Незабутній Назарій Яремчук

 

30 листопада рівно 70 років тому народився Назарій Яремчук - один із засновників української естради, голос покоління, який заспівав вічні пісні, що облетіли весь світ. 

У 2021 році культовому і всесвітньо відомому співаку присвоєно звання Героя України (посмертно).

В пам’ять про простого буковинського хлопця, який став гордістю України, пропагуючи у світі рідну українську пісню, пропонуємо підбірку цікавих та маловідомих фактів з його життя.

Назарій Яремчук спочатку навчався на географа.

Народився Назарій 30 листопада 1951 року у селі Рівня (тепер Вижниця) на Буковині. У 12 років пережив перший тяжкий удар – у нього помер батько. Хлопець навчався у Вижницькій школі-інтернаті, згодом продовжив – у СШ №1, після чого й подав документи в Чернівецький університет на географічний факультет, але не пройшов по конкурсу. Тому пішов працювати сейсмологом у Західноукраїнській геологорозвідувальній партії. Тільки з другої спроби у 1970 році, коли Назарій уже був солістом «Смерічки», він зміг вступити до університету.

Коли в 1975 році розпався дует Зінкевич-Яремчук, Назарій, отримавши диплом, влаштувався працювати старшим інженером на кафедрі економічної географії університету. Та любов до пісні виявилася сильнішою над усе – він повернувся до Чернівецької філармонії. А, оскільки професійна естрада вимагала певної підготовки, закінчив також Київський державний інститут культури імені Карпенка-Карого.

«Пісня для мене – це все, – говорив Назарій. – Це вираження людських почуттів. Без пісні я не уявляю свого життя».

Назарій був четвертою дитиною у сім'ї. Коли він народився, його батькові виповнилося вже 64 роки.

Назарій Яремчук народився в селянській родині Назарія та Марії Яремчуків. Мав братів Степана, Богдана та сестру Катерину (у Назарія був також ще один рідний по батькові брат – Дмитро). Свою четверту дитину батьки назвали Назарієм (ім'я означає «присвячений Богові»). Він народився, коли батькові вже було 64-роки. Сама родина була музикальною: у батька був тенор, він співав у церковному хорі; мати, крім співів, грала на мандоліні й виступала в місцевому народному театрі. Ще маленьким хлопчиком Назарій також почав співати.

Рідний брат Назарія, старший за нього на 27 років, жив у Канаді, а похований на Буковині.

У 1991-1993 роках Назарій Яремчук їздив із концертами за кордон, зокрема в Канаду, США, Бразилію. За кордоном відбулася довгоочікувана зустріч із братом, про якого мало хто знав - цю сімейну таємницю протягом десятиліть воліли не розголошувати. У батька Назарія був син від першого шлюбу – Дмитро, юрист за фахом, на 27 років старший за майбутнього співака.

У 40-х роках, коли на Буковині діяли угрупування ОУН, Дмитро пристав до ОУН-мельниківців. Радянську владу він не прийняв і виїхав під чужим прізвищем у Канаду. Згодом, ставши на ноги, допомагав родичам, бо знав, як важко живеться родині. Брати зустрілися через багато років. Знамениту пісню «Лелека з України» Назарій присвятив Дмитру й усім українським емігрантам.

Дмитро заповідав після своєї смерті перевезти його прах на Батьківщину, тож поховано його було у рідному селі на Буковині.

4. Назарій – батько трьох дітей, які продовжили його пісенний шлях.

Назарій Яремчук - батько співаків Назарія Яремчука-молодшого, Дмитра Яремчука і Марії Яремчук.

У 1972 році композитор Левко Дутковський познайомив Назарія з його першою майбутньою дружиною Оленою Шевченко, яку було запрошено солісткою ВІА «Смерічка». Як згадувала Олена, «ми зустрілися очима і...все. Це було кохання з першого погляду...». У 1975 році Назарій та Олена одружилися. Цивільний шлюб був зареєстрований в с.Пилипець Міжгірського району Закарпатської області, де мешкали батьки нареченої. Через рік у молодого подружжя народився перший син, якого назвали Дмитром, ще майже через рік другий - Назарій. У шлюбі Назарій та Олена прожили 15 років. Їхнє розлучення в 1990 році стало трагедією для дітей та потрясінням для друзів. Олена вийшла заміж удруге, переїхала до Києва, а Назарій зостався в Чернівцях.

Другу свою дружину, Дарину, Назарій знайшов у селі Тюдів. Вони сусідили, жили поряд, але особисто знайомі не були. Коли зустрілися, Назарій давно був розлучений, а Дарина вже чотири роки сама виховувала дочку після смерті чоловіка. Весілля відбулося в 1991 році, вінчалися в церкві Іоанна Хрестителя в місті Косів.

Через два роки в Яремчуків народилася дівчинка, яку назвали на честь матері Назарія - Марічкою.

Старші діти відразу полюбили дитину. А Назарій на гастролі брав із собою маленьку подушечку дочки, яку вважав своїм талісманом.

Під час перших гастролей «Смерічка» давала щодня по три концерти наживо.

«На початках ядро «Смерічки» складалося з дівчат, які були працівниками Вижницького будинку культури, – згадує співачка Марія Ісак. Згодом Левко Дутківський взяв у «Смерічку» Назарія. Той був простим у спілкуванні, дуже добрим за характером. Ми всі заглядалися на нього, він був виточений, нічого зайвого, вродливий і гарний, наче лялька. Але Назар не звертав уваги на дівчат, був відданий музиці», – згадувала Марія.

Вона впевнена, що успіху «Смерічка» сягнула завдяки саме Дутковському, надзвичайно настирливій, наполегливій людині, до безтями закоханій у свою справу.

«Це він навчив співати Назарія, мене, Василя, всіх «смеречан». Поступ і тріумф уже тоді були запрограмовані. Пригадую незабутні перші гастролі, по три концерти в день, і все «на живо» (хто тоді знав, що таке фонограма?). Ми не перебирали - чи це сільський клуб, чи районний БК, чи престижний обласний зал. Якщо сказати, що були постійні аншлаги, - це означає нічого не сказати. Люди плакали, бо не вміщали зали всіх бажаючих. Як шкода, що всього цього не зафіксовано на плівку. Яким би це було уроком для нинішнього покоління». А після фільму «Червона рута» (1971 рік) «Смерічка» стала найкращим колективом Союзу, солісти ансамблю – улюбленцями народу».

Що сталося після того, як Брежнєв потиснув руку Левку Дутковському.

«Національний колорит ансамблю, його український дух лякали тодішніх ідеологічних керівників, вони шукали зручної нагоди, аби розправитися з ним. Інколи це робилося через ЗМІ. На замовлення готувалися тенденційні публікації, в яких музикантам і співакам гурту приписувалася відсутність професіоналізму, чіплявся ярлик аматорства», - розповів чернівецький ветеран журналістики Василь Бабух. «Але, на щастя, в Україні знаходилися тямущі люди, які знали справжню ціну «Смерічки» й сміливо піднімали свій голос на її підтримку. А після того, як сам Брежнєв потиснув руку Левку Дутковському та його колегам на очах української партеліти, ставлення до естрадних першопрохідців з Буковини відчутно змінилося на краще. Перед «Смерічкою» відкрилися гастрольні дороги, ніхто вже відверто не втручався в її репертуарну політику. Учасники ансамблю розумно скористалися цим сприятливим моментом».

Загалом перше мистецьке визнання Яремчуку принесли пісні «Червона рута» В.Івасюка, «Горянка» і «Незрівняний світ краси» Л.Дутковського. За виконання цих творів ансамбль «Смерічка» та його солісти Яремчук та Зінкевич були удостоєні звання лауреатів Всесоюзного конкурсу «Алло, ми шукаємо таланти», а також «Пісня року-71/72». У 1978 році Яремчукові присвоєно звання Заслуженого артиста УРСР, його нагороджено орденом Дружби народів. Перший диск-гігант Назарія «Незрівнянний світ краси» – одна з найкращих платівок в українській дискографії того періоду.

1981 рік став для Назарія стежкою до міжнародного визнання.

Ансамбль «Смерічка» представляв державу на міжнародному конкурсі «Братіславська ліра». Потім було ще чимало перемог на численних конкурсах та фестивалях. У 1987 співак став Народним артистом України. На жаль, Шевченківську премію за концертну діяльність йому було присуджено посмертно в березні 1996 р.

На похороні свого друга Володимира Івасюка Яремчук і Дутковський очолювали траурну процесію.

Завдяки знайомству Назарія з молодим буковинським композитором, студентом медінституту Володимиром Івасюком глядачі почули «Червону руту» та безліч інших пісень молодого автора. Коли трагічно загинув Івасюк, Назарій був одним із перших, хто, не зважаючи на заборону влади, приїхав на похорон до Львова. Тоді це могло коштувати всього: кар'єри, спокою, репутації. Траурна колона починалася з великого вінка з білих квітів, який Яремчук ніс із Дутковським. Це було дуже небезпечним у той час, та Володимир був для них великим другом, і наслідки їх не цікавили.

Назарій неодноразово співав у Чорнобилі для ліквідаторів.

Довгий час на естраді в Яремчука було амплуа ліричного героя, але він говорив, що любить виконувати пісні, у яких сполучається лірика й громадянське звучання. Під час Афганської війни він виступав перед солдатами. У 1986 році після Чорнобильської катастрофи співак тричі побував у 30-кілометровій зоні відчуження, де виступав перед ліквідаторами аварії. Відомий український співак Дмитро Гнатюк казав: «Мене приваблювало в Назарієві те, що він завше був свідомим громадянином і великим патріотом нашої держави, мав свою чітку позицію в естрадній пісні. Вірно служив вітчизняному мистецтву, культурі. Кожен митець має свій творчий образ. У нього була своя, особлива манера. Він ніколи не виходив за рамки того прекрасного, що є в естрадного співака. Справжній був митець, бо ніколи не розмінювався на дешеві успіхи».

Як пригадувала сестра Назарія Катерина, Віктор Співак з Бориспільщини був Назарковим другом. Багато цікавого довідалась Україна про нього саме від Віктора. «Назарко любив свою Батьківщину, - писав Віктор. - Він якось казав: «А головне - мати надію, що ми будемо щасливими. Мати надію, що нарешті ми - народ, що нарешті ми відродимося, що ми станемо серед усіх у світі народів достойним, повноцінним і повнокровним. Вірю в геній нашого народу. Все-таки ми з гірших кутків історії вибиралися». Ці слова були сказані ще до проголошення Незалежності України.

«Дуже просимо впустити нас на Ваш концерт. Ми будемо сидіти тихо...».

Багато часу співак приділяв пошуку нових талантів, підтримці самодіяльних колективів. Назарій Яремчук підтримав чимало молодих виконавців. Зокрема, Оксану Пекун з Тернополя, Світлану Зайченко з Житомира, Жанну Боднарук з Чернігова, Ніну Шестакову з Харкова, Інесу Братущик, Ореста Хому та Ірчик зі Львова, Богдана Сташківа з Івано-Франківська, Миколу Романова з Києва, Ольгу Добрянську, Аллу Наталушко з Чернівців та інших.

Дарина Яремчук якось розповіла зворушливу історію, яка сталася в 1993 році. Зненацька випав великий сніг, затріщали морози. А в цей час Н. Яремчук, П. Дворський, О. Гавриш і ансамбль «Смерічка» виступали з концертами в карпатських селах Путильського та Верховинського районів. Якось перед концертом до Назарія Яремчука підійшов хлопчик років десяти з листом від свого класу. У ньому писалося: «Слава Ісусу Христу! Вельмишановний Назарію Яремчук, дуже просимо Вас впустити нас на Ваш концерт. Ми будемо сидіти тихо. До нас рідко приїжджають артисти, а Ви - вперше. Ми без грошей, бо весь тиждень живемо у пришкільному інтернаті. Дуже любимо пісню «Батько і мати» у Вашому виконанні. Будемо пам'ятати Вашу доброту. Діти з пришкільного інтернату: Ромко, Женя, Таня, Володя, Сергій, Василь, Марія, Світланка, Марія, Василь, Іван та Олександр».

«Звичайно, всіх цих дітей пропустили на концерт і посадили у першому ряді, - згадувала Дарина. - А за кулісами, у так званій гримерній, плакали всі, особливо Назарій. Напевно, згадав своє босоноге дитинство і школу-інтернат. Він ніколи не нарікав на долю. Ні! Кожен іде своєю стежкою у житті. Але у нього щеміла душа від співчуття до цих маленьких гуцуликів, від болю за цей талановитий і бідний народ, частинкою якого був і він. То був, мабуть, найкращий його концерт».

Назарій, уже безнадійно хворий, продовжував виступати на сцені.

Коли Назарій дізнався, що хворий на рак, спершу сподівався, що західна медицина зможе допомогти. Але операцію зробили занадто пізно. Та навіть важко хворим Яремчук продовжував виступати. Після повернення з-за кордону Назарій з’явився на вечорі Юрія Рибчинського і всі помітили, як він схуд.

Вадим Крищенко пригадує: «Після цього я зустрів Назарія на Співочому полі в Києві. Це був його останній виступ. Я зайшов за лаштунки сцени. Він готувався до виходу... Та сили, видно, залишали митця. «Вибачте, я трохи приляжу на стільцях», - раптом сказав він мені й, поставивши в ряд два стільці, ліг на них. Та хіба відпочинеш на цих побитих, стареньких стільцях? Назарій швидко піднявся й, через силу всміхаючись, промовив: «Нічого, коли я співаю, мені легше». Я попрямував до глядачів подивитися на його виступ. Назарій співав на диво легко, невимушено. Здавалося, що навіть спалахнули його очі, хода стала якоюсь молодою, впевненою. Але ось помах руки до людей – якийсь кволий, боязкий, наче він прощався з ними назавжди».

30 червня 1995 року Назарій Яремчук помер у Чернівцях. Співака поховали на центральному кладовищі міста.

Зі спогадів співака Павла Дворського: «Тоді протягом кількох місяців я разом з Володимиром Прокопиком та дуетом «Писанка» гастролював по США та Канаді, і мав бути там до середини липня. Але, очевидно, Бог підказав нам, що треба негайно їхати додому. Отож, 29 червня ми прилетіли з Нью-Йорка і застали Назарія ще живим. Це був останній день його життя. Наступного ранку він помер на моїх очах. Він був великим оптимістом. До останньої миті Назарій жив вірою, що поборе хворобу, і «ми будемо співати для людей».

За своє життя Назарій Яремчук записав понад 150 пісень.

Найвідоміші: «Незрівняний світ краси», «Чуєш мамо», «Якщо мине любов», «Батько і мати», «Зачаруй», «А матіоли цвіт» «Червона рута», «Водограй», «Смерекова хата», «Стожари», «Гай, зелений гай», «Родина», «Я піду в далекі гори», «Пісня буде поміж нас», «Писанка», «Гей ви, козаченьки», «Я ще не все тобі сказав»,  «Білі лілеї»,  «Лиш для тебе».

Подейкують, що кожну пісню, перш ніж записати, Яремчук по 2-3 місяці «шліфував» на живих виступах: дивився на реакцію публіки, щось змінював, поки вона не звучала для нього ідеально.

В травні 1990 року христинівчани змогли насолодитися піснями Назарія Яремчука наживо. Співак дав концерт у нашому місті. 

Рідкісне фото. Назарій Яремчук з працівниками редакції газети «Трибуна хлібороба» та друкарні. 1 травня 1990 р.

Сьогодні відвідувачі бібліотеки мали змогу послухати пісні у виконанні легендарного співака, використовуючи Інтернет. 

Вмикайте безсмертні пісні, слухайте, не пошкодуєте!

Спротив геноциду.

 У четверту суботу листопада в Україні вшановують пам'ять мільйонів жертв голодоморів, які відбулись на теренах нашої держави у XX столітті. Наймасштабніший з них був у 1932-1933 роках. Причиною голоду 1932-33 років стала примусова і репресивна для селян політика хлібозаготівлі, яку провадила комуністична влада.

Від голоду в Україні, відомого як Голодомор, померли щонайменше 3,9 мільйона людей. Кількість жертв у всьому СРСР оцінюють у близько сім мільйонів. Більше половини з них були Українцями.

Близько 20 країн визнали голод в Україні 1932-33 років геноцидом української нації.

Запали свічку у вікні, нехай догорить за непрожиті життя та нагадає нащадкам, що історія здатна повторюватись, якщо її забувають...

Українська революція 1917 – 1921 років.

 Українська революція 1917 – 1921 років стала визначальним етапом в історії українського державотворення. У ході революції уперше у новітній історії український народ утвердив себе як політичну націю і створив незалежну українську державу.

Після десятиліть цілеспрямованого замовчування та викривлення комуністичною тоталітарною пропагандою української історії для великого загалу досі залишаються маловідомими українські постаті, які брали участь у подіях Української революції.

З метою відновлення та збереження національної пам’яті про події Української революції, її учасників в усіх населених пунктах України, Український інститут національної пам’яті розпочав реалізацію Всеукраїнського науково-просвітницького та історико-краєзнавчого проекту «Місця пам’яті Української революції 1917 – 1921 років».

Голодомор під знаком серпа і молота

Четверта субота листопада – це той день, що об’єднує українців через спільне й сумне минуле – День пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років і масових штучних голодів 1921–1923 і 1946–1947 років.

День пам’яті жертв голодоморів було встановлено у 1998 році указом Президента України. Одним з найстрашніших періодів в історії українського народу стали роки масової колективізації і штучного голоду 1932-33років, створеного тоталітарною системою і сталінським режимом. То був злочин проти власного народу і його майбутнього. За страшними наслідками його можна віднести до найтрагічніших подій, які взагалі знало людство. Людомор забрав кожне п’яте життя в Україні.

Знищити українців як націю – мета організаторів Голодомору. Остаточно ліквідувати мову, культуру, історію, все те, що робило нас унікальними в цьому світі. Тому масштаби злочину такі великі, тому і вбито мільйони людей.

 

...Смерть стукала в кожну хату, скреготала ненаситними зубами, вона просочувалась крізь стіни, вилізала з-під підлоги. Від неї було не можливо сховатись. Людей прирекли на смерть, заперши у клітці під відкритим небом, яке й саме відверталось, не зносячи благальних поглядів. Народ вмирав на власній землі, яка так щедро дарувала її врожаєм, на якій люд колись так весело працював, співав пісень, трудився, народжував дітей...

Сотні спогадів! Читаючи їх, пізнаєш історію, гірку правду, бо розмовляють, ніби живі свідки. Це документи з усіх регіонів. Вони, мов пазли, малюють масштабну трагедійну картину рідної України.

Не можна закривати очі! Не можна забувати! Це наша біль, наша скорбота, наша Голгофа!

Наш святий обов’язок перед минулим – вшанувати пам’ять загиблих: прочитати молитви, впорядкувати могили, розповісти про них нашим дітям, запалити свічки традиційно о 16:00 у вікнах своїх будинків, по всій Україні та за кордоном.

Нехай кожен з нас торкнеться пам’яттю цього священного вогню – частинки вічного. А світло цих свічок хай буде даниною тим, хто навічно пішов від нас. Пам’ятаймо про це завжди – заради мертвих, живих, і ненароджених!

В центральній бібліотеці вшануванню пам’яті жертв Голодомору присвячена книжкова виставка-факт «Голодомор – геноцид українства». Усі бажаючі мають нагоду ознайомитися з документальними свідченнями про події тих років та з художньою і історичною літературою, де висвітлюються ті страшні події в житті українського народу.

У 2021 році День пам’яті жертв голодоморів припадає на 27 листопада.

Акція «Запали свічку» – це вияв нашої скорботи за жертвами і віри у те, що в майбутньому подібні трагедії не повторяться.

О 16.00 не забудьте долучитися до загальнонаціональної хвилини мовчання і запалити свічку у своїй домівці.

Ним би пишалися прадіди

                                                                                 СЛОВО ПРО СОЛДАТА 

Від народження людина отримує у спадок риси обличчя, колір волосся і очей – все це від мами, тата, дідусів чи бабусь. А ще вона успадковує прізвище батька, яке пов’язує людину генетично з далекими пращурами. Бо, як стверджують спеціалісти-генетики, саме з генами передаються здібності і таланти. Не треба довго шукати генеалогічні корені носіїв прізвища Кошовий. Зрозуміло, що пращур, який отримав таке прізвище, був козаком, керував козацьким кошем. А отже, як справжній козак, любив Україну, боровся за її волю, був розумним, кмітливим, чесним вояком.

Прадіди могли б пишатися своїм нащадком – Кошовим Олегом Миколайовичем. Народився він у місті Христинівка. Тут виросла його мама Наталія Залізко, сюди на роботу в локомотивне депо приїхав його батько Микола Кошовий. Христинівка їх познайомила, тут вони одружились. Відгуляли гарне весілля, і молоде подружжя почало спільне життя, почались будні, наповнені турботами, мріями, роботою. В цю сім’ю, де панували любов і злагода, охоче прилітав лелека, подарувавши сина Олега і доньку Валентину – турботу, допомогу і опору. Син ріс справжнім помічником: так, як і тато, він закоханий в техніку. Шум двигунів для нього звучать, як музика, а мастило пахне, ніби дорогі парфуми. Роки летять швидко. В турботах, роботі вони минають непомітно. Син закінчив 9 класів, коли батьки втілила свою мрію – купили будиночок в селі Мала Севастянівка. На місці старенької хатини звели будинок-красень. Місце гарне і мальовниче, життя в селі, наповнене працею, має свої принади: тиша, свіже повітря, домашня городина, сад радує соковитими фруктами, домашня живність доповнює поживними стравами і щоденний,  і святковий стіл. Олег, хоч і сумував за друзями, однокласниками, але легко знайшов нових товаришів у сільській школі. У червні 2004 році отримав атестат про середню освіту, а 1 вересня уже був студентом радгоспу-технікуму у Тальянках. По його закінченню мав диплом спеціаліста, але відчував, що цих знань недостатньо, тому вирішує продовжувати навчання в Уманському державному аграрному університеті. Перейшов на заочне відділення, отримав повістку з військкомату, одягнув солдатську форму. То був місяць листопад, юнаку був 21 рік. З тих пір кожен одинадцятий місяць року для нього оповитий спогадами про початок служби в ЗСУ. Офіційною мовою документів його служба звучить так: «Старший сержант – інструктор з водіння групи водометних автомобілів спеціального призначення «Торнадо» роти бойового забезпечення».

Події Майдану, військове вторгнення на Сході України не залишили байдужим і молодого вояка. З 8 серпня по 6 жовтня старший сержант Кошовий О.М. з своїми побратимам був в районі міста Маріуполь. За участь у тій операції має відзнаки і подяки командування, хоч сам розповідати про той час не хоче.

Наш земляк, старший лейтенант , командир роти О.М.Кошовий в даний служить в національній гвардії України в частині № 3027 в селі Нові Петриківці в Київській області. Ця служба - для справжнього чоловіка. Потрібні знання, досвід, фізична підготовка. Для нащадка українського козака, продовжувача роду, для героя АТО – це справа честі.

Олегом Миколайовичем пишаються  батьки, сестра, дружина Наталія, п'ятирічна донька Аріна, трьохрічний син Тимур. Вони знають, що у них є сильне плече і сильні руки того, хто вміє працювати, охороняти, захищати, підтримувати і любити.

12 грудня Олег Миколайович святкуватиме своє 35-річчя. Його вітатимуть ті, хто його любить, хто з ним служить, ті, з ким він стояв пліч-о-пліч під Маріуполем, його рідні, друзі і однокласники. До найкращих побажань приєднуємо і привітання від земляків, від тих, хто вдячний йому за активну життєву позицію, небайдуже серце, патріотизм і чесність.

21 листопада вся країна відзначає День Гідності та Свободи.

 21 листопада вся країна відзначає День Гідності та Свободи. Свято встановлено на честь двох знаменних і доленосних подій у новітній українській історії - Помаранчевої революції 2004 року та Революції Гідності 2013 року.

Цього дня ми віддаємо належну шану патріотизму й мужності громадян, які восени 2004 року та у листопаді 2013 року - лютому 2014 року постали на захист демократичних цінностей, прав і свобод людини і громадянина, національних інтересів нашої держави та її європейського вибору.

Саме 21 листопада 2013 року розпочалися перші протестні акції української молоді в Києві на Майдані Незалежності у відповідь на рішення тодішньої влади Віктора Януковича щодо припинення курсу на євроінтеграцію та скасування процесу підготовки до підписання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. Події розгорталися стрімко і драматично – від мирних зібрань студентства до масових мітингів, палаючих шин, «коктейлів Молотова» і бруківки, що стала зброєю в руках протестувальників. Найтрагічнішим було те, що цього разу, на відміну від подій Помаранчевої революції, відстоювання власної гідності та свободи вартувало українцям 106 убитих і понад 2 тисячі поранених українських хлопців та дівчат. Згодом, навесні 2014 року почалася військова агресія Росії, яка супроводжувалася окупацією Криму та окремих територій Донецької та Луганської областей.

Сьогодні День Гідності та Свободи – особлива дата для кожного свідомого українця, адже саме в цей день найгостріше відчувається сила єдності та безмежна гордість за те, що ми, українці, знайшли у собі хоробрість боронити національні цінності України.