Двічі обпалений вогнем війни

    Сьогодні  війна згуртувала українців, Ми стали єдиною силою, яка бореться за свою волю і незалежність.  Серед тих, хто взяв зброю в руки заради нашої Перемоги, і Олексій Олександрович Данченко. Народився він у звичайній сім'ї, де був старшим серед дітей, тому завжди захищав Валентину, Олександра і Юрія. Народився в Ягубці, звідки родом його мама, Ольга Матвіївна, але батько, Олександр Васильович перевіз сім'ю на свою малу батьківщину,  в Талалаївку.  Тут Олексій ріс, навчався, бігав на поле, щоб подивитись, як тато оре, сіє чи молотить зерно. Згодом сідав до нього в кабіну і з трепетом тримав кермо. Мама працювала і в ланці, яку очолювала,  і дояркою на фермі, довгий час була медсестрою на ФАПі, звідки і пішла на заслужений відпочинок.

   Дитячі роки пролетіли  швидко, але вони навчили його бути сильним і відповідальним, чесним і працьовитим, доброзичливим і справедливим.  Приклад батька, його праця надихнули юнака обрати фах механізатора. Навчався в технікумі механізації в місті Каховка.  Був серед кращих студентів, бо іноді досконало знав те, що говорили викладачі про трактор чи комбайн. Отримав диплом, водійські  права  і повістку з військкомату.  Йшов 1983 рік. Думка про службу в армії його не лякала, він морально був до неї готовим. Але дійсність виявилась страшнішою за сподівання - служити довелось в Афганістані. Їх, вісімнадцятирічних, без належної підготовки, як він каже:"ленінським кроком" направили в пекло афганської війни. За два роки  тієї служби змужнів, став справжнім воїном,  навчився цінувати  надійність дружнього плеча поряд.  Ангел-охоронець і мамині молитви зберегли його в тому пеклі. 

     Поїхав після мобілізації на відпочинок у Яремче. Гарна природа, неповторні краєвиди дихали тишею, вселяли  віру в щасливе майбутнє. А коли познайомився там з неймовірною дівчиною  з гарним ім'ям Калина, зрозумів, що це його доля. Термін путівки промайнув швидко. Поїхав додому, влаштувався на роботу, ходив до клубу, а Калина не відпускала. Вона була в думках і мріях. Писав листи, відправляв телеграми, але це було не те. Тому поїхав свататись. Повернувся  з Калиною Василівною,  привіз собі дружину, гарну господиню, привітну і беручку до роботи.  В 1986 році молоді люди стали на весільний рушник. Молодий, двадцятиоднорічний голова сім'ї повів їх сімейний корабель по морю життя. Він виявився гарним керманичем,  жодного разу вони не попали в шторм.

     Тричі в  їх будинку лунали голоси новонароджених  нащадків: Ольги, Василя і Анни. Саме вони зробили цю сім'ю ще щасливішої. Турботи про дітей  були приємними. В їх виховання батьки вкладали свою душу і свою любов. Діти відповідали на цю турботу  своїми успіхами, гарними оцінками. Якось душе швидко діти стали дорослими, вилетіли з батьківського гнізда, створили свої родини. Нині  восьмеро онуків  отримують любов і гостинці від дідуся і бабусі.

    Жити б і радіти життю... Але повномасштабне вторгнення рф принесло нам війну, горе і сльози. На захист України стали найкращі сини. В руки взяли зброю  інженери, вчителі, робітники і хлібороби... Син Василь  був мобілізований до лав ЗСУ 25 грудня 2022 року. Батько , який не з розповідей знав, що таке війна, на другий день подав рапорт, щоб піти на фронт. Дуже хотів, щоб служити разом із сином, допомогти, навчити, захистити. Але служити довелось в різних частинах, хоч і на найгарячіших напрямках.  Переживає за сина, якого дома чекають рідні,  а особливо - діти: семикласник  Сергій та п'ятикласниця Альона.

 Олексій Олександрович знову поринув у пекло вибухів, обстрілів і вогню. Навіть йому, обпаленому афганською  війною, важко  переносити ті навантаження війни. Найстрашніше - втрачати друзів, прощатись навіки з тими, хто став справжнім бойовим побратимом. Три контузії, поранення, осколок в оці, лікування в Одесі, реабілітація... В сімейному архіві він зберігає військові нагороди: ордени, медалі, грамоти... Не хизується ними, але пам'ятає, якою ціною заплатив за них.

   19 березня цьому сильному духом чоловіку виповнилось 60 років. Не було пишного святкування, не до того. Комісований солдат  не сидить без діла. Продовжує працювати в СТОВ "Розсішське", де керує на даний час тракторною бригадою. Майже чотири десятиріччя за кермом трактора дали йому знання і досвід. А щирість дозволяє ладнати з людьми.

   Війна для нього не закінчилась. Там, на передовій його син, друзі, односельці та бойові побратими.  Не воює на "нулю", зате він дуже активний волонтер. Знає, як там  хлопцям потрібна підтримка і допомога.  Дякує небайдужим землякам, висловлює слова подяки  директору місцевого господарства Світлані Григорівні Свистільник.  Тому мають змогу допомагати з придбанням і ремонтом  техніки. Його родина вкладає багато своїх коштів у цю допомогу., з тривогою чекають його повернення, коли він їде з волонтерською місією на передову.

    Пан Олексій - мирна людина.  З діда-прадіда хлібороб, понад усе любить землю і працю біля неї.  Разом з дружиною тримали велике господарство, тепер його трішки зменшили. Доглядають за городом і садом, який росте на 30 сотках. Головне для нього - сім'я. Не забуває і про маму, яка вже 11 років, як овдовіла. На старості вона потребує допомоги і піклування. У вільний час, який  з'являється дуже рідко, любить порибалити. Там, у тиші, біля ставка відпочиває і набирається сили. А йому вона  потрібна. Щоб жити, допомагати, підтримувати. Йому є для кого жити, про кого турбуватись, за  кого молитись.

    А ми дякуємо цьому мужньому чоловіку за добре серце, за щирий патріотизм, за силу волі. Бажаємо йому здоров'я, сили, Божої опіки, хороших новин, надійних людей поряд.

       Все буде Україна!

Ця світлина для Олексія Олександровича дуже дорога. На ній він з побратимами Андрієм Володимировичем (на жаль, він загинув) і Володимиром Івановичем, який продовжує мстити  рашистам за те зло, яке вона принесли на нашу землю. 

    

  

   

   

      

Екологічна стежинка «Любіть і бережіть природу, вона віддячить вам здоров’ям і добром».

 Учні 1-А класу Христинівського ліцею №1 здійснили подорож екологічною стежинкою «Любіть і бережіть природу, вона віддячить вам здоров’ям і добром». Свій маршрут юні природолюби проклали через станції «Мікрофон», «Для чого потрібна вода?», «Хто де живе», «У лісі», «Склади із частин». Читачі ознайомилися з матеріалами книжкової виставки, мандруючи океаном природного розмаїття та дізналися багато цікавого про довкілля, усвідомлюючи, як потрібно жити, щоб не нашкодити природі, як поводитися з нею, щоб вона ще довго радувала нас своєю красою.

Голодомор : душа болить і тане , мов свіча.

 День пам'яті жертв голодоморів — щорічний національний пам'ятний день в Україні, що припадає на четверту суботу листопада. У 2025 році - на 22 листопада. Цього року ми вчетверте вшановуватимемо жертв сталінського геноциду в умовах повномасштабної війни.

З приводу цього трагічного дня нашої історії ми провели зустріч з учнями 9-А класу Христинівського ліцею «Голодомор : душа болить і тане , мов свіча».

Українці запалюють свічки на підвіконнях своїх домівок, у храмах та біля меморіалів. Це символ скорботи та пам’яті про мільйони загублених життів, світло яких не згасне.

До меморіальних знаків та пам'ятників приносять символічні "кошики пам'яті", наповнені зерном, хлібом, калачами та свічками.

Гідність. Відвага. Сила духу.

 21 листопада ми відзначаємо День Гідності і Свободи. Цей день – символ боротьби і перемоги, символ єднання заради найвищих ідеалів цивілізованого світу. Всупереч жорстокому тиску антидемократичного режиму українці об ’єдналися і відстояли своє право на вибір достойного життя та майбутнього. Революція Гідності повернула людям віру у цінності свободи, гідності, та самопожертви, а також кинула виклик диктаторству. Значення тих подій неможливо переоцінити, адже протягом листопада 2013 –лютого 2014 років відбулося найважливіше для української нації – пробудження свідомості суспільства. Революція Гідності сколихнула країну хвилею нечуваного патріотизму і показала важливість національної ідеї. Нині триває за неї боротьба. Цій знаковій події присвячена книжково – ілюстративна виставка. Учні 8-Б класу Христинівського ліцею №1взяли участь у відео годині "Революці Гідності. Сучасна війна" мали змогу дізнатися про історію створення цієї події, познайомитися з героїчними сторінками історії нашої країни, які стали основою для запровадження відзначення цього пам’ятного дня.

Помирали хлібороби від голоду...

Ми живемо в незалежній Україні, але ми, як і раніше, в неоплатному боргу перед людьми, котрі стали жертвою сталінських репресій. Таких людей особливо багато в Україні, тому що режим завжди боявся національно -визвольного руху українського народу і завжди прагнув придушити вільний дух репресіями. Чверть століття, впродовж яких Україна перебувала в епіцентрі політичних репресій тоталітарного режиму виявилися найбільш жахливими роками у більш ніж тисячолітній історії українського народу. На жаль, жертви Голодомору не завжди належним чином вшановані. Покоління XXI ст. мають чітко усвідомлювати масштаби втрат, що поніс народ України, адже саме йому доведеться робити висновки на майбутнє.

Ми зобов'язані назавжди увічнити у своїй пам'яті тих, хто став безневинною жертвою Голодомору, донести до світу, що штучні голодомори радянської епохи були нашим українським Голокостом.

Саме цій страшній сторінці нашого минулого присвячена книжкова виставка, яка організована в центральній бібліотеці. Книги, статті, спогади очевидців, фотографії того часу розповідають про той біль, жах і жертви, через які пройшло українське селянство.

І тому, сьогодні ми маємо докласти всіх зусиль, щоб у майбутньому житті українського народу таке ніколи не повторилось. У XX столітті був сталін, а у XXI – путін, продовжувач тоталітаризму, хоче знищити Україну й українців, як націю, як народ із самобутньою культурою і генетичним прагненням до волі та незалежності.

Народжені вільними

День Гідності та свободи відзначається в Україні 21 листопада на честь початку цього дня двох революцій: Помаранчевої революції (2004 року) та Революції Гідності (2013 року).

В центральній бібліотеці нашої громади організовано книжкову виставку «Вільні творити майбутнє», на якій представлено книги, періодичні видання, що розповідають про ті події, що змінили нас, змінили Україну.

Працівники бібліотеки стали учасниками акції, присвяченої цій події. Ведуча, директор центральної бібліотеки Раїса Шумовська розповіла про Революцію Гідності і Свободи, про її значення для України.

Минають роки від трагічних подій на Майдані. Але, на превеликий жаль, Небесною Сотнею не закінчився біль й страждання України. Сьогодні йде боротьба за нашу Україну. Воїнами пишається весь народ, бо в їхніх серцях горить вогонь любові до рідної країни та велика віра в перемогу. Захищаючи рідну землю від ворога, сьогодні вони віддають найдорожче – своє життя. А ми говоримо їм: «Повертайтесь живими!»

Коли осінь життя - щаслива

     Ягубець - село з давньою історією, неповторною красою і чудовими людьми. Серед  тих, хто  живе і працює тут, Іван Васильович Клименко, корінний житель села, людина з доброю душею, вправний господар і  патріот України. 

    Народився він 28 серпня 1956 року в сім'ї колгоспників Клименка  Василя Івановича  і  Олени Дем'янівни. Він був старшою дитиною в сім'ї, тому з дитячих років вчився бути відповідальним за домашні доручення, за менших сестричок  Тетяну і Ганну, за свою поведінку.   Робота батьків на  радгоспному полі і на фермі  була важкою  і ненормованою. Приходили вони з роботи втомлені, впрягались у нескінченні турботи сільського життя, а старший син завжди був першим помічником. 

    Роки летіли швидко, дитинство з його іграми, кіно, вечорами в клубі пролетіли ніби один день . Після отримання свідоцтва за  восьмирічну щколу, пішов  Іван працювати в городню бригади.Батьки наполягали на здобутті сином середньої освіти, яку він здобував у місцевій середній школі, яка  Ягубці діяли ще і до початку ІІ-ї світової війни. Тут здобували середню освіту діти з навколишніх сіл: Талалаївки, Заячківки, Орадівки.  Свій атестат зрілості   отримав  і  Станіслав Зінчук, який став відомим поетом, членом Національної спілки письменників України

      В ті роки серед учнів Ягубецької СШ  була і Надя, Надійка, Надія Миколаївна Белюга, жителька села Заячківки. Тендітна дівчина з променистими очима  запала в душу і   полонила серце. Іван був сильними, цілеспрямованим, закоханим. Надія отримала атестат, освідчення в коханні і пропозицію  стати дружиною. Не вагаючись, сказала :"Так".  Було їй 17 років, нареченому трішки більше. Сильне кохання вийшло на орбіту їхнього життя, стало їх супутником і створило гарну сім'ю, де панували взаємоповага і  взаємодопомога. Не минав цю сім'ю і лелека, тричі даруючи їм щастя:  Олена, Василь І Галина стали продовженням роду і сімейних традицій. 

    Діти росли і радували батьків своїми досягненнями і успіхами, тішили допомогою і привітністю до людей, до батьків, один до одного. А батьки працювали. Іван  Васильович  обрав професію свого батька, став механізатором. Орав, сіяв, молотив. Був серед кращих механізаторів радгоспу. Мама працювала дояркою. Робота в  той час була ой якою нелегкою... Вдосвіта йшла на ферму, дуже втомлювалась. Якби не допомога свекрухи і самостійність дітей, було б  ще важче. 

     Іван Васильович любив свою роботу. Приємно було спостерігати, як чорні скиби ріллі  дихали силою майбутнього врожаю, як сипалось добірне зерно в бункер комбайну. Золоте зерно радувало, вселяло віру в життя, в достаток. Іноді на пам'ять приходили розповіді людей старшого покоління про  страшне лих Голодомору. Щоб не повторились ті жахіття, і працював в полі Іван Васильович.  Земля за нелегку працю, за солоний піт  віддячувала  вагомим колосом, високим врожаєм. Зберігаються в родини нагороди  голови сім'ї: Похвальні Грамоти, Подяки....

   Сам Іван, дуже любив свято Івана Купала. Залюбки приймав участь в художній самодіяльності.  Дома було велике господарство, доглянутий  город, великий сад.

     Іван Васильович  нині на заслуженому відпочинку. Разом з пенсійним віком додались хвороби і болячки. Неприємні, невиліковні.  Цукровий діабет посадив його в інвалідний візок, дав в руки костури. Але не того вони напали. Не зломили вони його, не погасили жагу до життя, до сім'ї. 
   Іноді він сердиться і на той візок, і на ті костури,  а іноді дякує їм за те, що за їх допомогою може рухатись, займатись посильною працею.  Іван Васильович багато читає, ніби надолужує за ті роки, коли за роботою не мав на це часу. Діти й онуки навчили його користуватись гаджетами, тепер він активний користувач Інтернету.  Як і в молодості любить риболовлю. Сам добирається до ставка, годинами рибалить.

    А найбільша радість для нього, коли в будинку, який вони з дружиною побудували, збираються діти: Олена бібліотекар місцевої книгозбірні,  донька, яку Бог для них залишив в Ягубці,  син Василь, автослюсар, який перейняв від батька і діда любов до техніки та донька Галина, вихователька дитячого садка. Обоє менших дітей живуть в Києві, але  в рідне село навідуються при кожній нагоді Готує гостинці для шести онуків і тішиться, коли по хаті лупотять кроки правнучки Руслани. Він оточений увагою і турботою рідних, які цінують його поради, його життєвий досвід.

    Час нині непростий, По можливості допомагає зі своєї пенсії ЗСУ, молиться за зятя Руслана, який четвертий рів там, на передовій. 

   Хай Всевишній дає Вам, шановний Іване Васильовичу, здоров'я  і довгі роки життя. Хай  Ваш дім повниться голосами тих, хто Вас любить. Хороших новин Вам і здійснення бажань!