Всі
бібліотеки громади організували книжкові виставки, провели години патріота,
години вшанування. В тих селах, в яких загинули патріоти, жителі
провідали могили загиблих земляків, вшанували їх пам'ять. В цих заходах взяли участь керівники села, учні, ветерани, бібліотечні працівники.
Ми збережемо пам'ять про наших Героїв, їх імена передамо нашим нащадкам!
Ти чесно бій прийняв, не дбаючи про себе.
І вражений свинцем упав на сніг, -
Ти не помер, а відійшов на небо,
Бо на землі зробив усе, що зміг...
Леся Орлик,
мати загиблого вояка 128-ї бригади Одександра Орлика
29 серпня в Україні відзначають День пам’яті захисників України, які
загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність
України. Цей день встановлено Указом Президента України від 23.08.2019
№ 621/2019. для увічнення героїзму
військовослужбовців і добровольців, котрі віддали життя за Батьківщину, як
нагадування про одну з найкривавіших подій російсько-української війни на
Донбасі.
Ця дата обрана не випадково, бо саме в цей день 2014 року,
під час Іловайської операції сталася страшна трагедія. Вириваючись зі
смертельної пастки так званим «зеленим коридором», наші герої потрапили у
справжнє пекло. За
офіційними даними, загинуло 366 українських військових і правоохоронців, 429
зазнали поранень, 300 опинилися в полоні, 158 вважаються зниклими безвісти.
Ті трагічні події розгорталися саме на соняшникових полях. І останнє, що бачили на цьому світі наші мужні й сміливі захисники, були золотаві голівки, повернуті до сонця, до життя. Тому сонях пам'яті – це не просто символ історичної мужності українських воїнів, це символ життя України, з чорним, як українська земля, зернятком, що обов’язково проросте.
На абонементі центральної бібліотеки для дорослих представлена виставка-вшанування на знак пам’яті
захисників України. На поличках виставки представлені
книги-спогади, книги-роздуми про неоголошену війну, про тих, хто поклав своє
життя за Україну.
Герої не вмирають поки ми про них пам'ятаємо!
Село
Розсішки має свою історію, якою пишається по праву. Серед тих, хто з гордістю
вказував у документах місцем свого народження саме це село, багато видатних
людей. Один із них Яким Прохорович Запаско. Народився він 28 серпня 1923 року в
селі Розсішки. Тоді це був Орадівський район Київської губернії.
Їх родина з діда-прадіда займалась
сільським господарством. Чоловіки в їх роду мати сильну і рішучу вдачу – його
дід Флор Запаско їздив на заробітки аж в Америку і щасливо повернувся додому. А
його батько Прохір так і не прикипів до сільської роботи і пішов працювати на
залізничну станцію Розсішки. Батьки були малограмотні, але прагнули дати освіту
дітям, особливо сину. Семирічний Прохір іде на навчання до місцевої сільської
школи. Це був 1930-й рік. Вчився добре і охоче, але провчився лише два роки.
Батько, щоб врятувати сім'ю від голоду, що уже вишкирював свої зуби, їде на
заробітки в Москву. Наприкінці 1932 року він пише дружині листа, в якому
пропонує відправити до нього Якима, аргументуючи просто: «врятуємо хоч хлопця».
Неймовірно, але дев'ятирічний хлопчина благополучно добрався до батька. Він
навіть навчався в московській школі, де його одразу прозвали «хахлом», бо він
не знав російської мови. Повернулись батько і син Запаски навесні 1935 року.
Позаду сільська семирічна, середня школа в райцентрі, яку закінчив з похвальною
грамотою. І багато мрій про подальше навчання. Але випускний вечір був у червні
1941 року. Війну спізнав сповна. Воював до жовтня 1944 року, коли отримав важке
поранення в бою за Польщу. Рік лікування. І в 1945 році він стає студентом
Львівського поліграфічного інституту імені І.Федорова. Перший Федорівський
степендіат, працював художнім редактором видавництва у Львові, науковим
співробітником у музеї етнографії, ректором Львівського інституту прикладного
та декоративного мистецтва. З-під його пера виходять статті і книги, він займається
науковою роботою. Визнання за його невтомну працю було заслуженим. В історію
України він ввійшов як український книгознавець, доктор мистецтвознавства,
академік АН ВШ України, Заслужений працівник освіти України, Лауреат премії
Президії НАНУ ім. І.Франка, член Міжнародної асоціації дослідників
кириличної книги в Оксворді, член Національної спілки художників України, дійсний
член Наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка, один із засновників Правління
Львівської Обласної організації Українського товариства охорони пам'яток
історії та культури, Почесний громадянин Христинівщини.
Все своє життя він не поривав
зв'язків з рідним селом. Приїжджав на гостину, дарував свої книги,
спілкувався із земляками.
До 100-річчя з дня народження Я.П.Запаска в центральній бібліотеці та в книгозбірні села Розсішки організовані книжкові виставки, пройшли краєзнавчі години.
Нам є ким гордитись, про кого розповідати молодому поколінню!
із національних символів України - символом свободи і боротьби за незалежність – прапором, походженням його кольорів, історією виникнення, історичним минулим та сьогоденням, цікавими фактами. Виховання почуття гідності, патріотизму, національної культури та свідомого відношення до державних цінностей.
Галина
Василівна Бортник – частий гість нашої бібліотеки. Художниця і поетеса, людина
закохана в українську пісню, в історію нашого народу, вона має багато друзів,
які цінують її за доброзичливість і щирість. Нещодавно пані Галина подарувала
бібліотечним філіалам нашої громади свої книги.
Сьогодні вона привезла в центральну
бібліотеку свої картини. Відкриття виставки відбудеться 15 серпня. А вже від
сьогодні відвідувачі нашої книгозбірні мають змогу поринути у світ образів, які
створила на полотні ця талановита майстриня пензля.
Поезія Лесі Українки близька по духу
нашій землячці. Саме тому так багато картин, навіяних твором «Лісова пісня».
Лукаш і Мавка в неї ніби і різні, але якась невидима ниточка пов’язує їх.
Картина «Думи мої, думи» поєднує епоху Тараса Шевченка і сучасність. Картини,
навіяні українськими піснями, теж є окрасою цієї виставки.
Картини, на яких зображені квіти, взагалі хочеться понюхати. Настільки вони реальні і гарні. В кожну картину майстриня вклала не тільки свій талант, уміння і працю, а й частинку свого бачення і світовідчуття.
Запрошуємо всіх, хто любить живопис, прийти в центральну бібліотеку, відвідати виставку, насолодитися майстерністю художниці, почитати вірші і гуморески Галини Василівни, поспілкуватися з нею, зарядитися її енергією, любов'ю до України, вірою в нашу Перемогу.
Христинівка від «А» до «Я»
У 1924 році смт. Христинівка стала районним центром. Будувалися і відкривалися районні установи, які відповідали за освіту, культуру, спорт. В ті роки збудували і стадіон. Він був на тому місці, де зараз розміщений парк імені Тараса Шевченка. Включав він і територію, на якій наразі стоїть районний центр культури і дозвілля. Це сучасна назва районного будинку культури. Питання огорожі вирішили найдешевшим для Христинівки способом – паркан був виготовлений зі шлаку. Паровозне депо мало його величезні кучі, адже поїзди тягали паровози, які за одну поїздку спалювали до 4 тонн вугілля. Зі шлаку в нашому місті будували не тільки паркани, а навіть і житлові будинки. Весь стадіон був обнесений таким парканом. Було три входи: навпроти Братської могили, яку перенесли туди уже в 1956 році, там, куди і зараз веде алея з виходом на вулиці Ювілейну і центральний вхід, який був з вулиці Шевченка, навпроти початку вулиці Флорештської (тоді це був Кооперативний провулок). Цей вхід був широким, десь до трьох метрів, по обидва боки на постаментах стояли гіпсові фігури спортсмена і спортсменки, а позад них - великі дві стели, метри три заввишки, а на них розміщена Дошка пошани: в гіпсових рамках – фотографії передових виробничників.
На стадіоні були волейбольний та баскетбольний майданчики, бігова доріжка,
майданчик для стрибків у висоту і довжину та футбольне поле в центрі стадіону. Навколо нього в два ряди стояли дерев'яні лавки без спинок для
вболівальників. Другий ряд був вищим, ніж перший. Від вулиці Ювілейної в парку
росли дерева.
У
1935 році на стадіоні була зведена парашутна вишка. Стрибки були платними, але
дуже дешевими. В той час був поширений рух ГПО (Готовий до праці і оборони).
Хто виконував нормативи, отримував значки цього товариства. Стрибки з парашутом
входили до цих нормативів. А потім сталась трагедія: жінку, чиє ім'я зберегли
старожили – Віра Василівна – впала, не піднявшись до верху, щоб отримати
парашут. Вишку закрили і демонтували.
Після
ІІ-ї світової війни стадіон відремонтували, і він продовжував свою роботу. Тут
проходили змагання з важкої і легкої атлетики, районні спортивні олімпіади,
футбольні матчі. Футбол був дуже популярним, багато організацій Христинівщини мали
свої команди. Тому й змагання проходили часто. На цій частині стадіону, де
збудували будинок культури, проходили районні ярмарки, на яких колгоспи і
магазини РАЙПО виставляли свій товар. Ці ярмарки користувалися популярністю у
жителів: колгоспи продукти продавали дешевше, ніж магазини, а магазини –
«викидали» дефіцит.
А
ще тут організовувались різні мітинги. В день смерті Сталіна на стадіоні зібрали
людей на траурний мітинг. Були присутні представники всіх трудових колективів.
Учасники мітингу зуміли організувати його так, що люди плакали: по
радіодинаміку на максимальному звуку йшла трансляція похорону в Москві, лунали
промови і жалобна музика...
Проходили
тут і урочисті зібрання з нагоди державних і районних свят
На
місці, де зараз розміщений тенісний корт і футбольний майданчик був літній
кінотеатр. Збудований він був раніше, ніж будинок культури. Було двоє
дверей, каса, кінобудка. Екран був розташований від вулиці Ювілейної. Він
накривався спеціально збудованою аркою. А з боку вулиці Шевченка росли високі
осокори. Саме з них відчайдушні молоді христинівчани дивились кінофільми.
Звичайно ж, безкоштовною.
Навіть
після того, як був збудований літній кінотеатр, РБК і танцювальний майданчик,
стадіон функціонував як спортивний комплекс. І на ньому продовжували
організовувати багатолюдні заходи до різних свят.
В 1970 році розпочалось будівництво нового стадіону, який носить зараз ім'я колишнього мера Христинівки, щирого прихильника фізкультури і спорту М.П.Наконенчного. Він більший, сучасніший.
10 липня 1976 року молодь - представники трудових колективів нашого міста на суботнику посадили перші дерева на, тепер уже колишньому, стадіоні. Так народився парк імені Тараса Шевченка.
А це вже інша розповідь.
Скільки сліз пролито за роки, коли рф, зазіхаючи на наші землі, веде війну,
де гинуть наші захисники. Серед тих, хто віддав своє життя в ім’я миру в
Україні скромний хлопчина, уродженість села Ліщинівка Олег Сергійович Євич. Олегом Сергійовичем
його називали рідко – ще молодий і несолідний.
Він народився 2 серпня 1988 року. Так склалось, що Олег ріс із бабусею Ганною Андріївною. Саме вона його
виховувала, вчила бути перш за все Людиною і Патріотом. Любив точні науки і
футбол, мав друзів і багато мрій. Закінчив школу і пішов працювати в місцеве
господарство. Коли досяг призовного віку, пішов служити до ЗСУ, хоч міг
залишитись біля літньої бабусі. Але не так вона його виховала. З нього вийшов
справжній солдат: сильний, кмітливий, трудолюбивий. Він достойно служив, був
гарним другом. Після служби знову пішов працювати. В його працьовитих руках
будь-яка робота кипіла і давала гарні результати. Весною 2015 року юнак пішов
захищати суверенітет України. Служив у 130-му розвідбатальйоні
механіком-водієм. Він був хоробрим воїном, мужнім і сміливим. Щодня дзвонив
бабусі. І ніколи не скаржився, не нарікав. Того фатального дня, 21 листопада
2015 року він подзвонив: «Бабусю, я тебе дуже люблю»... Бій в районі села
Трьохізбенка Новоайдарського району Луганської області став для нашого земляка
з позивним «Джон» останнім боєм, останнім днем життя.
Олег мріяв про мир, про повернення додому. Повернувся ангелом у рідне
село...
На Алеї Героїв у рідній Ліщинівці знайшов він свій вічний спочинок. Волонтери
встановили йому пам’ятник... Його пам’ятають в селі, в школі, на фасаді якої
встановили меморіальну дошку. В сільській і центральній бібліотеках зібраний
матеріал про нього. Є його портрет на меморіалі «Стіна пам’яті полеглих за
Україну» в Києві.
Він назавжди залишився 27-річним. Не встиг завести сім’ю, побудувати
будинок, посадити сад. Але залишився в нашій пам’яті, в наших серцях Героєм,
завдяки якому ми можемо жити і любити.
Немає вже рік і його бабусі. Але 2 серпня, в день, коли йому б виповнилось 35 років, на його могилу ляжуть живі квіти. Друзі, сусіди і земляки вклоняться його могилі, його пам’яті, його подвигу.
Стало традицією згадувати наших земляків, і тих хто з нами - здоров'я їм і довгих років життя, і тих, кого ми завжди пам'ятатимемо. Вони прославили себе і нашу Христинівщину своєю працею, своїм талантом, своїми досягненнями, своєю доблестю, хоробрістю та відвагою на полі бою.
***
2 серпня виповнюється 70 років від дня народження Анатолія Петровича Кориська, випускника Ліщинівської СШ, Канівського училища культури, Харківського інституту культури, Заслуженого діяча мистецтв України, диригента, засновника "Свята кобзарського мистецтва" в Каневі.
Почесний житель Христинівщини, учасник ліквідації на ЧАЕС. Працював викладачем Канівського училища культури, зав.відділом культури в Каневі, начальником відділу музичного мистецтва Міністерства культури і мистецтв України, генеральним директором Державної дирекції міжнародних конкурсів та мистецьких програм "Арт-Україна", директором Державного методичного центру навчальних закладів культури і мистецтв України. Він є членом Міжнародних конкурсів оперних співаків ім. С.Крушельницької та диригентів ім. С.Турчака, гала-концертів солістів Національної опери "Золоті голоси України". Нині А.П.Корисько - заступник начальника оркестрової служби Національної філармонії України.
2 серпня минає 35 років від дня народження Євича Олега Сергійовича (02.08.1988 - 21.11.2015), уродженця села Ліщинівка, воїна-АТОвця (позивний "Джон"), механіка-водія 130-го розвідувального батальйону, який загинув на Луганщині.
Він пройшов шлях від робітника Верхняцького елітно-насінницького радгоспу до його директора. Працював механіком, бригадиром тракторної бригади, інженер-інспектором, начальником Держсільтехнагляду районного управління С/Г, головою РУ"Райсільгосхімія", директором ДП ДАК "Хліб України" хлібної бази №86, директором ДП ДГ "Христинівське".
09.09.2011 року М.А.Передрія було обрано головою Христинівської районної ради. Він - Заслужений працівник сільського господарства України, кавалер орденів "Золотий хрест честі і звитяги", "Лицар Вітчизни". Меценат, волонтер, людина активної життєвої позиції, патріот Христинівщини і України.
11 серпня виповнюється 75 років від дня народження Франчука Дмитра Миколайовича, випускника СШ №2. Закінчив Київський автомобільно-дорожній інститут.
Кандидат технічних наук. Доцент кафедри організації, економіки і управління автомобільним транспортом. Суддя по автомобільному спорту. Займав посади першого віце-президента, віце-президента по спорту, голови спортивної комісії в Автомобільній федерації України. Автор багатьох статей по картингу. В центральній бібліотеці є його книга "Керованість карта: теорія і практика.
***
28 серпня виповнюється 60 років з дня народження Олексія Едуардовича Радецького, уродженця міста Христинівка, учасника ліквідації аварії на ЧАЕС, молодшого сержанта, який загинув 28 листопада 2022 року під Бахмутом.
***
28 серпня виповнюється 100 років з дня народження Якима Прохоровича Запаска (28 .08.1923 - 1.10.2007)уродженця села Розсішки, учасника ІІ-ї світової війни, українського книгознавця, доктора мистецтвознавства, академіка АН ВШ України, почесного академіка Академії мистецтв України, Заслуженого працівника освіти України, лауреат премії Президії НАНУ ім. І.Я.Франка, члена Міжнародної асоціації дослідників кириличної книги в Оксфорді, члена Національної спілки художників України, дійсного члена Наукового товариства імені Шевченка, одного із засновників Правління Львівської обласної організації Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, автора багатьох статей, нарисів, есе, монографій і книг. Похований у Львові.
