Другий рік служить в ЗСУ наш земляк Дубіцький Владислав Андрійович. Скромний чоловік з мирною професією будівельника став на захист України в травні 2025 року.
Народився він 4 грудня 1991 року в молодій сім'ї Андрія Петровича і Алли Андріївни Дубіцьких в селі Івангород, які одружились після знайомства в сільському клубі. Нещодавно мобілізований прикордонник закохався в тендітну бібліотекарку. Вони виявились ідеальною парою, обоє беручкі до роботи, які замість гучних гулянок воліли займатись домашніми справами. Раділи народженню сина, мріяли про його щасливу долю. Вона огортала своєю турботою і ніжністю, батько вчив бути справжнім чоловіком: сильним, чесним, роботящим.
Школу закінчив в Івангороді. За ці роки отримав освіту, визначився, яка професія буде до душі, навчився дружити і цінувати дружбу і чесність у відносинах. Школа дала знання, батьки привчали до роботи і допомоги по господарству. Коли народилась сестричка Тетяна, він заявив, що буде її завжди захищати. Він і дійсно став її другом і захисником, огорнув її турботою старшого брата.
Після школи він закінчив Вінницьке художнє професійне училище №5, здобув професію будівельника. Кельма і лопата , шпатель і молоток в його руках ставали інструментами, які допомагали будувати і ремонтувати. Довгий час працював і на залізниці, в в Христинівській дистанції колії.
Уже майже півтора року Владислав носить військову форму Української Армії. Він не проходив строкову службу, тому все починав з нуля: вивчав стрілецьку зброю, військову техніку, вчився стріляти по мішенях... Навчання проходив в одній із західних областей нашої держави. Там прийняв Військову Присягу, яка зобов'язує бути захисником Батьківщини. Служить у соціальній службі транспорту - спеціалізованому військовому формуванні у складі Міністерства України, яке забезпечує стійке функціонування та відновлення транспорту України.Служба небезпечна і відповідальна. Коли колона із зброєю і всім необхідним рухається на передову, хвилюються водії машин, командири частин,і вони, солдати охорони. Всі діють злагодженою командою, чітко, оперативно реагують на дані розвідки, свої спостереження. Бінокль в руках, автомат напоготові... Попадали і під обстріл, але діяли без паніки, виводили колону. Бо там, на 0 хлопці їх чекають.
А дома Владислава чекають мама і тато, бабуся Марія і донька Мирослава, сестра Таня і племінниця Вікторія, друзі і колеги. Коли приїжджав у відпустку, тепло обіймав своїх найдорожчих, допомагав по господарству. А от про службу говорив мало і неохоче. Зате з теплотою розповідав, які чудові його хлопці - його бойові побратими. Є у Владислава улюблений вид відпочинку - риболовля. Він - затятий рибалка. Це в них в роду ця любов до вудки. Цю науку вдалої риболовлі він отримав від батька і від діда. Там є багато тонкощів і нюансів. Кілька годин біля ставка з вудкою дають йому сили, енергії, заспокоюють нерви, роблять думки світлішими.
Зараз Владислав Андрійович на Дніпропетровському напрямку. Буває важко, буває страшно. Але віра не залишає їх. Вони вірять в Перемогу, адже їм є кого захищати.
Віримо їм і ми. Молимось за них, схиляємо голови в глибокій шані за їх силу і мужність. На колінах стаємо перед пам'яттю тих, хто загинув, щоб жили ми і наша держава.
Разом з твоїми рідними молимось за тебе, Владиславе, і ми, знайомі твоїх рідних, їх колеги і сусіди. Здоров;я тобі, сили і витримки, Божої опіки і Перемоги.
Все буде Україна!
Немає коментарів:
Дописати коментар