Гарбуз – король осені

    

     Признайтесь, хто при слові гарбуз, не згадував: «Ходить гарбуз по городу...»? Напевне, переважна більшість. Гарбуз, вік якого, як стверджують вчені, становить 8000 років, прийшов в Європу після того, як було відкрито Америку.

Гарбуз годує людей, домашніх тварин і птицю, лікує хвороби, насичує наш організм вітамінами, використовується в косметиці, декоруванні інтер’єру, виготовленні дитячих забавок. А в українському фольклорі гарбуз знайшов своє місце серед прислів’їв, приказок, загадок, дитячих віршиків і потішок.

Ніхто достеменно не знає, як виник звичай підносити гарбуза парубкові, за якого дівка не бажала виходити заміж. Дуже гарно описана така подія в багатьох творах українських класиків. 

Всіма барвами слова передавали цей ритуал Іван Нечуй-Левицький, Іван Карпенко-Карий, Михайло Старицький... А Григорій Квітка-Основ'яненко так дотепно описав свого Стецька з його отриманим гарбузом із «Сватання на Гончарівці» що ця п'єса стала однією з найулюбленіших українських театралів.

А в центральній бібліотеці пройшов «гарбузовий» день з виставками, читанням книг, обміном рецептів з цього овочу, переглядом фільму «Сватання на гончарівці» відгадуванням загадок.

Ось деякі книги з нашої «гарбузової» полички:

Пам'яті виховательки

   Порахувати, скільки дітей було вихованцями у Алли Іванівни Іванової,  неможливо. Не одне десятиріччя працювала вона в залізничному дитячому садочку № 18. Скільки за ці роки було ранкових привітань і вечірніх прощань, різних передсвяткових ранків і вітальних листівок для мам і татів, скільки проведено занять в підготовчих групах, скільки намальовано малюнків! Адже дитячий садок – це перша сходинка в світ навчання і знань. Тут вчилися дружити, допомагати один одному, самостійно одягатися на прогулянку, зав'язувати шнурочки і правильно одягати черевики. З Аллою Іванівною вчили віршики, пісеньки, скоромовки. Вона совісно і старанно піклувалася про малечу. Батьки спокійно працювали, знали, що там, в садочку у Алли Іванівни, їх дітки були під під надійним наглядом, як під крилами квочки.

Доля її закинула до нашого міста зовсім молодою. За плечима було педагогічне училище і зовсім маленький стаж роботи по спеціальності. Але в цьому колективі вона стала своєю. Її любили діти, поважали їх батьки.

Активна, енергійна вона співала в хорі міста і в хорі ветеранів, була учасницею нашого Народного самодіяльного театру, мала багато друзів.

На жаль, останній період життя її був важким: вона овдовіла, похоронила меншого сина, отримала травму, яка її вклала на місяці в ліжко... Смерть не має жалю, вона забрала і Аллу Іванівну.

Тож хай христинівська земля, яка стала їй рідною, буде їй пухом. А світла пам’ять про цю чудову жінку назавжди залишиться у серцях її рідних, вихованців, друзів, колег.

                                                           Фото 1968-1969 рр.

Провісник української конституційної державності

 

Пилип Орлик – державний і політичний діяч, дипломат, полководець, публіцист, поет, полеміст, – належить до найбільш яскравих постатей не лише української, а й загалом європейської історії першої половини ХVІІІ ст. Високоосвічений, з тонким політичним розумом, знавець багатьох мов, гуманіст, схильний до романтичного й ідеального. Ім’я та діяння гетьмана Пилипа Орлика мало відомі сучасникам. Спадкоємець і продовжувач лінії Мазепи, обраний гетьманом у Туреччині, він усе життя поневірявся по світу – на просторі Європи між Швецією та Отаманською Портою. Більшу частину життя боровся за українську ідею, намагаючись залучити до її здійснення іноземних правителів та можновладців, підняти козацтво та народ України. Нашого сучасника не можуть залишити незворушними слова Орлика про боротьбу за долю України за будь-яких обставин і до кінця: «Який би успіх не мала наша акція, який би не був здобуток зброї, яку ми підняли справедливо, ми матимемо утіху, що працювали навіть з небезпекою нашому життю для слави й величності нашої батьківщини».

Пилип Орлик посідає особливе місце в пантеоні українських гетьманів. Він розробив одну з перших в Європі конституцій, якою, однак, українському народу не вдалося скористатись через втрату державності. Спадкоємець і продовжувач справи Івана Мазепи, він все життя поневірявся по світу – на просторах Європи між Швецією і Оттоманською Портою. Більшу частину свого життя він боровся за ідею української державності, намагаючись залучити до її здійснення іноземних правителів, підняти на боротьбу козацтво й народ України. Пилип Орлик народився 31 жовтня 1672 року. Виповнюється 350 років від дня його народження. Цій даті присвячена книжкова виставка «Гетьман з литовським корінням, з козацьким нутром», біля якої була проведена вікторина «Творець першої Конституції України».

Вивченню життя, діяльності і літературної спадщини присвячено багато наукових робіт, книг, статей. Історики, правознавці, літератори доносять до читачів його ідеї, які вчать і нас любити Україну, нашу багатостраждальну Батьківщину. Конституція Пилипа Орлика відома на весь світ, а сам він асоціюється з боротьбою українців з ненависною диктатурою московії.

Вікторина «Творець першої Конституції України» показала, що христинівчани є гідними нащадками своїх пращурів, знають історію свого народу, в якій ім'я Пилипа Орлика сяє, як зірка в сузір'ї славетних українців.

Ми вивчаємо свою історію, пишаємось нею, примножуємо надбання нашого народу, серед яких і Пилип Орлик, український гетьман, справжній патріот України, творець першої, не тільки української, а й європейської Конституції, талановитий публіцист, письменник, історик. Саме в таких людей нам потрібно вчитись любити Україну і український народ.

Тож запрошуємо познайомитися з книгами, статтями, які розповідають про Пилипа Орлика і той дух любові до свого народу, який витає над нашими гетьманами, нашими патріотами, нашими героями.

  

Світ кулінарної гостинності

20 жовтня в світі – професійне свято кухарів і кулінарів. Це не просто професія, це – мистецтво, Так вважає багато людей, і вони по-своєму мають рацію.

Перші кухарі з'явились на землі, без сумніву, з появою самого людства на землі. Інакше як можна пояснити, що ми ще померли з голоду. Адже в раю Адам і Єва їли фрукти, не готуючи з них ніяких страв.

В наш час приймання їжа, зазвичай, приємна справа. Їжа не тільки вгамовує голод, дає енергію, а й дарує приємні відчуття. Іноді з'їсти щось смачненьке, це ніби маленьке свято. Армія кухарів і кулінарів у світі надзвичайно велика. Вони працюють у великих ресторанах, маленьких кав'ярнях, дитячих садочках, лікарнях, в польових кухнях.

Мудре прислів'я стверджує: «Ми їмо для того, щоб жити, а не живемо для того, щоб їсти». І це правда, як правда і те, що їжа має бути смачною, здоровою, корисною. Українці, як і кожен народ, має свою кухню, яка багата неперевершеними стравами і наїдками. Український борщ, наприклад! 1 липня цього року ЮНЕСКО внесла його до списку нематеріальної культурної спадщини, що потребує охорони. А українці щодня споживають його тоннами, цей шедевр кухарського мистецтва.

Якщо чесно, то кожен з нас у щоденному житті – кухар. Чи його хисту вистачає, щоб посмажити картоплю чи яєшню, а хтось годинами чаклує на кухні, щоб порадувати себе і своїх домочадців і гостей вишуканими стравами. Перерахувати все те, що готується на українській кухні, неможливо. Але більша частина цих страв описана в книгах. Книги ці, ілюстровані, з детальними описами, переліком потрібних продуктів, користуються попитом у читачів бібліотеки. В день кухаря ми зібрали ці книги на виставці «Книги про смачне і корисне», біля якої провели годину цікавої інформації «Страви нашого народу».

Книги по кулінарії стануть помічниками і для професійних кухарів, і досвічених ґаздинь, і тих, хто лише освоює цю таку важливу в житті справу.

    

Свято, омите сльозами

     На календарі – 14 жовтня. День, який так люблять українці. Адже сьогодні ми відзначаємо три величних свята: Покрови Пресвятої Богородиці, День українського козацтва і День захисників і захисниць України. Цьогоріч наше життя, наші свята оповиті смутком і болем, бо щодня на фронті гинуть наші вояки, а мирні міста і села зазнають ракетних ударів, жахливих втрат жінок, дітей, молодих і старих людей. Наше життя змінилося 24 лютого, коли рф розпочала свою «спецоперацію». В нашій мові немає слів, які передають ницість загарбників, але ми маємо безліч слів подяки і вшанування нашим ЗСУ, нашим волонтерам, медикам, всім тим, хто своїми діями і вчинками наближає нашу Перемогу. Завдяки воякам Української Армії, Україна, вмита кров'ю, але нескорена, живе і бореться з рашистськими зайдами. Саме наша Армія – це щит і меч України.

Під життєдайним жовто-блакитним прапором України наші вояки відстоюють цілісність наших земель, нашу свободу і незалежність, наше майбутнє без війни і окупантів. Низький уклін їм за мужність, героїзм і любов до України.

В центрі культури і дозвілля розгорнута експозиція «Україна – нація Героїв», присвячена Дню захисників і захисниць. Складовою частиною її стала виставка-інсталяція «Вони – герої рідної землі, вони – держави вільної солдати», на якій зібрано матеріали про гордість нашого народу – Українську Армію, її вояків. Ми не маємо права забувати про тих, хто ціною найдорожчого – власного життя – боронив нашу свободу. Про наших земляків, які загинули за волю України під час АТО і боїв , які розпочались 24 лютого, розповіла ведуча відкриття експозиції, директор центральної бібліотеки Раїса Шумовська. Ці мужні воїни стали нашими ангелами-охоронцями, ми пам'ятаємо їх імена, ми вшановуємо їх подвиг, ми схиляємось в скорботі перед їх подвигом.

Керівники громади, родичі загиблих героїв, волонтери, христинівчани передивляються експозицію, книги з книжкової виставки, спілкувалися.

Експозиція діятиме два тижні, щоб кожен житель громади і гості нашої Христинівки змогли її відвідати, проникнутися духом героїзму, стійкості і незламності наших захисників.

Щастям обдарована жінка

       

Серед родючих садів, ошатних вулиць Ягубця загубилось обійстя родини Клименків. Потопає в зелені їх хата. Господарює серед яблунь, груш, слив, вишень, полуниць, малини і смородини привітна ґаздиня Надія Миколаївна Клименко. Садок, город і квіти – це її вотчина, де вона не просто працює, а відпочиває. Кожна дерево, кожна рослина виплекані її руками. Працьовитість цю в неї виховали її батьки Єлизавета Гаврилівна і Микола Євсейович Белюги з села Заячківка.. Три доньки, три помічниці послала їм доля. 12 лютого 1960 року лелека вперше навідався в їхню родину. Надія була в сім'ї найстаршою, тому й допомагати мамі почала ще зовсім маленькою: люльку з сестричкою поколихати, за курчатками подивитися. Дівчинка росла, і її обов'язки ставали все серйознішими, вона і їсти могла приготувати, і в хаті прибрати, і в городі чи по господарству поратись. Адже мама працювала дояркою, батько механізатором, тому в гарячу пору на роботі були допізна.

Дівчина росла привітною, веселою, доброзичливою, гарною. Припала вона до душі ягубецькому парубку Івану Васильовичу Клименку, і, щоб не відбили інші залицяльники, покликав її заміж. Отак, одразу після закінчення середньої школи, стала молодою дружиною свого «принца». Працювали обоє в місцевому радгоспі, Він – трактористом-комбайнером, а його половинка, його Надійка, працювала спочатку телятницею, а потім, продовжуючи сімейну традицію, стала дояркою. Скільки світанків зустріла вона, поспішаючи до своїх Зірок, Берізок, Перлинок і Ласок! Кожна з її підопічних мала свій характер, свій норов, свої вимоги і примхи. Але вона так гарно і дбайливо до них відносилась, що і корівки відповідали їй привітністю і високими надоями.

Молода сім'я на місці старенької хатинки почали будувати своє житло. Було не все просто і не завжди легко, але добрий характер  і працьовитість господині допомагали пережити  труднощі, і справитись з нескінченною сільською  роботою. Надія Миколаївна була передовою дояркою, гарною господинею у власній хаті, будівництво якої закінчили в 1989 році. Тут, в цій хаті і стала мамою трьох хороших дітей: Олени, Василя і Галини. Серце матері завжди було наповнене любов'ю до своїх кровинок. З роками в ньому ще й поселилась гордість за них. Хороших дітей вони виростили: добрих, чесних, чуйних, працьовитих. Оленка, тепер уже Олена Іванівна, працює в Ягубецькій бібліотеці-філії. Привітна з кожним, хто переступає поріг місцевої книгозбірні, вони збирає матеріал по історії села, проводить вікторини, конкурси, літературні години, зустрічі з видатними земляками, намагається розрадити тих, в кого наші печаль. Хоч і сама в постійній тривозі за свого чоловіка Руслана Івановича, який з 8 березня воює на Донецькому напрямку, захищаючи свою сім'ю і свою Батьківщину.

Радіє Надія Миколаївна, що Бог і доля залишили в селі їх доньку, яка і провідає, і допоможе, і поговорить, і підтримає. Адже друга донька мешкає під Києвом, де працює вихователькою в дитячому садку, а син – автомеханік, проживає в столиці. Головне, що робить маму щасливою, що діти дружні, вболівають один за одного, за батьків.

Роки пролетіли так швидко. Діти виросли, обрали свою стежину в житті, але не забувають дорогу до батьківської хати, в якій народились, виросли, звідки стали на крило. Адже знають, що їх завжди чекають: мама зі своїми пиріжками, вареннями, домашніми стравами і тато, який на пенсії має час порибалити та приготувати рибу: і смажену, і заливну, і юшку з неї. Надія Миколаївна любить читати, цікавиться новинами. Вболіває за долю України, молиться за здоров'я і щастя дітей, онуків, який має п'ятеро та за маленьку щебетушку правнучку Руслану, за щасливе повернення до мирного життя зятя і його побратимів. В неї ще багато мрій і справ, яких вистачить не на один десяток років.

Все життя цієї жінки з натрудженими роками пройшло в селі, в сільській праці. Вона, як сотні тисяч таких же працівниць,  годують нашу державу. Тож подяка і низький уклін за працю, за щиру душу, за збереження традицій нашого народу, за збереження самого села. Довгого і щасливого віку Вам, здоров'я, сили, енергії, сімейного затишку і мирного неба над нашою державою.

Вкладаючи душу в свої малюнки

Руслан Сухов, який народився 12 травня 2004 року в селі Орадівка, не відрізняється від своїх ровесників. Так само любить спілкуватися з друзями, грати в ігри, читати, дізнаватися щось нове. Як і його однолітки, допомагає мамі Олесі Петрівні по господарству, яке в селі в них немаленьке. В шкільні роки добре вчився, улюбленим предметом була фізика. Можливо саме тому визначив свою майбутню професію, обравши фах електрика. Зараз Руслан навчається в Тальянківському агротехнічному фаховому коледжі. Розуміє, що ця професія потрібна і в місті, і в селі, і в побуті.

Завжди цікавиться справами меншого брата Сашка. Вони – мамині опора і підтримка, її надія і гордість.

Але Руслана відрізняє від інших його талант малювати. Звідки ця пристрасть у нього навіть ненька не знає – в сім'ї художників ніколи не було. Руслан сміється: «Тепер буде!».

Можливо, він не стане видатним художником із світовим ім'ям. Але в свої роботи він вкладає душу. Це так важливо в нашому складному, нестабільному житті бачити красу в усьому – в природі, в людях, в історичних подіях, народних звичаях. А ще можна дати політ своїй фантазії, своїй уяві, на полотні відтворити знання з історії, мрії на майбутнє. На перший погляд лінії його малюнків скупі і бездоганно точні, але ці лінії кількома штрихами створюють цілий світ.

Коли Руслана запитують його думку про живопис, він говорить: «Словами це не передати. Це сприймає кожен по-своєму. Адже живопис - це унікальний вид мистецтва, який передає емоції і почуття. Як на мене, кожен, хто бере в руки олівець чи пензлик, вкладає частинку себе в кожну лінію...»

Руслан – художник-початківець. Побажаємо йому творчих злетів, наснаги і натхнення. Віримо, що він запросить своїх земляків на персональні виставки.

Аліна Білега, зав.бібліотекою-філією с. Орадівка

Невмируща поезія Станіслава Зінчука

Його ровесники ще топчуть ряст на цьому світі, а про Станіслава Зінчука ми говоримо в минулому часі: «Жив. Писав вірші, Любив Україну...» Цю свою любов він залишив своїм нащадкам, рідним і зовсім незнайомим, для яких Україна – це Батьківщина, доля і сенс життя.

Народився Станіслав Сергійович 4 жовтня 1939 року в селі Орадівка. Та проклята війна пройшла по долі всієї держави, зачепила своїм жахливим крилом і їх сім'ю. Повоєнне дитинство збереглось в пам'яті маминими натрудженими руками, навчанням в холодних класах, яблуками з домашнього саду. Не дивлячись на нестатки, то була пора, коли вчились залюбки, дружили так, що зберегли цю дружбу  до кінця життя, мріяли про кохання, освіту, світле і мирне життя.

Про Станіслава Сергійовича можна розповідати дуже багато. Людина багатогранного таланту, талановитий письменник, фольклорист, перекладач, журналіст, краєзнавець... Він – лауреат Республіканського літературного конкурсу на кращий твір про людину праці 1986 року. За книгу спогадів «Екран пам'яті» став лауреатом Всеукраїнської літературної премії імені Івана Огієнка (2005 рік). У відгуку на третю збірку автора, представника покоління дітей війни, вимогливий критик і фронтовик Леонід Коваленко назвав його баладу «Дівчата-вдови» найкращим віршем про Другу світову війну. Кожен його вірш написаний від душі, можливо й читаються вони легко, змушують думати, згадувати, мріяти і співчувати. Друкуватись почав в 1958 році в університетській багатотиражці. А в 1962 році, в рік отримання диплому Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка, дебютував добіркою віршів у збірнику молодих поетів України «Щасливої дороги!» Його твори високо оцінили М.Рильський і Б.Кравців.

Їх пильне око правильно визначило, що цей молодий початківець – талановитий поет. Це підтвердили його вірші, книги, публікації в газетах і журналах, есе...

Христинівська центральна бібліотека підтримує тісні зв'язки із сім'єю видатного земляка, яка мешкає в Києві. Донька поета Соломія, приїжджаючи на могилу тата, який знайшов свій вічний спокій на Орадівському кладовищі, заходить в нашу книгозбірню. І щоразу дарує літературному музею нові книги, статті, спогади.

А ми пам'ятаємо Поета, розповідаємо про нього своїм користувачам. Ось і сьогодні провели літературну годину: «Пам'ятає Христинівщина свого боянича». Розповіли цікаві факти із життя христинівчанина, яким пишаємось, прочитали його вірші...

Його поезія – невмируща. Вона житиме в книгах, спогадах, в його віршах-молитвах:

Боже, возри Україну!

В стопи твої прилину,

Не перетвори на руїну

Дивну твою перлину...

Коронована словом

     В сучасній українській літературі є багато письменників, чиї книги «беруть» за душу своєю життєвою правдою і майстерністю слова. Серед творів, які найчастіше читають користувачі нашої бібліотеки, романи Люко Дашвар. Сьогодні Ірина Іванівна Чернова (таке справжнє ім'я цієї письменниці) святкує день народження. Народилася вона 3 жовтня 1957 року в місті Херсон. Має пані Ірина два дипломи про вищу освіту – Одеського інституту легкої промисловості та Академії державного управління при Президентові України. Після закінчення ВИШу працювала інженером-механіком, але лірик в душі переміг фізика, і вона пов'язує свою подальшу роботу з журналістикою. Це був 1986 рік. За пів року роботи в газеті від обліковця листів зросла до заступниці головного редактора. Працювала в багатьох газетах і журналах, але її письменницький талант допомогла відкрити праця в «Селянській зорі», де створила рубрику «Пам'ятаю все життя», в якій люди розповідали про незабутню подію свого життя.

Вона весь час вчиться. Закінчила курси сценарної майстерності голлівудського професора Річарда Креволіна, школу практичної журналістики, курси з нейролінгвістичного програмування. З 2006 року займається виключно літературною та сценаристською діяльністю. Більше 20 сценаріїв написала ця талановита жінка для кінофільмів і серіалів. В титрах писали її справжнє ім'я.

Ми пам'ятаємо скільки нових імен талановитих письменників України подарував нам конкурс «Коронація слова». А для подання роману на цей конкурс потрібно було використати псевдо, оскільки конкурс проводився анонімно. Ось так народилася Люко Дашвар. В ньому зібрано літери і склади з імен найдорожчих для письменниці людей

Книги її вийшли під псевдонімом Люко Дашвар, і одразу полюбились читачам. Вона лауреатка літературної премії «Коронація слова»: у 2007 році роман «Село не люди» здобув ІІ премію та премію «Дебюту року» від книжкового порталу «Друг читача», у 2008 році за «Молоко з кров'ю» стала дипломанткою конкурсу, а 2009 року її роман «Рай.Центр» отримав диплом «Вибір видавців».

Читачі нашої громади мають змогу прочитати її книги: «Биті є. Макс», «Биті є. Гоцик», «Ініціація», «ПоКров», «Село не люди», «Рай.Центр».

В день народження письменниці в центральній бібліотеці була організована книжкова виставка «Бестселери від Люко Дашвар». Зичимо письменниці всіляких гараздів і творчої наснаги, щоб і надалі радувала читачів книгами, гарними, життєвими, правдивими. Ці твори ніби написані про нас, українців...