Соборність України - соборність наших душ

 Так вже розпорядилась історія, що упродовж століть наш народ та землі України були розрізнені, належали до інших держав: Російської імперії, Польщі, Австро-Угорщини. Тож споконвічною мрією українців було об’єднання розрізнених частин України в єдину землю однієї держави. 9 жовтня 1918 р. на засіданні австрійського парламенту майбутній глава уряду ЗУНР К.Левицький висловив загальне прагнення галицького народу до Києва. 20 жовтня 1918 р. на багатотисячній маніфестації у Львові відомий західноукраїнський політичний і громадський діяч С.Вітик закликав до негайної злуки з Великою Україною.

Українська Національна Рада, яка 3 січня 1919 року одностайно прийняла ухвалу про злуку Західноукраїнської Народної Республіки з Українською Народною Республікою.

 

День Соборності займає особливе місце в історії становлення України, оскільки саме 22 січня 1919 року у Києві на Софійській площі відбулися урочисті збори. На них був проголошений Акт Злуки (об’єднання) українських земель, засвідчений Універсалом про об’єднання Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки в єдину державу, з єдиним державним гербом  – тризубом.Враховуючи  велике політичне і історичне значення об'єднання УНР і ЗНР  для утворення  єдиної української держави,  22 січня відзначається в Україні  як День Соборності України.

  Саме  цьому святу передували  масові заходи в бібліотеках громади: години патріота, трибуни громадської думки, історичні читання, уроки історичної правди. На книжкових виставках зібрані книги, статті, документи, що розповідають читачам про події 105-річної давнини та сучасне відзначення Дня Злуки.

      З виставкою-інсталяцією "З вічною думою про єдність на своїй землі" користувачі центральної бібліотеки мали змогу познайомитись в приміщенні книгозбірні, а сьогодні її матеріали стали частиною зібрання членів нашої громади. Ведуча, директорка ЦБ Раїса Шумовська, розповіла присутнім про історію свята, про віхи історії України, про тернистий шлях нашої Батьківщини до незалежності України.

      Керівники громади, представники духовенства, жителі і гості міста переглянули  книжкову виставку, обмінялись своїми думками про історію України і Христинівщини.  Адже ми маємо багату історію, видатних людей, які боролись за волю України. Естафету їх любові до України, їх незламність і мужність прийняли  воїни ЗСУ, які в кривавій битві з ненависними рашистами боронять нашу землю і майбутнє України.

        Все буде Україна!

 

Коли роки над жінкою не владні...

     Це про Лідію Григорівну Савченко. Гарна і привітна жінка, вправна господиня, мама і бабуся, чудова дружина, доброзичлива сусідка і кума, колишня бібліотерка сьогодні святкує День народження.

Народилась вона в селі Синиця, тоді це був Христинівський район, в сім’ї колгоспників. Це село має багату і гарну історію, чудову природу. Ліда була закохана в красу села і панського парку, могла багато про нього розповідпти. Сім’я виховувала трьох дочок, Ліда між ними була середульшою. Її бавила старша сестра Тамара, а вона допомагала в усьому меншій – Тетяні.

Роки летіли дуже швидко, позаду залишилось навчання в місцевій школі, отримала атестат з гарними оцінками і вирішила свою професію поєднати з книгою, стати бібліотекарем. Дуже любила читати, гарно писала шкільні твори. Тому легко склала вступні іспити до Канівського культосвітнього училища. Серед дисциплін, що там вивчались, було бібліотекознавство, літератури, історія, бібліографія... Ведення і складання бібліотечних каталогів вимагало написання каталожних карток бібліотечним почерком. Цей почерк, схожить на креслярський, у студенти Лідії Гелівей був найкращим у групі. Букви були, ніби намальовані.

Працювала спочатку в селі свого села, а потім в районі розпочалася централізація бібліотечної системи, і Ліду запросили на роботу у новостворений відділ комплектування. Новий, дружний колектив, де працювали молоді життєрадісні жінки і дівчата, працювали, відзначали свята, дні народження, ділились таємницями і мріями. Життя було насичене подіями: танці, сесії, весілля, декретні відпустки, народження дітей...

Так було і в Ліди – на одній з вечірок познайомилась з христинівським хлопцем Віктором Савченко. Він працював шофером, мав золоті руки і серйозні наміри. Народились і росли діти... Спочатку жили з Вікторовим батьком, потім отримали квартиру, в якій все зроблено до ладу руками цього подружжя. А Лідія Григорівна закінчила заочно бібліотечне відділення Київського державного інституту культури. З часом очолила відділ, знання і досвід дозволяли справлятись з роботою. Тут потрібно бути не тільки бібліотекарем і бібліографом, а й бухгалтером: накладні на нові книги, акти на списання зношених і застарілих книг потребували ретельного підрахунку.

Життя не складалось лише з білих смуг... Якби не могила старшого сина Анатолія, який трагічно і несподівано пішов із життя...

Дочка Олеся та син Євген допомогли пережити їм це горе. Вони – мамина і татова гордість і втіха. В школі вчилися на «відмінно», отримали вищу освіту, створили гарні сім'ї, потішили батьків званням «бабусі» й «дідуся». Їх п’ятеро, таких дорогих серцю онучат.

Зараз Ліда Григорівна – на заслуженому відпочинку. Домашніх справ, звичайно, вистачає. Але щовечора ця подружня пара здійснює прогулянку. Таку вони завели собі корисну традицію. Гуляють по вулицях, парках, урочищі «Долинка». Приємно дивитись на них, коли в будь-яку погоду йдуть поряд, попід руки і розмовляють.

Шановна Лідія Григорівна, дорога Лідо, колектив бібліотекарів нашої громади шле тобі в цей день найкращі побажання: віку довгого і щасливого, сімейного затишку і благополуччя, здійснення бажань і отримувати лиші хороші новини. З роси й води,  і Божого благословіння на довгі, щасливі і мирні літа

Всеукраїнський День пам'яті "кіборгів".

 

Знаметина на увесь світ вежа ДАПу.

Всеукраїнський День пам'яті "кіборгів" – захисників Донецького аеропорту в Україні щороку відзначається 16 січня.

«Кіборги», як наших воїнів «охрестили» вороги за незламність духу - тримали героїчну оборону Донецького аеропорту протягом 242 днів, до січня 2015 року.

З нагоди цього дня в стінах нашої бібліотеки було проведено групову бесіду «Ми памʼятаємо ваш подвиг».

Завдячуючи незламному характеру і сталевій волі українські бійці показали справжній приклад самопожертви, спротиву і вірності військовому братерству.

Донецький аеропорт став одним з символів українського опору російським окупантам.

Вишивка «Донецький аеропорт» виконана майстринею Наталія Лісовенко.

 

Дітям про Марію Приймаченко.

 

 

 Читачі бібліотеки для дітей взяли участь у відеогодині «Українська народна художниця Марія Приймаченко» та переглянули відео «Дітям про Марію Приймаченко». Дізналися цікаві факти із життя та творчості відомої майстрині, яка через усе життя пронесла жагу творити, неминучу потребу ділитися своїми відкриттями з людьми, вона з тих митців, які створювали неповторний світ власних образів, світ краси, мистецьки висловлювала ті почуття, що живуть у народі, в його фольклорі, в його думах. Марія Приймаченко стала відомою з 1936 року, коли вперше у Києві на Всеукраїнській виставці народного мистецтва були експоновані її малюнки «Звірі з Болотні». Марії було присуджено диплом I ступеня. Саме тоді її запрошують до експерименталь­них майстерень при Київському музеї українського мистецтва. В цей час вона малює, вишиває, захоплюється керамікою. Зокрема, пише низку чудових картин «Бичок на прогулянці», «Синій лев», «Рябий звір», «Звір у червоних чоботях», «Осел», «Баран», «Червоні ягідки», «Мавпи танцюють», «Два папуги». Світ образів цих робіт Марії Приймачен­ко, дійсно, казковий, фантастичний і чарівний. В основі його лежать фольклорні легенди, народні казки й оповідання. В її творах фантастичне — життєве, а реальне фантастичне. Усе так, як у казці: звірі, дерева, квіти діють, розмовляють, борються за добро й стверджують його, знищуючи зло. Птахів вона створює казковими істотами, часто квіткоподібними, з крилами-вишиван­ками, химерних форм, небачених обрисів. Проте завжди звірі й птахи в Марії добрі, симпатичні, сонячні. Серед визначних діячів XX століття вона посідає одне з найпочесніших місць.

Не прийде на свій рідний поріг

   

Кожна звістка з передової про загибель воїна-героя відгукується в наших серцях нестерпним болем. Коли ворожа куля, яка зупиняє серце нашого захисника, пише чорну сторінку втрати і смерті в нашому житті. Чорним крилом смерті оповило сповіщення про загибель христинівчанина Шарахова Миколи Анатолійовича його маму, дружину, сина, братів, сестру.

Народився він 8 лютого 1977 року в селі Тихий Став Широковського району Дніпропетровської області. В сім’ї росло четверо дітей – три сина і дочка. Микола був третьою дитиною, йому дісталось багато любові і турботи. Але він вчився бути порадником для меншого брата, якого захищав і оберігав. Цю рису захисника він проніс через все своє життя.

Доля склалась так, що сім’я переїхала в село Шукайвода. Це село стало для них не тільки місцем проживання, а й тим куточком на землі, куди хочеться повертатись, з яким пов'язані приємні спогади дитинства і юності. Мама Ганна Андріївна вчила своїх дітей бути чесними, добрити і сильними. Від мами в них і любов до праці, до людей, до тих, хто поряд. Роки летіли швидко, позаду залишилося навчання в місцевій школі, де після закінчення 11 класів отримав атестат про середню освіту.освіту. Він був не тільки однокласнико, а й найкращим, справжнім, доброзичливим другом. Він завжди приходив на допомогу навіть після школи. Це людина широкої щирої душі , - згадують його однокласники.

 Коли прийшла повістка з військкомату, не шукав причини ухилитись від служби. Служив так, як звик робити все у житті – чесно, добросовісно, з повною віддачею сил.

Мобілізувавшись із ЗСУ, Микола Анатолійович повернувся в Шукайводу. Тут зустрів свою половинку Наталю Вікторівну, яка приїжджала в гості до своєї бабусі. Шукайвода їх познайомила, Шукайвода їх і одружила. Молода сім'я почала вити своє сімейне гніздо в місті Христинівка. Тут народився їх син Андрій, якого оповили любов’ю і турботою. Звідси провели його на службу в Українську Армію.

Микола Анатолійович був справжнім чоловіком, який мав вправні руки. Працював охоронником на Розсішському комбікормовому заводі, був оглядачем вагонів на залізниці, працював в приватних підприємствах зварювальником і складав меблі... У вільний час він любив порибали, поспілкуватись з друзями

7 жовтня 2022 року він був мобілізований до лав ЗСУ. До досвіду своєї військової служби додав досвід навчання колег у Великобританії, де місяць проходив підготовку. Після цього навчання гранатометник 4-го десантно-штурмового відділення був на передовій. Ті, хто служив з ним поряд, запам’ятали його чесним і відповідальними, мужнім і добрим, готовим до самопожертви і сміливим. Він підтримував бойовий дух у молодих, мужньо переносив всі навантаження і випробування. Бойові побратими знали, що Микола Анатолійович не підведе, підставить своє плече допомоги, підбадьорить.

А рідні чекали його дзвінків, його повідомлень. І вірили в зустріч і в Перемогу. Хвилювався Микола Анатолійович за свого старшого брата Олександра , який теж  зараз на передовій та за  сина, який 2020 року захищає цілісність українських земель на Сході України. 30 грудня  вони розмовляли, вітали один одного з новим роком, мріяли, що цей рік стане роком Перемоги. Але другий день 2024 року став останнім днем життя відважного солдата. Батько, син, чоловік, брат, товариш загинув поблизу населеного пункту Синьківка Куп’янського району Харківської області. Вірний військовій присязі на вірність Україні і її народу, мужньо виконавши військовий обов'язок, він віддав своє життя за майбутнє сина, родини і України. Його смерть відізвалась горем, болем і смутком. А ще гордістю за його подвиг і ненавистю до ворогів, яким помстяться бойові побратими, син зі своїми друзями. За його кров, за його смерть ворогів чекає відплата.

Завмерла в горі і жалобі вся христинівська громада, прощаючись з Героєм-захисником, який для всіх став ангелом-охоронцем.

Вшануємо його пам’ять хвилиною мовчання.

Висловлюємо щирі співчуття родині: матері, дружині, сину, братам, сестрі, племінникам і друзям. Нехай христинівська земля прийме його тіло і стане для нього пухом. Піднесемо свої молитви до Всевишнього, щоб прийняв його ще таку молоду душу до себе.

Вічна пам'ять Герою, захиснику, земляку, відважному воїну, хорошій людині.

«...Щасти, Боже, із Йорданом...»

 

Свято Водохреща має давню історію. Настільки давню, що багато з обрядів і символіки святкування скоріш за все мають дохристиянські корені, які інтегрувалися в християнську традицію з плином часу. Ці традиції пов’язані із зимовими обрядами та обрядами очищення водою, присвячені переходу від старого до нового року. Це дозволило людям зберігати свої традиції та одночасно приймати нову релігійну віру.

Водосвяття описане у Біблії. За християнською традицією, Бог об’явив Ісуса Своїм Сином, коли Іоанн Хреститель облив його водою. Хрещення Ісуса Христа відбулося в річці Йордан. Тому центральним обрядом Водохреща є освячення води в церковному обряді. Священик використовує особливий обряд для того, щоб надати воді особливе благословення, зробити її освяченою та привнести в неї духовну силу. Ця освячена вода вважається святою і використовується для різних релігійних та обрядових моментів.

Багато людей відзначають Водохреща, занурюючись у водойму або спеціально прорубану ополонку. З льоду випилюється великий хрест, ставиться над ополонкою і обливається буряковим квасом, щоб був червоний. Біля хреста, теж з льоду, будується престол. Часто все це оздоблювалося аркою з ялинових або соснових гілок – «царські ворота». Це купання часто вважається символічним очищенням та позбавленням гріхів, а деякі вважають його корисним для здоров’я. Дівчата, набравши з освяченої ополонки води, наливали у велику миску, на дно клали пучок калини або намисто і вмивалися – «щоб лиця гарні були».

Вважається, що в той момент, як священик занурює хрест у воду, вся нечиста сила вистрибує з водойми і залишається на землі до того часу, аж поки якась із жінок не прийде прати білизну. Коли брудна білизна опуститься у воду, то разом із нею пірнають і всі чорти, що мерзли на землі. А тому й не прали протягом цілого тижня після Водохреща – «щоб більше згинуло нечисті від водосвятських морозів».

Водохреща досі впливає на зимові розваги та фольклор. В багатьох регіонах існує традиція обливати одне одного водою вдома або на вулиці. Це може бути частиною гри або просто спробою подарувати один одному свіжість та радість. Цей обряд виник знову ж таки від дохристиянських традицій звільнення від поганих духів і приносить веселий та розважальний аспект свята.

У багатьох місцях проводять водні процесії, де віряни переносять хрест через водойму або ведуть урочистий хід біля річок чи озер. Це відзначає подію Хрещення та нагадує про важливість води в релігійному контексті. Ці обряди створюють особливу атмосферу свята.

Водохреща – це час, коли люди звертаються до традицій та духовності, нагадуючи собі про важливі цінності і зміст у своєму житті. Таке святкування додає глибини та значення щоденному існуванню, приносить спокій, радість та віру в серця людей, нагадуючи про важливість духовної рівноваги та оновлення у житті. Хоча традиції можуть змінюватися з часом, Водохреща залишається важливим святом для багатьох людей. В сучасному світі це не лише релігійне свято, але і час для родинних зустрічей, теплих спільних обідів. Це свято міцно вбудоване в традиції та обрядовість українців і є частиною нашої національної ідентичності.

Колишніх бібліотекарів не буває

   

В бібліотеці працюють люди, які закохані в книгу. Бо знаходитися в книжковому царстві, і не читати, просто неможливо. Серед них і Надія Миколаївна Білевич, яка майже чотири десятиріччя очолювала книгозбірню села Орадівка. Тут, в цьому мальовничому селі, звідки родом і її мама – Анастасія Григорівна, народилася і вона. Сім’я Манцерових користувалася повагою серед односельців за свою чесність, доброту, працелюбство. Разом із старшим братом Володимиром росла, вчилася допомагати батькам, готувала уроки і читала книги. Так склалися обставини, що сім’я переїхала до Києва, тож середню школу після Орадівської восьмирічки здобувала в столиці. Знання зі сільської школи були міцними, тому в атестаті зрілості тільки добрі і відмінні оцінки. Після випускного, вибираючи свою стежину в світі професій, спробувала влитися в робітничий клас: в трудовій книжці є записи про роботу на Київському радіозаводі «Маяк», водієм автокара в Уманському консервному заводі, бо на той час доля знову повернула їх в Орадівку. Але відчувала дівчина, що це не її робота, не її покликання. І в липні 1978 року, за рекомендацією голови сільської ради, вона переступає поріг бібліотеки вже як її завідуюча. В цій бібліотеці було стільки прочитано книг, що їх і перелічити неможливо. Вони, ніби друзі, єднали її з читачами. Дев’ятнадцятирічна Надія відчула себе в своїй стихії. Робота була до душі, люди всі знайомі, добрі і привітні. Охоче брала участь у художній самодіяльності, виступали на фермах і в полі. Часто з імпровізованої сцени бачила очі своєї матері, які світилися любов’ю і добротою.

Орадівка стала її рідною пристанню. Звідси їздила на сесії, коли навчалася в Канівському культосвітньому училищі, тут жила і працювала. Тут, в рідній Орадівці, вона вийшла заміж, змінила прізвище, але не змінила своїй відданості селу і своїй роботі. Коли народилася донька Олена, мама раділа і молилася за свою кровинку. І доня не підвела, виросла такою, що мамі за неї не соромно: із золотою медаллю закінчила місцеву школу, здобула престижну вищу освіту. А потім порадувала маму вдалим заміжжям. Зараз бабуся не може нарадуватися онукам Назару і Захару.

Надія Миколаївна уже на заслуженому відпочинку. Але любить повторювати, що колишніх бібліотекарів не буває. Бо хіба можна забути оті роки бібліотечної діяльності, всіх читачів, проведених літературних вечорів, конкурсів, вікторин, усних журналів, свої виступи в школі, і на сценах клубів, в центральній і обласній бібліотеках. В сімейному архіві зберігаються дипломи, Подяки, Похвальні грамоти, різні свідоцтва і сертифікати. Вона дуже толерантна і доброзичлива людина, цінує дружбу і щиросердні почуття. Працювала ж в бібліотеці, тому спілкувалась з людьми, підтримує відносини з тими, хто живе не в Орадівці, але залишив у рідному селі частинку свого серця. Серед них і донька поета-земляка Станіслава Зінчука Соломія. Пані Надія дуже добре знає історію свого села, а без любові до своєї малої батьківщини це неможливо.

Доля не завжди стелила в її житті тільки світлі смуги. Але ця сильна і гарна жінка з оптимізмом подолала все. Гарна господиня, гостинна і привітна, оптимістка із почуттям гумору 5 січня відмічає ювілей. Її вітатимусь діти, онуки, свати, родичі, друзі, сусіди. Приєднуються до цих  щирих привітань і колеги. З роси й води Вам, шановна Надіє Миколаївно, хай Всевишній дарує Вам ще багато років життя при гарному здоров’ї, силі, достатку. Хай настане довгоочікуваний мир і здійсняться всі Ваші мрії.