Збережемо в пам'яті його ім'я...

 

В Україні йде війна, жорстока і невблаганна. Вона забирає коханих, дітей, братів, батьків. Немає слів, щоб передати біль тих, хто проводжає в останню путь своїх рідних... Болять і серця і в учителів, коли їхні учні повертаються «на щиті». Розриваються від розпуки наші душі, адже ми втратили Вадима Ясінського, який прийшов першокласником в Заячківську школу. Всі діти різні, а Вадим вирізнявся своєю добротою, щирістю, готовністю допомогти. Він не був відмінником, але він був справжнім другом, чесним і принциповим. Життя не балувало його розкошами, але він радів, що в нього є брати і сестри, мама, дружна сім’я. З бабусею Наталією Леонідівною та дідусем Володимиром Єфремовичем у нього були особливо теплі відносини. Часто після школи він біг до них. Бабуся пригощала його смачним обідом, а дідусь вчив життєвим премудростям. Часто вони разом йшли на риболовлю. Дідусь був затятим рибалкою, і охоче передавав свої знання онуку. Він вчив його терпінню, витримки, поваги до старших. Хлопчина був старшим серед дітей в цій сім'ї, тому турботу про молодших і допомогу старшим сприймав з відповідальністю. Він легко вправлявся з сокирою, лопатою, молотком. і братиків вчив бути помічниками.

Після отримання свідоцтва про закінчення 9 класу, Вадим вступив до Уманського професійного ліцею. Він мріяв про хорошу чоловічу професію. Але проклята війна розставила свої пріоритети, і через три місяці після повноліття, 8 травня 2023 року він підписує контракт на службу в ЗСУ. Це був його свідомий вибір. Вибір українця, патріота, захисника. Цей крок показав його мужність, відповідальність і зрілість, яка випереджала роки. Після проходження навчання, він влився в ряди бійців. Побратими називали його «Малим». Він був наймолодшим серед них. За віком комусь був молодшим братом, а дехто мав синів, його ровесників. Навіть під час служби, в пеклі війни не забував про свою сім'ю. Він, як старший брат вважав своїм обов'язком допомагати їм, радував їх гостинцями і подарунками. Він дуже любив своїх сестричок Христину, Дашу і Луїзу, братиків Даміра і Матвія. Як їм буде не вистачати його братньої любові і підтримки, його плеча допомоги, його порад...

У військовій частині старші намагались його оберігати, але він з молодечим запалом поривався ще й інших прикрити і вберегти. За віком – юний, за духом – справжній воїн, справжній і сильний. Були поранення, лікування, але він не хотів затримуватися у шпиталі, бо його чекали побратими по зброї. Ті, хто ділив з ним непрості дні і ночі війни, запам'ятали його добрим, надійним, вірним і сміливим. Він був хоробрим і відважним, він був чесним справедливим, він був дуже молодим і справедливим. Він був... 4 січня Вадим Володимирович Ясінський, радіотелефоніст, нагороджений почесним нагрудним знаком «За оборону України», загинув в районі населеного пункту Преображенка Пологівського району Запорізької області. Побратими, які привезли тіло Героя в його рідну Заячківку сказали: «Для нас він був молодшим братом. Його посмішка, його погляд, його віра залишаться з нами назавжди. Ми втратили побратима, але здобули Героя...»

27 січня Вадиму виповнився б 21 рік. Замість вітань лунатимуть слова молитви, замість подарунків горітимуть поминальні свічки. В цей день рідні і друзі принесуть на його ше зовсім свіжу могилу квіти.... Йому б же вчитись, працювати, покохати... Ніколи він не приведе мамі невістку, не народяться його Вадимовичі. Він не втішить маму, яка називала його ніжними словами, не віддячить дідусю і бабусі за турботу, не скуштує домашніх смаколиків, не радітиме успіхам сестер і братів ...

Ми не знаємо, як складеться доля його рідних, друзів і однокласників, куди проляжуть їх життєві дороги. Але віримо, що стежку до могили брата і друга вони пам'ятатимуть завжди. Пам'ятатимуть про його подвиг і жертовність, про мужність і силу духу. Вони розповідатимуть про нього своїм дітям і онукам. Хай його душа відчуває цю пам'ять і нашу вдячність. Пам'ятаємо Вадими і ми, його вчителі. Він був добрим, чесним, привітним. Ніби відчуваючи свій короткий вік, він намагався навколо себе створювати світлу ауру щирості і позитиву. Таким він і житиме в нашій пам’яті, в наших серцях, в наших спогадах – добрим, щирим, вірним своєму слову і військовій присязі.

Його побратими продовжують мститися проклятим рашистам за смерть Вадима і всіх загиблих українців. Україна обов’язково переможе цих ненависних зайд. Але якою дорогою ціною ми платимо за мирне майбутнє України...

Схиляємо голови в скорботі і шані юному землякові. Ми горді з того, що він був нашим учнем і став справжнім захисником і Героєм. Легких хмаринок тобі, Вадиме!

Алла Драчук, перша вчителька

Людмила Панько, учителька географії