Новорічна наша ювілярка

           

Іще одна наша колишня колега відзначила гарний ювілей. Вітання приймала Медвідь Катерина Мусіївна, яка понад три десятиліття завідувала бібліотекою в селі Шукайвода. Народилася вона 1 січня 1936 року в сім'ї Корчаків Марії Арехтіївни й Мусія Федоровича. Батьки працювали в колгоспі. Вони пережили лихоліття Голодомору 1932-33 років і знали ціну хліба. Вважали, що справжній хліб повинен бути зароблений чесною працею.

Батько, сильний, чесний, добрий, який приносив їй "від зайчика" окраєць хліба, в 1941 році був мобілізований. Було йому на той час 27 років... Роки окупації маленька Катерина пам'ятала погано. Було страшно, мама, кутаючись у темну хустину, ховалась сама, ховала доньку і часто плакала. А от березень 1944 року спливає часто в пам'яті. Солдати, втомлені й голодні, йшли через село, а люди зустрічали їх, годували, розпитували, чи не бачили їхніх рідних. А потім почала працювати пошта, і разом з газетами та листами почали приходити «похоронки». Така чорна звістка прийшла і в їх сім'ю. Не стало Катерининого тата в 1943 році...

1 вересня 1944 року стала Катерина першокласницею місцевої семирічки, а середню освіту здобувала у Верхнячці. Її документ про середню освіту пафосно називався «атестат зрілості». Тут же, у Верхнячці, у геологорозвідувальній станції, але душа тягнулась до книги. Тому стала слухачкою річних курсів бібліотечних працівників при районній бібліотеці. Це стало її покликанням. З 1956 року – вона господиня сільської книгозбірні в рідному селі. Ріс книжковий фонд, зростав її фаховий рівень. Скільком людям прищепила любов до читання, до книги, скільком учням і студентам допомогла у виконанні завдань, рефератів, курсових робіт... Скільки було приємних турбот, коли бібліотека справляла новосілля в новозбудованому будинку культури. Працювала наша ювілярка добросовісно, бібліотека мала звання «Бібліотека відмінної роботи». На її базі проходили районні та обласні семінари. Освіту здобувала заочно в Канівському культосвітньому училищі.

Все її життя пов'язане з рідною Шукайводою: тут закопана її пуповина, тут вона знайшла своє жіноче щастя, свого Петра Тимофійовича, який очолював рільничу бригаду. Сім'я поповнилась сином Сергієм і донькою Наталією. Обоє дітей обрали батьківську стежину, закінчили сільськогосподарський ВИШ. Син, тепер уже Сергій Петрович, має вчене звання, довгий час займався селекцією соняшника.

Роки припорошили голову сивиною, але не мають сили над її пам'яттю, добротою і порядністю. Зараз пані Катерина проживає з донькою неподалік Черкас. Підтримує зв'язок з рідними, колишніми колегами, цікавиться новинами, ділиться спогадами.

Разом з новорічними віншуваннями, приймайте, шановна Катерино Мусіївна, привітання з ювілеєм. Сили Вам, здоров'я, добрих новин, сімейного затишку, довгих років життя. Низький уклін Вам за Вашу працю і доброту.

Казка в гості завітала.

       Казки цікавлять та приваблюють дітей магією та чарівністю, допомагають розрізняти добро та зло, правду та кривду, дарують дітям віру в диво. Саме завдяки казкам в дитини формується почуття ввічливості, любові, хоробрості, доброти. Казка знаходить вірний шлях до дитячого серця, вчить бути правдивими, чесними, боротися з грубістю. Казковий калейдоскоп «Казка в гості завітала» подарувало читачам 4-А класу міської школи № 1 низку яскравих емоцій. Діти з захопленням слухали розповіді про казки, відгадували казкових героїв та з цікавістю переглядали літературу на виставці.

Книга і пісня - супутники її життя

    

Життя людини – це якоюсь мірою вибір: де навчатись, яку професію обрати, з ким пов'язати свою долю, де жити. Ганна Костянтинівна не шукала своє щастя десь далеко. Народилась в селі Шукайвода в простій селянській родині Бондарів – Костянтина Пилиповича і Варвари Микитівни. Дівчинка, яка народилась 18 грудня 1940 року, не пам'ятає жахіття окупації. Про них чула лише з розповідей старших.

Батьки не мали належної освіти, але розуміли, що в майбутньому дітям вона буде потрібна. Тому, після закінчення місцевої семирічки, Ганна з однолітками здобувала середню освіту в селі Христинівка. В школу ходили пішки. Навпростець. Ніби й не так далеко для молодих ніг, але в холодну пору року дуже змерзали. Перше, що шукали в класі – теплу грубку. Тулились до неї, як до рідної. Хоч дорога забирала час і силу, але ця тендітна дівчина і вчилась добре, і активно брала участь в художній самодіяльності, і багато читала, і охоче допомагала батькам по господарству. Маючи атестат про середню освіту, пішла працювати в сільську бібліотеку в сусіднє село Вікторівку. Клуб і бібліотека – експропрійована хата місцевого багатія з лавками, гасовою лампою. Книг було мало, але у Вікторівці багато читали, знаходячи час в круговерті сільської роботи. І сама бібліотекарка багато читала, переймала досвід колег, спілкувалась з людьми. Як нею пишались її батьки, особливо коли вона отримала ще диплом Канівського, як він тоді називався, бібліотечного технікуму.

Чорноока красуня полонила серце місцевого парубка Анатолія. Вони стали на весільний рушник, і створили сім'ю із дзвінким прізвищем – Коваль. Раділи новій хаті, народженню синів Сергія і Миколи, успіхам господині на роботі, її Грамотам. Вели велике господарство: свині, кури, гуси та корова годували сім'ю, давали прибуток.

Ганна, тепер уже Ганна Костянтинівна, з учасниці художньої самодіяльності, стала завідувачкою клубу. Вона жила цією роботою, проводила свята і масові заходи А ще була наставником для молодих бібліотекарів Вікторівки. Пролетіли роки, виросли сини, народились онуки, пішов в засвіти голова сім'ї, сама пані Ганна стала пенсіонеркою. Десь взялась сивина і болячки. Але роки не владні над цією жінкою. Обжилась в будинку в Христинівці. І не зрадила захоплення піснею. Саме пісня, щира і душевна, дає силу  і наснагу, допомагає пережити тривоги й невтішні новини та дарує надію на Перемогу, на краще і мирне життя.

Болить її серце, тривожить її душу майбутнє її нащадків. Старший син Сергій працює інструктором в ТСОУ, а менший Микола пішов добровольцем на фронт. Добре, що зараз є мобільні телефони. Свій телефон Ганна Костянтинівна весь час тримає біля себе. Подзвонить син, поговорить з ним, видихне з полегкістю, і знову живе в очікуванні заповітного сигналу. Вірить і молиться, волонтерить і співає в хорі міста і села. Тут друзі, її однодумці, з якими не просто співають і дають концерти, а спілкуються, підтримують один одного, підставляють плече допомоги.

Про неї, активну «хористку», ерудовану, толерантну, принципову, доброзичливу людину, яка заслужила авторитет серед своїх колег дуже гарно відгукується керівник цього хорового колективу А.І.Михайлюк.

18 грудня пані Ганна приймала вітання з ювілеєм. До побажань здоров'я, сили, енергії та творчої наснаги від рідних, друзів, сусідів приєднуються і колишні колеги по книзі. Хороших новин Вам, шановна, любові від Ваших дітей і онуків, поваги від оточення, достатку і здійснення бажань. Хай Всевишній благословляє Вас на багато років щасливого життя.

     

Безсмертя правдивого слова

  У шістдесяті роки XX століття в українську літературу ввійшов моло­дий, талановитий, із великим творчим потенціалом поет, який згодом став символом правди художнього слова і незрадливої любові до України. Ім’я цього поета – Василь Симоненко.. Він працював журналістом в «Черкаській правді», потім у газеті «Молодь Черкащини» і писав вірші.

Поезія і журналістика не розмежовувалися у Василя. То була органічна єдність. Як журналіст, який був у гущі подій, він занотовував бачене, почуте. З журналістського блокнота народжувалися неперевершені його поезії.

Редактори журналів боялися його прямоти, відвертості, сміливості у висловлюванні своїх думок, оцінок і поглядів. Очевидно, вони вбачали у віршах молодого поета приховану крамолу і не наважувалися друкувати його твори.

Не судилося Василю Симоненку довгого життя. Може, лише третину відміряв свого шляху, багато чого не встиг, багато лишилося по той бік трагічної межі.

Проте його творчість назавжди залишиться у скарбниці світової культури, тому що слово його – щире слово поета про вічні й безсмертні істини. До нього можна звернутися за порадою, його вірші можна читати й перечитувати й знаходити потрібні слова, щоб утамувати біль чи образу, стримати злість, навчитися розуміти та любити людей..Його вірші живуть і нині. Вони закликають любити Україну, боронити її, знати її історію. В день смерті відомого поета, якого по праву вважаємо своїм земляком, в центральній бібліотеці пройшла поетична година «Голос поета віщий в наші увійшов серця». Здобувачі освіти ОЗО «Христинівський ліцей» зі своїм класним керівником М.А.Нагайчук-Замковою переглянули матеріали книжкової виставки «Життя мов спалах блискавки», послухали розповідь провідного бібліотекаря С.М.Кулеші про життєвий і творчий шлях талановитого літератора. А потім зазвучала висока поезія з вуст юних христинівчан. Слова «Можна все на світі вибирати, сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину» стали лейтмотивом цього заходу. Діти, які виховуються на таких віршах, виростуть справжніми патріотами.

Все буде Україна!

      

 

    

    

Над ними – Бог, за ними – Україна

          Ми щодня дякуємо воїнам Збройних Сил України за світанок, за можливість жити, вчитись, працювати й мріяти. А 6 грудня, коли наша держава віншує своїх захисників, ці слова лунають ще душевніше. 

Про українських воїнів написані книги, статті, складені вірші та поеми. Щоб познайомити користувачів бібліотеки з цими друкованими матеріалами, в центральній бібліотеці організована книжкова виставка «На варті миру й щастя України», біля якої проходять години патріотизму, естафети мужності, уроки героїзму.

Сьогодні гостями нашої книгозбірні були одинадцятикласники Христинівського ліцею разом з учителькою історії Пасічною Іриною Аркадіївною. Оглядаючи матеріали виставки та музею-пантеону пам'яті, де зібрані матеріали про загиблих воїнів, чиє життя пов’язане з Христинівщиною, юнаки та дівчата були серйозними.

...Портрети ангелів рідного краю... Серед них – і випускники цієї школи. Їх багато, вихованців цього навчального закладу, які стали Героями. Ми шануємо їх пам'ять, пишаємось їх подвигом. Перед їх пам’яттю присягаємо бути гідними їх подвигу.

Все буде Україна!

Герої, що боронять нашу свободу

     Збройні Сили України – це стіна, яка захищає нашу державу та кожного з нас. Воїни ЗСУ – живий символ відданості та героїзму. Відданість своїй країні, готовність до самопожертви задля незалежності й волі народу, роблять їх неперевершеними героями. Це не просто бійці, це Герої, сильні, мужні, незламні. Їхня сила духу, відданість народу, вірність військовій присязі принесуть Україні Перемогу. Ми всі віримо в це.

Відзначаючи день Збройних Сил України, ми схиляємо голови в пошані перед нашими воїнами, нашими захисниками. Щоб розповісти нашим користувачам бібліотеки про ЗСУ, організували книжкову виставку «На варті миру й щастя в Україні», де представлені наукові та художні твори, які висвітлюють історію та сучасність українського війська, а також розповідають про героїчний спротив нашого народу в умовах війни. А також є матеріали про воїнів-захисників – наших земляків.

Біля книжкової виставки проведено годину мужності, на якій були присутні учні Христинівського ліцею з класним керівником Кравченко Марією Володимирівною. Крім матеріалів виставки, юні христинівчани оглянули експозицію музею пам'яті, де бібліотечні працівники збирають матеріали про Героїв нашої громади, які віддали своє життя за те, щоб ми мали змогу з вами жити, навчатись, працювати. Хвилиною мовчання присутні вшанували пам’ять тих, хто став ангелом-охоронцем рідної землі.

Наші діти ростуть патріотами, які знають історію своєї держави, пам’ятають про захисників рідної землі. Дай, Боже, найшвидше дочекатись Перемоги, щоб ці діти жили в мирній державі.

Все буде Україна!

В український рідний край поспішає Миколай.

 

День Святого Миколая є особливо бажаним дитячим святом, яке приносить відчуття передноворічної атмосфери і всілякі приємні сюрпризи. Читачі 2-А класу міської школи №1  взяли участь в народознавчій годині «В український рідний край поспішає Миколай». Захід збігся із  днем Національного тижня  читання літератури для дітей. Головним акцентом зустрічі стало читання нової цікавої історії Олени Лебедєвої «Листи Катрусі до святого Миколая та Бабусі». У цій душевній книжці маленька Катруся, яка ще не вміє писати, малює листи святому Миколаю та бабусі. Вона захворіла й не може приїхати на свята. Щиро вірить у силу листів, сповнених любов’ю, і відкриває для себе ключ до дивовижних змін. Історія навчила дітей, що щирість і турбота мають велику силу та здатні творити дива. Після читання, малеча, переглянула відео, як святкують Свято Миколая в інших країнах та поділилася своїми мріями.  Атмосфера була сповнена радості й очікування святкового дива.

 

Волонтери наближають Перемогу

       Війна – це біль, страждання, втрати. І волонтерство в цих умовах - квітка надії й допомоги. Наші волонтери допомагають переселенцям, постраждалим від агресії рф. Але, напевно, найбільше їх зусиль спрямовано на допомогу воїнам ЗСУ. Багато волонтерів доставляють прямісінько на передову техніку, харчі, одяг, маскувальні сітки, предмети гігієни. Всього і не перелічити. Той, хто обирає стати волонтером під час війни, обирає шлях, який наближує Перемогу. Вони несуть допомогу, турботу, любов і надію туди, де їх чекають. Всі свідомі українці, незалежно від віку і соціального статусу, стали волонтерами. Своїми коштами, своїми дарами городу і саду, своїми невтомними руками ми всі намагаємося поділитись, допомогти, підтримати. Тому Всесвітній день волонтера для багатьох з нас – наш день.

В центральній бібліотеці організована виставка «За покликом серця». 

Провідний бібліотекар ЦБ Світлана Кулеша провела огляд цієї книжкової виставки. Вона розповіла школярам місцевого ліцею, які завітали до бібліотеки разом зі своїм класним керівником Кравченко Марією Володимирівною, про волонтерство, про його завдання, про діяльність волонтерів нашої громади. Зокрема розповіла про книгу Людмили Охріменко «Волонтерські історії». Авторка цієї книги була гостею нашої книгозбірні, спілкувалася з працівниками й користувачами та подарувала свої книги. «Волонтерські історії» - книга художня, але розповідає про реальних людей і реальні події.

Волонтери – це люди з щирим серцем, чесні та сильні духом. Дякуємо їм за їх небайдужі серця. І поповнюймо ряди волонтерів. Наша допомога ЗСУ дуже потрібна.

Все буде Україна!

(Захід проведений в рамках програми «єМістечко - простір для кожного!» за підтримки Фонду «Пам'ять, відповідальність і майбутнє» (EVZ) The project is supported by the EVZ Foundation).

Коли осінь життя – щаслива

 

              Ягубець - село з давньою історією, неповторною красою і чудовими людьми. Серед тих, хто живе і працює тут, Іван Васильович Клименко, корінний житель села, людина з доброю душею, вправний господар і патріот України.

Народився він 28 серпня 1956 року в сім'ї колгоспників Клименка Василя Івановича та Олени Дем'янівни. Він був старшою дитиною в сім'ї, тому з дитячих років вчився бути відповідальним за домашні доручення, за менших сестричок, Тетяну і Ганну, за свою поведінку. Робота батьків на радгоспному полі та на фермі була важкою і ненормованою. Приходили вони з роботи втомлені, впрягалися у нескінченні турботи селянського життя, а старший син завжди був першим помічником.

Роки летіли швидко, дитинство з його іграми, з кіно, вечорами в клубі пролетіли ніби один день. Після отримання свідоцтва за восьмирічну школу, пішов Іван працювати в городню бригаду. Батьки наполягали на здобутті сином середньої освіти, яку він і здобував у місцевій середній школі, яка в Ягубці діяла ще до початку II світової війни. Тут здобували середню освіту діти з навколишніх сіл: Талалаївки, Заячківки, Орадівки. Свій атестат зрілості отримав і Станіслав Зінчук, який став відомим поетом, членом Національної спілки письменників України.

В ті роки серед учнів Ягубецької середньої школи була і Надя, Надійка, Надія Миколаївна Белюга, жителька села Заячківка. Тендітна дівчина з променистими очима запала в душу і полонила серце Івана. Він був сильним, цілеспрямованим, закоханим. Надія отримала атестат, освідчення в коханні й пропозицію стати дружиною. Не вагаючись, сказала: "Так". Було їй 17 років, нареченому трішки більше. Сильне кохання вийшло на орбіту їхнього життя, стало їх супутником і створило гарну сім'ю, де панували взаємоповага та взаємодопомога. Не минав цю сім'ю і лелека, тричі даруючи їм щастя: Олена, Василь та Галина стали продовженням роду і сімейних традицій.

Діти росли й радували батьків своїми досягненнями та успіхами, тішили допомогою і привітністю до людей, до батьків, один до одного. А батьки працювали. Іван Васильович обрав професію свого батька, став механізатором. Орав, сіяв, молотив. Був серед кращих механізаторів радгоспу. Мама працювала дояркою. Робота в той час була, ой якою, нелегкою... Вдосвіта йшла на ферму, дуже втомлювалася. Якби не допомога свекрухи та самостійність дітей, було б ще важче.

Іван Васильович любив свою роботу. Приємно було спостерігати, як чорні скиби ріллі дихали силою майбутнього врожаю, як сипалось добірне зерно в бункер комбайна. Золоте зерно радувало, вселяло віру в життя, в достаток. Іноді на пам'ять приходили розповіді людей віддячувала вагомим колосом, високим врожаєм. Зберігаються в родині нагороди голови сім'ї: Похвальні Грамоти, Подяки.

Сам Іван Васильович дуже любив свято Івана Купала. Залюбки брав участь у художній самодіяльності.

Іван Васильович нині на заслуженому відпочинку. Разом з пенсійним віком додалися хвороби й болячки. Неприємні, невиліковні. Цукровий діабет посадив його в інвалідний візок, дав в руки костура. Але не на того вони напали. Не зломили вони його, не погасили жагу до життя, до сім'ї.Іноді він сердиться і на той візок, і на той костур, а іноді дякує їм за те, що за їх допомогою може рухатися, займатися посильною працею.

Іван Васильович багато читає, ніби надолужує за ті роки, коли за роботою не мав на це часу. Діти й онуки навчили його користуватись гаджетами, тепер він активний користувач Інтернету. Як і в молодості любить риболовлю. Сам добирається до ставка, годинами рибалить.

А найбільша радість для нього, коли в будинку, який вони з дружиною побудували, збираються діти: Олена – бібліотекар місцевої книгозбірні, донька, яку Бог дав їм і залишив в Ягубці, син Василь, автослюсар, який перейняв від батька і діда любов до техніки та донька Галина, вихователька дитячого садка. Обоє менших дітей живуть у Києві, але в рідне село навідуються при кожній нагоді. Іван Васильович готує гостинці для шести онуків і тішиться, коли по хаті лупотять кроки правнучки Руслани. Він оточений увагою і турботою рідних, які цінують його поради, його життєвий досвід.

Час нині непростий. По можливості допомагає зі своєї пенсії ЗСУ, гордиться  зятем Русланом, який довгий час був  на передовій.

Хай Всевишній дає Вам, шановний Іване Васильовичу, здоров'я і довгі роки життя. Хай Ваш дім повниться голосами тих, хто Вас любить. Хороших новин Вам і здійснення бажань!