Вшановуємо пам'ять героя-земляка

Йому б ще жити, ростити синів, дарувати квіти коханій дружині, вчити новобранців азам військової служби. Але в ці дні Дмитра Георгієва пом’януть діти, рідні, друзі, бойові побратими, однокласники. На його могилу ляжуть квіти..

Пам’ятають його і в Христинівці, де пройшли його шкільні роки, звідки він і пішов у дорослий світ. Обрав професію військового, бо хотів захищати, обороняти тих, кого любив – своїх рідних, свою Україну.

Дмитро Георгієв народився в Миколаєві. З 1979 року проживав разом з мамою в селі Ягубець, а з 1987 року в місті Христинівка. В 1994 році закінчив 11 класів Христинівської ЗОШ № 2. В 1994-1996 роках проходив строкову службу, після чого продовжив її за контрактом.

Дмитро Георгієв закінчив Одеський інститут сухопутних військ за спеціальністю «Бойове застосування». Отримав призначення до Ужгорода. За відносно короткий період Дмитру вдалося дослужитися до посади заступника начальника штабу військової частини та здобути авторитет серед солдатів.

Брав участь у війні на сході України 2014 року. Героїчно загинув під час оборони аеропорту Луганська в ніч з 25 на 26 липня.

Похований в Ужгороді на Пагорбі слави. Коли літак з труною пролітав над Христинівкою (льотчики спеціально змінили для цього маршрут), прощально помахав крилами. Тут, в Христинівці обливались в ту хвилину кров’ю серця тих, хто знав і любив Дмитра, хто схиляв голову в жалобі і повазі перед його подвигом і героїзмом.

В грудні 2015 року в Христинівці на фасаді школи, де навчався відважний військовий, відкрито меморіальну дошку. Провулок, де він жив, носить його ім'я...

Ми пам’ятаємо. В центральній бібліотеці на виставці-меморіалі зібрані статті, світлини, спогади однокласників про наших героїв, які загинули, захищаючи рубежі України.

Вічна пам’ять їм, сміливим і безстрашним патріотам.

Вулиця найвідомішого українського Володимира

                                                                    Христинівка від «А» до «Я»

Щороку 28 липня православні християни вшановують князя Володимира Святославича (960/963 – 15 (28) липня 1015), в цей день відзначають річницю хрещення Київської Русі.

Багато століть тому внук княгині Ольги Володимир, вийшовши переможцем у чварах між членами династії Рюриковичів за верховну владу в країні, зійшов на київський престол. Його князювання у 980 – 1015 роках вважається початком розквіту Київської Русі, а самого князя називають одним з найяскравіших політичних діячів Європи того часу. Він зосередив у своїх руках неподільну владу, запровадив новий підхід в управлінні державою, провів адміністративну реформу, а укріплення кордонів Русі сприяло також зміцненню держави, підвищенню її статусу.

Князь Володимир Святославич першим з київських князів почав карбувати власні гроші: златник був високохудожньою монетою з гербом-тамгою, портретом князя і словесною легендою на аверсі, на реверсі – зображувався Христос Спаситель; такими ж були й срібники раннього періоду, але мали легенду – «Володимир на столі – а се його срібло». Згодом срібники на звороті замість Христа Спасителя мали тільки тризуб.

                      Срібник Володимира Великого

Ще з часів хрещення Ольги християнство пустило глибокі корені на київській землі. Тож прийняття християнства князем Володимиром Великим (отримав християнське ім’я – Василь) та хрещення ним Русі сприяло консолідації всього давньоруського суспільства на чолі з сильним князем. Згодом пожвавилися міждержавні зв’язки Русі, зміцніли зв’язки з Візантією. В цілому це сприяло політичному, економічному та культурному розвитку країни.

Після смерті Володимира Великого поховали в побудованій ним Десятинній церкві. Так свідчить історія України. А наша Христинівка - частинка цієї величної і прекрасної держави. Ім'я Володимира Великого шанують і христинівчани. Коли проходила декомунізація, колишня вулиця Котовського стала називатися на честь хрестителя Русі Володимирською. Сьогодні переглянемо історію цієї вулиці.

Йшла сьома мирна весна України. Відбудоване народне господарство вимагало пожвавлення залізничних перевезень. Інженери-конструктори працювали над створенням нової техніки в цій галузі. Новочеркаський електровозобудівельний завод розпочав випуск промислових електровозів, Харківський завод залізничного транспортного машинобудування випустив новий тепловоз ТЕ-4. На залізниці почалося оснащення гальмівних систем рухомого складу автоматичними регуляторами...

А на станції Христинівка трудяги-паровози різних марок невтомно возили вантажні і пасажирські потяги, виконували маневрові роботи. Зростав транспортний потік, збільшувалась кількість пасажирських поїздів. В колектив залізничників приходили нові працівники: кочегари, машиністи, їх помічники, стрілочники, кондуктори, оглядачі вагонів, складачі поїздів та представники багатьох інших залізничних професій. На роботу влаштовувались вчорашні жителі сіл Христинівщини та Вінницької області. Їм не вистачало житла, мало було коштів на будівництво квартир, зростала черга на отримання садиб. Рішенням виконкому Христинівської ради депутатів трудящих 16 квітня 1952 року було прийнято рішення про надання земельних ділянок працівникам залізниці. І в 1953 році представник Уманського бюро інвентаризації підтвердив це рішення, і люди стали власниками садиб. До цього там було колгоспне поле. Нова вулиця, яка починалась біля воріт вагонного депо, йшла біля «угольника» до лісосмуги, яка вела на Водокачку, отримала назву – вулиця Сталіна. Адже в цьому році вождь народів помер.

На порівняно невеликих (зате власних!), в 7 соток садибах почали зводитися будинки. В порівнянні з тим, які новобудови виростають у нашому місті, то були невеликі будиночки, в яких, крім кухні, були одна або дві жилих кімнати. Стіни переважно робити зі шлаку – відходів з тендерів паровозів, якого біля депо були цілі терикони. З цього матеріалу робили паркани, огорожі, будинки. Зводили опалубку, засипали шлак, заливали його розчином цементу, вапна і води. Коли розчин засихав, опалубку підіймали вище. Будівля виходила міцною, будівельні матеріали дешевими. Підсобних працівників не наймали – допомагали один одному. Головними матеріалами для покрівлі були толь і жесть, яку фарбували різними кольорами.

Після розвінчання культу Сталіна, вулиця почала носити назву Ватутіна.

В другій половині 60-х років залізничні організації на цій вулиці збудували двоповерхові багатоквартирні будинки. На цій вулиці було багато молодих забудовників, тому і дітей, які разом грались, ходили до школи, іноді й бешкетували, теж було багато. Діти любили спорт, тому не дивно, що серед них виросла і Олімпійська чемпіонка Тетяна Тригубчак. Коли ґрунтову дорогу замінили асфальтом, всі із задоволенням катались на велосипедах. А тротуар служить уже не один десяток років.

На цій вулиці – головний вхід в локомотивне (раніше паровозне депо), водонапірна вежа, біля якої довгий час функціонував літній кінотеатр. Люди із задоволенням ходили на кіносеанси. Йшли сім’ями, з сусідами, друзями, а потім ще довго обговорювали фільм. Тепер там бар «Греція» і дозвілля там проводять по-іншому.

Старожили пам’ятають магазинчик по продажу гасу – необхідного палива для популярних тоді керогазів і примусів. Коли його привозили, доводилось стояти в черзі. В цій черзі спілкувалися, дізнавалися новини, передавали привіти, обмінювалися рецептами.

Пройшли роки і десятиліття, Багатьох з тих , хто понад шість десятків років був забудовником і новоселом, уже немає. Серед них багато учасників бойових дій, кавалерів бойових орденів і медалей. Пам’ятаємо про них і про їх подвиг. Кузьма Твердохліб, Федір Олійник, Василь Мультан, Андрій Музиченко та багато інших живуть у нашій пам’яті.

Цю вулицю перейменували під час декомунізації, і стала вона Володимирською. Князь Володимир, якого назвав народ Ясним Сонечком, хрестив Київську Русь. Християнству українці завдячують розвитком культури, дипломатії, книгодрукування, писемності, духовності.

І зараз на вулиці, яка носить ім’я найвідомішого Володимира, живуть добрі, працьовиті, чесні, гостинні люди.

      

        

Олена Теліга: велич духу і символ честі

Життя можна прожити по-різному. Можна йти довго й тихо, залишаючи непомітні сліди на піску буття, що змиє час, а можна спалахнути коротко і яскраво, осліпивши своїм блиском все навкруги. Історія знає немало прикладів таких зірок, чиї життя згоріли миттєво за ідею чи справу, але чию жертву ми пам’ятаємо і шануємо.

Минулого року відзначалося 100-річчя з дня народження талановитої української поетеси і патріотки Олени Теліги, чия зірка погасла на кривавому небі війни усього в тридцять чотири роки.

«Поклавши на себе вінок мучеництва, Олена Теліга стала символом перемоги духу над матерією, ідеалу над тиранією, відваги над інстинктом самозбереження. Стала свідченням, що той, хто кличе до сповнення обов’язку, сам його вміє сповнити», – писав Олег Жданович, український політичний і військовий діяч.

Олена Теліга (у дівоцтві – Шовгенева) народилась 21 липня 1906 року в місті Іллінську, що під Москвою, в інтелігентній українській родині. Мати майбутньої поетеси Уляна Степанівна була родом з Поділля з сім’ї православного священика, батько ж Іван Опанасович був відомим фахівцем, гідротехніком-практиком. Коли Олені виповнилось п’ять років, родина переїжджає до Петербурга, а в 1918 році сім’я Шовгеневих перебирається до Києва, де Іван Опанасович стає професором Київського політехнічного інституту на гідротехнічному та меліоративному відділенні інженерного факультету. Олена навчалася в цей час у жіночій гімназії. В липні 1922 року Олена разом із матір’ю та братом вирушають в еміграцію до Чехії та оселяються у місті Падєбради. Закінчивши тут курси, вона стає студенткою історико-літературного відділу Українського вищого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі. В 1926 році Олена Шовгенева виходить заміж за українського емігранта з Кубані – Михайла Телігу. Вже восени 1929 року Олена та Михайло Теліги переїжджають на проживання до Варшави. Через десять років перебираються до Кракова. Саме в Кракові Олена зустрілася з відомим поетом, археологом, членом Проводу ОУН прихильників Андрія Мельника Олегом Ольжичем, який керував підготовкою похідних груп на Наддніпрянщину. Олена Теліга також вступає в ОУН, працює в культурній референтурі, готує тексти листівок і відозв, які відправляли в Україну.

Липень 1941 року – Олена разом з письменником, членом ОУН Уласом Самчуком, вирушає до України. Спочатку вони потрапили до Львову, а вже в жовтні цього ж року Олена опиняється у Києві, про який так мріяла. Саме з Києвом майбутня поетеса й пов’язуватиме найкращі моменти в житті, неодноразово згадуватиме місто у своїх листах та поезіях. Київ став для неї рідним. Тут розквітнув її талант поетеси, тут вона зрозуміла своє призначення як патріотка великого народу, тут, після важких випробовувань, вона загинула в Бабиному Яру...

Поетеса сама зробила свій вибір, а разом із нею його зробив і її чоловік Михайло. Під час арешту він назвався письменником, щоб бути разом. 21 лютого 1942 р. в Бабиному Яру Олену Телігу разом з Михайлом та соратниками розстріляли фашисти. У гестапо Теліга перебувала в камері № 34, де пізніше знайшли напис, зроблений її рукою: «Тут сиділа і звідти йде на розстріл Олена Теліга». Зверху викарбовано націоналістичний, стилізований під меч, Тризуб. А один із німецьких офіцерів після смерті Олени зізнався: «Я ще не бачив чоловіка, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка».

Десятки років ми нічого не знали про постать нашої поетеси й патріотки Олени Теліги. ЇЇ ім’я виринуло із забуття лише через 50 років після загибелі, коли в Києві у лютому 1992 р. в Бабиному Яру було встановлено пам’ятний хрест на її честь, вулицю, що пролягає поруч, назвали її іменем, створено Всеукраїнське жіноче товариство імені О.Теліги, засновано Міжнародну літературно-мистецьку премію. На сьогодні відомий лише сорок один вірш з написаних поетесою. За життя вона не мала жодної власної виданої збірки. Рукописи творів української поетеси загинули разом із нею, десь за моторошними стінами нацистського гестапо. Копії ж збереглися в учасників підпілля, а згодом вони перевезли її поезію на еміграцію. Там і побачила світ перша поетична збірка Олени Теліги «Душа на сторожі» (1946).

І в павутинні перехресних барв,

Я палко мрію до самого рання,

Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:

Гарячу смерть, не зимне умирання.

Та хоч і залишила вона по собі невеликий творчий спадок, життя її було яскраве й сповнене великих справ!

В центральній бібліотеці Христинівської міської ради організовано книжкову виставку «Велич духу і символ честі», яка розповідає про життєвий і творчий шлях цієї сильної духом жінки. Крім того, уроки історичної правди, відеопрезентації, інформаційні години допоможуть нашим користувачам проникнути тими почуттями, за які боролась і загинула Олена Теліга.

Королівська гра

Шахи — найбільш поширена інтелектуальна гра у цілому світі, одна із найбільш захоплюючих настільних ігор. Вона не тільки цікава, але й корисна для розвитку логіки. Одночасно — найстарша і має дуже давню історію.

Вважається, що гру придумали в Індії під час імперії Гуптів (гра в шахи символізувала військові дії). У 9 ст. її популярність поширилася і на Захід. З переказів відомо, що в неї грали ще за часів Київської Русі. Звісно, з плином часу шахи зазнали багато вдосконалень, що зробили їх такими, якими вони є сьогодні. Перша сучасна шахівниця (світлі і темні квадрати) була зроблена в Європі у 1090 році.

Гра має свою філософію. Це відмінний тренажер для гнучкості розуму та поліпшення пам’яті. Багато хто вважає, що регулярне заняття шахами — це психологічна школа успіху. Тож, не дивно, що вона високо цінується і відзначається у 178 країнах світу.

Міжнародний день шахів (відзначається з 1966 року), співпадає з Днем шахів в Україні (з 2011 р.) і святкується 20 липня.

Майже в кожному місті є шаховий клуб, шахові гуртки, де збираються шанувальники цього виду спорту. Наше місто не є винятком, і має велику кількість прихильників. З метою популяризації серед населення проводяться шахові турніри, змагання, у яких беруть участь гравці різних вікових категорій.

Наша бібліотека має своїх любителів цієї гри. Адже в бібліотеці є для цього всі умови. Є кілька комплектів шахів, годинники. В читальному залі можна проводити як індивідуальні змагання, так і сеанси одночасної гри. Крім того, до послуг шахістів є книги відомих гросмейстерів, чемпіонів світу по шахах. Серед книг – посібники для початківців та книги для тих, хто хоче отримати спортивний розряд з цього виду спорту.

Липень - маківка літа

14 липня –195-й день року за Григоріанським календарем. До кінця року залишається 170 днів. У XX і XXI століттях цей день відповідав 1 липня Юліанського календаря.

У Франції – День взяття Бастилії, в США – День макаронів з сиром, День нудистів, День рулетки, День лікеру «Grand Marnier» (і таке є!), в Швеції – День народження кронпринцеси Вікторії, в Бутані – День першої проповіді Будди, в Британії – День «Чорної країни», на Мадагаскарі – церемонія обмивання реліквій.

Пам’ятні дати 14 липня, річниці та події

14 липня 1894 року у Львові пройшов перший на території сучасної України футбольний матч. Команди зі Львова та Кракова провели на полі 7 хвилин – до першого голу.

У цей день в 1952 році американська компанія «Дженерал моторс» оголосила, що приступає до установки в машинах перших у світі кондиціонерів.

14 липня 1967 року була заснована Всесвітня організація інтелектуальної власності.

У 1976 році в Канаді була скасована смертна кара.

Яке сьогодні церковне свято

Православна церква 14 липня вшановує пам’ять чудотворців Кузьми і Дем’яна. У народі день назвали «Літні Кузьминки», «Кузьма і Дем’ян», «Жіноче свято».

Що сьогодні не можна робити

Не можна лихословити, сваритися – негаразди продовжаться довго.

Не починайте нові справи – краще відкладіть їх на майбутнє.

Прикмети на 14 липня

З давніх-давен існують погодні прикмети на цей день:

·                     Дощ – до хорошого врожаю грибів;

·                     Птахи сильно щебечуть – до негоди;

·                     Ніч зоряна – до спеки.

Іменини 14 липня

Іменини у Ангеліни, Аркадія, Петра, Олексія і Павла.

Центральна бібліотека вітає іменинників та зичить їм всіляких гараздів. А також запрошуємо всіх до бібліотеки, адже так приємно спекотним днем в холодку почитати хорошу книгу. Серед тисяч книг нашого фонду ви обов’язково виберете собі книгу до душі. Нові книги по історії, біології, кулінарії, рибальству, рукоділлю, фантастика, детективи, пригоди, поезія чекають вас...

Трагедія, що трапилася 80 років тому

Христинівка від А до Я

Є в історії сторінки, які не підлягають забуттю. Такими є події Другої світової війни, особливо її початок на нашій землі. В них стільки втрат, гіркоти і болю, що ніякими словами передати неможливо. Після оголошення по радіо 22 червня про напад фашистської Німеччини, пройшло більше місяця, і всі ці тривожні дні жевріла надія, що ворога зупинять, не пустять в наш край.

Евакуювали банк, партійні організації і їх працівників, кілька днів військкомат уже не проводив мобілізацію – там палали вогнища – палили документи, які не встигли вивезти.

29 липня бої точились на підступах до Христинівки. Цей важливий залізничний вузол намагались втримати наші війська, до нього рвались і фашисти. На залізничних коліях стояло багато ешелонів з технікою, боєприпасами, біженцями, з пораненими військовими, з танками, які відправляли на ремонт, з обладнанням наукових інститутів, фондами історичних бібліотек...

Все це потрібно було вивезти на схід країни. Не встигали... Як згадував Р.В.Бабійчук, який на той час працював начальником сектору пропаганди політвідділу Христинівського відділку Одеської залізниці, фашисти розбомбили 16 колій станції Христинівка, забитої поїздами. Погрози, крик, лайка, хаос... Люди, які мали наводити порядок, втекли. У цьому пеклі кілька осіб, серед яких був і Ростислав Бабійчук, сіли на паровози і почали маневрувати, вивозячи вцілілі вагони. Так урятували 4 ешелони...

Бої точились з усіх боків Христинівки: в районі водокачки, Шукайводи, села Христинівки, Івангорода... Саме тому там такі масові поховання у Братських могилах. Сама станція перетворилась на велетенське вогнище, де крім страшного вогню, гриміли вибухи. Про ті дні важко було згадувати тим, хто це пережив. За спогадами Олени Фесенко, було багато поранених і вбитих. Трупи складали в дворі старої залізничної лікарні (по вулиці Станційній). Їй самій повідомили, що її чоловік, який працював вагонником, вбитий. І серед них вона відшукувала свого Степана.

На коліях Вапнярського парку були вагони з біженцями. В тих вибухах і вогні загинуло стільки людей, що там потрібно поставити обеліск чи меморіальну дошку. Розміщена поряд двоповерхова казарма, яка була побудована в 1935 році, під час бомбардувань була зруйнована так, що було лише пів першого поверху. (В повоєнні роки її відбудували, це 24- квартирний будинок по вулиці Шевченка,1).  

На 29 липня 125 німецька танкова дивізія отримала наказ – швидко, як це тільки можливо, рухатися в напрямку залізничного вузла Христинівка, зайняти його і прямувати на Умань. Німецьке командування вважало, що Христинівка і Умань – ключові пункти для успіху операції по оточенню німцями великого угрупування радянських військ – 6-ї і 12-ї армій. Німецька розвідка донесла, що ці армії концентруються на лінії Гайсин-Умань-Новоархангельськ, але між ними і 18-ю армією є розрив. Тому захоплення Умані дозволяло ще більше відірвати групу П.Г. Понєдєліна, генерал-майора, командуючого 12-ю армією, від південних сусідів і змусити її відходити на схід в сторону танкової групи Е.фон Клейста.

Згідно донесень німецьких військових, станцію було захоплено 29 липня 1941 року о 23.00. Але ж на станції залишилось багато невивезених ешелонів, і надходить наказ вибити німців зі станції. Наказ було виконано. Ешелони пішли на схід. Ці події однієї ночі вмістили в себе багато героїзму і втрат.

Вириваючись із оточення, війська 6-ї і 12-ї армій вели жорстокі бої. Останній поїзд із частиною цих військ відправився 30 липня. Паровозом керував машиніст Прус Василь Кіндратович. В районі станції Поташ ворожі танки перекрили їм дорогу. Бригада паровозу разом із солдатами з гвинтівками в руках почали відходити через Умань на Кіровоград. неподалік сумнозвісного Підвисокого наш земляк Прус В.К. загинув.

Наші солдати, серед яких були прикордонники Окремої Коломийської прикордонної комендатури, військові залізничники,  Вони  бились з ворогом так відважно, що їх героїзму віддавали належне і фашистські офіцери.

Станція Христинівка в перші дні серпня мала жахливий вигляд – зруйновані будівлі, обгорілі вагони, поневічені колії.... В залізничній лікарні був госпіталь для поранених червоноармійців. Пошуківцям вдалось встановити імена 15 військових, які там померли. Про умови утримання говорить причина смерті цих людей: виснаження, дизентерія... Ось їх імена: Рябченюк Тимофій Петрович, Малега Порфирій Якович, Бурай Єгор Максимович, Антонов Сергій Миколайович, Бугаєв Михайло Сергійович, Панасовський Микола Степанович, Ванута Павло Сергійович, Чекунов Петро Сергійович, Рихлюк Анастасій Іванович, Давидовський Олександр Гаврилович, Дубівіков Семен А. Сухмиско Іван Никифорович, Пасаден Андрій В., Дубина Михайло Тодосійович і узбек Умаров Камельгрер...

Про криваві події літа 1941 року написані книги, спогади. Історики, письменники, пошуківці, краєзнавці і просто небайдужі люди збирають матеріали, щоб донести правду до нащадків.  Зібрано дійсно унікальний матеріал по історії Христинівщини того періоду. Книги, в тому числі і переклади німецьких мемуарів, військові карти, списки загиблих, спогади ветеранів і старожилів, копії документів. Все це є в паперовому і електронному варіанті. 

Всіх, кого цікавить історія Христинівщини того періоду, запрошуємо в центральну бібліотеку, де ви зможете переглянути книги, статті, копії документів, фото тощо. Можливо, хтось з христинівчан може доповнити матеріали нашого краєзнавчого куточку своїми спогадами, чи розповідями рідних, світлинами або документами з сімейних архівів. Це сторінки нашої історії, нашої пам’яті, нашої шани тим, хто воював із загарбниками.

Ні хвоста, ні луски!

      11 липня – День рибалки.

Багато хто з нас, особливо особи чоловічої статі, любимо посидіти де-небудь за вудкою в спокійній обстановці, сподіваючись при цьому на хороший улов. Для деяких риболовлю не можна замінити ні походом в театр, кіно чи прогулянкою в парку. Любителі риболовлі завжди знають свою справу, або, принаймні, знаходять в цьому величезний відпочинок для душі і пристойний заряд бадьорості для тіла.

Якщо у вас немає можливості в День рибалки з’їздити на природу на риболовлю, то візьміть на замітку наші пропозиції по організації домашнього веселого дозвілля.

Пропонуємо вам вікторину:

1. Що таке вуха? Яке блюдо на Русі називалося юшкою?

2. Якою рибою пригощав Дем’ян сусіда Фоку в байці «Дем’янова юшка»?

3. Чим пригощав піклувальник богоугодних закладів Суниця Артем Пилипович Хлестакова в комедії М. Гоголя «Ревізор»?

4.  Як звалася харчевня в казці А.Толстого «Золотий ключик або пригоди Буратіно?»

5.  Яка риба була запрошена в няньки до  мишеняти в казці С. Маршака?

6. Яких риб називають червоними, хоча м'ясо у них біле, а ікра чорна?

7. Яка риба нереститься в найлютіші морози? Хто автор оповідання, в якому описано забавну ловлю цієї риби?

8. Назва якогось італійського міста перетвориться на рибу, якщо його прочитати навпаки?

9. Який острів своїми обрисами нагадує рибу?

10. Чому одного з персонажів роману М.Шолохова «Піднята цілина» прозвали Щукарем?

11. Чим чує риба?

12. Де у риби ніс (орган нюху)?

13. В якій країні делікатесом є риба з «музичним» назвою? Що це за назва?

14. Змінюючи в словах лише одну букву, «перетворити» їх у риб: бочок, танець, щока.

15. Яку річку можна зрізати складаним ножем?

16. Якою річкою грають у шахи?

 

Відповіді:

1. Вуха – суп їх свіжої риби. На Русі юшкою називалися всі супи на бульйоні.

2. Ось лещик, тельбухи,

    Ось стерляді шматочок!

3. Лабарданом – свежепросоленной тріскою.

4. «Три пічкура».

5. Щука.

6. Осетрових.

7. Минь. А.П.Чехов – оповідання «Минь» (іноді «Мень»).

8. Мілан.

9. Острів Сахалін.

10. Намагаючись під водою відкусити фабричний гачок у вудилища станичника діда Купиря, дев’ятирічний хлопчик замість щуки ненавмисно був спійманий за верхню губу. Гачок батько відрізав, губа зрослася, але з тих пір за хлопчиськом до старості закріпилося прізвисько – Щукарь.

11. Сприйняття звуку пов’язане у більшості риб з плавальним міхуром. Своєрідним вухом також є бічна лінія.

12. Ніс – орган нюху – знаходиться на голові риби. Він являє собою два мішечки, які розміщуються в спеціальних поглибленнях черепа і дозволяють рибі відчувати запах.

13. Японія, риба – фуга.

14. Бичок, тунець, щука.

15. Річку Прут.

16. Річкою, яка називається Тура.

Ой плету-плету віночок, водою пускаю

6 липня відбувся святковий етно-фестиваль «Купава». Захід для містян та гостей Христинівщини організувала Христинівська міська рада в зоні відпочинку «Урочище Долинка». 

Про свято Івана Купала існує легенда, яку ми читаємо в повісті Миколи Олійника «Леся». До слова, ще з дитинства майбутня всесвітньо відома українська поетеса Леся Українка була допитливою дівчинкою, хотілося все знати, все збагнути.

– А що воно таке – Купала? – звертається Леся до брата… Вона передбачає, що Михайлик не відповість, але її питання почує дід. А він напевно знає. І справді, той повертається до неї, приглядається вицвілими очима, пояснює:

– Вельми давнє це свято. Так ото, жили колись люди і велику біду терпіли від нечистої сили. Звали цю нечисту силу Аграфена – «зле коріння». Аграфена була клятою, то сонце заступить, то чуму напустить або товар геть-чисто потравить.. Довго терпіли. А тоді обрали з-поміж себе найхоробрішого, дали йому меча двосічного, і пішов той сміливець болотами глибокими та лісами темними. Ходив день, ходив місяць, а таки вистежив тую погань і поборов її.  Сталося це вночі. А вранці заграло сонечко, все земне звеселилося… А ім’я тому чоловікові – Іван. Як повернувся він, то найперше, омив своє тіло. А за ним і весь люд праведний викупався…З того часу цей день носить назву Івана Купала.

Одна з локацій на святі – майстер-клас з традиційного плетіння купальських віночків. Майстрині, за сумісництвом – працівниці бібліотеки – гостинно припрошували приєднатися до дійства, чим викликали неабияку зацікавленість серед жіночої половини присутніх. І не дивно! Цілі оберемки лугових квітів і трав, затишна атмосфера, гарна погода, піднесений настрій – все спонукало до творчості. Приємно було, що багато дівчаток ставали дуже швидко вправними ученицями, а потім, навіть, ділилися досвідом з подружками. Вінки плели всі! Скільки їх було сплетено!!! З м’яти, любистку, материнки, волошок, полину, грициків, сокирок, ромашок, деревію, конюшини. Ми збилися з рахунку! Це, до речі, ціла наука, яка раніше передавалася з покоління в покоління.

Тож, кожен охочий за нашої підтримки та допомоги зміг створити свій, неповторний віночок-оберіг, в який вкладався весь художній смак, уява, фантазія. Було цікаво спостерігати, як міські панянки, одягнувши власноруч сплетеного вінка, перетворювалися на персонажів, скажімо, відомої драми-феєрії «Лісова пісня».

А ще про український віночок ходить велика кількість легенд. Одна із них розповідає: йшла дівчина по калину. Зустрів її парубок і каже: «Знімеш вінок – моя будеш». «Не веліла мені матуся знімати віночок», – відповідає дівчина. Та парубок був гарний, говорив красиво, а ласкавий погляд зігрівав серце дівчини. Не встояла дівчина, зняла віночок, а парубок перетворився на страшного дідька і забрав дівчину до себе. Тому кажуть, що вінок – це оберіг від нечистої сили. Віночок на голові у дівчини супроводжував її завжди: і на свята, і в пісні, і в таночку.

Виплітають дівчата купальські віночки і співають:

Заплету віночок, заплету шовковий,

На щастя на долю, на чорні брови.

Тай пущу віночок на бистрою воду,

На щастя на долю, на милого вроду.

Ой поплинь, віночку, тихо за водою

На щастя, на долю милому зі мною.

Іноді, за метушнею повсякденного життя ми забуваємо про себе, втрачаємо спокій і рівновагу. Тому так важливо навчитися зцілюватися.

Сумно не було! Було весело, колоритно! Магічне свято Івана Купала подарувало незабутнє дозвілля!

Вболіваємо за збірну України

Футбол недаремно вважають наймасовішим видом спорту. Особливо це стало помітно в ці дні, коли проходить чемпіонат Європи по футболу. Про чергову, таку вагому, перемогу наших футболістів говорять зараз всі: спортсмени, пенсіонери, студенти, домогосподарки, політики, діти...

Щоб нашим вболівальникам, а таким став, напевно, кожен українець, краще зорієнтуватись у світі великого футболу, в Христинівській центральній бібліотеці організовано книжкову виставку «Вболіваємо за наших». На ній представлені книги по техніці і історії футболу, видання, які розповідають про всесвітньо відомих футболістів, серед яких і зірки спорту України Олег Блохін, Андрій Шевченко, легендарний тренер Валерій Лобановський.

Надзвичайно популярний серед користувачів бібліотеки журнал «Футбол». Запис останньої гри збірної України в Інтернеті вболівальники передивляються багато разів знову і знову. А коментарі звучать такі, що і спортивні коментатори позаздрили б...

Вболіваємо за наших і бажаємо їм удачі, а отже перемоги!