22 червня 1941 року назавжди закарбований у людській
пам’яті – день, коли почалась німецько-радянська війна. Мабуть, немає жодної
сім’ї, яка б не зазнала втрати рідних у
цій війні. Тому 22 червня визначений в Україні як День Скорботи і вшанування
пам’яті жертв війни.
Друга
світова війна… 1941-1945… Найжорстокіші випробування і нелюдські страждання,
колосальні жертви і скалічені долі, загублене дитинство і втрачена юність –
таке не стирається з історичної пам’яті. Війна торкнулася чорним крилом кожної
української родини і назавжди залишила слід в генетичній пам’яті нашого народу.
Неймовірно тяжких втрат зазнав український народ у тій страшній
воєнній круговерті, що розметала, понівечила і розтоптала мільйони людських
доль. Про цю трагічну сторінку в історії України можна дізнатися, ознайомившись
із матеріалами на книжкових виставках: «Війна:
дзвони пам’яті», «Подвигом уславлені», «Пам’ять про війну», підготовлені в бібліотеках системи. Їх наповлення потребує постійного пошуку від працівників
бібліотек. Нові документи, публікації у періодичних виданнях, інформаційні матеріали
є джерелом патріотичного виховання молоді.
Перш
за все, це том історико-меморіального серіалу «Книги пам’яті України» - «Безсмертя. Книга пам’яті України 1941-1945».
Тут вперше опубліковано аналітико-документальний матеріал про вагомий внесок українського народу у перемогу над
фашизмом, про тих хто загинув на полях битви. В книзі узагальнено дані про військові
втрати України . Відомості про загиблих подаються за єдиною схемою: вказується прізвище, ім’я, по-батькові, рік та місце
народження, дата призову чи мобілізації, місце поховання. Подвиги, здійснені
нашими воїнами зробили їх героями, а
всенародна пам’ять – безсмертними біографії, фронтові долі полеглих у боях
щільно спресовані в «Книзі Пам’яті України.
Черкаська область кн..7 Христинівський район» у кілька коротких рядків. Але за кожним з них –
людське життя, нерідко яскраве і талановите, безжалісно обірване у розквіті
сил. Вони назавжди залишилися молодими,
чистими душею, сильними духом, красивими у вчинках.
Книга
«Зореносці» та «Вони відстояли мир» - оповіді про славних черкащан – Героїв Радянського
Союзу. У цих книгах ціла плеяда героїчних захисників, які під кулями ходили в
атаки. Ці сповіді не можна читати без хвилювання,
без болю у серці. Всі вони разом – це хвилююча
розповідь про людей з красивою душею,
чистим серцем, які гаряче любили життя і рідну землю. Серед них є уродженці нашого, Христинівського,
району: льотчик Олександр Тищенко, артилерист Андрій Гриб, піхотинець Петро Дмитрик
і Олександр Лінчук. А таких як льотчик-штурмовик
Іван Драченко, який пішов у круговерть воєнної грози з Великої Севастянівки,
було серед фронтовиків у колишньому Союзі лише чотири. Авіатор же він один. Кавалерами трьох орденів слави були Іван Скалій, Чорнокінь Євстратій та Зубко
Василь.
Розповіді
«72-годинний
бій» та «На вістрі атаки» в цих книгах присвячені Лінчуку
Олександру Титовиту, відомій людині у
нашому місті, колишньому машиністу локомотивного депо, якому в цьому році
виповнилося б 95 років. Він народився 22
квітня 1925 року в селі Розсішки Христинівського району в сім’ї селянина. Після
закінчення семирічної школи в 1940 році пішов працювати, як і його батько, в
тракторну бригаду. Спочатку був прицепщиком, а потім трактористом.
Після
евакуації з України у 1941 році юнак працював на одній з шахт Кузбасу. Він прагнув
у діючу армію, та не вистачало років. Лише в травні 1943 року Лінчук добився
свого. Його направили вчитися у воєнну школу.
Незабаром колишній курсант старший сержант Олександр
Лінчук командир обслуги станкового кулемета був на фронті.
Перший
свій бій Лінчук О.Т. прийняв під Орлом. Потім бої за Глухів, Чернігів. Форсування Дніпра,
жорстокі бої на плацдармі. Двічі був ранений.
Група
сміливців зайняла вихідну позиці в плавнях і серед густого верболозу. Нашвидкуруч
в’язали плоти. Перед світанком почали
переправлятись. Гітлерівці помітили десант лише тоді, як перші плоти були вже
на середині Дніпра. Над рікою повисли освітлювальні ракети. Довгі кольорові
траси поплили над водою, ворог відкрив шалений вогонь. Вибухова хвиля раптом
ударила пліт, на якому переправлялась кулеметна обслуга Лінчука. Олександр і
його другий номер Гусев опинилися у воді. І все ж їм удалося дістатися берега.
Зав’язався
короткий, але запеклий бій за плацдарм, який не вщухав і наступної ночі. На
захисників плацдарму обрушився цільний артилерійський вогонь. Невеличка прибережна смужка землі все більше
рясніла воронками вибухів ворожих мін і снарядів. Становище ускладнювалося ще й
тим, що фашисти безперервно обстрілюючи ріку і протилежний берег, не давали
змоги нашим військам перекинути на плацдарм свіжі сили.
Під
час бою загинув Гусев. За кулеметом залишився лише Лінчук. Він продовжував
нищити гітлерівців влучними чергами «максима» і гранатами доти, поки не
переправилися на правий берег наші підкріплення. 72 години героїчного бою
десантників на плацдармі, особиста мужність і відвага Олександра Лінчука і його
бойових друзів визначили успіх ще однієї операції по форсуванню Дніпра.
15
січня 1944 року за мужність, проявлену при форсуванні Дніпра і в боях за
плацдарм, стрілку 221-го гвардійського стрілкового полку 77-ї гвардійської
Чернігівської стрілкової дивізії Лінчуку
Олександру Титовичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
В
кінці 1945 року Олександр Титович повернувся додому. Більше 30 років
пропрацював він машиністом Христинівського локомотивного депо залізничного
вузла.
З
1980 року Лінчук О.Т. знаходився на пенсії, жив активним життям, часто
бував у школах міста і району,
розповідає молодим про ті грізні роки війни, про подвиг і перемогу нашого
народу над фашизмом в 1941-1945 роках Другої світової. Помер 31 серпня 2011
року.
Життєписи цих дюдей – уроки істинної
мужності та патріотизму для сучасників. Наш священний обов’язок – навіки
зберегти пам'ять про тих, хто відстояв перемогу в цій жахливій війні, тих, хто
став жертвою смертельних жорен нацизму.
22 червня 1941 –
цей день став фатальним для кожного: для тих, хто пішов, і не повернувся, для
тих, хто залишився без батька, сина, чоловіка, брата, для тих, в кого доля
склалася по-іншому. Сьогодні Україна знов перебуває у стані війни – ворог окупував
Крим, частину Донецької та Луганської областей. Внаслідок бойових дій гине
цивільне населення та військові, які захищають свою Батьківщину, як і їх
батьки-діді-прадіди захищали свою землю під час Другої світової війни. Кращі сини
та доньки переможців взяли до рук зброю та стали стіною між окупованими,
випаленими ворожим вогнем землями, і мирною, Незалежною Україною, щоб стримати
військову агресію сусідньої держави.
Війна
– це завжди біль втрат, гіркота, людські долі.
У всі віки відбувалися війни, які несли за собою хаос та розруху, горе
та страждання. Проте кожна з воєн – це справа рук самої людини. Можливо, у
людині прокидається щось тваринне. Війна ж руйнує та вбиває, несе жах, смерть,
душевну порожнечу…
А людина народжується в любові, а отже, в
любові має і існувати. Тому хочеться
вірити, і ми сподіваємось, що в кожній
домівці настане мир та злагода, а ми більше ніколи не будемо чути страшного слова «війна».
Немає коментарів:
Дописати коментар