Коли читання - стиль життя

    Як м'язи людини потребують регулярного руху, щоб запобігти атрофії, так і наш мозок потребує тренувань, з яких найкращим є читання. Вчені доводять, що читання книг тренує мозок,  збагачує словниковий запас, поглиблює знання, розвиває емпатію, знижує ризик розвитку когнітивних розладів мозку, зменшує стрес і тривогу,  розвиває навички розв'язування проблем, покращує сон... А для багатьох читання - це чудовий вид відпочинку і саморозвитку. 

    Саме для тих, хто розуміє важливість читання і любить читати, створено  День читання книг. Свято створене для  того, щоб наголосити на важливість читання, стимулювати цю корисну звичку.  В дитинстві ми любили читати казки, пригоди, в пору закоханості захоплювались інтимною лірикою. Ми росли, вчились. Хтось за роботою і повсякденними клопотами перестав брати книгу почитати просто для душі, віддаючи перевагу телебаченню і Інтернету. Але багато людей не перестають читати книги, з насолодою розгортаючи нове для себе видання, щоб поринути у світ  пригод, пристрастей, гумору, детективів історії і сміливої фантастики...

    Христинівчани люблять книгу. Про це свідчать грубі  бібліотечні формуляри багатьох наших земляків. Назвати всіх, для кого книга займає почесне місце в житті, дуже важко. Серед найактивніших користувачів бібліотеки -  Катерина Панасівна Горбенко, Надія Євгенівна Кривоклуб, Галина Дементіївна Строга, Олена Яківна Ятло, Надія Степанівна Волошина, Зінаїда Василівна Наконечнюк, Катерина Петрівна Курдель, Олена Василівна Редько, Павліна Іванівна Олійник, Наталія Миколаївна  Грабовенко, Наталія Олексіївна Жолудь, Юлія Юріївна Могиль, Анатолій Васильович Пікус, Леся Михайлівна Голик, Анастасія Сергіївна Гайн, Тетяна Олександрівна Бабій, Антоніна Миколаївна Найчук, Людмила Олексіївна Коломієць, Обштир Олена Іванівна, Микола Іванович Цимбал, Галина Василівна Громова, Олег Володимирович Мельник, Жук Людмила Борисівна та багато інших.

      Серед наших читачів є багато учнів, студентів, молодих робітників і службовців. Є і ветерани, серед яких і Нечипоренко Володимир Олексійович, 1937 року народження. Він самостійно відвідує нашу книгозбірню, приїжджає скутером, з паличкою підіймається на другий поверх. Читає книги сучасних українських авторів. А для дружини вибирає кілька романів про кохання.

    Всім шанувальникам друкованого слова бажаємо  здоров'я, довгих і щасливих років життя  в мирній нашій Україні і захоплюючого  вам читання.

   Хай живе її величність - Книга - один з найвидатніших винаходів в історії  людства, який дозволив зберегти і передати  через століття знання, історію, фольклор, звичаї і відкриття.

Ми їм завдячуєм своїм життям

    

29 серпня Україна схиляє голови в жалобі перед пам’яттю захисників і захисниць, які полягли у війні з російським агресорами.

Україна понад 12 років веде збройну боротьбу за свою незалежність і територіальну цілісність. Ці роки мають багато трагічних сторінок. Іловайська трагедія – одна з них. 29 серпня 2014 року російські нелюди розстріляли українську військову колону під час їх виходу з оточення. На полях із соняшниками у «зеленому коридорі» під ворожим вогнем полягло 366 українських воїнів, 429 – зазнали поранень, 158 – зникли безвісти, 300 – опинилися в полоні.

Останній шлях наших воїнів пролягав через донецькі соняшникові поля, які стали чорними від вогню і кіптяви. Саме тому сонях обрано символом Дня пам’яті захисників України.

Іловайськ – це не лише трагедія, а й сторінка української незламності і сили духу.

 Саме про це йшлося у виступі провідного бібліотекаря центральної бібліотеки Зайцевої Оксани Юріївни під час проведення міської години-реквієм біля Пам’ятного знаку борцям за волю і незалежність України.

На мітингу виступила активна читачка центральної бібліотеки, доктор філософських наук, ВПО, екс-викладач Українського університету Горбенко Катерина Панасівна. Її погляд на цей день прозвучав у фактах з книг і періодичних видань, у щемливих словах вірша про Іловайськ.

29 серпня – не просто дата в календарі. Це нагадування про високу ціну, яку ми платимо за право жити у своїй вільній країні. Це біль, що не стихає, це пам’ять, яка не згасає.

Христинівщина веде свій страшний облік втрат у цій війні. Кожен населений пункт нашої громади стояв на колінах у живих коридорах завмирав у хвилинах мовчання, намагався знайти слова, щоб втішити рідних. Ми провели у вічність Героїв, які стали на захист своєї сім'ї, Христинівщини, всієї України. Вони були частиною сім'ї. Тепер кожен Герой може лише наснитись ніжним дотиком доні, озватись мамі подихом вітру, примаритись сонячним променем коханій... Але вони живуть в пам’яті тих, кого любили, за кого віддали своє життя.

Пам’ятати про них – наш священний обов’язок, данина їх подвигу і жертовності.

Історія свідчить: з кожної страшної трагедії Україна виходила ще сильнішою. Так буде і цього разу.

Все буде Україна!

Ми сильні, ми разом!

 Саме під таким  девізом пройшов у центральній бібліотеці Христинівської міської ради  онлайн флешмоб, який започаткувала Черкаська обласна універсальна наукова бібліотека імені  Тараса Шевченка. Флешмоб присвячений 35-ти річчю  Незалежності України. 

    Біля книжкової виставки працівники ЦБ висловили свою думку про Незалежність України, про мрії  і прагнення  багатьох поколінь українців. Ми, як і наші прадіди, знову відстоюємо свою свободу, волю і незалежність зі зброєю в руках.  І тому так важливо бути нам єдиними: в думках, в діях і прагненнях.

    Ми сильні, ми разом! І ми вистоїмо і переможемо. Все буде Україна!

З честю несімо прапор вільної держави

         Крилатий вітер розвіває стяг, блакить із золотом у нім переплелися, Наш прапор майорить, неначе стяг, народ не вмер й нікому не скорився.  З часі далеких відгомін іде про прадідів відвагу, мужність й славу.Наш прапор житнім золотом цвіте, він - символ незалежної держави.

     Сьогодні вся Україна вбралась у жовто-блакитні прапори. Їх гордо підіймають на флагштоках та несуть у руках.  Прапор України несуть воїни ЗСУ, діти і ветерани. Адже для кожного українця  наш прапор - це святиня нашого на народу.  Під нашим жовто-блакитним стягом ми здобудемо Перемогу і будемо жити у вільній і мирній державі.

          Все буде Україна! 

Пиріг Незалежності об'єднав три бібліотеки

    «Пиріг Незалежності» – це порівняно нова, але вже дуже рідна традиція, яка об’єднує українців за гостинним столом. Цього року бібліотекарі знову долучилися до цієї ініціативи, що створює атмосферу щирого спілкування, підтримки та шанування традицій нашого незламного народу.

До свого «Пирога Незалежності» нас запросила завідувачка бібліотеки Гродівської громади Покровського району Донецької області Лілія Михайлівна Гребенюк. Попри те, що її рідний край зараз переживає важкі часи окупації та війни, а сама пані Лілія змушена працювати в евакуації, вона свято вірить в Україну, ЗСУ та нашу Перемогу.

Свій символічний пиріг із гостинцями пані Лілія надіслала Валентині Смірновій — завідувачці Гірницької бібліотеки Донецької області, яка наразі проживає в Христинівці та працює в онлайн-форматі. В посилці, окрім смаколиків, були український прапорець та живі соняшники. Вони мужньо витримали пересилку, не зів’яли, а стали справжньою прикрасою нашого святкового столу.

Під час чаювання колеги увімкнули відеозв'язок із Лілею Михайлівною. Вона щиро привітала христинівських колег та провела презентацію про своє рідне селище Новоекономічне, засноване козаками на річці Казенний Торець у 1768 році. Також вона розповіла про перлину селища — величний і неймовірно гарний храм на честь Різдва Пресвятої Богородиці.

А пиріг, спечений за найкращими українськими традиціями — з маком та родзинками, — був дійсно смачним, а спілкування — теплим і душевним.

Віримо, що наступний такий пиріг ми будемо куштувати вже у мирній та вільній Україні, частуючи ним наших мужніх воїнів, які виборюють незалежність у боротьбі з окупантами.

ЗСУ здобудуть Перемогу! Все буде Україна!

І стала для неї Заячківка рідною

   

  Марія Василівна народилася в мальовничому селі Кропивник на Івано-Франківщині. Там вона зростала, навчалася в місцевій школі, переймала від батьків мудрі життєві уроки та щиро мріяла про майбутнє. Тоді дівчина ще й гадки не мала про існування нашої Заячківки.

Проте саме сюди її закинула доля після закінчення Кременчуцького училища. Інша область, зовсім інший ландшафт і незвична місцева говірка... Проте люди тут виявилися добрими, привітними та працьовитими. Невдовзі Марія Василівна стала своєю серед заячківців, адже її щирість, сердечність та вправні руки здобули глибоку повагу односельців.

А для корінного жителя села, Валентина Миколайовича Кухаря, вона стала тією єдиною та найкращою. 8 серпня 1984 року закохані стали на весільний рушник. Символічно, що вже за дев'ятнадцять днів після весілля, у розпал медового місяця, молода родина святкувала 18-річчя своєї юної господині. Ця шанована родина прийняла невістку з великою радістю. Рік за роком минало життя, даруючи і світлі миті, і життєві випробування. Та попри все, надійна підтримка рідних людей відчувалася завжди.

Марія працювала в місцевому господарстві, вправно давала лад удома, разом із чоловіком вони дбайливо вели домашнє господарство. Спільно оплакали невимовний біль – смерть новонародженого сина, і разом щиро раділи появі на світ донечок – Наталії та Тетяни. Дівчата зростали в атмосфері, де панували любов, злагода, доброта та взаємоповага.

Попри щоденну зайнятість, пані Марія завжди знаходила час зазирнути до місцевої бібліотеки, якою завідувала її зовиця — на жаль, уже покійна Надія Миколаївна Панько. У книгозбірні завжди вирувало життя: хтось переглядав періодику, хтось обирав нову книгу, молодь готувалася до іспитів, а односельці ділилися новинами. У цих стінах Марія відпочивала душею, занурювалася в читання та спілкувалася з друзями.

Уже понад чотири десятиліття живе й працює на нашій землі ця дивовижна жінка з натрудженими руками та незмінно привітною усмішкою. За ці роки виросли й вивчилися доньки, створили власні родини та подарували їй онуків. Бабуся палко любить усіх п'ятьох своїх нащадків і тішиться кожному їхньому успіху. Особливою гордістю для всієї родини є вагомі спортивні досягнення Дарини та Софії. Завдяки наполегливості свого батька й тренера Максима Лягоцького, ці тендітні на вигляд дівчата впевнено виборюють золоті медалі на чемпіонатах України. Тепер і наймолодша із сестер, Аліна, уже впевнено крокує до великого спорту і заявляє про себе майбутніми перемогами.

 

Коли Надія Миколаївна пішла в засвіти, Марія Василівна відчула, що має продовжити її справу, адже в її серці завжди жила велика любов до друкованого слова. Так давня мрія перетворилася на улюблену роботу, і вона стала повноправною господинею цього книжково-інформаційного центру села.

Ця бібліотека традиційно була однією з найкращих на Христинівщині, мала свої унікальні надбання, які Марія Василівна сьогодні дбайливо береже та розвиває. Вона організовує яскраві книжкові виставки, проводить цікаві масові заходи, збирає безцінні спогади старожилів і завжди радо несе книги додому тим односельцям, які вже не можуть самостійно завітати до книгозбірні.

Життя принесло й важкі випробування – підступна епідемія COVID-19 забрала її коханого чоловіка. Це була величезна втрата для родини, друзів та близьких. Проте, міцно підтримуючи одна одну, родина пережила це велике горе, знайшовши сили жити й працювати далі.

У теперішній непростий час, коли триває війна, Збройні Сили України потребують щоденної підтримки. Марія Василівна без вагань долучилася до волонтерського руху. Увесь свій кулінарний хист і тепло душі вона вкладає в домашню випічку, пиріжки, паски, печиво, голубці та котлети, які регулярно відправляються на передову до наших захисників.

Зразковий лад у господі та в бібліотеці, доглянутий город і квітучий садок, а головне – постійна готовність прийти на допомогу кожному, хто поряд, – саме в цьому криється сенс життя, щастя та справжнє покликання цієї жінки.

27 серпня любляча мама, турботлива бабуся, дорога сестра, кума, сусідка та шанована теща прийматиме найтепліші віншування з нагоди свого ювілею. До цих щирих привітань із радістю приєднуються і колеги-бібліотекарі:

«Віку довгого та щасливого Вам, шановна Маріє Василівно! Нехай до нього додаються міцне здоров’я, невичерпна енергія, домашній затишок, достаток і лише добрі новини. Хай здійснюються найзаповітніші мрії, а діти та онуки щодня тішать своїми успіхами. А найголовніше — бажаємо всім нам якнайшвидше дочекатися нашої спільної Перемоги та довгоочікуваного миру!»

     

      

Найстаріший парк нашого міста

                                                                                                                           Христинівка від А до Я

  Святомиколаївський парк веде свою історію з далеких з 1920-1930-х років. Як згадували старожили,  на цьому місці була садиба  якогось місцевого багатія. Революційні події її знищили.  Територія почала заростати кущами, дикоростучими деревами. Селищна рада ухвалила рішення створити парк культури і відпочинку. 

        Парк  приваблював тим, що там був літній кінотеатр. Дерев'яна споруда, яка мала кілька рядів лавок, сцена з накриттям, на якій був екран. Кінобудка теж мала дах, розміщувалась  позаду лавок. Глядацький зал не мав накриття. Тому перегляди фільми  на свіжому повітрі. Часто молоді христинівчани в цьому літньому кінотеатрі призначали побачення своїм обраницям.

     Клумба посередині парку  з ранньої весни і до пізньої осені радувала око  різнобарв'ям  квітів.  Майстром по озелененню в нашому місті  багато років працював Федір Гриняк. Саме завдяки його любові до квітів, наше місто прикрашали доглянуті квітники.

  В правому кутку парку,  ближче до відділку поліції, було кафе - дерев'яна споруда, пофарбована блакитною  фарбою, і називали його "Голубий Дунай". Там можна було купити морозиво, цукерки, печиво, ситро, пиво, пиріжки і цигарки. Працювала ця установа лише в літній період.

         Огороджений парк був з усіх сторін металевим парканом і пофарбований зеленою фарбою.  Ближче до вулиці Чорновола була звичайна криниця, з якої довгі роки брали воду.   Оцинкованим  відром на металевому ланцюгу діставали воду, щоб напитися холодної води. Цією криницею користувались і працівники кафе та літнього кінотеатру.  На початку 1970-х років криниця перестала існувати: пудла зняли, а шахту накрили бетонною плитою.

   В парку любили відпочивати діти, для їх дозвілля середині 60-х років були встановлені великі  гойдалки, але вони побули лише пару років і їх демонтували, Казали, що перевезли в Монастирище (яке на той час було Христинівського району).  Розгойдувались у них, зазвичай по двох. Потрібні були навички і сила.

 З часом огорожу в парку  прибрали, обсадили територію парку декоративними кущами. 

  В травні 1979 року, який був оголошений роком дитини,   було встановлено дитячі гойдалки, каруселі, гірки, машинки, драбинки...  Виготовили їх на підприємствах міста, щоб порадувати маленьких христинівчан.  Зараз на цьому місці облаштована зона відпочинку для дітей "Поляна казок" та дитячий майданчик "Кораблик".

    За останнє десятиліття в парку все змінилось. 

   19 лютого 2018 року  в парку було встановлено  пам'ятник  Святому Миколаю на тому місці, де довгий час стояла на постаменті Зоя Космодем'янська (не зрозуміло, яке відношення вона мала до нашого міста). Пам'ятник Святому  має підсвітку, обсаджений ялинками, до нього веде доріжка з тротуарної плитки. 

  В парку встановлено скульптуру "Закохана пара", облаштована  зону відпочинку для дітей, запрацював фонтан  "Дельфіни".

  Встановлені сучасні ліхтарі  для освітлення в темну пору доби,  прокладені пішохідні доріжки, посаджені дерева і квіти ...  Вирізали старі дерева, на яких так полюбляли гніздитись ворони.  Натомість  в парку висадили  різні кущ, квіти,  дерева, серед яких є  і екзотичні.

 

У березні 2021 року невідомі жорстоко розстріляли безпритульного  пса Жовтого- Білана-Марка. Він жив біля цього парку, грався з дітьми та грівся біля  біля магазинів, що були поряд. Діти грались з ним та підгодовували. Після отриманих кульових поранень волонтери намагались врятувати тварину, але випущені в нього понад 20 куль не залишили йому шансів на одужання. Волонтери зібрали кошти, за які виготовили та встановили йому пам'ятник. 

В цьому році тут з'явилась ще одна гарна традиція: перед різдвяно-новорічними святами прикрашати ялинку біля святого Миколая  іграшками.

     Парк має сучасний вигляд, тут полюбляють відпочивати діти, молодь і дорослі.  Саме серед тих, хто живе в нашому місті багато років, можна дізнатись, яким парк був раніше.

         Хай він стає ще кращим, парк, який пам'ятає уже на одне покоління своїх відвідувачів. Віримо, тут будуть відпочивати із своїми рідними і друзями ті, хто боронить нашу волю і незалежність в боротьбі з ненависним ворогом.  Перемоги нам і миру. Все буде Україна!

Пам'яті страчених, закатованих, загиблих в рашистському полоні...

    В ці дні Україна і все прогресивне людство схиляє голови в скорботі перед пам’яттю Захисників і Захисниць України, учасників добровольчих формувань та цивільних осіб, які були страчені, закатовані або загинули у полоні. Цю дату обрано на вшанування роковин трагедії в колишній Волноваській колонії Донецької області. Це страшні події, страшні факти, нелюдські страждання. Ці люди стали жертвами рф, її війни, її кровопролитної політики. Це – злочин росії без строку давності, це – рана України, яка не забудеться, це злочин, який ми не пробачимо...

Про ці страшні події розповідає кннижково-ілюстративна виставка, біля якої була проведена година пам’яті «Оленівка: наш біль, рани і сльози».

Їхні життя покладені на вівтар нашої Перемоги. Ми відплатимо ворогам. Ми вистоїмо і переможемо.

Все буде Україна!

Читання в затінку дерев

    Традиційно в літню пору бібліотекарі центральної бібліотеки розгортають книжкові виставки в парку імені Тараса Шевченка. Цього разу пропонували нові книги і періодичні видання про цю прокляту війну, яку нав'язали нам рашисти, про Героїв, які стали на захист України, про земляків, які віддали своє життя в ім'я світлого майбутнього. Ми гордимося своїми воїнами-захисниками, схиляємо голови в скорботі за полеглих героїв, розповідаємо про них нашим землякам. Це вони наближають нашу Перемогу, задля якої українці об'єднались в єдину сім'ю.

Все буде Україна!

    

     

Христинівчaни під куполом парашута: погляд в минуле

                                                  Христинівка від А до Я

Нещодавно. 15 червня, минуло 90 років з того дня, коли в Христинівці було збудовано парашутну вишку. Це було в 1936 році. До початку бомбардувань України фашистами залишалось 5 років. А в газетах, по радіо, у виступах агітаторів і керівників країни різних рівнів відчувалось оте: «Якщо завтра війна...» Людей готували: посилювалось патріотичне виховання в школах, в організаціях і установах, створювались різні гуртки по підготовці стрільців, радистів, санітарів... В усіх селах району, в багатьох організаціях та в залізничній школі № 18 були створені учбово-військові пункти. А парашутисти були овіяні якоюсь романтикою. Молодь мріяла про стрибки з парашутом, про здійснення подвигів. І коли в райцентрі почала функціонувати ця вежа, бажаючих скористатись нею було багато. Такі вишки були встановлені в багатьох містах. Вони стали символом епохи та масовим захопленням авіацією. Вони слугували для початкової підготовки десантників та патріотичного виховання молоді через спортивні товариства.

Базовий принцип наземної підготовки підготовки парашутистів розробив конструктор І. П. Гроховський в 1933 році. Вежа мала робочий майданчик зверху. Парашут був у розкритому стані на металевому каркасі. Обов'язковою процедурою було попереднє зважування, оскільки система балансувалася спеціальними противагами. Людина одягала підвісну систему, після чого можна було здійснювати стрибок. Швидкість цього стрибку була 4-5 метрів за секунду. В той час молодь здавала нормативи на популярні значки ГТО (Готовий до труду і оборони). Серед нормативів на отримання цього значка були і стрибки з парашутом. Там, біля цієї вишки, вдень було багатолюдно: хто стрибав з парашутом, хто прийшов повболівати за родича чи друга, хтось просто дивився, як стрибають інші.... Обов’язково чергував міліціонер.

Такі вишки були надзвичайно важливими для підготовки диверсійно-десантних загонів, адже вони дозволяли відпрацьовувати  вистрибування та правильне положення тіла в повітрі. Багато тих, хто стрибав з парашутом тут, на цьому стадіоні, воювали на фронтах ІІ світової війни. Не всі вони стали десантниками, але підготовку вони пройшли гарну.

Ця вишка в Христинівці розміщувалась на старому стадіоні (тепер це парк імені Тараса Шевченка). Стрибки були платними. Квиток, який коштував 5 копійок, можна було купити в касі стадіону, яка розміщувалася при вході. Вхід був монументальним: дві стели висотою до трьох метрів заввишки, по обидва боки були гіпсові скульптури спортсменів. Весь стадіон був огороджений парканом із шлакобетону, мав кілька хвірток: на теперішню вулицю М. Наконечного і на парк, де тепер знаходиться Братська могила.

Про відкриття парашутної вишки в Христинівці писала місцева газета. Там же було вміщено її фото. Інформація про цю вишку зустрічається в багатьох краєзнавчих матеріалах, але фотознімок ми змогли побачити лише завдяки подружжю Горохівських. Чорно-білий, відсканований з газети, дійшов до нас в не дуже чіткому вигляді. Але це єдине зображення цієї споруди, яке ми побачили в 4-му випуску збірника краєзнавчих нарисів дослідників історії краю «Краєзнавець Христинівщини», який упорядкував П. І. Горохівський. Зробити цей знімок чіткішим нам допоміг Павло Лебедюк. За що ми їм і дякуємо.

Цю вишку демонтували уже після закінчення ІІ світової війни після нещасного випадку. Старожили розповідали, що жертвою тієї НП стала Віра Василівна (прізвище на пам'ятають), яка по необережності впала з висоти. Та трагедія стала офіційною причиною демонтажу цієї споруди.

Тепер для тих, хто хоче стрибнути з парашута, є літаки, гелікоптери... Хтось готується для військової служби, хтось хоче просто випробувати себе, відчути почуття польоту... Дай, Боже, щоб настав мир в Україні, і всі стрибки і приземлення були безпечними.

   

Ще одна сторінка трагічної історії нашого краю

       Квітуча українська земля щедро віддячувала хліборобам за їх працю добірними урожаями. Хліба вистачало для їжі людям , для годування домашньої живності, для продажу. Так було, поки владу захопили більшовики. Вони будували нереальні плани, за які українці платили хлібом і своїм життям. Індустріалізація і колективізація ввійшли в життя наших дідів і прадідів, яким ці плани і постанови партії забрали землю, худобу, реманент, а натомість принесли голодну смерть.

Ті страшні події Голодомору пройшлись і по нашій Христинівщині, залишивши після себе могили, біль втрат і пекучі спогади. Аналізуючи події того часу, коли наших земляків примусово заганяли в колгоспи, краєзнавець Петро Горохівський, на основі публікацій в газеті «Колгоспник Христинівщини», видав монографію «Шлях на комуністичну голгофу». Христинівське село в роки колективізації (кінець 20-х - початок 30-х рр. ХХ ст.). У передмові автор характеризує той надзвичайно складний період, коли було взято курс на прискорене створення колгоспів – найбільш зручної форми кооперування. Якою ціною заплатило українське селянство за «світле майбутнє під мудрим керівництвом партії», стало відомо лише в роки незалежності України.

А в ті роки влада закликала з розумінням сприймати всі труднощі на шляху до побудови соціалізму. Серед «труднощів» – штучний голод, який забрав мільйони життів українців.

В монографії на основі газетних публікацій висвітлено початок колективізації в районі, хід хлібозаготівлі, роль партійних, радянських і комсомольських органів в організації Голодомору... Якими були методи, можна дізнатись з цієї книги. Кожна подана стаття чи її частина прокоментована автором з погляду зору історика, педагога, патріота. Бо саме зі сторінок газети лунали схвальні слова про відбирання хліба, розкуркулення, роль школярів у виконанні цих планів і постанов...

Нещодавно Петро Іванович подарував центральній бібліотеці свою нову книгу. Познайомтесь з нею, пориньте в той складний і трагічний період наших прадідів. Можливо, хтоcm прочитає про свого родича чи земляка. І всі разом вклонимось пам'яті наших співвітчизників, в яких забрали землю і життя. Але не змогли відібрати у нас пам’ять. І ця книга – ще одна цеглина нашої пам’яті, шани і нескореності.

Літо, книга, парк

      Вже кілька років центральна бібліотека організовує книжкові виставки в парку імені Тараса Шевченка. В затінку дерев христинівчани мають змогу познайомитись з новими книгами і періодичними виданнями, прийняти участь в опитуваннях, вікторинах та задати питання працівникам бібліотеки.

Ось і сьогодні ми традиційно перенесли свою роботу в парк. Люди вже звикли до такої форми популяризації книги, підходять, роздивляються друковані видання, вибирають для себе книги і журнали, пропонують свої домашні книги, цікавляться, коли ще буде така можливість: почитати та поспілкуватись на свіжому повітрі. Тож, до нових зустрічей, шанувальники друкованого слова.

Коли доля повертає до рідного порогу...

            Зараз у нашому селі проживає багато людей, які приїхали сюди, рятуючись від вибухів і бомбардувань на Сході України. Серед них і Кравченко Ганна Володимирівна.

Народилась вона тут, у Великій Севастянівці 7 вересня 1952 року. Батьки Бевз Володимир Андріянович і Зінаїда Іванівна працювали в колгоспі. Ганна була другою дитиною в цій сім'ї, їй дістався захист старшого брата Петра, а вона була нянькою для молодшої на десять років сестри Марії. Вона вже була школяркою, в неї були спільні заняття і ігри з ровесниками, але часто доводилось дивитися за молодшою сестрою, брати її із собою.

Час пролетів швидко, і з атестатом зрілості, маючи неповних 17 років, зібрала валізу, документи і поїхала поїздом в Донецьк. Взагалі, багато христинівчан їхали туди на роботу та навчання. Молода Ганна навчалася в Українському заочному будівельному технікумі. Життя було насиченим і цікавим: навчання, контрольні, танці в БК... Тут вона познайомилася з Миколою Петровичем Кравченком. Родом він був із Сумщини, а на Донбасі проходив строкову службу. Високий сержант з погонами внутрішніх військ покорив серце нашої землячки. 1971 рік став для неї багатим на важливі події: вона отримала диплом бухгалтера, і змінила дівоче прізвище на Кравченко. Не було гучного весілля, розписались у ДРАЦС (тодішньому ЗАГСі) і почали втілювати мрії про сімейне життя. Жили на Сумщині, потім повернулися у Покровськ, де після двох років роботи на будівництві, Ганна отримала ключі від нової квартири. Дістала свій диплом бухгалтера і пішла працювати у страхову компанію, чоловік працював бульдозеристом.

Побудували гарну дачу, яка для господині була віддушиною після життя серед бетону і асфальту. Виросла в селі, тому поралася біля землі з радістю: грядки з овочами, маленький доглянутий сад і на кожному вільному клаптику ґрунту – квіти. Вже стали дорослими і їх діти: Лариса, яка стала львів’янкою, майстриня із вправними руками, в яких з ниток і тканини виходять пошиті, вив’язані, мереживні дуже гарні вироби; син Олег – підприємець в Дніпрі. Найбільше болить мамине серце за свого молодшого «мізинчика» Євгена, який з перших днів повномасштабного вторгнення рф в Україну, служить в ЗСУ у десантно-штурмових військах. Вона, здається, живе від дзвінка до дзвінка, якого так чекає і його: «Мамо, в мене все добре!».

А самій довелось покинути в Покровську й квартиру, й дачу, та все нажите, щоб повернутися 13 березня 2022 року в батьківську хату у Великій Севастянівці. Вона має статус ВПО й невичерпну енергію і бажання жити, спілкуватися, допомагати, творити добро.

Там, на Донеччині, вона брала участь у художній самодіяльності, бо гарно декламує вірші, яких, до речі, знає багато напам’ять, брала участь у роботі клубів за інтересами...

Тут, в селі, де закопана її пуповина, садить город і розводить квіти, є активною читачкою сільської бібліотеки. Вона цікавий співрозмовник, кохається в поезії, розповідає про своє життя. А книги для читання просить підбирати, щоб там не було трагічних подій. Каже, що в житті пережила багато сумних моментів і гірких втрат.

Бажаємо нашій шановній пані Ганні здоров’я, сили, достатку, хороших новин, гарних книг. Хай повертається живим і здоровим з Перемогою її син, хай доля дарує ще багато мирних років життя.

                                           Ірина Сивак, завідувачка Великосевастянівською бібліотечною філією

Радіоли і телевізори: де їх ремонтували півстоліття тому...

                                                                                                                       Христинівка від А до Я

В кінці 60-х років минулого століття в оселях христинівчан почали з'являтись телевізори. чорно-білі важкі, вони ставали показником стабільності і достатку сім'ї. Телевізори , які на той час показували 2 програми, вмикалися часто, люди дивились новини, кінофільми, передачі: «Алло, ми шукаємо таланти», «Нумо, хлопці», «Нумо, дівчата», а як же було не подивитись КВК чи фігурне катання на ковзанах?

Але телевізори, ці лампові та напівпровідникові апарати, часто виходили з ладу. В Христинівці телеательє не було, везти такий апарат в Умань на ремонт, було  проблематично. Була послуга виклику майстра додому. Це займало багато часу.  І коли в кінці 1960-х років відкрили в нашому місті телеательє, яке було філією  Уманського, люди зраділи, бо це дійсно було важливо і актуально.

Телеательє стало головним центром ремонту та обслуговування телевізорів у місті. Розташоване в умовах стрімкого зростання популярності телебачення, воно забезпечувало працездатність тогочасних теле- і радіоапаратів. Популярними були марки «Горизонт»,»Рекорд»,»Весна», «Темп»...

Першу свою прописку телеательє отримало по вулиці Миколи Наконечного, там, де зараз розташована зубопротезна лабораторія. Телеательє забезпечувало перші підключення, технічне обслуговування та ремонт телевізорів для жителів міста та району. Воно було важливим осередком побутової електроніки та телекомунікацій в регіоні того часу. Це була державна організація, яка координувала масове впровадження телебачення на Христинівщині, включаючи встановлення антен та надання доступу до «блакитних екранів». Майстри підприємства ремонтували також радіоли та складну аудіоапаратуру.

Там було дві кімнати, в одній – стіл приймальника замовлень, в другій працювали телемайстри. Їх було п'ять осіб, один із них – Леонід Петрович Іванов, (на жаль, уже покійний), майстер- самоук. В Христинівці користувався заслуженим авторитетом, його послугами охоче користувалися. Очолював цей колектив довгий час Борис Мартинов.

Приміщення було пристосованим, а кількість телевізорів швидко зростала. Ті телевізори, які привозили на ремонт, іноді доводилося складати один на одного.

Надавало телеательє таку послугу, як ремонт апаратури дома. Можна було прийти чи зателефонувати і подати таку заявку.

Коли викликали майстра додому, він приходив до клієнтів із характерною важкою дерев'яною або дерматиновою валізою. У ній обов'язково були: паяльник та каніфоль з припоєм, запас радіоламп, цешка (тестер для діагностики Ц4313 або Ц4315), викрутки з ізольованими ручками (бо всередині телевізора була небезпечна напруга до 25 кіловольт!), пасатижі, кусачки та обов'язково пензлик або маленька щітка, щоб вимітати пил, який роками збирався всередині корпусу. Коли була нестача запасних частин (кінескопів, блоків розгортки, радіоламп), майстер проявляв винахідливість, ремонтуючи та адаптуючи наявні плати. Його робота була схожа на магію. Якась годинка і кінескоп починав повільно світитися, повертаючи в родину затишок та звук улюблених передач...

В 1970-х роках телеательє святкувало новосілля по вулиці Флорештській (тодішній Кооперативній), 11. Добудований і відремонтований будинок, де по сусідству була прокуратура. Але і в цьому приміщенні бригадир телеательє Борис Мартинов в місцевій газеті («Трибуна хлібороба» від 5 червня 1980 року) скаржився на тісне приміщення, відсутність автотранспорту та інші проблеми, які впливали на ремонт телеапаратури та обслуговування клієнтів.

В оселях людей уже з’явилися кольорові телевізори, такі як «Рубін», «Весна», «Берізка», «Електроніка», «Славутич», «Таурас», збільшилася кількість телеканалів. Навантаження на телеательє зростало. Відверто кажучи, багато телемайстрів ремонтували телевізори в обхід телеательє – «калимили», як тоді казали.

Із здобуттям Україною незалежності та появою великої кількості імпортної техніки, ательє зіткнулося з необхідністю розширення послуг та переходом на ринкові відносини. 23 червня 1993 року на розі вулиць теперішньої Соборної і Флорештської, на місці, де перед цим стояв книжковий магазин, було відкрито технічний центр «Славутич-сервіс» з ремонту телевізорів та радіоапаратури.

В умовах сучасного ринку класичні комунальні і державні ательє припинили своє існування. Слово «телеательє» можна вже віднести до архаїзмів. Заводи, які виробляли телевізори в Україні, або припинили свою роботу, такий як Київський «Електронмаш», або стали приватними підприємствами. Для українців стали доступними імпортні телевізори, легкі, сучасні, з виразним зображенням.

Телеательє нашого міста теж давно зачинило свої двері, але історія, яку воно допомагало створювати, триває. Завдяки праці тих майстрів тисячі містян свого часу вперше побачили культові фільми та дізналися про головні новини епохи. Сьогодні техніка вже інша, але наша любов до кіно та жага до знань – вічні. Дивіться якісні фільми, залишайтеся в курсі новин і пам'ятайте: історія міста пишеться прямо зараз, у тому числі – перед нашими екранами.

Віримо, що скоро на всіх каналах буде оголошеного про нашу Перемогу, і ми будемо жити в мирній державі.

Все буде Україна!

P.S. Шановні друзі, ми давно пишемо історію нашого міста і зараз працюємо над розділом про сферу побуту. На разі, шукаємо знімки (зовнішній вигляд, інтер'єр, робочі моменти) та історії, пов'язані з міським телеательє, що працювало у 1960–1990-х роках.

Можливо, ви чи ваші рідні там працювали? Або у вас збереглися фото колективу чи ремонт майстра на виїзді?

Будь ласка, поділіться фотографіями або доповненнями до нашого допису у коментарях чи напишіть у приватні повідомлення чи безпосередньо завітавши у центральну бібліотеку за адресою: м. Христинівка, вул. Шевченка, 56.

Збережемо історію разом!

Про батька прочитаємо в книгах

  Батько – опора і основа міцної сім'ї. Це – наставник, захисник, вчитель, порадник і друг. Саме він своїми плечима прикриває сім'ю від життєвих буревіїв і негараздів. Він вчить дітей бути добрими, чесними, працьовитими, самостійними. Скільки книг написано про Батька-трудівника, Батька-Воїна, Батька-Героя. Скільки татусів виборюють для своїх нащадків незалежність і свободу України, скільки їх загинули в ім'я миру і справедливості.

Саме про справжніх чоловіків, які гордо носять звання «Батько» розповідають нові українські видання книжкової виставки «Батько – це сила, родини основа», яка організована в центральній бібліотеці нашої громади.

Матеріали виставки знайщли відгук у читачів. Бажаємо всім батькам всіляких гараздів, а нам – гарних книг про них.

Санітарна освіта – це актуально

В наш час санітарна освіта допомагає формувати здоровий спосіб життя, запобігати поширенню хвороб та виховувати відповідальну поведінку. Про це та інше говорили працівники СЕС під час зустрічі з працівниками центральної бібліотеки. Говорили про те, як підтримувати ментальне здоров'я, як розпізнати перші ознаки ментальних розладів, про шкідливість тютюнокуріння, про вакцинацію, про донорство. Особливу увагу приділили питанню профілактичних обстежень для раннього виявлення серцево-судинних захворювань, цукрового діабету, онкології та інших станів до появи симптомів. В Україні діє державна програма «Скринінг здоров'я 40+», що дозволяє пройти ці базові аналізи та огляд безоплатно.

Працівники СЕС відповіли на питання та залишили буклети з даних питань для користувачів бібліотеки. Дякуємо за інформацію і чекаємо нових спілкувань.

Юні гості бібліотеки

Буяє червень, який приніс тепло, гарну погоду. Саме гарний час для прогулянок і екскурсій. Юні христинівчани 2-А класу Христинівського ліцеюю № 1 з учителями Л.І.Білоусовою і О.В.Миханчук відвідали центральну бібліотеку.

Після відвідування дитячого відділу, користувачами якого вони є, школярі прийшли у відділи, які обслуговують дорослих наших земляків. У народознавчій світлиці провідний бібліотекар Тетяна Тімофєєва показала їм старовинні речі вжитку наших прабабусь: скриню, прядку, глечики... Діти поколихали колиску, заглянули в скриню... Цікаво, бо більшість цих речей вони ніколи і не бачили.

У музей загиблих Героїв «Пантеон пам'яті» вони зайшли принишклі і серйозні. Портрети загиблих Героїв Христинівщини, їх речі, нагороди, квіти і чорна хустина – бережуть пам'ять про тих, хто загинув, щоб жила Україна і її народ.

Діти повинні знати про тих, хто боронив нас. Серед цих Героїв – випускники ліцею, в якому діти зараз навчаються, їх сусіди, знайомі. Шануймо їх пам'ять...

Хай наші діти дочекаються Перемоги і ростуть під мирним небом України.