Коли рідне село стало долею

           Все своє життя Наталя Анатоліївна Романюк живе в своєму рідному селі. Тут, в Осітній вона народилась  2 березня 1967 року.  Це була перша дитина в зовсім ще молодого подружжя . Батько, Муха Анатолій Миколайович  працював механізатором в місцевому колгоспі, а його дружина  Валентина Іванівна  трудилась в рільничій ланці.  В сім'ї панувала атмосфера любові і поваги, взаємодопомоги і підтримки. Незабаром лелека приніс в цю гарну сім'ю ще одну донечку, Надію. Сестри мали невелику різницю у віці, тому росли дружніми і щирими. Наталочка, як старша, і захищала молодшу сестру, і кіски їй заплітала,  і допомагала  з уроками. Обидві намагались допомагати мамі по господарству, бачили, якою втомленою вона поверталась ввечері додому.   Сама Наталя закінчила середню школу з гарними оцінками, але їхати з рідного села не захотіла. В сільській бібліотеці звільнилось місце, і вчорашня випускниця стала володаркою книжкового царства. Робота сподобалась, бо і сама любила читати, спілкуватись з людьми.  Коли їй виповнилось 18 років, вийшла заміж. Через рік бавила донечку, яку інакше як   "Оленка" не називала.   Вона все встигала: бавила доньку, давала лад у господі, вникала в тонкощі бібліотечної справи, заочно навчалась у  Миколаївському коледжі культури і мистецтв.   Ніби  беручи приклад з мами,  сім'я Наталі поповнилась ще однією донею - Іринкою. Приклад того, якими повинні бути відносини між сестрами, в дівчат був перед очима, тому і росли добрими, щирими, працьовитими.

  Були в цій сім'ї важкі втрати - зовсім молодим помер батько Наталії, який залишив у серцях рідних пам'ять про свою доброту і працьовитість. Пережили непрості і не дуже приємні події і  розчарування. Ця на вигляд тендітна жінка виявилась сильною, зуміла  вистояти, не зломитись. Доньки вирости, отримали освіту, створили свої сім'ї, порадували неньку онуками.

    А пані  Наталя живе бібліотекою, її турботами. Зайдіть до неї в книгозбірню і ви не захочете її покидати. Це маленький музей, оазис культури і творчості. Народознавчий куточок переносить у минуле, око радують вишиті вироби,  матеріали виставок розповідають про минуле і сучасне, про видатних людей і Героїв-земляків, які  віддали своє життя за світле майбутнє України,  Болить її душа за хлопців, які зараз воюють, адже серед них і  її молодший зять.

   Справжня відрада для Наталії Анатоліївни -пісня. Гарна, народна, задушевна. Вона - активна учасниця  народного ансамблю "Осітняни". Це не просто візитна картка  цього села, а його співоча душа.  

    Вона приймає участь у житті села,  цікавиться історією своєї малої батьківщини, збирає спогади, світлини, проводить масові заходи, які несуть людям краєзнавчі і народозначі знання, розуміння сучасного життя.  В бібліотеці працює Хаб цифрової освіти, в якому надаються консультації щодо навчання та спілкування у віртуальному світі. Як працювала всі ці роки наша Наталя, розкажуть Подяки, Грамоти, сертифікати, публікації в газетах. 

   В другий день весни ця шановна  жінка, чудова мама, донька, дружина, бабуся, сваха, сестра прийматиме вітання з нагоди ювілею. Приймайте, Наталю Анатоліївна, віншування і від колег. Зичимо вам всіляких гараздів: здоров'я, енергії, творчого вогнику, наснаги, успіхів, сімейного благополуччя, достатку, любові, поваги і хороших новин. Хай у вікнах маминої хати ще довго світиться вогник у вікні, і вся ваша родина збирається за святковим столом.  Миру,  віри і  здійснення бажань.

Дітям до дня Державного Герба України.

 

19 лютого в Україні відзначають День Державного Герба — символу сили, незалежності.

Історія герба сягає понад тисячі років. Знак тризуба використовувався ще за часів Київської Русі. Його можна побачити на монетах князя Володимира Великого, печатках та прикрасах Х–XI століть. Тризуб був родовим знаком княжої династії Рюриковичів. Він не був гербом у сучасному розумінні, але виконував роль державного символу — позначав владу, власність і походження.

Цікаво, що форма тризуба змінювалася залежно від князя, але основна структура з трьома елементами залишалася незмінною. Від княжого знака до символу незалежності.

Після падіння Київської Русі тризуб надовго зник з державної символіки. Проте у ХХ столітті він повернувся як символ української державності.

У 1918 році під час Української Народної Республіки тризуб офіційно затвердили державним гербом. Його автором став художник Василь Кричевський, який створив стилізований варіант на основі давніх княжих знаків.

Після здобуття незалежності України у 1991 році постало питання державної символіки. І вже 19 лютого 1992 року тризуб знову офіційно став гербом України.

Існує кілька трактувань значення українського герба:

Символ влади і державності — спадщина Київської Русі

Знак волі — у формі тризуба часто вбачають слово “ВОЛЯ”

Єдність трьох начал — минулого, сучасного і майбутнього.

Символ життя — подібний до сокола, що падає в стрімкому польоті.

Для українців тризуб став не просто знаком, а символом боротьби за незалежність, який пережив заборони, переслідування і відродився разом з державою.

У час війни державні символи набувають особливого значення. Герб України сьогодні — це знак незламності, гідності та віри в перемогу.

Він на шевронах військових, на прапорах, у серцях людей. Це не лише історія — це символ нашого сьогодення і майбутнього.

 

Споконвіку було слово...

    Література, книги  - основне джерело національної  пам'яті та ідентичності народу. Письменники -  архіваріуси, літописці духовної культури і національної історії, які допомагають нам зрозуміти наші корені, вивчати культурні традиції, 

     У світі є безліч цікавих книг, які відкривають перед нами світ відкриттів, знань, історії , сьогодення і майбутнього. Кожна книга - результат праці, пошуку і натхнення письменника - людини, для якої  літературна творчість є сенсом життя.

   Історія письменства і написання книг  має багатовікову історію.  Першими письменниками вважають  священнослужителів, які створили  твори на тему  віровчень, історії, науки. Частина цих творів дійшла і до наших днів.

    Україна пишається своїми письменниками, які займають почесне місце в світовій  культурі: Нестор Літописець і Самійло Величко, Григорій Сковорода і  Тарас Шевченко, Марко Вовчок і Панас Мирний, Михайло Коцюбинський і Іван Нечуй-Левицький, Іван Франко і Леся Українка,  Олесь Гончар і Василь Симоненко, Ліна Костенко  і Василь Стус...

      Своїх талановитих майстрів пера має і наша Христинівщина. Матеріали про письменників, чиї імена пов'язані з нашим краєм, зібрані в літературному музеї  центральної бібліотеки. Книги, багато з яких - з автографами, статті з періодики, копії документів, особисті речі літераторів, їх світлини, спогади про них - все це висвітлює письменницьку діяльність наших земляків. Це з гордістю називаємо їх імена: Клим Ткач, Петро Альтман, Станіслав Зінчук, Микола Мазурик, Василь Слободяник, Віталій Криницький,  Катерина Собова, Галина Жук, Галина Шаповалова,  Валентина Бортник, Надія Тополя (Швайка),  Ольга Шарандак, Марія Лисиця,  Володимир Чорний,  Сіяна Жорна (Олена Сомик), Леонід Дяченко, Раїса Ковбасюк...   Про них ми розповідаємо нашим відвідувачам. Проводимо в музеї літературні години, творчі зустрічі, уроки літератури рідного краю, огляди літератури, конкурси на краще читання віршів, турніри знавців...

     Христинівка - маленьке місто. Тут всі всіх знають. І часто люди розповідають про своїх рідних, друзів, сусідів, які пишуть вірші, оповідання, байки... Не завжди автори виносять свої твори на люди. А даремно. Приходьте зі своїми рукописами в бібліотеку, почитаєте свої твори, почуєте думку слухачів. Негативу не буде, це ми вам гарантуємо. А  люди почують ваші літературні напрацювання, поділяться враженнями, надихнуть на написання чогось нового. Пишіть, давайте почитати тим, хто поряд. І ставайте тими, хто відзначає день письменника. Творчої вам наснаги.

     

Вулиця із столітньою історією

     Згідно постанови ВУ ЦВК "Про адміністративно-територіальний поділ Київщини" від 12 квітня 1923 року повітове містечко Христинівка   Уманської волості  Київської губернії   стало районним центром.  Утворювались нові організації, установи, збільшувалась кількість населення. Людям потрібне було житло.  В 1924 році на мапі Христинівки з'явилась вулиця Дзержинського (тепер це вулиця Миколи Наконечного).  Вулиця закінчувалась там, де зараз вулиця Травнева. Тоді там були поля.. Місцевість була заболоченою, тому нові забудовники копали дренажні канави. Садиби мали по 37 соток. Садили фруктові дерева, будували будиночки і господарські споруди.  Хати з глини, вкриті соломою. В багатьох господарствах були корови.  Хоч в цьому році до ладу електростанція, в хатах світили гасовими лампами і каганцями.

       Вся непарна сторона вулиці  - це приватні будинки. А парна сторона починалась із старого  стадіону, який  є ровесником цієї вулиці.( Тепер тут - парк імені Тараса Шевченка).  Стадіон був огороджений парканом, який був зроблений із шлаку. Для  Христинівки це був дуже дешевий матеріал. Один паровоз за поїздку з Вапнярки, наприклад, спалював приблизно чотири тонни вугілля.  Великі купи  шлаку були  на території  паровозного депо. З нього будували не тільки паркани, а й будинки. На стадіон було три входи, один з яких був саме з цієї вулиці. Там, де і зараз вхід з табличкою "Парк імені Т.Г.Шевченка". Вздовж  частини цього паркану  по цій вулиці  був літній кінотеатр. Сам паркан був однією із стін  цієї установи. Паркан огороджував стадіон з усіх чотирьох сторін, в тому числі  і по вулиці Шевченка.  На розі вулиці Шевченка  (де зараз бар "Оріон"), знаходився магазин   РАЙСТ,  він був промтоварним, книжним  був книжковим, продуктовим, а  пізніше - магазин "Ветеран"...

 За цим магазином, де зараз брама приватного гаража,  був вхід в РАЦС. На весілля приходили подивитись багато людей. Десь до середини 50-х років минулого століття наречені були у віночках із воскових квіток, з різнокольоровими атласними  стрічками. Пізніше голови наречених почала прикрашати фата, яку оздоблювали гілочками аспарагусу (в народі його називають "заячий холодок").

      Коли ця установа перейшла в новозбудоване приміщення по вулиці Соборній,  міськрада зробила там  квартири. В одній із них жив О. В. Залізняк, який походив з роду знаменитого ватажка Коліївщини. Олексій Вікторович  був ініціатором, організатором і першим директором районного музею. .   Поряд  стоїть напізруйнована хатинка. По ній можна уявити, якими були перші будівлі на цій вулиці. Зубопротезна майстерня  тут стоїть уже не один десяток років. В ній кілька разів робили ремонт. Зараз це гарна сучасна будівля.

 Двоповерховий будинок  на році вулиць Наконечного і Соборної,  в якій розмістився приватний магазин "Шедевр", збудований на місці будівлі,  в якій було 6 маленьких однокімнатних квартир. Будинок той був старим, господарі до кожної  кімнати прибудовували ще кухню, коридорчик, встановлювали плиту і оформляли продаж як окремої квартири.  Цей будинок служив житлом людям майже 80 років і був  знесений в 2003 році.

     Через дорогу , а це вже вулиця Соборна - будівля, яка була дитячим садком №1. Садочок там був перед початком ІІ-ї світової війни.  В роки окупації в цьому будинку німці ремонтували свою техніку. Там вони і жили. В  них  була кухня. Як згадує  Євгенія Крижна, вона маленькою дівчинкою ходила туди просити їсти...  Після того,як з Христинівки вигнали окупантів, в цьому приміщенні була районна бібліотека, яку розбомбили в 1941 році. В 50-х роках бібліотека перейшла в приміщення по вулиці Музичній, а  в будинку знову залунали дитячі голоси. Скільки христинівчан були вихованцями  цього дитячого закладу, і не перелічити. Сюди переводити і діток із дитячих ясел №56, поки залізниця не збудувала дитячий садок по вулиці Флорешській. Зараз у цьому  приміщення будинкоуправління та деякі організації....

      Далі йдуть житлові будинки. Гарні, чепурні, деякі двоповерхові. Асфальт, алейка з плитки, посаджені декоративні дерева... А вулиця пам'ятає ґрунтове бездоріжжя, алейку попід паркани. Бетонні квадратні плитки зняли, коли проводили  газ у домівки і теперішню алейку змістили  ближче до проїжджої частини дороги.  Кілька  років тому прийняв своїх перших відвідувачів косметичний салон "Краса і здоров'я".

  Ця вулиця  продовжилась новими садибами після 50-70-х років минулого століття, коли місто розросталось від вулиці Травневої .

     В 2013 році вулиця отримала нову назву - імені Миколи Наконечного, мера, який  багато  зробив для міста.  На цій вулиці висаджено багато дерев: сакура, ялинка, сосна... В цьому році  багато жителів на новорічні свята прикрасили зелені красуні біля своїх дворів ігашками, гірляндами, жовто-блакитними стрічками. Зародилась гарна традиція

   Пам'ятає ця вулиця багато людей і подій. Серед тих, ким пишається наша громада -  Олексій Микитович Русько, який жив на цій вулиці, закінчив із золотою медаллю школу (тоді вона мала назву "Залізнична школа №18") Сюди він приїжджав до батька, відвідував друзів і сусідів. Відомий хімік і педагог, займав посаду ректора Київського державного університету 3 1938 по 1944 рр.  Зараз у тому будинку живе його племінниця.

   В минулому році ця вулиця на колінах зустрічала Героя, старшого лейтенанта  Родіона Задояного, який загинув 20 серпня 2025 року, захищаючи незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України. 

     Гарна вулиця, на якій живуть гарні люди в гарних будинках.  Хай зустріне  вона наших Героїв з Перемогою. Все буде Україна!

Кохання миті чарівні

    На календарі - 14 лютого, отже всі, хто кохав, кохає чи чекає кохання святкують  день закоханих - День святого Валентина.   Адже сьогодні свято найкращого почуття, яке дає сили і натхнення, радість і захоплення, підтримує віру і надію. Кохання народилось тоді ж, коли і люди. Воно дає крила, допомагає пережити неприємності і горе... 

    В наші дні, коли йде ця проклята війна, кохання допомагає нашим  бійцям боронити нашу землю, адже вони борються з ворогом за краще життя, за своїх коханих. Війна не може вбити кохання.

     Про це найвище почуття складено безліч пісень, написано мільйони віршів, сотні тисяч книг. Саме такі книги зібрані на нашій книжковій виставці "Мелодія двох сердець".  Біля неї пройшов поетичний марафон "Так ніхто не кохав..." Христинівчани, юні і не дуже, читали свої улюблені вірші про кохання. Хтось читав з книжки, хто декламував по пам'яті. Але всі вкладали у ці вірші свою душу.  

    Хай і далі живе це вічне і прекрасне почуття. Хай воно дасть нам силу перемогти ворогів і будувати мирне щасливе життя з коханими.

І живе в наших серцях Лесина пісня

   Переконана, що в Україні немає людини, яка не знає  Лесі Українки, не читала її творів, не захоплювалась силою духу, глибиною її таланту. Великий митець належить не лише своїй епосі. Художні образи, ідеї, переживають автора і стають надбанням поколінь, народів, як і кожного разу прочитують по новому, щоразу відкриваючи свіжі, актуальн пласти закладених думок, почуттів, проблем.  До митців, що пережили свій час, а їхні твори збагатили скарбницю духовної культури належить наша славетна землячка, талановита майстриня художнього слова Леся Українка. Цього року ми відзначаємо знаменну дату – 155-річчя від дня її народження.

   25 лютого 1871 року в Новограді-Волинському в сім’ї Косачів народилася донечка, якій дали ім’я Лариса. Зовсім маленькою її кликали Лося, а у 5 років вона попросила, щоб її називали Лесею. Родина Косачів була знана волелюбними і літературними традиціями. Батько, Петро Антонович Косач людина прогресивних поглядів, юрист за освітою. Мати – відома українська письменниця Олена Пчілка, людина освічена, енергійна, походила з родини Драгоманових. 

      Росла і виховувалася Леся в середовищі демократично настроєної української інтелігенції. Батьки Лесі Українки багато уваги приділяли вихованню дітей (їх було шестеро), їхній гуманітарній освіті, розвивали цікавість до літератури і мистецтва, вивченню мов. Мати намагалася схилити дітей до літературної праці, самостійної творчості, перекладацької роботи. Батько передплачував різноманітні журнали, газети, багато читав дітям, намагався розширити їхній кругозір, ніколи не нав’язуючи власних поглядів. Любов до України, до її культури була закладена на генетичній основі.  Доля  Лесі Українки — це героїчна тридцятилітня боротьба з туберкульозом («тридцятилітня війна») на тлі розквіту геніального талантупопри тяжкі фізичні страждання, вона стала символом  незламності, створивши  геніальні твори. Її ім'я овіяні легендами, легендами про сильну жінку, талановиту майстриню слова, про справжню українку.. Символічно, що в українську і світову літературу вона ввійшла, як Леся Українка. 

        Її твори видавались багатотисячними тиражами. Її творча спадщина -270 віршів, 20 драматичних творів, а ще з-під її пера вийшли поеми, проза, казки, переклади...П'ять років тому в нашій державі презентували перше нецензуроване видання. Це 14 томів прекрасних творів письменниці, які  знайдено. Відновлено фрагменти і матеріали, вилучені цензурою в попередніх виданнях. Також додано текстологічні , історико-літературні коментарі....  

      Прогресивне люд, тво готується відзначити ювілей письменниці. Готуються до цієї дати і бібліотеки нашої громади. Організовуються книжкові виставки, складаються сценарії літературних вечорів, поетичних вернісажів, годин патріотичної поезії, квестів, вікторин, поетичних марафонів, інформин,  серпантинів її літературних героїв...

     Завітайте до бібліотек Христинівщини, візьміть книгу з творами  нашої Лесі, вдумайтесь у її пророчі і щирі слова, сповнені любові до народу, до України.   

     Ми сильна і героїчна нація. Ми переможемо клятих рашистів. Силу для перемоги нам дає любов до своєї Батьківщини, знання історії і прекрасні твори  наших майстрів слова, серед яких яскравою зіркою пломеніє ім'я Лесі Українки.

    Все буде Україна!      

                                                         

  

Афган - наш вічний біль, наша пекуча пам'ять...

 Афганістан...  Ця далека мусульманська країна асоціюється в нашій свідомості з болем втрат, горем, справжнім пеклом, до якого потрапили зовсім молоді наші хлопці. Зовсім різне бачення тих подій у тих, хто це спланував, хто надавав накази і у тих, хто їх виконував. Для нас та війна - події в чужій країні, але через горнило смертельних боїв пройшли і українські військовослужбовці: чиїсь батьки,  родичі, земляки... Для них Афган - страшна пам'ять страшної війни, уроки якої мають бути засвоєні нашими політиками, щоб ніколи такого більше не повторити.

       Христинівщина заплатила і свою страшну ціну за ту війну: вбиті, скалічені, але вірні військовій присязі наші земляки.  Вони уже сивочолі чоловіки, ті, що бачили афганське пекло. Їх розповіді - уроки історичної правди, які зібрані в книгах і статтях. Весь цей матеріал -  на виставці-інсталяції "Афганістан: чужа війна, український рахунок". 

       Правда про ті події - запорука того, що ніколи  українці не платитимуть своєю кров'ю за чужі амбіції і  прорахунки.