Сьогодні війна згуртувала українців, Ми стали єдиною силою, яка бореться за свою волю і незалежність. Серед тих, хто взяв зброю в руки заради нашої Перемоги, і Олексій Олександрович Данченко. Народився він у звичайній сім'ї, де був старшим серед дітей, тому завжди захищав Валентину, Олександра і Юрія. Народився в Ягубці, звідки родом його мама, Ольга Матвіївна, але батько, Олександр Васильович перевіз сім'ю на свою малу батьківщину, в Талалаївку. Тут Олексій ріс, навчався, бігав на поле, щоб подивитись, як тато оре, сіє чи молотить зерно. Згодом сідав до нього в кабіну і з трепетом тримав кермо. Мама працювала і в ланці, яку очолювала, і дояркою на фермі, довгий час була медсестрою на ФАПі, звідки і пішла на заслужений відпочинок.
Дитячі роки пролетіли швидко, але вони навчили його бути сильним і відповідальним, чесним і працьовитим, доброзичливим і справедливим. Приклад батька, його праця надихнули юнака обрати фах механізатора. Навчався в технікумі механізації в місті Каховка. Був серед кращих студентів, бо іноді досконало знав те, що говорили викладачі про трактор чи комбайн. Отримав диплом, водійські права і повістку з військкомату. Йшов 1983 рік. Думка про службу в армії його не лякала, він морально був до неї готовим. Але дійсність виявилась страшнішою за сподівання - служити довелось в Афганістані. Їх, вісімнадцятирічних, без належної підготовки, як він каже:"ленінським кроком" направили в пекло афганської війни. За два роки тієї служби змужнів, став справжнім воїном, навчився цінувати надійність дружнього плеча поряд. Ангел-охоронець і мамині молитви зберегли його в тому пеклі.
Поїхав після мобілізації на відпочинок у Яремче. Гарна природа, неповторні краєвиди дихали тишею, вселяли віру в щасливе майбутнє. А коли познайомився там з неймовірною дівчиною з гарним ім'ям Калина, зрозумів, що це його доля. Термін путівки промайнув швидко. Поїхав додому, влаштувався на роботу, ходив до клубу, а Калина не відпускала. Вона була в думках і мріях. Писав листи, відправляв телеграми, але це було не те. Тому поїхав свататись. Повернувся з Калиною Василівною, привіз собі дружину, гарну господиню, привітну і беручку до роботи. В 1986 році молоді люди стали на весільний рушник. Молодий, двадцятиоднорічний голова сім'ї повів їх сімейний корабель по морю життя. Він виявився гарним керманичем, жодного разу вони не попали в шторм.
Тричі в їх будинку лунали голоси новонароджених нащадків: Ольги, Василя і Анни. Саме вони зробили цю сім'ю ще щасливішої. Турботи про дітей були приємними. В їх виховання батьки вкладали свою душу і свою любов. Діти відповідали на цю турботу своїми успіхами, гарними оцінками. Якось душе швидко діти стали дорослими, вилетіли з батьківського гнізда, створили свої родини. Нині восьмеро онуків отримують любов і гостинці від дідуся і бабусі.
Жити б і радіти життю... Але повномасштабне вторгнення рф принесло нам війну, горе і сльози. На захист України стали найкращі сини. В руки взяли зброю інженери, вчителі, робітники і хлібороби... Син Василь був мобілізований до лав ЗСУ 25 грудня 2022 року. Батько , який не з розповідей знав, що таке війна, на другий день подав рапорт, щоб піти на фронт. Дуже хотів, щоб служити разом із сином, допомогти, навчити, захистити. Але служити довелось в різних частинах, хоч і на найгарячіших напрямках. Переживає за сина, якого дома чекають рідні, а особливо - діти: семикласник Сергій та п'ятикласниця Альона.
Олексій Олександрович знову поринув у пекло вибухів, обстрілів і вогню. Навіть йому, обпаленому афганською війною, важко переносити ті навантаження війни. Найстрашніше - втрачати друзів, прощатись навіки з тими, хто став справжнім бойовим побратимом. Три контузії, поранення, осколок в оці, лікування в Одесі, реабілітація... В сімейному архіві він зберігає військові нагороди: ордени, медалі, грамоти... Не хизується ними, але пам'ятає, якою ціною заплатив за них.
19 березня цьому сильному духом чоловіку виповнилось 60 років. Не було пишного святкування, не до того. Комісований солдат не сидить без діла. Продовжує працювати в СТОВ "Розсішське", де керує на даний час тракторною бригадою. Майже чотири десятиріччя за кермом трактора дали йому знання і досвід. А щирість дозволяє ладнати з людьми.
Війна для нього не закінчилась. Там, на передовій його син, друзі, односельці та бойові побратими. Не воює на "нулю", зате він дуже активний волонтер. Знає, як там хлопцям потрібна підтримка і допомога. Дякує небайдужим землякам, висловлює слова подяки директору місцевого господарства Світлані Григорівні Свистільник. Тому мають змогу допомагати з придбанням і ремонтом техніки. Його родина вкладає багато своїх коштів у цю допомогу., з тривогою чекають його повернення, коли він їде з волонтерською місією на передову.
Пан Олексій - мирна людина. З діда-прадіда хлібороб, понад усе любить землю і працю біля неї. Разом з дружиною тримали велике господарство, тепер його трішки зменшили. Доглядають за городом і садом, який росте на 30 сотках. Головне для нього - сім'я. Не забуває і про маму, яка вже 11 років, як овдовіла. На старості вона потребує допомоги і піклування. У вільний час, який з'являється дуже рідко, любить порибалити. Там, у тиші, біля ставка відпочиває і набирається сили. А йому вона потрібна. Щоб жити, допомагати, підтримувати. Йому є для кого жити, про кого турбуватись, за кого молитись.
А ми дякуємо цьому мужньому чоловіку за добре серце, за щирий патріотизм, за силу волі. Бажаємо йому здоров'я, сили, Божої опіки, хороших новин, надійних людей поряд.
Все буде Україна!
Ця світлина для Олексія Олександровича дуже дорога. На ній він з побратимами Андрієм Володимировичем (на жаль, він загинув) і Володимиром Івановичем, який продовжує мстити рашистам за те зло, яке вона принесли на нашу землю.
Немає коментарів:
Дописати коментар