Соняшник – квітка Сонця

Соняшник — символ сонячної енергії, життя, здоров'я та процвітання.Так було раніше в нашого народу.

В геральдиці соняшник символізує родючість, єдність, сонячне світло та квітучість. Це символ Сонця, праці, достатку та добробуту. Він – чи не найсильніший серед квітів... Соняшник знайшов своє місце під Сонцем. І не міг не знайти, бо постійно орієнтується на небесне Світило – повертає за ним свою схожу на Сонце голову. Тож Сонце його не засліплює, а це означає, що він не боїться осліпнути від успіхів чи досягнень...

Своєю невибагливістю до цвітіння та росту соняшник не має собі рівних. Бо він не «мучиться» проблемами, що робити, куди йти – він іде за Сонцем.

Коли Сонце ховається за горизонтом на нічний спочинок, соняшник сумно опускає голову і згортає пелюстки своєї сонцесяйної корони. Так і людина на чужині сумує за рідною землею. Як соняшник повертає за Сонцем свою голову, так і людина думкою, словом і ділом звернена до своєї Вітчизни.

Спершу соняшник був декоративною рослиною і тільки через 100 років відкрили його цінність як сільськогосподарської культури.

В Україні квітка з далекого континенту прижилася дуже швидко. Родючі степові ґрунти, вдосталь сонця прийшлись до снаги цьому красеню.

Для українців соняшник – один із образів Батьківщини, символ родючості та процвітання.

На нашу квітучу соняшникову землю прийшла війна. Жорстока, кровопролитна вона забирає життя наших Героїв, які стали на захист України.

У 2014 році українські війська виходили з Іловайська. Те, що мало називатись «зеленим коридором», всупереч домовленостей з генштабом рф, перетворилось на дорогу смерті. У той час на полях Донбасу поспіли соняшники. Саме вони і стали новим символом мужності наших воїнів, символом скорботи і пам'яті.

Як Сонце для соняшника – єдиний і незамінний орієнтир, так і для людини Батьківщина – єдина і найвища цінність.

Напередодні дня початку повномасштабного вторгнення рф в Україну в центрі Черкас встановили інсталяцію з 365 відстріляних бойових гільз, з яких проростають соняшники. Ми пам'ятаємо!

Про цю незвичайну рослину українські поети склали багато віршів. Саме ці поетичні рядки і звучали під час поетичного марафону «Золотим картузом вкрився...». Вірші, душевні і жартівливі, змусили згадати і задуматись.

Тож молимося Всевишньому, щоб прийшла в Україну Перемога. І щоб соняшники росли на мирній землі.

Все буде Україна!

На Чорнобиль журавлі летіли.

37 років тому Чорнобильська зона була щедрою врожайною землею, обраною нашими пращурами із часів Київської Русі.

Чорнобильська трагедія. Це повість, що зіткана із правди, скорботи, мужності людей. 26 квітня 1986 року відбулася трагедія - вибух на АЕС в м.Прип‘ять.

Цей день буде завжди об'єднувати покоління і народи одним спогадом, однiєю печаллю, однiєю надiєю.

Переддень цієї трагедії, яка відбулась 37 років тому, були проведені заходи, присвячені цій, сумній для всього світу, події. 

Представлена тематична виставка «На Чорнобиль журавлі летіли» та проведена відеогодина «Земле рідна, понівечена скрипко моя.»

Один з тих, хто врятував світ в 86-му

26 квітня 1986 року ввійшов в історію України і світу початком наймасштабнішої техногенної катастрофи. Оспіваний мирний атом, здавалося, приручений і покірний, вийшов з-під влади людини, сіючи навкруги незриму смертельну отруту.

Влада тодішньої держави, як завжди, правду людям не говорила. А ті, кого пізніше назвуть ліквідаторами, стали на боротьбу з підступним, хоч і невидимим ворогом. Давно минули обіцяні владою кілька днів, які мали повністю відновити роботу ЧАЕС, спеціалісти, військові, робітники працювали на цьому сумнозвісному об’єкті.

Повістку від військкомату отримав і працівник Христинівського депо Беспалько Віктор Петрович. Як колишній солдат, він знав, що накази командування не обговорюються, а виконуються. Працював разом з усіма, бачив техніку, яку відганяли на звалища, бо вона «фонила», саркофаг, який накрив 4-й енергоблок... Люди, які там працювали, були дружніми і доброзичливими. Взаємовиручка, взаємодопомога і почуття гумору допомагали, підтримували. А був він зовсім ще молодий – 26 років.

Скромний за характером, не хизується заслугами, але пам’ятає тих, з ким звела доля там, в Прип’яті. Там не було місця ниттю і зневірі. Там цінувались людяність і повага.

Пролетіли роки. Зараз Віктор Петрович – пенсіонер. Але знаходить примінення своїм умілим і працьовитим рукам. Він дбайливий батько, турботливий дідусь. А ще він – активний читач бібліотеки, багато читає книг з історії, любить поспілкуватися з друзями, однокласниками і однодумцями.

Сьогодні, в переддень річниці аварії на ЧАЕС, пан Віктор завітав до центральної бібліотеки, зустрівся і поспілкувався з працівниками і відвідувачами книгозбірні, переглянув матеріали книжкової виставки «Гірчить Чорнобиль, крізь роки гірчить...», розповів про ті дні самопожертви, які вразили весь світ.

Дякуємо Віктору Петровичу, його побратимам-ліквідаторам за врятоване життя на планеті. Зичимо здоров’я, енергії, поваги, добробуту і всіляких гараздів у житті. Миру усім нам, швидкої Перемоги, і процвітання Україні.  

Прикордонна служба живе в серці

Дубіцький Андрій Петрович з того покоління, яке вважало службу в армії не тільки конституційним обов'язком, а справою честі і чоловічої гордості. Завжди із заздрістю слухав розповіді старших хлопців-односельчан, які починалися словами: «А як я був в армії...». Мріяв і сам стати справжнім солдатом, гарно відслужити і прийти у військовій формі до клубу.

Державний кордон і прикордонники – єдине ціле. Саме прикордонники забезпечують охорону кордонів, а значить і безпеку держави. Яким би досконалим не було технічне обладнання, зброя та спецтехніка – людському фактору належить найважливіше місце. В складному ланцюгу охорони кордонів саме прикордонники є найважливішою ланкою. В усі часи прикордонники виділялися високими моральними принципами, де на першому плані – честь воїна, непохитна воля та самовідданість.

Хлопчина з хліборобської родини приїхав з батьками в Івангород, маленьку батьківщину мами, зовсім маленьким – було йому чотири роки. Мама, Марія Петрівна, пішла працювати до місцевого колгоспу в ланку, згодом стала ланковою. Натруджені руки неньки стільки гектарів цукрових буряків пересапала, що можна було б тією площею накрити якусь невелику країну. В батька, Петра Вікторовича, була справжня чоловіча професія, він працював в будівельній бригаді. Івангородці користуються й досі тими спорудами, до спорудження яких приклав руки Петро. Син вдався до роботи беручким, як і батьки. Після закінчення місцевої школи вступив до Уманського училища, бо дуже хотів стати газозварювальником. Як заворожений, спостерігав за роботою людей, які з допомогою зварювального апарату робили прямо дива з металом.

31 серпня 1986 року юнак відмітив своє повноліття, а 10 листопада був призваний до війська. Сорок п'ять христинівських новобранців призивалися разом. Багатьом з них пощастило стати прикордонниками. А Андрій Дубіцький стає бійцем 15-ї Високогірної застави Май Булак Аягужського району Семипалатинської області. Кордон з Китаєм. 8 тисяч кілометрів до рідного дому. Служба непроста. Відповідальність велика. Дружба сильна, справжня, чоловіча. На заставі служило багато українців. Там, в «верхах», знали і розуміли, що саме українці будуть найкращими захисниками кордонів. Бо чесність, доброта і відповідальність – у них в крові. Прикордонні стежки були таким, що машина проїхати не могла. А от коні, вірні друзі ще козаків, допомагали нести службу. Коні надзвичайно розумні створіння, сильні, витривалі, віддані. Не можна на заставі і без собак. Їх було багато, але всі вони були розумні, доглянуті і надійні помічники.

Життя на заставі – особливе. Там немає «дідівщини», панує порядок і військова дисципліна. Молоді хлопці займалися спортом, бр3,,,,,,,,али участь у змаганнях, організували духовий оркестр, куди зі своєю трубою влився і Андрій. Концерти, виступи вносили позитив у військову службу. Андрій був рядовим, але старший прикордонного загону мав значки, які підтверджували, що службу він проходить добросовісно: «Спеціаліст І класу»,»Відмінник прикордонної служби»...

22 листопада 1988 року молодого прикордонника демобілізували. Прощався з друзями, обіймав на прощання собак, гладив коней, дякував тваринам за проведені разом дні і ночі служби.

І ось він дома. І до клубу пішов, і друзів побачив, і наречену собі знайшов. Алла, тендітна дівчина яка працювала в бібліотеці сусідньої Сичівки, яка і книги любила, і на «Яві» їздила. 29 квітня буде 33 роки з того часу, як його друзі-духовики відіграли весілля цієї гарної пари.

Працював в Івангородському сільськогосподарському підприємстві, яке кілька разів змінювало свою назву, але завжди потребувало робочих рук. Працював і шофером, і трактористом, і зварювальником. А після роботи поспішав додому, до дружини Алли, до дітей Владислава і Тетяни. Пролетіли роки, ваиросли діти, вилетіли з батьківського гнізда, створили свої сім'ї. Тепер веселять Андрія Петровича і Алла Андріївну онучки Мирослава і Вікторія. Життя вдалось.

Молодість і службу в прикордонниках не забуває. Спілкується з тими, з ким призивався і служив, з ким тепер щороку святкує День прикордонника. Зелений кашкет – один з найдорожчих згадок про той час.

З нагоди Дня прикордонника вітаємо шановного Андрія Петровича і всіх тих, хто був захисником кордонів. Віку Вам довгого і всіляких гараздів у житті. Дай нам, Боже, отримати Перемогу і жити в мирній і квітучій Україні. І щоб наші нащадки охороняли кордони мирної держави.

Земля – наш дім

22 квітня – Міжнародний день Матері-Землі.

Це свято щорічно відзначається в багатьох країнах. Свято було встановлено Генеральною Асамблеєю ООН у 2009 році і відзначається, починаючи  з 2010 року. В резолюціїї зазначається, що термін «Мати-Земля» загальноприйнятий, і, що він відображає взаємозалежності між планетою, її екосистемами та людиною.

Майже 4 млрд.років існує життя на Землі – єдиній планеті похмурого і непривітного Всесвіту. Всі живі істоти, що водяться на Землі, від примітивних вірусних частинок до найбільших наземних ссавців, нерозривно пов’язані між собою і з довкіллям складними взаємовідносинами.

В читальному залі працівниками бібліотеки оформлений куточок: «Земля моя – планета чарівна». Читачі бібліотеки зможуть надалі знайомитися з літературою цієї книжкової виставки, яка буде постійно оновлюватися.

Цього разу в підбірку цікавих фактів про планету потрапили ось такі:

·        У Землі є свій прапор.

Прапор представляє собою фото планети з космосу на синьому тлі. Є нюанс – до теперішнього часу ідея створення прапора Землі не отримала підтримки на рівні урядів національних держав і міжнародних організацій. Тим не менше ряд громадських діячів, діячів культури і мистецтва використовують такий варіант зображення прапора.

·        Визначено найвитриваліший організм на Землі.

Тихоходи – мікроскопічні (0,05—1,4 мм) мешканці вологих біотопів суходолу, прісних та морських водойм. Деякі особливості їхньої будови та ембріонального розвитку свідчать про те, що це самостійний, дуже своєрідний тип тваринного світу. Вперше ці організми були описані німецьким науковцем і теологом Йоганном Геце у 1772 році. Тихоходи можуть прожити у відкритому космосі 10 діб.

·        Тривалість земної доби.

Це не звичні нам 24 год., а 23 години, 56 хвилин, 4 секунди.

·        Відсоток поверхні Землі, вкритий водою.

70 %.

·        Пропорція солоної і прісної води від загальної кількості води на Землі.

Відповідно 97% та 3 %.

·        Відстань від центра Землі до її поверхні.

Приблизно 6370 км.

·        Зовнішній шар Землі – земна кора.

Це той самий шар, на якому ми всі живемо. Це всього 1 % об’єму Землі. Переважно до складу земної кори входить гірська порода – граніт. Але мало хто знає, що 47 % земної кори складає – кисень.

На що я маю право.

     Діти — майбутнє кожної держави. Саме в дітях ми хочемо бачити здійснення своїх мрій і сподівань. У нашої малечі не повинно бути нещасливого дитинства, і за  це маємо відповідати ми, дорослі, тому турбота про дітей, захист їхніх прав повинен стати одним із найголовніших  обов’язків. Та як вони найвразливіша частина суспільства i потребують особливого захисту й піклування. У бібліотеці для дітей читачі поринули в правовий мультмікс «На що я маю право», який направлений  на формування правової культури дітей через ознайомлення з правами та свободами, викладеними в Конвенції про права дитини. Читачі переглянули мультфільми, тематичну виставку, читали вірші.

Майбутнє планети в наших руках.

Екологічна ситуація в Україні зараз одне з найболючіших питань. Наразі, поряд з військовою агресією росії проти нашої держави, триває екоцид. Горять ліси, поля, заповідники, гинуть масово тварини та птахи.

В бібліотеці було проведено екологічну вікторину, де ми обговорили наслідки та шляхи подолання екологічної кризи.

Найцікавіша професія. Обираємо шлях у майбутнє

Професія – це вид трудової діяльності, яка потребує певної підготовки і є джерелом існування.

Як обрати ту чи іншу професію, як розібратися у складному світі професій говорили під час профорієнтаційної години для учнів, яка була проведена в центральній бібліотеці.

Цікаво пройшла вікторина «Як обрати професію до душі». Молодь засвоїла три головні умови, які допоможуть їм визначитися. Це – «мій інтерес», «мої здібності», «потреби ринку».

Крім цього, учням був запропонований календар нових професій ринку праці. Серед запропонованих професій були визначені «переможці». Ними стали:

Системний адміністратор

Думка професіонала: «Один з найзатребуваніших працівників у будь-якому офісі. Вони знають секрети боротьби зі спамами, володіють універсальним способом рішення всіх комп’ютерних проблем. Знання англійської мови – обов’язкове».

Де навчатися: Національний технічний університет «КПІ».

Дизайнер інтер’єру

Думка професіонала: «Щоб отримати гарну репутацію, треба декілька років якісної роботи в цій області. А це поспіль 5-10 успішно здійснених проєктів».

Де навчатися: Київський національний університет будівництва і архітектури, Київський національний університет технології і дизайну, Національний технічний університет «КПІ», курси дизайнерів інтер’єру.

Креативний директор

Думка професіонала: «Посада, про яку мріють багато випускників творчих вузів. Вони потрібні на телеканалах, в рекламних агенціях, пресі, книжкових видавництвах тощо. Основне завдання – створювати нові образи, втілювати нестандартні ідеї і оригінальні ходи. Як правило, посада креативного директора – це наступна сходинка кар’єри копірайтерів і арт-директорів».

Де навчатися: Інститут підприємства, права і реклами.

Логістик

Думка професіонала: «Логістика – галузь економічної науки, що вивчає теорію оптимального управління матеріальними, інформаційними та фінансовими потоками. Після закінчення КПІ, а саме факультету електроніки – це вірний шлях до провідного спеціаліста відділу логістики. І є суттєвий нюанс – необхідні знання англійської мови. Це новий напрям росту внутрішнього ринку України і потреба в професіональних логістиках росте».

Де навчатися: Національний авіаційний університет, Інститут економіки і менеджменту.

Експерт страхової компанії

Думка професіонала: «Найцінніше в цій професії – досвід, що дозволяє оцінити ситуацію в прямому і персональному сенсі цього слова. Раніше про страхових експертів, навіть, писали бестселери. Вона і досі  вважається престижною».

Де навчатися: Київський національний торгово-економічний університет, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка.

«Я там був не один...»

          Завершував квітень 1986 року свою вахту, збираючись передати її травню. Ту мирну весняну ніч люди ніколи не забудуть, особливо ті, хто жив на берегах Прип'яті. Ніч, тиха, тепла і лагідна змінила відлік часу – з мирного він став бойовим і аварійним. Для усунення наслідків аварії були важливі секунди і хвилини. Молоді хлопці, не думали про небезпеку, хоч вони знали, що чаїть у собі отой страшний вогонь, боролись із пожежею, аварією, наслідками чиєїсь некомпетентності. Вирвавшись з-під влади недбайливих господарів, радіація принесла на нашу землю біду і горе.   

       Горем і болем, мужністю і взаємопідтримкою ввійшов у наше життя Чорнобиль. Тривожні дні, і правда, придушена муром мовчання. Інформація стверджувала, що сталась маленька аварія на ЧАЕС, людей вивезли з міста на два дні. Скоро все буде добре... Але евакуація продовжувалася, і влада продовжувала брехати людям. Метушня, сльози, розпач і невідомість... А військкомати вручали повістки солдатам і офіцерам запасу. Там, в тогочасному пеклі побували водії, енергетики, хіміки, залізничники... Серед них і Павло Павлович Яковенко, який уже більше 50-ти років живе в нашому місті.

Народився він 4 січня 1950 року в селі з гарною і трішки таємничою назвою – Будо-Макіївка, що на Смілянщині. Він був середнім між трьома братами, тому був за няньку для меншого, і отримував уроки життя від старшого. Батькам клята війна не дала отримати достойну освіту, але вони всіляко підтримували потяг до навчання у синів. Багато самі працювали, привчали до праці і своїх хлопчиків. Батько був заготовувачем, а мама працювала санітаркою в лікарні. Згодом сім'я переїхала в смт. Капітонівку Кіровоградської області. Більший населений пункт, більше об'єктів соціальної інфраструктури. А іще тут була залізнична станція, через яку курсували пасажирські і вантажні потяги. Вони манили і ніби кликали в дорогу, до нових міст, до нових відкриттів. І тому, отримавши атестат зрілості місцевої школи, без вагань подав документи до Одеського технікуму залізничного транспорту на відділення локомотивного господарства. Посилено готувався до вступних іспитів, і, ура! – він студент. Одеса з морем і портом, студентське життя з екзаменами і заліками, перша виробнича практика на справжньому тепловозі – ніби чарівна фея допомагала виконувати мрії. Закінчив другий курс, роки і військкомат нагадати, що потрібно пройти військову службу. Служити довелось в ППО. Тому, хто жив у селі і навчався в Одесі – служба в армії не страшна. Демобілізований юнак повернувся в рідний навчальний заклад. За роки служби став серйознішим, сильнішим і відповідальнішим. Ті, з ким починав навчання, уже працювали, на лекціях було багато молодих і нових студентів. І серед них – Галина, Галя, Галинка – дівчина з серйозним поглядом. Серце тьохнуло і юнак вирішив: доля. Одружились ще студентами в січні 1972 року. До цих пір згадують мороз і великий сніг, коли святкували своє весілля. Молоді спеціалісти приїхали в Христинівку, на маленьку батьківщину молодої дружини, доньки залізничників, де їх чекала мама Анастасія Іванівна. Це була вузлова станція, їх охоче прийняли на роботу Галину Іванівну у вагонне депо, а Павла Павловича – в локомотивне. Своїми професійними хрещеними вважають начальників цих організацій: Ф.І.Каплінського та Ф.А.Загризлого.

Жили і працювали, в сім’ї росли донька Інна і син Вадим. На роботі здобули повагу і авторитет. І ось 1986 рік. Аварія на ЧАЕС. Коли викликали у військкомат, вручили повістку, як справжній чоловік і патріот, не шукав можливості ухилитися. Три місяці – жовтень, листопад, грудень у тісному колі тих, кого пізніше назвуть «чорнобильцями», працював по ліквідації біди, спричиненої «мирним атомом». Довелось і копати, і вантажити, розбирати завали і розчин на будівництві розмішувати. Працювали важко, але не скаржились, не нарікали. Стали однією командою, одним колективом, розуміли, що навіть важка і чорна робота тут потрібні. А на свій день народження зміг обійняти дружину і дітей. А було учаснику ліквідації аварії на ЧАЕС ІІ-ї категорії всього 37 років. Вони не пройшли даремно, оті три місяці в зоні ЧАЕС – нагадують про себе проблемами із здоров'ям. Але про це тоді не думав. Згадуючи той період, не вважає, що робив щось особливе. І додає: «Я ж там був не один. Нас було дуже багато. В цьому – наша сила».

Повернувся в локомотивне депо, як рідного, погладив тепловоза. Водив спочатку вантажні, а потім і пасажирські потяги. Компетентний, врівноважений, відповідальний – таким його пам'ятають ті, хто з ним працював. Без почуття відповідальності в його роботі не можна. Коли тепловоз з локомотивною бригадою, а це лише дві людини, тягне поїзд з тоннами вантажу, або кільканадцять пасажирських вагонів, то почуття відповідальності зростає у рази.

Зараз Павло Павлович Яковенко – пенсіонер. Стрункий, як і в юності, з іскорками в очах, адже в нього дуже гарне почуття гумору, тішиться чотирма онукам. А особлива втіха дідуся і бабусі – правнук Юрко. Маленький витівник і дослідник. Він додає їм сили і бажання жити і щось робити, рухатись і займатись справами. А іще Павло Павлович любить порибалити, подивитись новини, поспілкуватись з сусідами, колишніми колегами. Вболіває за долю України, за наших хлопців на передовій. І вірить в Перемогу.

Тож хай Всевишній дає йому багато років життя при здоров’ї, щоб він пожив в квітучій і мирній Україні.

Найсумніші місця Христинівки

                         Христинівка від А до Я

Воно сумне, але життєво необхідне – місце останнього прихистку людського тіла – кладовище або як його називають –цвинтар.

В нашому місті є три кладовища: єврейське, старе і нове.

В основному населення станційного селища складалося з православних людей. Тому християнське кладовище велике. Але жили тут і євреї. Своїх людей вони хоронили окремо. Іудейське поховання розміщене на узбіччі Дубинського лісу, туди раніше вела дорога. В 1941 році там німецькі окупанти розстріляли людей єврейської національності. Братська могила з цегляним обеліском, що руйнується від часу – нагадування про ту жахливу трагедію. Тепер там нікого не хоронять. І людей єврейської нації у нашій громаді мало, і знаходять вони свій останній прихисток на християнському кладовищі. Це йде десь із середини 70-х років минулого століття.

Старе кладовище, яке розміщене біля залізничної колії, існувало з того часу, як в селищі Христинівка почали вмирати люди. Достеменно невідомо, коли його освятив священник і коли було здійснено перше поховання. Час стер написи навіть на тих пам’ятниках, які там вціліли. Старожили пам’ятають, що там була християнська капличка Святої Трійці. Вона була дерев’яна з високим кам’яним підмурком.

До ІІ-ї світової війни і після неї в Христинівці жило багато поляків. Кажуть, що був у нас і польський костел. А хоронили поляків на цьому ж кладовищі. Але робили сімейні склепи. Так казали... Жили і білоруси, але вони однієї віри з українцями і ніяких проблем з їх похованням не виникало.

Серед пам’ятників, надписи на яких можна прочитати, є і обеліск на могилі Ольги Мейнінг, сестри милосердя евакуаційного поїзду, яка знайшла свій вічний спочинок тут в 1916 році. Йшла І-ша світова війна... Сама медсестра, вона соромилась роздягнутись, щоб їй зробили перев’язку. Зараження крові стало причиною її смерті.

В роки побудови «світлого майбутнього» капличку зруйнували, там ще довго було каміння з підмурку, які час ввігнав у ґрунт, вкрив травою і кущами.

В роки ІІ-ї світової війни, в ті зимові дні, коли йшла Корсунь-Шевченківська битва, в Христинівку прийшов ешелон з трупами гітлерівських солдатів. Могилу викопали недалеко залізничної колії. Процес поховання охороняли фашисти. Але хлопчаки, маленькі пронири і розвідники, все це бачили. Десь років 12 тому інформація про це поховання, спогади очевидців були оприлюднені в Інтернеті.

На тому кладовищі поховані батьки Миколи Голего, Олександра Корнійчука, багатьох тих вихідців з нашого міста, які стали гордістю Христинівки і України. Знайшла тут свій вічний спочинок і дружина художника Григорія Турчака Зінаїда Дмитрівна. Її могилу відшукали пошуківці загону «Юність» під керівництвом Любов Калиндрузь. Вони ж оприлюднили деякі деталі тієї сумної події. Коли дружина померла, Григорій Степанович нікого не впускав до помешкання, поки не зробив гіпсову маску її обличчя. З неї він хотів зробити пам’ятник на могилі. Великих статків ця сім’я не мала. Але директор школи № 1, де працював учителем живопису цей талановитий художник, запропонувала виконати мозаїчні роботи, навіть оприлюднила суму оплати за них. Художник роботу виконав, але грошей не отримав. Так і залишилась могила без пам’ятника, який уже був в уяві вдівця. Григорій Турчак часто провідував могилу дружини, а квіти приносив і їй, і на могилу Ольги Мейнінг.

На кладовищі була хатина, в якій жила сім’я, як тоді говорили, сторожа. Був і сарай, в якому були лопати, ломи, різний реманент. На кладовищі росли фруктові дерева і було багато посаджено квітів. В день Провід до могил померлих родичів йшли сім’ями, несли крашанки, паски і солодощі, які роздавали дітям. По закінченню цієї сумної процедури починали поминати «по-дорослому»: майже біля кожної могили розкладали тарілки з різними стравами, не обходилось і без випивки. Намагались не тільки самі пообідати, а й пригостити інших. 

На тому кладовищі до останнього зберігали традицію хоронити людей, які вмерли не своєю смертю в кінці кладовища, як говорили "в яру". Там знайшли своє місце самогубці. Їм ставили хрести, пам'ятники, огорожі, але панахиди священник їм не правив.

В 1967 році рішенням міської ради кладовище закрили, бо його не було куди розширювати, а нову територію виділили на полі Дубинського відділку. На другий день після оголошення про закриття, в місті померла жінка, яка працювала двірником в Будинку культури, жила вона в напівзруйнованому будиночку по вулиці Небесної Сотні (тодішній Воровського). Ніхто, навіть вона сама, не знали її імені. Казали на неї «Рузя», вона і відгукувалась на нього. Коли в 1941 році нашу станцію бомбили, вона була в одному з евакуаційних ешелонів. Вижила, але в неї були проблеми із психічним здоров’ям. Майже цілий рік ця небога ходила в гумових чоботях, вона весь час посміхалась, купувала багато цукерок, які роздавала дітям. Кажуть, що в хвилини просвітлення вона говорила про дочку, але доля її невідома. Але можновладці заявили, що починати поховання цією жінкою не можна. Тому яму для неї викопали ще на старому кладовищі. Треба сказати, що похорон був достойним: з музикою, з обідом. Це заслуга тодішнього колективу районного будинку культури.

В червні 1967 року відбулось перше поховання на новому кладовищі. Та могила знаходиться майже в центрі. Сумне то було видовище: серед поля могила. Пізніше обгородили дерев’яним парканом, який білили вапном. Згодом встановили металеву огорожу, посадили ялини і горіхи, збудували з цегли траурну стінку, викопали криницю, побудувати будинок для працівника, який займався цією сумною справою, провели туди електроосвітлення, стаціонарний телефон... Центральна алея розділяє кладовище на західну, старішу частину і східну. На східній уже не встановлюють огорожі на могилах, не садять дерев. А от старіша частина подекуди заросла деревами і кущами, колишні троянди здичавіли і розрослись так, що до деяких могил і підійти важко. Довгий час могили копали вручну. Особливо важко було це робити взимку. В сім’ях, де хтось помер з рідних, підготовка до похорону починалась з пошуку чоловіків, які викопають яму, винесуть і опустять гроб, а потім загорнуть могилу. Копачам дякували, готували їм гарні рушники і калачі. Копати ями спеціальною технікою розпочали не так вже й давно. Але ще домовлялись з тими, хто підчистить яму, надасть їй правильної форми. Це тепер можна домовитись, і працівники кладовища всю цю роботу беруть на себе.

Багато зробив для міста і зокрема для впорядкування кладовища наш покійний мер Микола Наконечний. Побудована за його сприяння капличка, особливістю якої є те, що вона відкрита для вірян усіх конфесій, які зможуть звертатись до Господа... Напередодні свята Покрови в 2011 році встановили дах, виготовлений місцевими підприємцями та купол і хрест, які привезли з Почаєва.. .Йдучи доріжкою, викладеною тротуарною плиткою, поминаємо Миколу Петровича добрим словом.

На нашому кладовищі спочиває багато людей, які живуть в пам’яті нині сущих добрими справами: керівники організацій і установ, лікарі, вчителі, культпрацівники, священнослужителі, військові... З особливою шаною зупиняються христинівчани біля могил наших Героїв: АТОвців, волонтерів і воїнів, які загинули під час цієї проклятущої війни. Ми живемо завдяки їм. Схилимо в жалобі і шані наші голови біля святого місця, там, де під жовто-блакитними прапорами спочивають вічним сном мужні наші земляки.

Наближаються поминальні дні, прибираються кладовища, наводять люди лад на могилах рідних, друзів, знайомих. Прохання до всіх: озирніться навкруг, і якщо є занедбані могили, в силу своїх можливостей приберіть їх. Адже, як казав Василь Сухомлинський: «Всі могили – людські», Знаю людей, які прибирають на таких могилах. Одна з них мотивує це тим, що її рідні поховані далеко, і вона не в змозі їх провідати і прибрати, але сподівається, що якісь добрі люди зроблять це за неї.

Пам’ятаймо про тих, хто відійшов у потойбіччя. Ми – їх нащадки, нам продовжувати їх справи. Одна з найголовніших – отримати Перемогу над ненависним ворогом. Ростити дітей і працювати у вільній і квітучій Україні – таке було прагнення всіх тих, хто жив до нас. Це їх заповіт. А заповіти потрібно виконувати.

Великодні шати бібліотеки

    Весною приходить до нас одне з найважливіших християнських свят - Великдень. В цей день воскрес Син Божий – Ісус Христос, власним життям заплативши за гріхи роду людського. До цього свята готуються всі: прибирають в дворі і в оселі, печуть паски, роблять ковбаси, фарбують крашанки і писанки. Готується до цього свята і наша бібліотека. Книжкові виставки, серпантин саморобок, майстер-класи і масові заходи – все це для того, щоб підняти людям настрій і розповісти більше про цей святий день.