнє. Ніколи не думав, напевно, ветеран про те, що сусід стане ворогом, окупантом і вбивцею. Багато з тих жителів нашого міста, що спілкувались з ним, зараз на фронті відстоюють мир, свободу і незалежність України.

Відійшов у вічність Олександр Титович 31 серпня 2011 року. Прощання з ним відбулось в будинку культури міста. Рота почесного караулу, військові почесті, море квітів і вінків, нескінченний потік людей. А над цим всім – тривожний гудок тепловозів, який із сумом сповіщав, що ще один машиніст покинув земне життя.

Сьогодні всі покоління христинівчан знають ім'я Героя, Воїна, Патріота, Людини, який захищав нас від фашистів, який заповідав нам любити людей працю і нашу славну Україну. Про нього можна прочитати в книгах, статтях, спогадах, які є в нашій бібліотеці. Ми пишаємось нашим відважнім земляком.

Крашанка – символ Великодня

       Весь православний світ готується до найважливішого свята –Великодня. Перед цим світлим святом триває Страсна седмиця. Ця назва присвячена Страстям (мукам) Христовим, які пережив Ісус в останній тиждень свого земного життя. Ці дні – період підготовки до найважливішого свята християн. Готуючись відзначити цей день, ми будемо готувати крашанки і писанки. Саме про них йшла мова під час години духовності «Заспівали дзвони Великодні, Божий син воскрес для нас сьогодні!».

Серед запрошених – Благочинний Христинівської громади, військовий капелан протоієрей Геннадій, настоятель Свято-Троїцького храму.

Зустріч розпочалася з молитви про Боже благословіння. В нашій державі йде війна, в якій гинуть наші Герої, захищаючи нас. За упокій душ їхніх молився священник. Присутні вшанували їх пам’ять хвилиною мовчання.

Священнослужитель розповів про символ Великодня – червону крашанку: «Яйце символізує нескінченність, безсмертя; червоний колір – колір любові і життя. Бог є любов. Він так полюбив людей, що віддав Сина Свого Однонародженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне».

Розмова йшла також про традиції Страсного Тижня, про порядок богослужінь у Святотроїцькому храмі напередодні Паски і під час Великодньгої всеношного бдіння, про канони православ’я, про очищення душі, про силу молитви і покаяння, про Великодні звичаї нашого народу. Атмосфера цієї зустрічі була світлою і невимушеною.

Кілька днів виставку-інсталяцію в центральній бібліотеці прикрашала велика писанка, якою милувалися наші відвідувачі. Ідея її створення належить підприємицям Лесі Захарченко і Любові Карпенко. Вони купили велике яйце, яке завдяки праці художниці Людмили Гаркавенко стало витвором мистецтва. Орнамент вибирали працівники бібліотеки Світлана Кулеша і Наталя Сухецька. Кольори і візерунки цієї писанки характерні для нашого регіону, візерунки символізують життя, Воскресіння Ісуса, вічність, віру.

Цю рукотворну красу передали протоієрею Геннадію. Віднині вона знаходитиметься в Святотроїцькому храмі.

Благочинний Христинівської громади відвідав Пантеон пам’яті в бібліотеці, де зібрані фотографії наших Героїв, які віддали своє життя за Україну і матеріали про них.

Година духовності пройшла в рамках програми «єМістечко простір для кожного!» за підтримки Фонду «Пам'ять, відповідальність і майбутнє» (EVZ) The project is supported by the EVZ Foundation.

#єМістечко #ThirdPlaces #evzgefördert

За кілька днів ми вітатимемо один одного: «Христос воскрес!».

Віримо і знаємо: Христос воскрес, воскресне Україна!

Запрошення на годину Духовності

 

Шановні друзі!

Запрошуємо Вас відвідати годину Духовності –  «Заспівали дзвони Великодні, Божий син воскрес для нас сьогодні!».

Серед запрошених - Благочинний Христинівської громади, військовий капелан протоієрей Геннадій, настоятель Свято-Троїцького храму.

Час проведення – 16 квітня о 13:30 год.

Місце проведення – Центральна бібліотека Христинівської міської ради.

Чекаємо на вас!

Проєкт впроваджується в рамках програми «єМістечко – простір для кожного!» за підтримки Фонду «Пам'ять, відповідальність і майбутнє» (EVZ) The project is supported by the EVZ Foundation.

#єМістечко #ThirdPlaces #evzgefördert

Пропонуємо вашій увазі книжкові новинки які надійшли до нашої бібліотеки.

 Агов, читачу! Надійшла порція смаколиків для душі та мозку!

Ще жодного разу не перегорнуті, пахнуть свіжим папером та друкарською фарбою, не читані чекають своїх читачів!

Ми отримали більше 100 примірників різногалузевої літератури від Українського інституту книги, прийнявши участь в «Мистецькому конкурсі культурно-мистецьких проєктів».

Художня, історична, про мистецтво, війну, еко-свідомість, звичаї, традиції, національних героїв - знайдеться на будь-який смак та вік.

Та краще один раз побачити, ніж багато разів почути, тому не баріться і поспішайте за свіжою порцією літератури.

Яке воно довкілля?

 Однією з найболючіших проблем сучасності є забруднення довкілля. Під час дня цікавої інформації «Яке воно довкілля?». Читачі нашої бібліотеки знайомилися з книгами про природу, які виставлені у вітрині виставки «Знов починається весна! Знов починаються дива!» що містять дивовижні факти про тваринний і рослинний світ нашої планети. В ході бесіди юні користувачі дізналися багато цікавого про природу та про те, як про неї піклуватися, зафарбовували книжки розмальовки, залишили поради, які книги варто прочитати. Ми живемо на багатій, щедрій та прекрасній землі, і ми не маємо права забувати, що сьогодні просто любити природу, милуватися її красою – мало. Сьогодні вже мова йде про те, щоб рятувати та зберегти навколишнє середовище, докладати зусиль та щоденної праці для відновлення екосистем, тобто бути для природи її другом і добрим господарем. Тож дбаймо про чисте довкілля сьогодні, і воно щедро віддячить нам завтра!

Вікторина – мозковий штурм

Коли оголошують про те, що буде проведена вікторина, кожен намагається сконцентруватись, зібратись, щоб показати свої знання. Вікторини бувають різними: мовними, природничими, біологічними, історичними... Всіх і не перерахувати. Вікторина – це перевірка знань, це – гра, це – змагання, це показ ерудиції і освіченості, уміння висловити те, що знаєш, про що читав.

Учні 10-А класу Христинівського ліцею № 1 (класний керівник Оксана Петрівна Вихватнюк) стали учасниками вікторини «Хай святиться ім'я твоє, Україно!». Питання вікторини стосувались історії і сучасності нашої держави.

Десятикласники вже майже десятиліття здобувають знання в школі, поглиблюють їх на заняттях в гуртках. Сприяє цьому і читання книг. Тому для них не було проблемним відповісти на питання: «Яка найдавніша бібліотека в Україні?», «Хто був першим президентом України?», «Яка найвідоміша поема Т.Г Шевченка, що має жіноче ім'я?», «Хто надрукував першу книгу в Україні?», «Хто автор гімну України?» тощо. Приємно відзначити, що юні христинівчани не просто показали свої знання, а й коментували свої відповіді, доповнювали їх, приймали спільну відповідь, коли виникали сумніви.

Ті, хто знає історію України, ростуть гідними продовжувачами справи своїх дідів і прадідів. Тих, хто з козацькими шаблями і пістолями воювали із загарбниками і поневолювачами. Вони продовжуватимусь їх справу, їх мрії про вільну, незалежну і могутню державу, яка носить горде ім'я – Україна!