«Світ ловив мене, та не спіймав». (Г.Сковорода)

  Український письменник, просвітитель-гуманіст, найзагадковіший християнський філософ-вільнодумець, самобутній мислитель, педагог, предтеча нового українського письменства, а багато хто додає – містик. Це все про Григорія Сковороду.

3 грудня виповнюється 300 років від дня його народження. Верховна Рада України ухвалила Постанову «Про відзначення 300-річчя від дня народження Григорія Савича Сковороди» у 2022 році. У пояснювальній записці до проєкту Постанови йдеться про те, що спадщина Сковороди «належить до визначних надбань вітчизняної культури, а його ім’я зайняло помітне місце в ряду видатних діячів минулого, які збагатили філософську думку та художню літературу України. У свідомості сучасників та нащадків Сковорода постає як мандрівний вчитель, який був передвісником нової епохи – епохи українського романтизму».

А ще Парламент запропонував «Укрпошті» видати серію поштових марок до 300-річчя Сковороди, а Національному банку України рекомендували виготовити і ввести в обіг спеціальну ювілейну монету.

Хрестоматійний образ злиденного й босого мандрівника, який подорожує від села до села з посохом, сопілкою та торбиною за плечима, настільки закріпився в нашій свідомості, що сьогодні ми не можемо уявити собі Григорія Сковороду інакше. Говорячи про найвидатнішого українського філософа, у першу чергу, згадують його твори, але сам він, як особистість, залишається маловідомим і невловимим для світу, як і три століття тому. Справжнього Сковороду ми не знаємо зовсім. Насправді, від не ходив босий і не ночував у селян – він мав чимало друзів серед багатих поміщиків, у яких і зупинявся. Він дуже любив сир пармезан, який йому надсилали кілограмами, і добре біле токайське вино – те саме, котрому віддавав перевагу Людовик XIV. Але, крім цих гастрономічних слабкостей, Сковорода дійсно був людиною величезної внутрішньої свободи. Саме цю внутрішню свободу ми маємо намір довести й захистити всіма можливими засобами.

 

Трішки біографії. Григорій Сковорода козацького роду. Він народився 3 грудня 1722 року в Чорнухах Лубенського повіту, що на Полтащині. Батьки, Сава та Пелагея, у сім років віддали його до школи. А восени 1734 року обдарований юнак вже почав навчатися у Києво-Могилянській академії. Вчиться легко. Саме тоді і відкрилися його таланти, які проходили огранку і шліфування, все одно, як звичайний мінерал ставав справжнім діамантом.

А далі цілий шлях до Істини, до Вищого розуму, до створення концепції «філософії щастя», сміливе проникнення у таїну побудови Всесвіту.

Дослідники життя і вчення Григорія Сковороди сходяться на тому, що Варсаві якимось чином вдається залишатися близьким і сучасним для нових поколінь, попри те, що вже змінилося кілька епох. У кожній новій генерації знаходяться люди, які мають Сковороду «за свого», люблять його як друга і шанують як учителя.

Як не згадати про пам’ятник Сковороді, що на Подолі. Це особливе місце у Києві, туди часто приходять, щоб «погомоніти зі Савичем», «запитати у Варсави щось та набратися сили», а то й, часто-густо, щоб просто привітатися. А ще Сковорода єднає могилянців. Щороку 15 жовтня на день Києво-Могилянської академії студенти влаштовують акцію «Чистий Сковорода». Спочатку пам’ятник миє президент академії, а потім студенти. Вважається, якщо у цей день «помити» Сковороду, то успішна здача сесії гарантована.

Цьогоріч студенти не мили пам’ятник Сковороді, а розписували! Захисні конструкції навколо пам’ятника прикрасили цитатами Григорія Савича!

Поезії, езопівські байки, притчі, філософські трактати й діалоги, переклади й листи дійшли до нашого часу, хоча за життя Сковороди не друкувалися. Вони відкривають сучасному читачеві дивосвіт думок і образів великого народного любомудра. В них він детально описав спокуси, які чатували на нього упродовж всього життя, і розповів, як зумів їх уникнути.

Наша віртуальна книжкова поличка оновлена. Пропонуємо переглянути.

Сковорода-поет відомий усім найперше як автор циклу під назвою «Сад божественних пісень, що проріс із зернят Святого Письма». Ці «божественні пісні» він складав понад три десятилліття. А ще сковородинські пісні заведено тлумачити як свого роду «поетичну автобіографію» автора.

Художня проза Сковороди — це збірник «Байки харківські». Байка як жанр часто зустрічалася в давній українській літературі і фольклорі. За Сковородою, байка має сприяти пошуку і розкритті вічної істини, тому його байки були спрямовані на викриття суспільних болячок, підносили дух громадянської гідності, культ розуму, картали світ зловживань, обдурювання, кар'єризму, вельможного самодурства, чинопочитання, наживи, самохвальства, тупоумства. Поруч із використанням езопівських сюжетів у байках «Орел та Черепаха», «Жаби», «Чиж і Щиглик», «Олениця та Кабан» Сковорода створює низку оригінальних за сюжетом творів, що постали на матеріалі народного епосу, народної мудрості.

Григорій Сковорода. Збірка: «Вірші, пісні, байки, діалоги, трактати, притчі, прозові переклади, листи».

Місце Сковороди в українській літературі визначається не тільки його внеском у розвиток власне поезії, віршової та прозової байки, а й художньо-літературною вартістю його філософських творів. У серпні 1759 року Сковорода став викладачем поетики Харківського колегіуму. Саме до цього часу належать латинські листи до М. Ковалинського, з яких прослідковується ідейно-естетична еволюція Сковороди як письменника і мислителя. Вся філософська творчість Сковороди розвивалася під впливом багатьох чинників. На його поглядах позначився вплив принаймні трьох ідейно-теоретичних джерел. Це – філософські вчення античності, середньовіччя й Відродження, вітчизняне просвітительство і, нарешті, народна мудрість.

«Григорій Сковорода – дітям»

В цьому виданні зібрані найпопулярніші твори Сковороди з огляду на використання цих текстів в старших класах середніх шкіл, а також для широкого кола читачів, які цікавляться творами цієї унікальної людини. До речі, всі тексти подано в перекладі на сучасну літературну мову, а система ілюстрацій відбиває образотворче бачення світу XVIII століття.

Зрештою, яких би жанрів не вдавався Сковорода, він завжди постає перед нами філософом, бо його думка повсякчас лине за край видимого світу. Сковорода закликає кожного з нас – «Уподібнюйтесь пальмі: чим міцніше стискає її скеля, тим швидше й прекрасніше здіймається вона догори».

Якщо почуємо учителя, то з таким надійним компасом Україна поверне з манівців на широку дорогу в завтра!

Бібліотекарі радяться

     Нам довелося на собі відчути тягар війни, яку принесли нам рашисти. Ця війна нас згуртувала, змусила змінити свої звички і плани. Війна не обминає нікого: воюють на фронті наші рідні і знайомі, ми всі стали великою волонтерською сім'єю, намагаючись підтримувати і допомагати тим, хто поряд. Слово, книга теж можуть підтримати і розраяти. Наша сила – в слові. Це про бібліотекарів. Ми несемо людям слово правди. Правди про нашу історію, про наших справжніх героїв, про силу духу українського народу.

Саме про все це і говорили на семінарі бібліотечних працівників нашої громади 2 грудня, який був присвячений плануванню і звітності.

В нас є багато планів: докладати всі свої сили для Перемоги, підтримувати переселенців, сім'ї воїнів, виховувати наших юних читачів справжніми патріотами, гідними нащадками Героїв: козаків, учасників Майдану і Революції Гідності, українських солдатів, які захищають нас і нашу Україну...

Вічна пам'ять тим, хто віддав за це своє життя. Ми пам'ятатимемо їх подвиг, ми розповідатимемо про них майбутнім поколінням українців. Ми в жалобі схиляємо голови і з великою повагою вимовляємо їх імена.

Ми віримо в ЗСУ, в нашу Перемогу. Тому і складаємо на наступний рік плани роботи. Згідно них ми відзначатимемо пам'ятні і ювілейні дати України і рідного краю, вшановуватимемо пам'ять видатних земляків, розповідатимемо про доленосні події в історії України, популяризуватимемо книги українських письменників, чиї імена замовчували, бо вони несли нам правду.

В нас багато планів. І ми їх виконаємо. Тому, що ми переможемо! Наша сила – в нашій єдності!

Грудень двері в зиму відчиняє

    Ось і прийшов він – грудень, найстарший серед братів-місяців. Він дарує мало сонячних днів, частіше погода стоїть холодна і похмура. Тому в народі цей місяць – хмурень, студень, ворота зими. Остужує землю він, сковує льодом ставки і озера, які ніби засинають до весни, влаштовує випробовування холодом і голодом птахам і звірям.

Народне прислів'я стверджує: «Сумний грудень у свято і в будень», але останній зимовий місяць налаштовує нас на оптимістичну хвилю, бо хоч зима і повертає на мороз, проте сонце вже йде в сторону літа. 22 грудня – день зимового протистояння, за яким визначають астрономічний початок зими. Наші пращури пов'язували з ним «народження сонця». Хоч в цей день наступає найдовша ніч, але за кілька днів світловий час почне прибавлятися.

А ще ми віримо, що сонце світитиме нашим воїнам, освітлюючи їм шлях до Перемоги. Рідна земля допомагатиме їм, рідна природа укриватиме від підступного ворога. І їх віншуватимуть святі Української Церкви, яких ми вшановуємо в грудні. І душі наші тішаться від надії на Перемогу.

Грудень має багато свят, передбачень, прогнозів. З ними ви можете познайомитись з книг, книжкових виставок, під час проведення фольклорних годин і уроків народознавства.

Хай грудень нам принесе хороші новини, приємні враження, зустрічі з добрими людьми.

З хвостиком і людським характером

    Саме так можна сказати про наших домашніх улюбленців. В багатьох родинах стали  членами сім'ї кішки, собаки, хом'яки, морські свинки та багато  інших різних тваринок, які і розвеселять, і змусять похвилюватись, коли їм зле, і піднімуть в будь-яку погоду для прогулянки... Сім'ї, в яких є такі маленькі і не дуже друзі, знають, що з ними багато турбот, але і віддають вони за це стільки  доброти, відданості і розуміння, що нагорода  того варта. 

       В бібліотеці є багато книг, які розповідають про догляд за домашніми тваринами, про їх утримання та годівлю. А скільки зворушливий історій описали поети і прозаїки, в яких  відданість безмовних цих  тварин вражає життєвою силою і непідкупністю. Саме цьому була присвячена година доброти "З хвостиком і людським характером" в центральній бібліотеці.

    Після цих книг багато людей захоче завести й собі друга, охоронника, чи просто живу істоту в домі.

Волонтерство - стан душі

     Волонтером стають не за освітою чи дипломом, а за поривом душі. Не існує курсів чи навчальних закладів, які вчать бути помічником тим, хто поряд, хто потребує допомоги і захисту. Не можна стати волонтером з принуки чи наказу, єдиний, хто може дати такий наказ – це власне серце. Волонтер немає нормованого робочого часу, вихідних і відпусток. Нагальна потреба, телефонний дзвінок чи повідомлення – і волонтер включається в роботу по допомозі, визволенню, лікуванню, транспортуванню, збору коштів, потрібних матеріалів...

Саме таким волонтером, безкорисливим і чесним, справедливим і толерантним є Оксана Зайцева, юрист за освітою, провідний бібліотекар центральної бібліотеки. Її активне волонтерство триває десь 7 років. Спочатку це було зооволонтерство, яке проросло з любові до тварин, особливо бездомних. Ця любов до друзів наших менших – від батьків, Наталії Іванівни і Юрія Миколайовича Сухецьких.

Коли її наречений Максим Зайцев добровольцем пішов в АТО, допомога тваринам стала для неї порятунком самої себе від туги і хвилювань. Наставниками своїми вона вважає Яніну Тиховську та подружжя Лісовенків, для яких у справі рятування тварин немає вихідних і відпусток. Саме завдяки їм було встановлено пам'ятник песику Жовтому, який став символом людської жорстокості і людської доброти. Дочекалась Оксана свого судженого, вони стали на весільний рушник, поєднали долі, життя, адже крім кохання їх об'єднує спільність поглядів і інтересів. Зараз і їх син Любомир любить тварин, розуміє, що так повинна чинити добра людина.

Після 24 лютого ми змінились всі. Ми стали добрішими, відповідальнішими, турботливішими. Ми зрозуміли, що наша сила в згуртованості і єдності. Без цієї сили нам не перемогти. Трагедія в нашій країні стала і для пані Оксани поштовхом активізуватися у своїй волонтерській діяльності. Вона зрозуміла, що один у полі може бути воїном, але не довго. Центральна бібліотека стала волонтерським центром, бібліотечні працівники – волонтерами, а організаційним ядром стала наша Оксана. Запити і потреби, джерела забезпечення і інформування вона взяла на себе. Їй довіряли, тому люди буквально через декілька хвилин зносили і звозили все, чого потребували наші вояки і тероборонівці: кошти, обладнання, телефони, продукти, одяг, взуття, запчастини, інструменти для хірургічного втручання, ліки, предмети гігієни... Всього і не перелічити. Христинівчани показали, наскільки вони вболівають за наших хлопців, які зі зброєю в руках відстоюють нашу землю. Для нас вони всі рідні і близькі. Волонтерська допомога продовжується: скільки зібрано коштів на каски, бронежилети, запчастини, дрони, рації, тепловізори, корм для собак на передовій! Оксана Юріївна дійсно не одна, в неї багато друзів і однодумців, які допомагають і радять. Це і колишні друзі по навчанню, і нові побратими, серед яких і громадяни інших країн, зокрема Польщі і країн Балтії.

Сама Оксана свою діяльність вважає скромним внеском у ту справу, яку ми робимо всією громадою, всією державою. Вона захоплюється тими, хто доставляє все потрібне на передову. Але якби не робота волонтерів у тилу, то і на фронт би возити було б нічого.

Бідкається Оксана, що не може допомогти всім. Але те, що робить вона з іншими волонтерами – це внесок у нашу Перемогу.

Щоб була молодою душа

      "У всякого своя доля" - казав Тарас Шевченко. І, дійсно, ніхто не знає, яку життєву стежину треба пройти, скільки всього пережити. Головне, в усіх життєвих ситуаціях  не зачерствіти душею.

  Тетяна Петрівна Затірка теж не думала, що  стане  людиною з інвалідністю. Корінна жителька Вербуватої -  коріння її родини сягає  в сиву давнину цього села. По історії її роду  нащадки вивчають історію села і держави: війни, голодомори, колективізація збирали свою криваву данину  кров'ю і смертю солдатів, хліборобів і дітей.  Пам'ятають  і поминають їх нащадки, розповідають своїм дітям.  Народилась Тетяна Петрівна 9 лютого 1951 року, в селянській родині. Її мама, Олена Петрівна, дуже раділа народженню донька, відчувала, що це її надія, опора і доглянута старість. Тетяна Петрівна, як і всі її ровесники, росла хоч і не в розкошах, але в атмосфері любові і поваги до людей.  Допомагати мамі звикла змалку. І все своє життя звикла давати лад в городі, на полі, в обійсті.   І в школі вчилась добре, ще й знаходила час  читати книги. І мріяла. Про кохання, сильне і справжнє, таке, як у книгах.  А доля не забарилась подарувати їй "половинку" тут, в рідному селі. Микола Панасович Затірка, хлопець з майстровитими руками, з добрим серцем став чоловіком, господарем, опорою і батьком трьох дітей - Анатолія, Василя  і Наталії. Життя непередбачуване, повороти долі не завжди гарні. І коли племінник голови сім'ї залишився сиротою, його забрали в свою господу. Так Віктор і ріс, вчився в школі, йому робили і проводи  в армію, а потім і весілля. Живе він зараз у Кищенцях, працює водієм, приїжджає в гості до своїх родичів, яких вважає другими батьками.

    А руки в господаря були дійсно вправними. Будівельник не просто за професією, а й за покликом,  показував своє вміння не тільки на будівельних об'єктах колгоспу, а для своєї родини збудував гарний добротний будинок - будинок своєї мрії: великий, просторий, світлий із зручним плануванням. Збудований будинок - це заслуга господаря, а лад і затишок в ньому наводила пані Тетяна. Вона виявилась вправною господинею, давала лад і на городі, і на кухні. Город великий, садок теж немалий, на кухні завжди щось шкварчало, пеклося, смажилось. Знала смаки кожного члена сім'ї, гостинно приймала всіх, хто мав нагоду завітати до їхньої господи. 

 Подружили  дітей, відгуляли їм гарні весілля, дочекались онуків. Але і без чорних і страшних подій не обійшлось: трагічно загинув зять, попав в ДТП  Микола Панасович, наслідки якої вклали його на ліжку. Доглядала Тетяна Петрівна його з дочкою, та не змогли поборотись з його смертю. Нерівні в них були сили. 

     В якусь мить   організм не справився із стресами і переживаннями, дав збій, наслідком якого став інсульт. Хвороба підла і підступна забрала можливість нормально рухатись, пересадила  її у інвалідний візок. Але в неї світлий розум, гарна пам'ять. І хвороба не змогла погасити її доброту, чесність, привітність.  Переживає вона за дітей, онуків і правнучку Анну. І, дивлячись  новини, переживає за наших вояків.  Сидячи без світла, вважає, що там хлопцям в стократ важче. А ми переживемо. ..

     Так і живе ця жінка, підтримує тих, хто поряд порадами, намагається  продуктами і коштами допомагати нашій Армії, в яку дуже вірить. Головна її мрія - дочекатись нашої Перемоги. Після неї треба ще онуків одружити, розповісти правнукам історію її родини,  побачити, як відродиться Україна.   Сили Вам, Тетяно Петрівна, терпіння, довгих років життя, подяка Вам за Ваш труд, за Ваше добре серце.

Україна в пеклі голодоморів

    90 років відлічила історія з того страшного періоду, коли, завдячуючи жорстокій політиці кремлівських керівників, в Україні лютував голод. Страшний. Нелюдський. Україна, яка годувала росію і Європу, щодня втрачала сотні людей: споконвічних волелюбних хліборобів, їх дітей і немічних батьків. З їх клунь, з їх рук забрано останні зерна і городину. Яка це була мука: виростити урожай, а натомість бачити, як в голодних муках вмирає родина... Чекати допомоги було даремною справою. Попереду всіх чекала холодна осінь і холодна зима, безнадія і відчай. А з московії надходили нові і нові накази, постанови, норми хлібозаготівель... Скільки людей забрала та страшна голодна пора, достеменно невідомо, адже все це замовчувалося і перекручувалося. В кожній родині українців бережуть імена рідних, яких убив голод під знаком серпа і молота...

Тим страшним подіям присвячена книжкова виставка в центральній бібліотеці «Голодомор - геноцид українства», на якій зібрано книги, статті, документи, спогади очевидців, списки земляків, які стали жертвами тієї страшної нелюдської політики. Біля цієї виставки пройшла година-реквієм: «Пам'ятаємо завжди, не дамо повторитися знову», огляд літератури «Болюча правда Голодомору в художній творах» та обговорення книги Василя Барки «Жовтий князь».

Під час проведення масових заходів використовувались спогади очевидців тієї моторошної пори, які в свій час записали бібліотечні працівники від старожилів.

Час назвав винуватців Голодомору, історики висвітлили документи, які передували цій трагедії, патріоти і небайдужі люди встановили пам'ятник на місцях масових поховань. Але ніхто і ніщо не вб'є наші душі і нашу волю, наш український дух і споконвічне прагнення свободи.