Христинівка від А до Я
В кінці 60-х років минулого століття в оселях христинівчан
почали з'являтись телевізори. чорно-білі важкі, вони ставали показником
стабільності і достатку сім'ї. Телевізори , які на той час показували 2
програми, вмикалися часто, люди дивились новини, кінофільми, передачі: «Алло,
ми шукаємо таланти», «Нумо, хлопці», «Нумо, дівчата», а як же було не подивитись
КВК чи фігурне катання на ковзанах?
Але телевізори, ці лампові та напівпровідникові апарати,
часто виходили з ладу. В Христинівці телеательє не було, везти такий апарат в
Умань на ремонт, було проблематично. Була послуга виклику майстра додому.
Це займало багато часу. І коли в кінці 1960-х років відкрили в нашому
місті телеательє, яке було філією Уманського, люди зраділи, бо це дійсно
було важливо і актуально.
Телеательє стало головним центром ремонту та обслуговування
телевізорів у місті. Розташоване в умовах стрімкого зростання популярності
телебачення, воно забезпечувало працездатність тогочасних теле- і радіоапаратів.
Популярними були марки «Горизонт»,»Рекорд»,»Весна», «Темп»...
Першу свою прописку телеательє отримало по вулиці Миколи
Наконечного, там, де зараз розташована зубопротезна лабораторія. Телеательє забезпечувало
перші підключення, технічне обслуговування та ремонт телевізорів для жителів
міста та району. Воно було важливим осередком побутової електроніки та телекомунікацій
в регіоні того часу. Це була державна організація, яка координувала масове
впровадження телебачення на Христинівщині, включаючи встановлення антен та
надання доступу до «блакитних екранів». Майстри підприємства ремонтували також
радіоли та складну аудіоапаратуру.
Там було дві кімнати, в одній – стіл приймальника замовлень,
в другій працювали телемайстри. Їх було п'ять осіб, один із них – Леонід
Петрович Іванов, (на жаль, уже покійний), майстер- самоук. В Христинівці
користувався заслуженим авторитетом, його послугами охоче користувалися.
Очолював цей колектив довгий час Борис Мартинов.
Приміщення було пристосованим, а кількість телевізорів
швидко зростала. Ті телевізори, які привозили на ремонт, іноді доводилося
складати один на одного.
Надавало телеательє таку послугу, як ремонт апаратури дома.
Можна було прийти чи зателефонувати і подати таку заявку.
Коли
викликали майстра додому, він приходив до клієнтів із характерною важкою
дерев'яною або дерматиновою валізою. У ній обов'язково були: паяльник та каніфоль
з припоєм, запас радіоламп, цешка (тестер для діагностики Ц4313 або Ц4315), викрутки
з ізольованими ручками (бо всередині телевізора була небезпечна напруга до 25
кіловольт!), пасатижі, кусачки та обов'язково пензлик або маленька щітка, щоб вимітати пил, який роками збирався
всередині корпусу.
Коли була нестача запасних частин (кінескопів, блоків розгортки, радіоламп),
майстри проявляли винахідливість, ремонтуючи та адаптуючи наявні плати. Його робота
була схожа на магію. Кякась годинка і кінескоп починав повільно світитися,
повертаючи в родину затишок та звук улюблених передач...
В 1970-х роках телеательє святкувало новосілля по вулиці
Флорештській (тодішній Кооперативній), 11. Добудований і відремонтований
будинок, де по сусідству була прокуратура. Але і в цьому приміщенні бригадир
телеательє Борис Мартинов в місцевій газеті («Трибуна хлібороба» від 5 червня
1980 року) скаржився на тісне приміщення, відсутність автотранспорту та інші
проблеми, які впливали на ремонт телеапаратури та обслуговування клієнтів.
В оселях людей уже з’явилися кольорові телевізори, такі як «Рубін»,
«Весна», «Берізка», «Електроніка», «Славутич», «Таурас», збільшилася кількість
телеканалів. Навантаження на телеательє зростало. Відверто кажучи, багато
телемайстрів ремонтували телевізори в обхід телеательє – «калимили», як тоді казали.
Із здобуттям Україною незалежності та появою великої кількості
імпортної техніки, ательє зіткнулося з необхідністю розширення послуг та переходом
на ринкові відносини. 23 червня 1993 року на розі вулиць теперішньої Соборної і
Флорештської, на місці, де перед цим стояв книжковий магазин, було відкрито
технічний центр «Славутич-сервіс» з ремонту телевізорів та радіоапаратури.
В умовах сучасного ринку класичні комунальні і державні
ательє припинили своє існування. Слово «телеательє» можна вже віднести до архаїзмів.
Заводи, які виробляли телевізори в Україні, або припинили свою роботу, такий як
Київський «Електронмаш», або стали приватними підприємствами. Для українців
стали доступними імпортні телевізори, легкі, сучасні, з виразним зображенням.
Телеательє нашого міста теж давно зачинило свої двері, але
історія, яку воно допомагало створювати, триває. Завдяки праці тих майстрів
тисячі містян свого часу вперше побачили культові фільми та дізналися про
головні новини епохи. Сьогодні техніка вже інша, але наша любов до кіно та жага
до знань – вічні. Дивіться якісні фільми, залишайтеся в курсі новин і
пам'ятайте: історія міста пишеться прямо зараз, у тому числі – перед нашими
екранами.
Віримо, що скоро на всіх каналах буде оголошеного про нашу
Перемогу, і ми будемо жити в мирній державі.
Все буде Україна!
P.S. Шановні
друзі, ми давно пишемо історію нашого міста і зараз працюємо над розділом про
сферу побуту. На разі, шукаємо знімки (зовнішній вигляд, інтер'єр, робочі
моменти) та історії, пов'язані з міським телеательє, що працювало у 1960–1990-х
роках.
Можливо, ви чи ваші
рідні там працювали? Або у вас збереглися фото колективу чи ремонт майстра на
виїзді?
Будь ласка, поділіться
фотографіями або доповненнями до нашого допису у коментарях чи напишіть у
приватні повідомлення чи безпосередньо завітавши у центральну бібліотеку за
адресою: м. Христинівка, вул. Шевченка, 56.
Збережемо історію разом!
Немає коментарів:
Дописати коментар