На Майдані життя б’ється серце надії!
На Майдані життя стали доньки й сини!
Україно моя, чи здобудеться мрія,
За яку свою кров ми в цей день пролили…

 

Цього дня, 21 листопада, люди вийшли на вулиці, щоб висловити свою позицію щодо дружби з Євросоюзом. Після рішення уряду про призупинення процесу підготовки до підписання Угоди про асоціацію України з ЄС українці зібралися на майданах. 21 листопада в Україні відзначають як День Гідності та Свободи, адже саме в цей день  розпочалася Революція, яка переродила українську націю. Перша акція протесту розпочалася о 22:00. Тоді учасники мітингу нарахували близько півтори тисячі людей. Протестувальники використовували українську та європейську символіку й співали гімн України. На вулиці вийшли журналісти, громадські активісти, опозиційні політичні лідери. Згодом вони намагалися підійти до Адміністрації Президента, але прохід на вулицю Банкову був заблокований міліцією та посиленим загоном "Беркута". Протестувальники вирішили залишитися на ніч на Майдані. Цього ж дня небайдужі вийшли на Євромайдани також у Львові, Донецьку, Харкові, Ужгороді, Луцьку та інших містах. Попереду на українців чекала найдовша зима в історії України – Революція Гідності. Саме на Майдані народилася нова українська нація, високоідейна, готова стояти до кінця, і навіть віддати життя у святій боротьбі за достойне майбутнє рідної землі.

Зазвичай, коли говорять гармати, музи мовчать. В Україні ж події Майдану стали революцією духу, тому музи мовчати не могли. Українськими режисерами створено чимало кінострічок про Майдан. Не залишили без уваги революцію й письменники. Вони працювали над створенням тематичних літературних творів, аби жодна година важливого періоду в житті України не залишилася забутою. Тож вже після 20 лютого 2014 р. почали виходити в світ книжки про Євромайдан, серед яких – спогади, документи, збірники поезій, фотоальбоми, націоналістичні оцінки. Виставка, що міститься у бібліотеці - невеликий крок до увічнення сили духу і стійкості громадян, завдяки яким змінено хід історії нашої держави, гідного вшанування подвигу Героїв Небесної Сотні, які віддали своє життя під час Революції гідності, захищаючи ідеали демократії, відстоюючи права і свободи людини, європейське майбутнє України. Пропоновані видання розраховані на різні вікові категорії читачів та не залишать байдужим жодного з них. У книгах досліджується і документується Майдан: як історична подія, набір спільних цінностей, приклад самоорганізації.

Майдан живе у наших серцях

     Події, які пережили мільйони людей за холодні 94 дні зими 2013-2014, не можна відпускати у забуття. Їх треба не  просто  пам'ятати, а звертатись до них у найважливіші і найважчі миті, адже це перші кроки нашого шляху. Ця пам'ять потрібна кожному свідомому українці, кожному юнаку і дівчині, які повинні продовжувати справу героїв Майдану.

         Саме цій меті служить книжково-документальна виставка  " Іспит пройдено: Україна - територія гідності і свободи", яку організували в центральній районній бібліотеці. На ній зібрані книги, фотографії, копії документів, розповіді про наших земляків, які не стояли осторонь тих подій.

    Книжка - зручний формат для пам'яті: для користування нею не треба електрики, інтернет-мереж чи додаткових інструментів. Її можна розгорнути будь-коли, щоб згадати, відтворити ті події. Серед цих книг чільне місце по праву займає  "94 дні: Євромайдан  очима  ТСН", яку в бібліотеку подарувала донька нашого земляка, поета Станіслава Зінчука  - Соломія.  Це виклад телевізійних сюжетів книжковою мовою. Журналісти не просто висвітлювали  ті події, вони говорили набагато більше, ніж того вимагали  правила їхньої професії.  Їм довіряли, їх голоси ставали важливим орієнтиром для багатьох українців.   В книзі вміщені їхні спогади і оцінки, є їхні фото, які вони робили під час зйомок,  чи коли брали участь у протестах. Ця книга не дасть нам забути про ті події і наслідки. А іще - пам'ятати про тих, хто вже ніколи не зможе прочитали цю книгу.

     Книга Олега Трайдакала "Майдан: погляд зсередини" - спогади "Львівської брами " - захисників першої барикади, що була під мостом на вулиці Інститутській. Автор стверджує, що це ні в якому разі не історія Майдану, це і не історія "Львівської брами". Це просто спогади людей, яким пощастило опинитися у вирі подій, які згодом назвуть Революцією Гідності. Кожне слово в книзі - правда, кожна емоція - щира. Книга покликана зберегти правду, щоб її не перекрутили, не переінакшили, а зберегли для нащадків.

     Роман-реквієм "Армагеддон на Майдані", що вийшов з-під пера Василя Базіва  в 2014 році,  присвячений пам'яті  Юрія Вербицького  та всіх героїв, полеглих за Україну в 2014 році. Майдан - це камертон, який змушує всіх свідомих людей  рухатись в одному напрямку,  це протистояння Добра і Зла,  це світоч, який освітлює нам дорогу в майбутнє. Книга має багато фотографій, роздумів, спогадів. Жоден підручник не висвітлить так ті події.

          Коли читачі бібліотеки беруть книгу доктора філософських наук, професора, завідуючої відділу історії релігії інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України Людмили Филипович "Майдан і Церква", вони пригадують всіх тих священнослужителів, які були  на Майдані, підтримували протестувальників. Книга  покликана  розкрити суть  духовного Майдану, роль релігії і церкви в становленні громадянського суспільства. Христинівчани вдячні наших священникам, які були безпосередніми учасниками подій на Майдані: отцю Геннадію з міста Христинівка, отцю Ігорю з Шукайводи, отцю Богдану із Зоряного та ін.

 Привертають увагу відвідувачів бібліотеки  папки-інфотеки, в яких зібрані матеріали , що розповідають про ті героїчні події. Особливо висвітлена участь наших земляків в тих подіях. Ми з вдячністю згадуємо всіх тих, хто не залишився байдужим, хто стояв на барикадах, збирав для протестувальників харчі і кошти. Багато з них відправились в зону АТО, де зі зброєю в руках продовжували відстоювати ідеали Майдану. Ми пам'ятаємо їх імена, їх жертовний подвиг. А скільки людей стали волонтерами, але скромно мовчать, бо вважають, що нічого особливого вони не зробили. Саме завдяки таким людям Україна живе вірою в перемогу.

  

Творцям достатку

 Напередодні дня працівників сільського господарства в центральній районній бібліотеці організовано книжкову виставку, яка розповідає про тих, хто обробляє поля, збирає урожай, доглядає за тваринами, створює нам достаток на столі.

Чорним болем пече серце...

        Історія України має багато трагічних  сторінок: війни, повстання, страти, репресії... А скільки голодних смертей припало на долю українців, і полічити ніхто не зможе. Найстрашнішим був голод 1932-1933 років, коли вмирали цілими сім'ями, родинами і селами. Та смерть не шкодувала ні жінок, ні дітей. Ті, хто пережив і вижив у жорнах голодомору, назавжди зберегли в своїй пам'яті той жах. Про ті події не дозволяли говорити, але всі знали, що той голод, великий і страшний, був. Зараз  про це написані книги, статті, дослідження, зніті документальні фільми. 

    Щоб донести правду про події тих років, в бібліотеках району організовані книжкові виставки. Так виставка , яка називається "Розіп'ята душа на хресті всевишньої печалі"  розгорнута і в районній  бібліотеці. Матеріали виставки розповідають правду про те, що ми не маємо права забути. Ми маємо пам'ятати той злочин, аби він ніколи не повторився знову.

Мово наша солов'їна...

        Судилася українській мові терниста доля. Вона, як і Україна, дивиться в душу кож­ного з нас очима рідної мами, батьківським словом промовляє до нашого серця.

Слово рідної мови, увінчане терновим він­ком страждання, не раз топтане і зневажене, за­боронене і зраджене, щоразу воскресало, аби відродитися в терновому вінку страждання, краси і слави.

Мова – то найперша ознака нації. Є мова – є і держава, є народ. Тому так ревно, так планомірно нищили українську мову наші вороги – «раби на розум і на вдачу». Вони добре розуміли, що «люд без мови – то глина безлика, без’язика отара овець». А отарою так легко управляти!

Від часів російського царизму та в умовах радянської імперії наша мова витримала 48 заборон! Подібног 6 листопада 1997 року було підписано Указ Президента України, у якому говориться: «На підтримку ініціативи громадських організацій та з урахуванням важливості ролі української мови в консолідації суспільства постановляю: Установити в Україні День української писемності та мови, який відзначати щорічно 9 листопада в день вшанування пам’яті Преподобного Нестора Літописця».

Але рідна мова наша вистояла! Тепер вона – державна мова України. Її державний і офіційний статус закріплений десятою статтею Конституції  України.

    1996 рік. Верховною радою прийнято Конституцію України, у якій українській мові надано законодавчої конституційної сили у 10 статті

     6 листопада 1997 року було підписано Указ Президента України, у якому говориться: «На підтримку ініціативи громадських організацій та з урахуванням важливості ролі української мови в консолідації суспільства постановляю: Установити в Україні День української писемності та мови, який відзначати щорічно 9 листопада в день вшанування пам’яті Преподобного Нестора Літописця».

      Тож сьогодні наше свято – це свято української мови та писемності. З часу винайдення писемності фактично почався період документальної історії людства, тому стало можливим не тільки передавати мовну інформацію на відстані, але й закріпити її в часі.

      Виникнення письма має надзвичайно важливе значен­ня в історії народу. Письмо — одне з найістотніших знарядь культу­ри, яке в просторі і часі розширює функціонування мови. Проблема виникнення письма у східних слов’ян дуже складна і досі не розв’я­зана. Протягом багатьох років учених цікавлять такі питання: коли і як народилася слов’янська писемність, слов’янська абетка і чи ма­ли наші предки до цього якісь інші писемні знаки.о не знає жодна мова в світі.

  Щоб краще знати нашу рідну мову, потрібно її любити, розмовляти нею, вчити її. Для цього в районній бібліотеці організовано книжкову виставку, проводяться бесіди, конкурси знавців рідної мови. Тож завітайте до бібліотеки, візьміть в руки книги, які ширше відкриють вам нашу чудову, багату, неповторну українську мову...

Працьовиті і умілі руки пані Валентини

      Валентина Євгенівна Яроменко - корінна верхняччанка. З діда-прадіда її родина тут жила і працювала, залишаючи свій слід в розвитку селища, в своїх дітях і онуках.  Незабаром пані Валентина прийматиме вітання з днем народження, адже народилась вона 13 листопада. Саме в цей день 1958 року в сім'ю Білоусів Євгенія Павловича і Катерини Минівни втретє навідався лелека, принісши їм дочку, втіху, помічницю. Не зважаючи на те, що була в родині наймолодшою, намагалась допомагати батькам по господарству, Батьки працювали в місцевому   цукрозаводі, тому в  сезон приходили додому пізно.  Можливо, пораючись по господарству, зрозуміла, що робить це з радістю, любить тварин, які ніби розуміють, хто і як до них відноситься. Не вагаючись, подала документи до Масловського радгоспу-технікуму що на Київщині, успішно склала вступні іспити і стала студенткою. Скільки було радості і  в неї, і в батьків! Чудові студентські роки, цікаві, сповнені мрій, пролетіли дуже швидко, і молодий спеціаліст по направленню приїхала в Углуватський  колгосп. До роботи ставилась відповідально, дослухалась до порад старших колег, ділилась своїми знаннями з іншими. Разом з дівчатами ходили до клубу, адже там кіно, танці, гуртки... Там і познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Іваном Петровичем, який працював в будівельній бригаді.  Після їх одруження  лелека облюбував їх сім'ю,  чотири рази приносячи їм діток - дві донечки, дві няньки, а потім ще й двох синів, двох помічників. 

      Хоч і обжились в Угловаті, але Валентину Євгенівну манила рідна Верхнячка, адже там жили батьки, родичі, друзі. І природа там краща, і ставки чистіші, і яблука в батьківському саду  смачніші. Тому в 1980 році  в її трудовій книжці з'явився  запис про прийняття на роботу в колгосп "Росія", пізніше перейменований в ТОВ "Верхняцьке".  Ті, хто працює в сільському господарстві знають, що робота тут важка і відповідальна, без вихідних і святкових. Працювала техніком по штучному осеменінню, доглядальницею телят, дояркою. До цих пір, згадує ту роботу, коли прокидались доярки, мабуть, найпершими в селищі, щоб вручну подоїти корів. В групі їх було понад 20. І кожна зі своїм характером. Розмовляла, як дітьми зі своїми Берізками, Зірками, Рябухами. Вони її розуміли, дивились на неї великими очима, чекали чогось смачного. А іще доводилось  тягати важкі бідони з молоком, які забирали стільки сили. А дома чекали четверо дітей, незкінченна домашня робота, але молода жінка встигала все: на роботі отримувала Похвальні грамоти, діти радували успіхами в школі, знаходила час і для рукоділля. Пізніше, коли перейшли на апаратне доїння корів, робота стала легшою, та й настрій кращим.

    Колектив на фермі був дружним і доброзичливим. Про кожного зі своїх колег Валентина Євгенівна згадує з теплотою. Щаслива, що поряд були добрі друзі, серед них і Святенко Марія Гнатівна, передова на той час доярка, Заслужений працівник сільського господарства, яка була і наставницею, і порадницею. Цьому сільськогосподарському  підприємству таланило на керівників, яких люди згадують з повагою - Береговий, Ільченко, Білопільський, Грушовенко, завдяки їм господарство було в передовиках, в людей була гарна зарплата, гідні умови праці.

     В сім'добре знають свій родовід, пишаються  дідусем Валентини Євгенівни  Білоусом Павлом Романовичем, який загинув від рук фашистів. Вони  повішали його за те, що був учасником Верхняцького підпілля. Про нього в своїх спогадах і мемуарах  згадує М.П, Мазурик, один з активних учасників цього підпілля. Немає в живих уже цього поета, актора, краєзнавця, але він залишив майбутнім  поколінням свої книги, які розповідають про наших земляків, що боролись за незалежність нашого краю і України.  Павло Романович похований в Братській могилі в райцентрі, його онуки, правнуки і праправнуки несуть сюди квіти...

       Незагоєною раною  живе в серці смерть в ДТП дочки Олександри, яка посиротила своїх донечок  Оксану і Вікторію. Скільки років пройшло, а серце все кровоточить...

     Зараз пані Валентина - пенсіонерка.  Так склалось, що обидва сини: будівельник Захар І військовослужбовець Олексій із своїми сім'ями живуть далеко від Верхнячки, старша донька  Наталя живе разом з мамою. В цій сім'ї панує мир і злагода, взаєморозуміння і  взаємодопомога.  Гарні відносини в господині і із зятем, а в онукові Іллі вона знаходить відраду, адже він один з п'яти онуків живе поряд.  Домашнє господарство невелике, зате доглянутий садок, город, а особливо квітник радують око. А іще  берегиня сім'ї має час для улюбленої справи: вона вишиває бісером картини, від яких і очі відірвати важко.  А іще вона любить порадувати своїх рідних всякими слаколиками. Випікає їх часто, вишукує рецепти в Інтернеті, періодиці. Любить віпочити з книгою в руках. 

      Від імені земляків вітаємо її з днем народження і професійним святом. Нехай Всевишній дарує їй багато довгих і щасливих років. Достатку, здоров'я, енергії, хороших новин, сімейного затишку і тепла. Многії і благія літа.

         За матеріалами Верхняцької селищної бібліотеки-філіалу.

    

Розглядаючи старе фото...

 Старі фотографії викликають у нас особливі почуття: цікавості, ностальгії, іноді і сміху. Але цікавість, напевно, переважає.  Ми з цікавістю вдивляємось в обличчя, розглядаємо одяг, порівнюємо з теперішньою модою.. 

      В день розглядання старих фотографій в архіві бібліотеки ми знайшли ось це фото. Воно зроблено на початку 1960-х років. Ми впізнали тільки Євдокію Шкуропацьку, працівника районної бібліотеки для дітей. А решту і дітей, і дорослих ми не знаємо. Може хтось впізнає себе, брата, сестру, друга чи сусіда. Можливо, хтось пам'ятає з якого поводу збирались в будинку культури. Адже саме біля нього і зроблено цей знімок. Чекаємо Ваших коментарів.