В український рідний край поспішає Миколай.

 

День Святого Миколая є особливо бажаним дитячим святом, яке приносить відчуття передноворічної атмосфери і всілякі приємні сюрпризи. Читачі 2-А класу міської школи №1  взяли участь в народознавчій годині «В український рідний край поспішає Миколай». Захід збігся із  днем Національного тижня  читання літератури для дітей. Головним акцентом зустрічі стало читання нової цікавої історії Олени Лебедєвої «Листи Катрусі до святого Миколая та Бабусі». У цій душевній книжці маленька Катруся, яка ще не вміє писати, малює листи святому Миколаю та бабусі. Вона захворіла й не може приїхати на свята. Щиро вірить у силу листів, сповнених любов’ю, і відкриває для себе ключ до дивовижних змін. Історія навчила дітей, що щирість і турбота мають велику силу та здатні творити дива. Після читання, малеча, переглянула відео, як святкують Свято Миколая в інших країнах та поділилася своїми мріями.  Атмосфера була сповнена радості й очікування святкового дива.

 

Волонтери наближають Перемогу

       Війна – це біль, страждання, втрати. І волонтерство в цих умовах - квітка надії й допомоги. Наші волонтери допомагають переселенцям, постраждалим від агресії рф. Але, напевно, найбільше їх зусиль спрямовано на допомогу воїнам ЗСУ. Багато волонтерів доставляють прямісінько на передову техніку, харчі, одяг, маскувальні сітки, предмети гігієни. Всього і не перелічити. Той, хто обирає стати волонтером під час війни, обирає шлях, який наближує Перемогу. Вони несуть допомогу, турботу, любов і надію туди, де їх чекають. Всі свідомі українці, незалежно від віку і соціального статусу, стали волонтерами. Своїми коштами, своїми дарами городу і саду, своїми невтомними руками ми всі намагаємося поділитись, допомогти, підтримати. Тому Всесвітній день волонтера для багатьох з нас – наш день.

В центральній бібліотеці організована виставка «За покликом серця». 

Провідний бібліотекар ЦБ Світлана Кулеша провела огляд цієї книжкової виставки. Вона розповіла школярам місцевого ліцею, які завітали до бібліотеки разом зі своїм класним керівником Кравченко Марією Володимирівною, про волонтерство, про його завдання, про діяльність волонтерів нашої громади. Зокрема розповіла про книгу Людмили Охріменко «Волонтерські історії». Авторка цієї книги була гостею нашої книгозбірні, спілкувалася з працівниками й користувачами та подарувала свої книги. «Волонтерські історії» - книга художня, але розповідає про реальних людей і реальні події.

Волонтери – це люди з щирим серцем, чесні та сильні духом. Дякуємо їм за їх небайдужі серця. І поповнюймо ряди волонтерів. Наша допомога ЗСУ дуже потрібна.

Все буде Україна!

(Захід проведений в рамках програми «єМістечко - простір для кожного!» за підтримки Фонду «Пам'ять, відповідальність і майбутнє» (EVZ) The project is supported by the EVZ Foundation).

Коли осінь життя – щаслива

 

              Ягубець - село з давньою історією, неповторною красою і чудовими людьми. Серед тих, хто живе і працює тут, Іван Васильович Клименко, корінний житель села, людина з доброю душею, вправний господар і патріот України.

Народився він 28 серпня 1956 року в сім'ї колгоспників Клименка Василя Івановича та Олени Дем'янівни. Він був старшою дитиною в сім'ї, тому з дитячих років вчився бути відповідальним за домашні доручення, за менших сестричок, Тетяну і Ганну, за свою поведінку. Робота батьків на радгоспному полі та на фермі була важкою і ненормованою. Приходили вони з роботи втомлені, впрягалися у нескінченні турботи селянського життя, а старший син завжди був першим помічником.

Роки летіли швидко, дитинство з його іграми, з кіно, вечорами в клубі пролетіли ніби один день. Після отримання свідоцтва за восьмирічну школу, пішов Іван працювати в городню бригаду. Батьки наполягали на здобутті сином середньої освіти, яку він і здобував у місцевій середній школі, яка в Ягубці діяла ще до початку II світової війни. Тут здобували середню освіту діти з навколишніх сіл: Талалаївки, Заячківки, Орадівки. Свій атестат зрілості отримав і Станіслав Зінчук, який став відомим поетом, членом Національної спілки письменників України.

В ті роки серед учнів Ягубецької середньої школи була і Надя, Надійка, Надія Миколаївна Белюга, жителька села Заячківка. Тендітна дівчина з променистими очима запала в душу і полонила серце Івана. Він був сильним, цілеспрямованим, закоханим. Надія отримала атестат, освідчення в коханні й пропозицію стати дружиною. Не вагаючись, сказала: "Так". Було їй 17 років, нареченому трішки більше. Сильне кохання вийшло на орбіту їхнього життя, стало їх супутником і створило гарну сім'ю, де панували взаємоповага та взаємодопомога. Не минав цю сім'ю і лелека, тричі даруючи їм щастя: Олена, Василь та Галина стали продовженням роду і сімейних традицій.

Діти росли й радували батьків своїми досягненнями та успіхами, тішили допомогою і привітністю до людей, до батьків, один до одного. А батьки працювали. Іван Васильович обрав професію свого батька, став механізатором. Орав, сіяв, молотив. Був серед кращих механізаторів радгоспу. Мама працювала дояркою. Робота в той час була, ой якою, нелегкою... Вдосвіта йшла на ферму, дуже втомлювалася. Якби не допомога свекрухи та самостійність дітей, було б ще важче.

Іван Васильович любив свою роботу. Приємно було спостерігати, як чорні скиби ріллі дихали силою майбутнього врожаю, як сипалось добірне зерно в бункер комбайна. Золоте зерно радувало, вселяло віру в життя, в достаток. Іноді на пам'ять приходили розповіді людей віддячувала вагомим колосом, високим врожаєм. Зберігаються в родині нагороди голови сім'ї: Похвальні Грамоти, Подяки.

Сам Іван Васильович дуже любив свято Івана Купала. Залюбки брав участь у художній самодіяльності.

Іван Васильович нині на заслуженому відпочинку. Разом з пенсійним віком додалися хвороби й болячки. Неприємні, невиліковні. Цукровий діабет посадив його в інвалідний візок, дав в руки костура. Але не на того вони напали. Не зломили вони його, не погасили жагу до життя, до сім'ї.Іноді він сердиться і на той візок, і на той костур, а іноді дякує їм за те, що за їх допомогою може рухатися, займатися посильною працею.

Іван Васильович багато читає, ніби надолужує за ті роки, коли за роботою не мав на це часу. Діти й онуки навчили його користуватись гаджетами, тепер він активний користувач Інтернету. Як і в молодості любить риболовлю. Сам добирається до ставка, годинами рибалить.

А найбільша радість для нього, коли в будинку, який вони з дружиною побудували, збираються діти: Олена – бібліотекар місцевої книгозбірні, донька, яку Бог дав їм і залишив в Ягубці, син Василь, автослюсар, який перейняв від батька і діда любов до техніки та донька Галина, вихователька дитячого садка. Обоє менших дітей живуть у Києві, але в рідне село навідуються при кожній нагоді. Іван Васильович готує гостинці для шести онуків і тішиться, коли по хаті лупотять кроки правнучки Руслани. Він оточений увагою і турботою рідних, які цінують його поради, його життєвий досвід.

Час нині непростий. По можливості допомагає зі своєї пенсії ЗСУ, гордиться  зятем Русланом, який довгий час був  на передовій.

Хай Всевишній дає Вам, шановний Іване Васильовичу, здоров'я і довгі роки життя. Хай Ваш дім повниться голосами тих, хто Вас любить. Хороших новин Вам і здійснення бажань!