Подвигу захисників Донецького аеропорту вклоняючись...

 Оборона Донецького аеропорту ввійшла в історію  України як символ мужності, стійкості, героїзму, вірності Україні. Подвигу тим, кого назвали "кіборгами" присвячена книжкова виставка в нашій бібліотеці. Біля неї пройшла презентація  книги "АД: 242 дні мужності".  В ній розповідь про хритинівчан Віталія Паламарчука і Євгенія Кулібабу. 

 Ми пишаємось вами, наші мужні захисники.

Погляд в минуле: літні кінотеатри нашого міста

 Христинівка від А до Я

Нещодавно в бібліотеці провели опитування старшокласників, що вони знають про літні кінотеатри  Христинівки. Хтось сказав, що чули про них від родичів старшого покоління, а переважна більшість зізналась, що не знають про таке.

А літні кінотеатри були, і вони мали велику популярність серед глядачів. Перегляд кінофільму після робочого дня, просто неба, коли, здається і зорі підглядають за подіями на екрані, було приємним відпочинком. Літні кінотеатри приваблювали людей старшого покоління тим, що сеанси розпочинались тоді, коли вже всі справи вдома були зроблені, а закоханих – саме вечірніми сутінками.

В нашому місті в різні часи діяло чотири таких кінотеатри. Театр – це дуже помпезно сказано. Цегляна будівля без даху, з кінобудкою і сценою, на якій натягнено екран, у два ряди дерев'яні лави, між яким виглядала трава – це і був він, кінотеатр. Про найстаріший кінотеатр розповіла нам Юлія Іванівна Коваль, яка в кінці 40-х, на початку 50-х років ходила туди ще зі своїм майбутнім чоловіком Василем Денисовичем. Він знаходився у Свято-Миколаївському парку. Вхід був із парку, сцена з екраном межувала з алейкою по вулиці Шевченка.

Коли відкрили залізничний клуб, то розпочала свою роботу і літня кінозала, вона розміщувалась між самим клубом і двоповерховим житловим будинком поряд.

А найбільше відвідувачів, напевно, прийняв літній кінотеатр, який збудували після того, коли в травні 1960 року почав діяти районний будинок культури. Багато христинівчан його пам'ятають. Зараз на тому місці тенісний корт і поле для мініфутболу. Він був досить великим, міг вмістити сотню людей. Діяли такі центри перегляду фільмів з травня по вересень. Афішу з назвою фільму вивішували напередодні, Двоє дверей приймали й випускали відвідувачів. Каса і кінобудка були з дахом, щоб не зіпсувалась апаратура. Ця прибудова розміщена була ближче до вулиці Шевченка. В той час там росли досить високі дерева, на які всюдисущі хлопчаки залазили, щоб подивитись кінофільм. Тут лавки були зі спинками, пофарбовані темно-червоною фарбою. Квитки продавались по одній ціні - 20 копійок. Місця на квитках не вказувались. Сідали, хто де хотів... Скільки там назначали побачень дідусі й бабусі нинішніх молодих жителів Христинівки.

Напевно, найдовше функціонував такий кінотеатр біля водонапірної вежі в північній частині міста. Зараз там бар «Греція», а років 30-40 тому туди приходили христинівчани, щоб подивитися кінофільм. Особливо тоді модні були індійські кінодрами. Нерідко жіночки плакали, співчуваючи героям фільмів Радж Капура. Були там і інші фільми. Молодь по кілька разів дивились «Фантомаса»... Фільми привозили з Уманського кінопрокату, демонстрували спочатку в кінотеатрі «Ювілейному», а потім везли в літню кіноустанову.

Життя йде, багато чого відходить у минуле. Відійшли в минуле і літні кінотеатри в нашому місті. Іноді люди згадують: «А пам'ятаєш літній кінотеатр?» Адже там хтось познайомився зі своєю половинкою, хтось після сеансу освідчився в коханні, а хтось запам'ятав хороший фільм.

То ж хай живуть спогади, які гріють серця людей.

Вшановуючи героїв нашої громади

       В «Пантеоні пам'яті», який створений в центральній бібліотеці, зібрані світлини, спогади, документи, книги про Героїв російсько-української війни. З фотографій дивляться наші земляки, які віддали своє життя за Україну, за її незалежність, за нас з вами.

Вшанувати їх пам'ять прийшли учні 5-в класу ОЗО «Христинівський ліцей» з класним керівником М.А. Нагайчук-Замковою. Хвилиною мовчання вони вшанували земляків, які стали ангелами-охоронцями рідної землі.

Провідний бібліотекар Світлана Кулеша розповіла про створення музею, про символи пам'яті: червоні маки, білі журавлі, чорну хустину і жовті соняшники...

Ми з сумом вшановуємо наших Героїв уже одинадцятий рік, починаючи з АТО. І в тій антитерористичній операції христинівчани проявили себе мужніми воїнами, десять з них, на жаль, загинули. А коли у 2022 році рф розпочала повномасштабне вторгнення, і жителі нашої громади стали на захист України. За цей період христинівчани  провели в останню путь дуже багато хоробрих захисників. Ми завмирали в скорботі в «живих коридорах», несли живі квіти на їх могили... Цей біль живе в кожному з нас. А в наших серцях - вдячність їм за подвиг і жертовність.

Кожен із загиблих Героїв – чийсь син, брат, батько... Майя Анатоліївна поділилась спогадами про випускників цієї школи, братів Кравченків, Віктора і Костянтина, які добровольцями пішли на фронт. Вони були дуже дружними, разом росли, займались спортом, разом стали на захист України. Вони й загинули в один день і поховані поряд.

В цьому класі навчаються і діти-переселенці, одна з них Мирослава Крилова, яка в разом з батьками приїхала з Луганська, розповіла про те, що вони пережили.

Діти уважно слухали розповіді, переглядали експонати музею. Тихі та зосереджені, юні христинівчани, які стали дітьми війни, серйозні не по роках. Віримо в нашу Перемогу, в те, що українські діти житимуть в мирній державі. І вони ніколи не забудуть Героїв, які віддали своє життя  за мирне майбутнє нашої держави.

Захід відбувся в рамках програми  «Містечко – простір для кожного!» за підтримки Фонду «Пам'ять, відповідальність і майбутнє» (TLZ)The profect is supported by the TVZ Foundation.

Учні цієї школи відвідують наш музей. Ми вдячні за співпрацю Любові Миколаївні Калиндрузь. Своїх вихованців на патріотичні години приводили класні керівники Кравченко Марія Володимирівна та Пасічна Ірина Аркадіївна. Сподіваємося, що юні жителі нашого міста і далі приходитимуть в наш музей, щоб вшанувати наших Героїв.

Все буде Україна!

Новорічна наша ювілярка

           

Іще одна наша колишня колега відзначила гарний ювілей. Вітання приймала Медвідь Катерина Мусіївна, яка понад три десятиліття завідувала бібліотекою в селі Шукайвода. Народилася вона 1 січня 1936 року в сім'ї Корчаків Марії Арехтіївни й Мусія Федоровича. Батьки працювали в колгоспі. Вони пережили лихоліття Голодомору 1932-33 років і знали ціну хліба. Вважали, що справжній хліб повинен бути зароблений чесною працею.

Батько, сильний, чесний, добрий, який приносив їй "від зайчика" окраєць хліба, в 1941 році був мобілізований. Було йому на той час 27 років... Роки окупації маленька Катерина пам'ятала погано. Було страшно, мама, кутаючись у темну хустину, ховалась сама, ховала доньку і часто плакала. А от березень 1944 року спливає часто в пам'яті. Солдати, втомлені й голодні, йшли через село, а люди зустрічали їх, годували, розпитували, чи не бачили їхніх рідних. А потім почала працювати пошта, і разом з газетами та листами почали приходити «похоронки». Така чорна звістка прийшла і в їх сім'ю. Не стало Катерининого тата в 1943 році...

1 вересня 1944 року стала Катерина першокласницею місцевої семирічки, а середню освіту здобувала у Верхнячці. Її документ про середню освіту пафосно називався «атестат зрілості». Тут же, у Верхнячці, у геологорозвідувальній станції, але душа тягнулась до книги. Тому стала слухачкою річних курсів бібліотечних працівників при районній бібліотеці. Це стало її покликанням. З 1956 року – вона господиня сільської книгозбірні в рідному селі. Ріс книжковий фонд, зростав її фаховий рівень. Скільком людям прищепила любов до читання, до книги, скільком учням і студентам допомогла у виконанні завдань, рефератів, курсових робіт... Скільки було приємних турбот, коли бібліотека справляла новосілля в новозбудованому будинку культури. Працювала наша ювілярка добросовісно, бібліотека мала звання «Бібліотека відмінної роботи». На її базі проходили районні та обласні семінари. Освіту здобувала заочно в Канівському культосвітньому училищі.

Все її життя пов'язане з рідною Шукайводою: тут закопана її пуповина, тут вона знайшла своє жіноче щастя, свого Петра Тимофійовича, який очолював рільничу бригаду. Сім'я поповнилась сином Сергієм і донькою Наталією. Обоє дітей обрали батьківську стежину, закінчили сільськогосподарський ВИШ. Син, тепер уже Сергій Петрович, має вчене звання, довгий час займався селекцією соняшника.

Роки припорошили голову сивиною, але не мають сили над її пам'яттю, добротою і порядністю. Зараз пані Катерина проживає з донькою неподалік Черкас. Підтримує зв'язок з рідними, колишніми колегами, цікавиться новинами, ділиться спогадами.

Разом з новорічними віншуваннями, приймайте, шановна Катерино Мусіївна, привітання з ювілеєм. Сили Вам, здоров'я, добрих новин, сімейного затишку, довгих років життя. Низький уклін Вам за Вашу працю і доброту.

Казка в гості завітала.

       Казки цікавлять та приваблюють дітей магією та чарівністю, допомагають розрізняти добро та зло, правду та кривду, дарують дітям віру в диво. Саме завдяки казкам в дитини формується почуття ввічливості, любові, хоробрості, доброти. Казка знаходить вірний шлях до дитячого серця, вчить бути правдивими, чесними, боротися з грубістю. Казковий калейдоскоп «Казка в гості завітала» подарувало читачам 4-А класу міської школи № 1 низку яскравих емоцій. Діти з захопленням слухали розповіді про казки, відгадували казкових героїв та з цікавістю переглядали літературу на виставці.

Книга і пісня - супутники її життя

    

Життя людини – це якоюсь мірою вибір: де навчатись, яку професію обрати, з ким пов'язати свою долю, де жити. Ганна Костянтинівна не шукала своє щастя десь далеко. Народилась в селі Шукайвода в простій селянській родині Бондарів – Костянтина Пилиповича і Варвари Микитівни. Дівчинка, яка народилась 18 грудня 1940 року, не пам'ятає жахіття окупації. Про них чула лише з розповідей старших.

Батьки не мали належної освіти, але розуміли, що в майбутньому дітям вона буде потрібна. Тому, після закінчення місцевої семирічки, Ганна з однолітками здобувала середню освіту в селі Христинівка. В школу ходили пішки. Навпростець. Ніби й не так далеко для молодих ніг, але в холодну пору року дуже змерзали. Перше, що шукали в класі – теплу грубку. Тулились до неї, як до рідної. Хоч дорога забирала час і силу, але ця тендітна дівчина і вчилась добре, і активно брала участь в художній самодіяльності, і багато читала, і охоче допомагала батькам по господарству. Маючи атестат про середню освіту, пішла працювати в сільську бібліотеку в сусіднє село Вікторівку. Клуб і бібліотека – експропрійована хата місцевого багатія з лавками, гасовою лампою. Книг було мало, але у Вікторівці багато читали, знаходячи час в круговерті сільської роботи. І сама бібліотекарка багато читала, переймала досвід колег, спілкувалась з людьми. Як нею пишались її батьки, особливо коли вона отримала ще диплом Канівського, як він тоді називався, бібліотечного технікуму.

Чорноока красуня полонила серце місцевого парубка Анатолія. Вони стали на весільний рушник, і створили сім'ю із дзвінким прізвищем – Коваль. Раділи новій хаті, народженню синів Сергія і Миколи, успіхам господині на роботі, її Грамотам. Вели велике господарство: свині, кури, гуси та корова годували сім'ю, давали прибуток.

Ганна, тепер уже Ганна Костянтинівна, з учасниці художньої самодіяльності, стала завідувачкою клубу. Вона жила цією роботою, проводила свята і масові заходи А ще була наставником для молодих бібліотекарів Вікторівки. Пролетіли роки, виросли сини, народились онуки, пішов в засвіти голова сім'ї, сама пані Ганна стала пенсіонеркою. Десь взялась сивина і болячки. Але роки не владні над цією жінкою. Обжилась в будинку в Христинівці. І не зрадила захоплення піснею. Саме пісня, щира і душевна, дає силу  і наснагу, допомагає пережити тривоги й невтішні новини та дарує надію на Перемогу, на краще і мирне життя.

Болить її серце, тривожить її душу майбутнє її нащадків. Старший син Сергій працює інструктором в ТСОУ, а менший Микола пішов добровольцем на фронт. Добре, що зараз є мобільні телефони. Свій телефон Ганна Костянтинівна весь час тримає біля себе. Подзвонить син, поговорить з ним, видихне з полегкістю, і знову живе в очікуванні заповітного сигналу. Вірить і молиться, волонтерить і співає в хорі міста і села. Тут друзі, її однодумці, з якими не просто співають і дають концерти, а спілкуються, підтримують один одного, підставляють плече допомоги.

Про неї, активну «хористку», ерудовану, толерантну, принципову, доброзичливу людину, яка заслужила авторитет серед своїх колег дуже гарно відгукується керівник цього хорового колективу А.І.Михайлюк.

18 грудня пані Ганна приймала вітання з ювілеєм. До побажань здоров'я, сили, енергії та творчої наснаги від рідних, друзів, сусідів приєднуються і колишні колеги по книзі. Хороших новин Вам, шановна, любові від Ваших дітей і онуків, поваги від оточення, достатку і здійснення бажань. Хай Всевишній благословляє Вас на багато років щасливого життя.

     

Безсмертя правдивого слова

  У шістдесяті роки XX століття в українську літературу ввійшов моло­дий, талановитий, із великим творчим потенціалом поет, який згодом став символом правди художнього слова і незрадливої любові до України. Ім’я цього поета – Василь Симоненко.. Він працював журналістом в «Черкаській правді», потім у газеті «Молодь Черкащини» і писав вірші.

Поезія і журналістика не розмежовувалися у Василя. То була органічна єдність. Як журналіст, який був у гущі подій, він занотовував бачене, почуте. З журналістського блокнота народжувалися неперевершені його поезії.

Редактори журналів боялися його прямоти, відвертості, сміливості у висловлюванні своїх думок, оцінок і поглядів. Очевидно, вони вбачали у віршах молодого поета приховану крамолу і не наважувалися друкувати його твори.

Не судилося Василю Симоненку довгого життя. Може, лише третину відміряв свого шляху, багато чого не встиг, багато лишилося по той бік трагічної межі.

Проте його творчість назавжди залишиться у скарбниці світової культури, тому що слово його – щире слово поета про вічні й безсмертні істини. До нього можна звернутися за порадою, його вірші можна читати й перечитувати й знаходити потрібні слова, щоб утамувати біль чи образу, стримати злість, навчитися розуміти та любити людей..Його вірші живуть і нині. Вони закликають любити Україну, боронити її, знати її історію. В день смерті відомого поета, якого по праву вважаємо своїм земляком, в центральній бібліотеці пройшла поетична година «Голос поета віщий в наші увійшов серця». Здобувачі освіти ОЗО «Христинівський ліцей» зі своїм класним керівником М.А.Нагайчук-Замковою переглянули матеріали книжкової виставки «Життя мов спалах блискавки», послухали розповідь провідного бібліотекаря С.М.Кулеші про життєвий і творчий шлях талановитого літератора. А потім зазвучала висока поезія з вуст юних христинівчан. Слова «Можна все на світі вибирати, сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину» стали лейтмотивом цього заходу. Діти, які виховуються на таких віршах, виростуть справжніми патріотами.

Все буде Україна!