40 років пам'яті: уроки для людства

     День  26 квітня 1986 року  назавжди вписався в історію України і всього світ трагічною сторінкою.. 40 років тому, у тиху квітневу ніч, у  небо над над ЧАЕС здійнявся стовп вогню.  Цією аварією розпочався відлік найбільшої техногенної катастрофи в історії людства...

    Тисячі людей змушені були залишити рідні домівки назавжди.  Але були і ті, хто йшов назустріч небезпеці, щоб приборкати страшне лихо: пожежники, які першими вступили в бій з вогнем,  люди, які скидали, збирали і відвозили смертельні уламки, лікарі, які рятували постраждалих, будівельники, які зводили саркофаг, вертолітники, хіміки, солдати, водії... Всі вони пізніше отримали статус "ліквідаторів". Але тоді вони не думали про наслідки, вони робили свою справу, бо розуміли, що це лихо потрібно зупинити. В ім'я майбутнього, в ім'я дітей...

     В центральній бібліотеці пройшла година -застереження "Чорнобильська зона - край мовчання". На неї був запрошений Петро Григорович Шаповал, житель нашого міста, ліквідатор аварії на ЧАЕС.  Він спілкувався із здобувачами освіти  9-Б класу Христинівського ліцею №2 (класний керівник Розношинська Оксана Петрівна).

    Провідний бібліотекар юнацької кафедри Тетяна  Тімофєєєва  розповіла про події, які розгорнулись після того фатального вибуху, про героїв-пожежників, про територію квітучої української землі, яка стала "зоною відчуження".  Обезлюдніли села і міста, де споконвіку  жили українці, вирощували хліб, плекали сади, ростили дітей.. Ця  зона була набагато б більшою, якби тисячі людей не стали на герць з невидимою стихією. Серед них було багато і наших земляків. Один  з них -Петро Шаповал. Зі своїм автомобілем "ЗІЛ" він працював у зоні, вивозив  на перепочинок тих, хто працював біля реактора, привозив будівельні  матеріали... Працювали добросовісно, ніхто не ухилявся, не тікав, бо розуміли важливість своєї роботи. Були там люди різного віку, різних професій. Були там і жінки.  Учні читали вірші  українських поетів про цю страшну аварію, задавали питання пану Петру, розглядали  на екрані світлини Чорнобиля  того часу.   Ця зустріч - це розмова про героїзм і пам'ять, про незламність і вдячність, відповідальність і екологічну свідомість...

    Доземно склоняємо голови в подяці перед ліквідаторами  аварії на ЧАЕС.

 Захід відбувся в рамках програми "єМістечко - простір для кожного!" за підтримки  Фонду "Пам'ять, відповідальність і майбутнє" (EVZ) The project is supported by tre EVZ Foundation

 

    

З мамою я люблю читати, а з татом малювати.

 Родина є однією з найважливіших життєвих цінностей. Дружна родина надихає дитину, підтримує, допомагає сформуватися їй як особистість та реалізувати найсміливіші плани і досягти найамбітніших цілей. Читання в родині — це перші кроки любові до книги. Саме тому, бібліотека для дітей, щиро підтримуючи родинні традиції читання, запросила приєднатися до креативчика «З мамою я люблю читати, а з татом малювати». Для читачів було оформлено яскраву книжкову виставку з творами українських і зарубіжних авторів — цікаві історії, захопливі пригоди, добрі казки, мудрі повісті. Кожна дитина і дорослий мали змогу знайти собі книгу до душі, адже саме спільне читання — це місточок між поколіннями, це час, проведений разом, це щира розмова та емоції, які зближують.

Овочевому роду нема переводу

Всі ми знаємо, що насіння - основа майбутнього врожаю. В народі кажуть: «Яке насіння, такі й плоди». В нашому місті багато людей займаються городництвом. Дехто – щоб мати власний урожай, хтось,  щоб город не заріс бур'янами, інші вважають це заміною солярію й тренажерного залу...

Люди купують насіння або збирають самі його з осені. Насіння продають, дарують рідним та знайомим. А бібліотека пропонує ділитися надлишками насіння з друзями або й з незнайомими людьми. Традиційно на початку весни центральна бібліотека організовує виставку-рекомендацію «Поділись насінням з другом». Це часник, цибуля, квасоля, горох, насіння перцю, гарбуза, кабачків, кавуна, дині тощо.

Окрім насіння, яке принесли бібліотекарі і користувачі нашої книгозбірні, на виставці є книги, в яких звбрані поради – як вирощувати городні рослини, як за ними доглядати, щоб отримати гарні результати, є посівний календар на цей рік.

Сьогодні читачка взяла насіння цинії (майорів), щоб прикрасити свою клумбу.

Завітайте в бібліотеку, познайомтесь з цією виставкою та візьміть участь в цій акції з дарування насіння. 

Щедрих всім врожаїв під мирним небом нашої України.

У віртуальний світ без загроз.

 Безпечний віртуальний світ — це результат свідомого використання інтернету: надійні паролі, критичне мислення, захист особистих даних та обмеження часу перед екраном. Основні загрози включають шахрайство, кібербулінг, шкідливий контент та залежність, тому важливо навчитися протидіяти їм.

На занятті з компʼютерної грамотності «У віртуальний світ без загроз» ми нагадали основні правила безпеки:

Захист паролів: Використовуйте складні та унікальні паролі для кожного акаунта.

Конфіденційність: Не поширюйте особисту інформацію, таку як адреса, номер телефону чи паролі.

Критичне мислення: Перевіряйте достовірність інформації, не довіряйте підозрілим посиланням та повідомленням.

Антивірус: Встановіть надійне антивірусне програмне забезпечення та вчасно оновлюйте операційну систему.

Культура спілкування: Уникайте кібербулінгу (онлайн-цькування) та повідомляйте про підозрілих користувачів.

Також читачі були ознайомлені з ресурсами , на який розміщені рекомендації щодо захисту дітей в інтернеті та вивчення віртуальних загроз доступні на порталі Атмосферна школа https://atschool.com.ua/bezpeka-ditey-v-interneti.../ , а також на сайті Центру громадського здоров’я України https://phc.org.ua/.../virtualniy-svit-ta-pidlitki-scho... . Додаткова інформація про віртуальні загрози та методи їх подолання наведена на сайті Генезум https://genezum.org/library/virtualnyy-svit--realni-zagrozy . Інформація про те, як захистити дітей від прихованих загроз, доступна на сайті ДОН ОМР https://osvita-omr.gov.ua/zahrozy-dlia-ditej-v-interneti.../ . Стаття про віртуальний світ та реальні загрози опублікована на сайті Вільне життя http://vilne.org.ua/2017/01/virtualnyi-svit-realni-zahrozy/ .

Коли душа відкрита для добра

Сорок років тому в Шельпахівській сільській бібліотеці завідувачі мінялись так часто, що їх не встигали добре й запам'ятати. А потім господинею цього книжкового царства стала зовсім ще юна Лілія Володимирівна, корінна жителька цього села. Як виявилось, надовго.

Народилася вона 15 квітня 1966 року в сім'ї, де вже росла старша сестра Галина. Дівчата росли дружними, довіряли свої секрети. Галина допомагала з уроками, вибором вбрання. А разом вони допомагали мамі, передовій доярці, чиє фото не сходило з районної Дошки Пошани – Майєр Людмилі Сергіївні. Дитинство дівчат було наповнене добротою і турботою. Бабусині казки і мамині  пиріжки і смаколики, овочі зі свого городу і найсмачніші фрукти – таке не забувається. А ще вони докладали зусиль, щоб їх наймолодша улюблениця мала гарний і модний одяг. В школі вчилась добре, особливо любила уроки літератури, а у вільний час читала. Книги змушували думати, давали простір для мрій. З гарними оцінками легко вступила до Канівського коледжу культури і мистецтв (тоді він мав назву «Культосвітнє училище») на відділення «Бібліотечна справа». Три роки навчання, та ще й в Каневі, пролетіли щвидко. І дівчина з дипломом з відзнакою, повертається в рідне село, отримавши посаду завідувачки сільської бібліотеки, яка разом з клубом розміщувалась в колишньому панському маєтку. Високі стелі, аркові вікна, великий парк з рідкісними породами дерев – все дихало старовиною, легендами і переказами.

Рідна Шельпахівка не відпустила її. Адже тут були рідні, друзі, робота до душі. Тут вона зустріла свою долю, чеченця Саламбека Хамзатова. Він служив у військовій частині в Івангороді, але у звільнення з хлопцями їздили на дискотеки в села. Кохання народилось, витримало випробовування, розлуку і закінчилось весіллям у Шельпахівці. Не все було просто, давались взнаки різні погляди, різні релігії, традиції. Але Ліля виявила жіночу мудрість, терпіння і турботу. Коли народився син Руслан, її щастя стало ще повнішим.

За ці роки Лілія Володимирівна здобула авторитет і повагу серед односельців і колег. Її бібліотека, яка вже перейшла в нове сучасне приміщення, однією з перших на Христинівщині отримала комп'ютери. В її бібліотеці завжди цікаво, тут проводяться різноманітні масові заходи, виставки малюнків, майстер-класи, працює Хаб цифрової освіти. Привітна і уважна, толерантна і справедлива – такою ми її знаємо. А іще вона любляча мама для вже дорослого сина і невістки. Але найбільше турботи і любові отримує внучка Єва. Для неї бабуся пече і варить, купує обновки, робить подарунки. І з кожної зарплати намагається придбати книжечки, які їй читає.

Минулого року Лілія Володимирівна втратила чоловіка. Душа її Саламбека пішла в райські сади до Аллаха. Він пройшов воєнними дорогами, пережив не один бій, отримав контузію. А справитись із смертельною недугою не зміг.

Вона дуже чутлива до чужого горя і біди. Завжди намагається прийти на допомогу, втішити, розрадити. З душею вона збирає матеріали про Героїв Шельпахівки, які загинули, захищаючи Україну. Про кожного вона розповідає зі сльозами на очах. Волонтерство – це і її вклад у допомогу ЗСУ.

Пані Лілія уже збирає документи до пенсійного фонду. Хоч і не схожа вона на пенсіонерку, але документи це стверджують. У день, коли їй виповниться 60, звучатимуть привітання з нагоди ювілею. До всіх гарних побажань приєднуються і бібліотекарі нашої громади. Здоров'я вам, шановна колего, сили, витримки, хороших новин, дочекатись нашої Перемоги. Хай тішать діти, хай росте здоровою і щасливою онучка. Хороших людей вам поряд, успіхів у роботі. Дякуємо, що ви у нас така є!

Христинівщина пам'ятає тебе, Василю

Чотири довгих і гірких років минуло з того страшного дня, коли загинув наш земляк, уродженець Христинівки Гончарук Василь Григорович. Тут, в нашому місті, пройшло його дитинство. Коли він народився, продовжувач роду Гончаруків, то отримав і дідове ім'я. Його дід Василь, маючи добре серце і вправні руки, на жаль, прожив до болю мало.

Середня школа № 2 дала йому освіту і знання, навчила цінувати дружбу і любити Батьківщину. Не ухилявся від військової служби, чесно відслужив в ЗСУ. Василь по натурі був «фізиком», йому легко давалися точні науки. Тому і фах обрав собі до душі. Після закінчення в 2010 році Уманського національного університету садівництва отримав диплом за спеціальністю «Облік і аудит». Виробничу практику проходив в Англії.

Працював в Житомирській обласній державній податковій інспекції. Мав гарну посаду і чудову сім'ю, виховував доньку Іванну. Жити б, радіти. Але на Сході України йшла антитерористична операція, і молодий наш земляк, високий, сильний, цілеспрямований, вирішив, що його обов'язок – бути серед тих, хто став на захист територіальної цілісності України. Піски, Водяне, Опитне, Орлівка, Авдіївка... – це його бойовий шлях. Отримав контузію, після якої повернувся до цивільного життя. Та, після повномасштабного вторгнення рф, знову бере в руки зброю. 42-й день війни став останнім днем життя нашого земляка., воїна з позивним «Базука». Осиротіла донька, дружина, батьки, сестра... Поховали Героя в Житомирі, поряд з його побратимами. Велика родина не змогла туди поїхати, тому замовили поминальну службу в Святотроїцькому соборі. В цей день хоронили Руслана Аніна у Верхнячці. Священники відспівували їх разом – Руслана і Василя...

Доля склалася так, що його батьки виїхали з Христинівки. Але тут живуть родичі, друзі, вчителі, однокласники, колишні сусіди.  Тож, пом'янемо його, нашого Василя, нашого Героя. Завдяки подвигу таких патріотів Україна бореться і обов'язково переможе.

Дякуємо тобі, Василю, за мужність і патріотизм. Ми пам'ятаємо тебе, наш брате, друже, однокласнику...

Гарна жінка з гарного села

      

С

Село Гребля розташоване на межі колишніх трьох районів: Христинівського, Монастирищенського і Жашківського. Тепер Уманський район. Ось в цьому мальовничому селі в гарній сім'ї Олексія Івановича і Катерини Іванівни Терещуків народилась донечка Людмила. Її народженню раділи в родині, в якій уже ріс син Володимир. Голова сім'ї працював трактористом, мама тягнула «норму» в колгоспній ланці. Дівчинка росла спокійною, ввічливою, допитливою. Школу закінчувала в сусідньому селі, яка розміщувалась в колишньому маєтку, яка була літньою резиденцією ботвинівського пана Даруша. Людмила добре навчалась у школі, а після уроків та у вихідні дні охоче бігла до греблянської бібліотеки, якою завідувала Шкатюк Валентина Іванівна, жінка добра і привітна. Саме там, в стінах тієї бібліотеки прийшло бажання обрати фах бібліотечного працівника. Серед білосніжних кімнат з ліпниною, які стали шкільними класами пролетіли вісім шкільних років. Свідоцтво про отримання освіти стало перепусткою для студентського квитка Канівського коледжу культури і мистецтв. Своє шістнадцятиріччя відмічала на схилах Дніпра. Студентське життя – прекрасна пора. Нові друзі, цікаві зустрічі, участь у художній самодіяльності, походи, екскурсії. Але сумувала за домом, за родиною, маминими пиріжками і татовими яблуками.

В 1989 році повернулась до рідного дому. Кілька місяців попрацювала в центральній бібліотеці, а потім ввійшла господинею в Ботвинівську сільську бібліотеку. Приймала її у ветерана ІІ-ї світової війни, орденоносця, аса бібліотечної справи Столовича Михайла Миколайовича. Було трішки лячно, що не справиться. Справилась. Своєю роботою, відповідальним ставлення до неї, толерантним відношенням до людей заслужила авторитет і повагу серед односельців і колег. Читала сама, залучала до читання юних ботвинівців, тим, кому вже важко було ходити самостійно до книгозбірні, носила книги додому. Проводила літературні ігри, конкурси, вікторини, усні журнали... Вивела на високий рівень краєзнавчу роботу: записувала спогади старожилів, уточнювала списки померлих в лихі роки Голодомору. Троє Героїв з Ботвинівки загинули в російсько-українській війні. Людмила Олексіївна збирає матеріали про них: фотографії, спогади, копії документів. Проводить години вшанування їх пам'яті.

Ботвинівка давно стала для неї рідною. Тут вона зустріла своє кохання, свою долю – Юрія, який за направленням приїхав працювати в місцевий колгосп агрономом. Вони стали на весільний рушник. створили гарну сім'ю Бойків. Весілля було гучним і веселим. Гуляли всім селом, всією великою родиною. Жили в любові і повазі, отримали будинок, як молода колгоспна сім'я. Завели велике господарство. Пані Людмила, не дивлячись на молодий вік, виявилась вправною господинею. Господар сім'ї, уже Юрій Федорович, працював в сільраді, але вирішив зайнятись фермерством. І в нього вдало пішли справи. Раділи тут народженню донечки Марини. Вона так швидко виросла, їх дівчинка. Школа, навчання у виші... Вже й наречена, вже й дружина і мама. 

Яке то було щастя, взяти на руки маленьку внучку Валерію... Вона тішить їх своїми успіхами в навчанні і в заняттях. Сучасні танці, призові місці, грамоти і нагороди – це все результат тренувань, занять, цілеспрямованості.

Але хтось ніби позаздрив щастю цієї родини, зурочив їх світлу лінію. Раптово пішов із життя чоловік, тато, дідусь. Він був для них не просто опорою, а фундаментом, на якому трималось їх життя. Людмила Олексіївна із сім'єю дуже важко переживає цю втрату. Але життя, хоч і розділене на «до» і «після», продовжується. Вона і її допомога потрібна старенькому батькові, дочці і внучці...

55 років, це ніби оцінка її життя за п'ятибальною системою. Такий високий бал даємо їй за щирість, доброту, порядність, працелюбство і привітність. До привітань родини приєднуються і колеги. Здоров'я вам, шановна ювілярко, сили, Божої опіки, хороших нових, світлих днів, довгих років життя, достатку, здійснення мрій і бажань.

Хай все буде тільки добре у вашому житті!