У суботу 9 березня 1861 року, в день
народження поета, першим відвідав хворого Михайло Матвійович Лазаревський (один
із шести братів Лазаревських, друзів Шевченка). Тарас Григорович сидів на ліжку
і важко дихав. Близько третьої години хворого відвідали ще кілька приятелів.
Коли залишився в нього лише М.М.Лазаревський, Шевченко став казати, що навесні
він поїде в Україну, що рідне повітря відновить його здоров’я:
- От якби додому, том би я, може,
одужав.
Та не одужав. Перший поет України,
останній її Кобзар, останній талант, що вийшов із принизливого кріпацького
стану, помер наступного дня.
У день смерті поета всі, хто був увечері на панахиді, зібралися в квартирі його друга й душоприказника М.М. Лазаревського, де тоді ж було вирішено, як увічнити пам’ять Т.Г.Шевченка. Першим із восьми заходів вирішили: перевезти тіло поета в Україну, згідно з його заповітом від 1845 року:
Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні
милій...
Довгий
шлях пройшла труна з Тарасом по містах і селах Росії і України. Люди вклонялись
великому сину свого народу. Останній свій прихисток Тарас мав знайти на
Чернечій горі в Каневі.
Через сильну весняну повінь того року
пароплав не зміг у Каневі пристати до берега, і мусив зупинитися на чималій
відстані від нього. Після тривалих суперечок вирішили вивантажитися таким
чином: дістали звичайний драбинчастий віз, спустили на нього з пароплава труну,
запряглися замість коней та й потягли його до берега. На березі небіжчика
зустріло місцеве духівництво, труну поставили на ноші і «понесли батька дужого
на руках своїх».
Перегорнути сторінки подій того часу допоможе виставка-інсталяція «Останнім шляхом Кобзаря», розгорнута в Христинівській центральній бібліотеці.
Немає коментарів:
Дописати коментар