«...Щедрівочку зустріли, з нею ось прийшли до хати, тож дозвольте щедрувати!...»

За тиждень після Колядки, напередодні Нового року, тобто 31 грудня, українці святкуватимуть Щедрий вечір. За християнським календарем – це день преподобної Меланії. За стародавнім міфом, окрім сина, у всеєдиного Лада, вірного побратима бога Місяця, була ще донька , яку всі називали Меланкою (Миланкою), бо вона була дуже мила. Одного разу, коли князь Місяць був на полюванні, лютий Змій викрав із срібного терема дівчину й запроторив у підземне царство. Визволив її славний богатир Васильчик. І одружився з нею. Тому й свято Василя поряд, відразу після Щедрого вечора.

Зранку цього дня, вдруге протягом зимових Святок, починають готувати обрядову кутю – щедру. На відміну від багатої, її можна заправляти скоромниною. Кутю знову ж таки ставлять на покуті. Господині накривають багатий стіл, де переважають м’ясні страви, печуть млинці, готують пироги та вареники з сиром, якими частують щедрувальників та посівальників. А також випікають спеціальні хліби «Маланку» та «Василика».

Як тільки починало сутеніти, то тут то там по селі можна було почути: «Ой сивая та зозуленька…», «В полі, в полі плужок ходить…»

Щедрівка – слово суто українське, в інших слов’янських народів воно не зустрічається. Вважалося, що все, про що співають щедрувальники, збудеться. Співали про щастя, здоров’я, добробут. Тож, слова були свого роду – магічними.

Ось найвідоміша щедрівка:

Щедрик, щедрик, щедрівочка,

Прилетіла ластівочка,
Стала собі щебетати,
Господаря викликати:
– Вийди, вийди, господарю,
Подивися на кошару,
Там овечки покотились,
А ягнички народились.
В тебе товар весь хороший,
Будеш мати мірку грошей.
Хоч не гроші, то полова,
В тебе жінка чорноброва.
Щедрик, щедрик, щедрівочка,
Прилетіла ластівочка.

 

Дотепер зберігся звичай «маланкування». Серед гуртів переважали парубочі ватаги ряжених. На відміну від дівочих гуртів, їх запрошували до хати, дівчата ж здебільшого щедрували під вікнами.

Тож, парубки водили Козу, організовуючи театралізоване дійство. Персонажів у масках у парубочій Маланці було багато. Найчастіше зустрічалися – Маланка, Василь, Коза, Ведмідь, Журавель, Дід, Баба, Піп, Циган. Маланкою перевдягали найзавзятішого хлопця. Іноді в звичайне народне вбрання (Галичина, Буковина Поділля), а на Київщині – в латану спідницю, стару хустку, брови і очі підводили сажею, обличчя вибілювали крейдою, щічки та вуста фарбували буряком або калиною. В руках Маланка носила куделю. Часто-густо хлопець зображав її нібито гарною господинею, але яка все робила навпаки. Вона підмазує піч водою, лави миє глиною, хату підмітає від порога до столу, взуття кладе на стіл, тарілки під стіл. Господарі намагалися помішати їй «наводити порядок». А ще «Маланка» чинив бешкети: розкидав сміття, заглядав у піч, видивлявся чи всюди прибрано, чи смачно приготовано, міг щось і поцупити (за крадену річ вимагав потім додатковий відкуп), ліз цілуватися, обмурзуючи господарів своєю «косметикою».

В цей час в сінях починала мекати і тупотіти Коза. Козою був парубок у вивернутому вовною догори кожусі, роги робили з рогатини, між рогами чіпляли дзвоника, ззаду – хвіст з віника. Особливо дітям хотілося побачити Козу і вони благали батьків впустити її до хати. Увійшовши, Коза спочатку лякала, потім танцювала й звеселяла своїми побрехеньками. Закінчувалося все тим, що приходили Стрільці-молодці. Одним словом, Коза помирала. Очевидно, смерть Кози символізувало зимовий стан рослин. Проте в ритуалі головне було її оживляння. Всі присутні в хаті намагалися привести її до тями. Лікар гурчав у вуха, рахував зуби, коментуючи при цьому свої дії так, що всі котилися зо сміху. І Козу смішили допоки вона не подавала ознаки життя. Сміх носив магічне значення, вірили, що він відганяв злі сили.

Землеробська спрямованість цього давнього обряду, життєво важливого для всієї селянської общини, яскраво розкривається у супровідній щедрівці:

Де коза ходить, там жито родить,

Де не буває, там вилягає,

Де коза ногою туп-туп, там жита сім куп,

Де коза рогом, та жито стогом,

Де коза хвостом, там жита кущом.

На закінчення щедрувальники просили винагороди – «дайте грошей, дзвоника полатати, щоб було чим калатати, а Маланці на фартух, а Діду на тютюн». І, звісно ж, проголошували побажання щастя, добра. За змістом, характером і призначенням щедрівки є панегірично-величальні новорічні поздоровлення. Вони є наче додатком до колядок і являють собою невід’ємну частину різдвяних співів.

 

Традиційні різдвяно-новорічні обряди, колядки та щедрівки – це справжня скарбниця нашого народу, яку потрібно глибоко пізнавати.

Далі буде...

Звучить велична Коляда – хай минає нас біда

Зазвучали різдвяні дзвони в Україні. У ніч святу, у тиху ніч засіяла зірка, що сповістила про народження Ісуса Христа, нашого Спасителя. Цій події присвячені урочисті літургії в церквах, монастирях і храмах і, звичайно ж, колядки, вертепи. Різдво пов'язане з історією, вірою, сімейними традиціями. Цю віру, ці звичаї і обряди наш народ зумів зберегти, щоб передати дітям і онукам. І ніякі устрої не змогли їх у нас відібрати.

Колядки – це не просто святкові пісні, в них закладено багато побажань і віри в краще життя, у високі врожаї, достаток, мир і любов. Кожен регіон має їх силу-силенну. В чомусь вони схожі, хоч і мають свої відмінності. З Різдвом вітають рідних, колег, друзів.

Для спілкування з друзями немає меж і відстаней. В епоху Інтернету спілкування можливе в будь-який час. Якби ж іще не вили сирени, не лунали вибухи на нашій землі. Тому найпалкіші молитви линуть до Всевишнього за наших воїнів, наших захисників, наших Героїв.

Наша бібліотечна спільнота давно дружить з колегами і читачами міста Мангуш Донецької області. Ми обмінюємось досвідом, розповідаємо про свій край разом відмічаємо свята. Ось і цього разу провели захід у змішаному форматі. Радо зустрілись на локаціях міста Христинівка, Дніпро, Кривий Ріг, Шостка та Мангушський опорний заклад, Мангушська школа мистецтв, Мангушська публічна бібліотека. Теплі слова привітань, гарні побажання здоров'я, Перемоги і миру звучали щиро і від душі. І звичайно ж, лунали колядки. Від Христинівської громади віншували наших віртуальних гостей користувачі Ягубецької бібліотеки-філії, Сичівський вертеп, юні жителі Ботвинівки, які вітали з Різдвом і своїх ветеранів та юні христинівчани - користувачі центральної бібліотеки.

Різдво – найкраще свято для українців. Ворог не в змозі відібрати в нашого народу жагу до життя і потребу в різдвяній молитві за мир в Україні. Ми віримо нашим ЗСУ, ми віримо в нашу Перемогу. Все буде Україна!

      

 

Різдвяні Колядки: музика Радості та Традицій

Найбільш широко і урочисто відзначають українці християнське свято народження Ісуса Христа. Згідно із християнським вченням, Ісус є Спасителем та Сином Божим, який прийшов на світ для того, щоб спасти людство. Тому Різдво – це час веселощів, радості та тепла, а його обрядові традиції додають особливий шарм і значення святам. Ці традиції виникли з давніх часів і перейшли через покоління, залишаючись важливою частиною культурного надбання. Можна сказати, що Різдво, як свято, сягає своїм корінням язичницьких традицій. Рахувалося, що саме Зимове сонцестояння відповідає за завершення темного періоду і має три дні, а точніше ночі (22,23,24 грудня). Потім світло починає перемагати темряву і поступово набирає силу. Тож, наші пращури не дарма вважали Різдво – найважливішим святом, святом світла, нового року, нового циклу. Його святкували 25 грудня.

Починаючи від Свят-вечора і аж до Водохрещі, колядували та щедрували – співали ритуальних пісень-побажань господарям осель.

Трохи з історії колядок

Однією з найпрекрасніших традицій цього свята є виконання різдвяних колядок. Кожен з нас, навіть, почувши їх лиш раз у житті, не залишився байдужим. Різдвяні колядки – це не просто спів, не просто музичний супровід, це витвір мистецтва, що сповідує давні традиції та виражає почуття любові та єднання. Вони зберігають красу і дух Різдва, роблячи його особливим і незабутнім для кожного з нас.

Виникнення колядок пов’язане з давніми обрядами і ритуалами, пов'язаними з приходом нового року та поверненням Сонця. З часом ці обряди перетворилися в різдвяні колядки, які люди співали, йдучи від дому до дому, щоб принести світло і радість в інші родини. Є різні тлумачення походження назв «коляда», «колядка». Одні вважають, що Коляда – один із язичницьких богів, який символізував початок нового троку, інші – що його корені у слов’янському слові «коло». Існує ще й думка, що воно йде від назви Нового року у римлян – Сalendae Januarie.

В Україні «колядою» називають власне саме свято («Будьте здорові з Колядою»); величальну пісню («Пустіть-но нас до хати, будемо коляду співати»), винагороду («Он і пан іде, коляду несе, коробок вівса, зверху ковбаса»).

Символіка колядок

Різдвяні колядки нерозривно пов'язані з різдвяними святами і навіть стали їхнім символом. Співці використовують слова, наповнені побажаннями щастя, здоров’я та благополуччя. Музика колядок відіграє роль магічного ключа, що відчиняє серця та робить свято ще теплішим. Донині колядники ходять із сонцесяйною «звіздою», що символізує небесне світило. Робили його зі старих ободів, прикрашали різнобарвними стрічками.

Види колядок

Існує безліч видів різдвяних колядок у різних країнах. Вони можуть бути веселими та ритмічними або витонченими та задушевними. Кожний куточок України вніс свій унікальний внесок у світ різдвяних мелодій, але всі вони об'єднуються загальною метою – висловити радість і любов до ближніх. Недавно встановлено, що пісні мають свою енергетику. Що цікаво, найстарші українські пісні мають величезну енергетику. А саме цікаве – найбільша енергетика саме в колядок і щедрівок.

Найбільш древні, язичницькі пісні колядок зв’язані з темою магічного росту природи і живності, пізніші увібрали в себе і релігійні сюжети.

Традиції виконання

Виконання різдвяних пісень та колядок має глибокі корені у народних обрядах. Музика не тільки додає святковий настрій, але і об’єднує людей. Вона дарує можливість висловити побажання добра та щастя, а спільне виконання колядок укріплює зв’язки спільноти.

Різдвяні колядницькі ватаги під час обходів дворів вшановували всіх членів родини. Вони виконували величальні пісні господареві, господині, їхнім дітям. Зичили їм щастя, здоров’я. Колядників пригощали, віддячували, чим Бог послав, часто запрошували в хату, садили за ошатний стіл. Зерна, розкидані колядниками, підбирали усі до єдиного, зберігали їх, а навесні кидали в землю першими, сподіваючись, що вони забезпечать гарний врожай.

 

Далі буде…

 

Святий вечір настає, зірочка моргає, до вечері кличе всіх, у вікно заглядає…

 

На час, у який ми святкуємо Різдво Христове, колись, ще до християнства припадало свято зимового повороту сонця. Одне з повір’їв приводить нас до культу предків, що рельєфно виступає в різдвяній обрядовості. Це був час ворожіння на майбутній рік. А тому ми і тепер маємо в різдвяних звичаях цілу низку дохристиянських елементів, що мали своїм призначенням накликати добрий врожай у наступному році, багатство і добробут у дім господаря, весілля для дівчини та щасливу мандрівку для парубка – дружинника князя або й самого княжича. Всі стихійні сили природи умиротворяються та закликаються, щоб не діяли на шкоду людям і худобі.

Це все виявляється у звичайних обрядах. Вечір напередодні Різдва називають «Святвечір», а ще «Багатою кутею». Це, по суті, спільна трапеза. Але це більше, ніж лише прийом їжі. Такий сімейний обід стає символом об’єднання, родинного затишку. До нього ретельно і заздалегідь готувалися. На покуті, під образами, розстеляли чисте сіно, на яке ставили основну обрядову страву – горщик з кутею (він мав стояти на покуті впродовж усього періоду свят) та узвар. Під стіл кидали оберемок соломи чи сіна (добрим знаком було, коли на ньому влягалися кіт чи собака, після Водохреща виносили з хати тільки на третій день і палили біля воріт чи в садку), розтоплювали піч 12 полінами, що висушувалися 12 днів, готували 12 святвечірніх страв: різдвяну кутю з відварених зерен пшениці з маком і волоськими горіхами, узвар (відвар сушених плодів), борщ, горох, квасолю, капусту, рибу, вареники, картоплю, гриби, гречану кашу, голубці. У багатій, але пісній вечері, господиня представляла найголовніші плоди поля, городу, саду. Ніби звітувала новому рокові про свій врожай. До слова, абсолютно виключалося вживання будь-яких алкогольних напоїв. Під скатертиною належало розкласти обереги: часник – «щоб не приступала до хати нечиста сила», зерно – «щоб був добрий урожай», гроші – «щоб добробут в хаті тримався». Запалювали свічки, щоб залучити Божу благодать.

Ніщо не могло бути у Святвечір поза домом та у чужих руках (позичене чи забуте). Всі члени родини мусили бути вдома. Під вечір до хати вносили дідуха – обжинкового снопа. Саме його величність Хліб був у центрі стола. Вважалося, що дідух набуває чудодійної сили і приносить щастя та успішну працю.

Протягом всього дня не можна було їсти. Цього дня завершується 40-денний Різдвяний піст. І щойно на небосхилі з’являлася перша вечірня зірка, що знаменувала собою народження Христа, сідали до столу (обов’язково в гарному одязі). Тим паче, не годилося куштувати кутю. Нею як священною стравою проводився ритуал причастя до вечері. Першим причащався господар, а за ним по колу вся родина. Причащали священною кутею також домашню худобу і птицю. До звареної куті додавали солод. З цим пов’язують відоме прислів’я – «Передати куті меду». Кожен з присутніх, з’ївши три ложки куті, мав посмакувати всі страви, і завершити ще раз кутею й узваром.

З-за столу намагалися не виходити, розмовляли тихцем, бо «Святий вечір», окрім того, що сімейний, несе, зокрема, поминальний характер. За давнім звичаєм, на стіл ставили зайву тарілку з ложкою. Вірили, що в будинок злітаються душі померлих родичів. Для них залишали на ніч кутю. А на стіні, по народному віруванню, бувало бачили неясні відображення маленьких, як ляльки, людей, що спускалися до столу.

Починають повертатися з забуття і замовчування древні звичаї й обряди нашого народу. Більшість людей дуже погано ще їх знають. Але без минулого не буває сьогодення.

Тож поважаймо Віру й обряди наших Предків!

 

Далі буде…

60 років без Василя Симоненка

Культура, освіта, духовність є одними із найважливіших факторів життя кожного суспільства і людини. Саме від духовного та інтелектуального рівня людини залежить майбутнє всієї нації. І все це несли в український народ поети, прозаїки української літератури, які любили свою рідну землю, нашу Україну, її людей та українську мову солов’їну. Такою людиною був Василь Симоненко, поет, журналіст. Це про нього казав Олесь Гончар «Витязь молодої української поезії».

Поет побачив світ 8 січня 1935 року в старенькій хаті над річкою Удай, що у селі Біївці на Лубенщині Полтавської області. Василь ріс без батька. У нього був чудовий дід, любляча мама, яка ніколи не сварила за книжки, що їх хлопець читав з ранку до вечора – при світлі сонця, коли підпаском пас череду, при каганці, коли робив уроки, виборюючи золоту медаль. До мами сватались чоловіки, але вони не хотіла вітчима для сина. Тим паче, що живий був той, чия кров текла в жилах її єдиної дитини, з ким була одружена по закону, кого чекала з війни, з ким присягалась до смерті ділити радість і смуток. Не вийшло ділити, а вийшло все взяти на свої плечі. І вона виростила прекрасного сина, яким пишалась сама, яким і понині пишається Україна.

Роки пролетіли швидко: школа, факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка, перші надруковані вірші, почуття правильності обраного шляху. Працювати випало в обласних газетах «Черкаська правда», «Молодь Черкащини». Тут молодий журналіст зустрів свою долю, своє кохання. Василь Симоненко писав чудові вірші, просякнуті любов’ю до українського народу, його природи і культури. А ще з-під його пера виходили нариси, байки і дитячі казки.

Василь Симоненко разом з однодумцями виявив місця поховань розстріляних органами НКВС. Вони не мовчали. І їм цього не пробачили. Влітку 1962 року поета побили у відділку міліції. Рідні і друзі стверджують, що саме після цього випадку його здоров’я різко погіршилось.

Ні лікування, ні операція не допомогли. З лікарні Василь Андрійович уже не вийшов. 13 грудня його рідні, колеги, друзі не святкували Андріївські вечорниці. Вони навіки прощались з сином, чоловіком, батьком, Поетом і Патріотом.

З того страшного дня пройшло 60 років. А ми і досі захоплюємось творами, які встиг написати цей талановитий поет за десяток років творчості. Адже прожив Поет до болю мало – всього 28 років...

Про цю сумну дату в літературному календарі України, про прекрасні твори Василя Симоненка ми розповідали користувачам центральної бібліотеки під час літературної години «А нам болить - не догледіли...». Звучали вірші поета, спогади про нього тих, кому доля подарувала можливість разом з ним працювати і мріяти. Про це говорили і працівники бібліотек-філій нашої громади під час засідання клубу «Письменник і час».

Справжня поезія – вічна. Їй непідвладні роки і устрої. Така поезія служить народу, підтримує його дух і прагнення до волі і незалежності. 

І ось знову повертається період повальних арештів вільнодумців, які прагнули кращої долі рідному краю. Стискалося чорне кільце і навколо Василя Симоненка. Його карають. І карають нещадно. Під заборону потрапляють його політично і соціально найгостріші твори: «Злодій», «Некролог кукурудзяному качанові, що згнив на заготпункті», «47 рік», «Суд» та інші.

За його поезією, а заодно і за самим поетом прицільно стежило «недремне око». Воно й вкоротило йому життя і не тільки методом психічного тиску. Одного разу на залізничній станції ім. Тараса Шевченка в м. Сміла поета було жорстоко побито, що підірвало його здоров’я. Та він не здавався, продовжував писати не тільки вірші, а й поеми, новели, сонети, байки, казки. В них поет також пише про болючі теми простого народу. У поемі «Кирпатий барометр» (1962 р.) він звертається до нащадків:

Ми народились в муках, щоб родити,

Синами обезсмертити свій рід,

Щоб квітував на диво всьому світу

Козацький геніальний родовід!

Вітаємо від душі, колего!

Одне з найважливіших свят кожної людини – день народження. Значну частину дорослого життя доводиться проводити з колегами, з якими зазвичай складаються приятельські, дружні стосунки, якщо праця у форматі –«команда».

Такою командою був колектив Христинівської центральної бібліотеки, який довгий час очолювала Розумович Галина Іванівна, яка нині на зуслуженому відпочинку.

 

Впевнені, що з цієї нагоди Вам, Галино Іванівно, буде приємно почути на свою адресу компліменти та добрі побажання. За роки Вашого керівництва зроблено чимало. Багато Ваших зусиль та ідей успішно реалізувалися! У всіх досягненнях нашої бібліотечної сфери відчувалося, що Ви на своєму місці. Вам насправді неймовірно пощастило знайти справді улюблену справу, яка стала по суті Вашим життям!

Низький уклін Вам за працю, доброту, людяність, щирість, порядність!

З днем народження!Многії літа! Божого благословіння!

Якщо ти українка...

#ДЕНЬ_УКРАЇНСЬКОЇ_ХУСТКИ

#зроби_фото_з_хусткою

#Обіймихусткою

Свято – День української хустки – відзначають 7 грудня. Воно одразу полюбилося жіноцтву, бо воно яскраве і колоритне. Бо, де жінка – там і хустка.

Українська хустка приваблює жіноцтво усього світу.

Візерунків, кольорів та способів в’язання національного головного убору є безліч, у кожного регіону свої традиції.

У скрині кожної ґаздині здавна були хустки на всяку потребу. Хустина до церкви, хустина на свято, хустина на будень, хустина на весілля доньки чи сина, для сватання, на скорботу… 

Досліджуючи національну хустку, можна дослідити українську історію.

Барвисті хустини пов'язали у день української хустки і працівники нашої бібліотеки. 

А ще познайомили користувачів з книгами, які розповідають про хустку, її символіку, значення в обрядах і житті. В скількох художніх творах звучить розповідь, а то і ода хустці – біленькій, простенькій, вишитій, ґаптованій, терновій, з тороками...

Хай гарна хустина прикрашає наших дівчат і жінок не лише 7 грудня.

Нехай вона додає їм вроди і краси протягом року та на довгі і щасливі літа.

Бо хустка, то пам’ять роду, його святиня і берегиня!

Права громадян місцевої громади

 В Україні щорічно, починаючи з 2000 року, 7 грудня відзначають День місцевого самоврядування. Безумовно, місцеве самоврядування – це основа демократичного розвитку і значення ролі територіальних громад під час війни суттєво зросло, оскільки сьогодні попри усі виклики, спричинені війною, в умовах обстрілів та вибухів, органи місцевого самоврядування своєчасно реагують на непередбачувані обставини, забезпечуючи відновлення зруйнованих та пошкоджених об’єктів, надання послуг населенню, створення робочих місць для внутрішньо переміщених осіб, надання допомоги ЗСУ, налагодження міжнародного співробітництва з метою відновлення територіальних громад та залучення інвестицій.

В центральній бібліотеці організована книжкова виставка "Місцеве самоврядування - це народовладдя". Всі бажаючі ознайомились з матеріалами цієї виставки. Адже кожен член нашої громади вболіває за долю Христинівщини і України.

Пантеон пам'яті Героїв Христинівщини

В одному з куточків бібліотеки ми створили музей. В планах було відтворювати тут новітню історію Христинівщини, але із повномасштабним вторгненням рф в усіх аспектах буття ми відчуваємо його наслідки, коли змінився не лише усталений хід речей, а й світосприйняття минулого, теперішнього, майбутнього – змінилися самі люди. Тому життя внесло свої корективи. Війна увірвалася в кожен населений пункт, дім, родину. Для багатьох українців війна стала великою трагедією – з бою не повернулися сини, чоловіки, брати. Ми перед ними у неоплатному боргу, ми зобов'язані берегти їх імена, щоб про них пам’ятали майбутні покоління наших земляків.

Ідея створення цієї зали належить Наталії Іванівні Сухецькій та Світлані Миколаївні Кулеші. Колеги вклали в створення експозицій не лише свої сили, можливості, але й душу. Не варто забувати, що ми не музей, ми – публічна бібліотека. І це наша спроба довести, що велика історія війни складається з маленьких історій кожного з нас. Можливо, у нас небагато документів, речей, але наша ця кімната береже пам’ять про Героїв, що дали відсіч російській агресії, щоб зберегти Україну незалежною.

В нашій експозиції ми наголошуємо на тому, що війна в Україні розпочалася 20 лютого 2014 року, ми беремо цю точку відліку, що офіційно закріплена в нашому законодавстві. Умовно нашу експозицію ділимо на два етапи: 2014-2022 роки та 2022-сьогодення.

Пам’ять… Це не лише сльози матерів, що не натішилися своїми дітьми, туга дружин, що не долюбили своїх чоловіків, смуток наречених, які не дочекалися своїх коханих, це не лише поминальний церковний дзвін та тепло свічки під час молитви. Пам’ять – вічна, скільки б часу не минуло, бо час не зітре імена тих, хто не повернувся з війни...

І ця кімната – місце пам’яті, яке не дає забути завдяки кому в нашому регіоні відносний спокій. Вшанування пам’яті про загиблих воїнів – це наша вдячність за те, що ми можемо жити, працювати й любити. Це зв'язок із тими, хто вже не зможе побачити нашу Перемогу.

Христинівщина завмирала в горі від звістки про смерть своїх земляків. Вони були різними, наші загиблі Герої. Різні за віком, характером, освітою, професією. Хтось мав освіту, стаж, престижну й улюблену роботу, створив сім’ю, виростив дітей і дочекався статусу дідуся. Дехто покинув молоду дружину і маленьких діточок, яким рости без батька, без його опори, захисту і батьківського плеча. Для когось сім’я була ще в мріях...

Герої української землі не вмирають, світла пам’ять про цих мужніх воїнів буде вічно жити в широких пшеничних полях, синьому небі, бистрих водах наших річок.

Жодне ім’я не може бути забутим, адже кожен загиблий – це втрата не лише для його рідних, але й для всієї України, для кожного з нас. За кожною цифрою статистики стоять реальні люди: зі своїми перемогами й труднощами, планами й слабостями, з десятками рідних і близьких, в серці яких назавжди залишиться біль. Тож наша розповідь про те, чим жили та про що мріяли захисники під час повномасштабного вторгнення росії в Україну. На нашій експозиції Ви бачите не лише світлини загиблих Героїв, а й частини озброєнь, що стали експонатами. Тут до них можна доторкнутися... А на передовій вони несли смерть...

Прапор, малюнки, обереги, побажання для воїнів дають сили й наснаги для подальшої боротьби. Зворушливо гріють серце і душу. І найважливіше підтримують бойовий дух воїнів, дають можливість відчувати зв’язок і підтримку. Ми – бібліотечна установа, тому ви тут знайдете і книги, бо вони – вічне джерело знань, збереження пам’яті.

Квіти маків не просто милують око, в українців вони також – символ пам’яті... Кожен із загиблих воїнів залишається в наших серцях ніби журавлі у небесах. Жовтогарячий соняшник – уособлення скорботи за загиблими на Донбасі українськими воїнами. У цей час, як відомо, поспівають соняхи, однак збирати їх у серпні 2014 року було складно, адже в тих соняшниках тривали бої й залишилися загиблі українські захисники.

Ця чорна хустка – це символ скорботи, яка оповила наші серця, наші душі і наше сьогодення.

У пам’яті житимуть вічно всі, хто віддав життя

за наше буття прозаїчне, за правду і за майбуття!

Найкращі з кращих падають від куль,

грудьми своїми землю прикривають.

Сумним набатом в селах і містах

Звучать слова: Герої не вмирають!

Ми хочемо сказати, що бібліотечні працівники відкриті до співпраці. Кожен бажаючий може доєднатись до поповнення цієї експозиції. Тому, ця справа – це енергія зусиль багатьох: депутатів, волонтерів, громадських діячів, військовослужбовців, їх рідних і друзів.

Вся громада спільними зусиллями, волонтерством, підтримкою і допомогою нашим Збройним силам працює на ПЕРЕМОГУ.

Сьогодні, 6 грудня відзначається одне з найважливіших національних свят – День Збройних сил України. ЗСУ – це меч і щит України, наша опора і захист.

6 грудня – це також християнське свято Святого Миколая. Нехай молитва Святого Миколая завжди оберігає всі родини. В кожній родині нехай панують щастя і злагода, добробут та благополуччя.

ПЕРЕМОГИ НАМ І МИРУ у нашому великому домі під назвою Україна!

Поміж ясних зір витають білі коні Миколая.

Дитячі книги про Різдво та Святого Миколая сповнені добра, щирості і казки. У затишні історії хочеться закутатись, як в теплий плед. Не відмовляйте собі та малюкам у такому задоволенні. До Вашої уваги огляд цьогорічних новинок до зимових свят від українських видавництв та список тих, які давно стали улюбленими: « З Новим роком!», «Диво на Різдво», «Різдвяна історія ослика Хвостика», «Одного разу на Різдво», «Різдвяна містерія», « Найкращі різдвяні історії», «Гість на Різдво». За вікном холодно. Вдома тепло і затишно. Навіть якщо Ваша реальність далека від описаної, вмощуйтесь зручніше і всією сім’єю читайте дитячі книги про Різдво. Відчуйте дотик дива, а також долучайтеся до наших читачів та читайте народознавчі оповідки «Поміж ясних зір витають білі коні Миколая».

Найкращі!!!

 

Збройні Сили України – це гордість і натхнення. Це наші спокійні ранки й вечори. Це світло в наших домівках. Це можливість втілювати плани у життя. Це слова захоплення, вдячності і поваги! Це взірці для наслідування. Це сльози радості і біль втрат. Так багато тепер означають для нас ці три літери – ЗСУ!

Вдев’яте цей день ми відзнчаємо в умовах війни, вдруге під час повномасштабного вторгнення ворога і вперше, коли за новим календарем сьогодні християни відзначають День Святого Миколая – свята мрій і надій.

Слава нашим незламним захисникам! Ми пишаємося кожним з вас та вкотре дякуємо за вашу силу духу в боротьбі з ворогом, за захист, за те, що Україна може зустрічати свята.

З Днем Збройних Сил України та з Днем Святого Миколая!

«Бути своїми» — гасло цьогорічного Національного тижня читання

 

Згідно зі стратегією розвитку читання на період до 2032 року «Читання як життєва стратегія» з 4 до 10 грудня 2023 року Український інститут книги проводить Всеукраїнську інформаційно-просвітницьку тематичну акцію «Національний тиждень читання». Мета цієї акції — консолідувати українське суспільство навколо читання як тренду.

Її цьогорічне гасло — «Бути своїми», що означає зв’язок між поколіннями, подолання віддалі (котра насправді умовна) між відомими літераторами й нами, читачами, а також розуміння досвіду тих голосів, котрі подібні виклики часу вже пройшли.

У фокусі акції — постать Миколи Хвильового, 130 років від дня народження якого українці відзначатимуть 13-го грудня.

Упродовж тижня, до 10-го грудня, відбудеться низка літературно-мистецьких заходів по всій Україні у різних форматах, зокрема, флешмоб у соціальних мережах «Кожен українець — амбасадор тижня читання», фахові дискусії, читацькі клуби, літературні вікторини та обговорення, поетичні читання й презентації книг.

Також з 4-го до 10-го грудня можна долучитися до загальнонаціонального флешмобу в соцмережах й поділитися своїм читацьким досвідом з використанням хештегів: 

#тижденьчитання2023 #бутисвоїми

Повна програма та деталі

https://ubi.org.ua/.../buti-svo-mi-4-go-grudnya...

Український інститут книги