Ця жорстока
війна, нав’язана Україні рашистами, забирає найкращих: сильних, мужніх,
відважних Героїв. Серед них і наш земляк, друг, однокласник Артур Станіславович
Мирошниченко. 30 жовтня минає рік з того страшного дня, коли життя молодого
мінометника обірвалося на полі бою. Йому назавжди 34...
Доля була до нього не дуже
прихильною. Йому було десять років, коли померла його мама. І всі ці роки він
відчував її відсутність. Але мав добрий характер, завжди намагався допомогти і
підтримати тих, кому було важко і гірко в житті. З третього класу навчався в Ягубецькій
школі. Він тут знайшов друзів, влився в шкільний колектив. Завжди добросовісно
виконував всі доручення, читав книги, рибалив і завжди щось майстрував.
Захоплювався футболом. Команда, в якій він грав, отримувала призи і кубки. В цій
грі він відчував себе не просто членом команди, а частиною сили, яка здатна
боротися і перемагати. Це відчуття підтримки плеча друзів він проніс через усе
своє життя.
Після школи він працював будівельником.
В його умілих руках робота просто «кипіла», він встигав зробити за зміну
більше, ніж досвічені будівельники. Він все робив добросовісно: працював,
служив в ЗСУ, воював в АТО. Ніколи нікого не підвів, не покинув, не обманув.
Він дуже любив своїх синів – Тімура
і Дениса. Заради них пішов на фронт, на передову, в саме пекло, щоб зупинити
нелюдів, захистити від них своїх дітей, свій край, свою Україну.
Для нас, його однокласників, цей рік
був ювілейним – нам виповнилось по 35 років. Артур не дожив до цієї дати... В
той день в сільській бібліотеці пройшла година пам’яті, на його могилу лягли
квіти.
30 жовтня ми знову підемо на кладовище, вклонимося могилі і пам’яті Героя, патріота, батька, друга, однокласника, доброї людини. Хай ягубецька земля, яка стала тобі рідною, буде пухом, а ми завжди тебе пам’ятатимемо, Артуре.
Ірина Маковей, однокласниця
Немає коментарів:
Дописати коментар