Сім'я - це крила, що впасти не дадуть

                                                                  Слово про солдата

Вадим Дмитрович Маковей, корінний житель Заячківки, 12 травня відзначив своє 35-річчя. Гарна дата. Якби ж не ця клята війна, яка калічить долі і людей.

Він народився в звичайній сільській родині, батько Дмитро Васильович працював механізатором, а мама Марія Іванівна працювала в тваринництві. Тоді ще в селі функціонував колгосп. З його розпадом доводилось батькам перекваліфіковуватись, але при будь-якому суспільному устрою роботящі руки потрібні.

Вадим ріс спокійним, товариським, роботящим. Знаходив час і на навчання, і на заняття спортом, і на допомогу батькам. На жаль, його батько вже покинув цей світ, але він встиг виховати сина справжньою людиною. Роки дитинства і шкільної безтурботної юності пролетіли так швидко! Випускники Заячківської школи стали на крило і вилетіли, як птахи, у доросле життя. Обираючи життєву стежину в 2006 році, Вадим свій вибір зупинив на професії плиточника-облицювальника, тому і подав свої документи до Теплицького професійного аграрного ліцею. Ця професія має щось спільне з професією художника. Тільки в будівництві свої твори плиточник створює на вишуканих фасадах та інтер'єрах будинків. Вивчав ази своєї майбутньої професії, оздоблювальні матеріали, їх властивості, склад розчинів, будівельні норми і правила, та ще багато дисциплін, щоб бути освіченим та кваліфікованим робітником. Вчитись було легко і цікаво, адже була можливість займатись спортом, або іншою улюбленою справою. Після отримання диплому скоштував заробітчанського хліба, працював комбайнером і трактористом – молодий і завзятий знаходив роботу.

Високий, стрункий юнак не був обділений увагою дівчат, але серце обрало Лесю, красуню з села Великі Гадомці, що на Житомирщині. Поїхав туди на гостину до брата Віталія, і родичів провідав і долю свою зустрів. Привіз молоду дружину у своє рідне село. В 2009 році відгуляли весілля і почали облаштовувати своє сімейне гніздечко. Через рік молоді тато і мама вигулювали дитячий візочок з синочком Іллею. А щоб йому було з ким гратись, через три роки дали життя іще одному сину, якого назвали Костянтином. Ростуть сини – продовжувачі славного роду Маковеїв. Жити б у мирі і злагоді, ростити дітей, тішитись сімейним щастям... Але 24 лютого минулого року прокинулася Христинівська громада від вибухів. Літали ракети і над Заячківкою. Війна розтягнулась на довгі тижні, місяці. До лав охоронців України ставали нові воїни, серед них і рядовий Вадим Маковей, якого призвали до війська 24 жовтня минулого року. Руки, які звикли до керма і будівельних матеріалів, міцно стиснули автомат. Навчання в Житомирській області, потім у Донецькій, а за кілька днів він – воїн десантно-штурмових війські. Постійні обстріли, дрони, які навчилися збивати. З настанням вечора активізувались ВОГи, які сіяли гранати і осколки. Наші хлопці знаходили листи «кадирівців», в яких одурманені рашистською пропагандою вороги, пишались, що йдуть убивати «невірних» українців. Крім ненависті така інформація додавала ще й зневагу. Важкі бої, окопи, втрата друзів і знищені вороги – це його бойовий шлях, це шлях його побратимів.

На пост заступали групою в три особи. Так було легше, бо в такій ситуації дуже важливо відчувати поряд плече друга. 22 березня, 8-а година 30 хвилин – це той час, який змінив його життя – в окоп влетів снаряд. Сильний удар в спину, страшенний біль і Вадим втратив свідомість, ледь встигнув крикнути своїм хлопцям: «Допоможіть!» Саме бойові побратими надали першу медичну допомогу, наклали на поранену ногу «турнікет», але із-за обстрілів довго не могли його вивезти. Хлопці доправили до підвалу, де його оглянув лікар. Але умови там були, м'яко кажучи, далекі від ідеального медзакладу. А стан Вадима не ставав кращим, навіть вени у нього не вдалось знайти. Так, під обстрілами різної інтенсивності машиною пораненого бійця повезли до Слов'янська. Карета «Швидкої» їхала їм назустріч. Потім була лікарня  де зробили необхідні процедури, але час був втрачений – нога у «турнікеті» була 9 годин, а без шкоди і поганих наслідків дозволено лише 2 години. Потім нашому земляку зробили одну, згодом і другу операцію. Ногу врятувати не вдалося. І з перших днів біля нього була його дружина, його кохана, його вірна Леся. Вона стала для нього і медиком, і нянькою, і психологом, і відрадою. Весь час повторювала: «Добре, що живий. Це головне!»

Рана на ампутованій нозі затягувалась, і лікарі дозволили їхати додому. З вікна потяга дивився на краєвид, який змінювався по мірі наближення до рідного краю. Христинівщина ніби додала сили. Після місцевої лікарні приїхав у свою Заячківку, обійняв неньку, дітей, потиснув руки друзям. Всім селом допомагали і підтримували воїна. Адже це за них він воював, захищав село, родину, Україну.

Він дома, а тут, як відомо, і стіни допомагають. А головне – його сім'я, його сини. Вони подорослішали за період війни. Вони допомагають мамі, не відходять від батька, їх чуйні серця наповнені любов'ю і гордістю за тата-героя, якого ще чекають операції, бо має поранення внутрішніх органів. Зараз він у лікарняній відпустці, а попереду реабілітація, протезування... Але вони вірять, що все буде добре.

Він потрібен дітям, мамі, дружині, друзям. Від імені всіх земляків, які пишаються Вадимом, хочемо побажати йому сили, терпіння, удачі, здоров'я. В нього чудові діти, гарна дружина, любляча мама. Це та сила, яка не те що впасти не, а навіть не дадуть зігнутись.

Вадим, для багатьох він уже Вадим Дмитрович – один із тих патріотів, які захищають нашу землю від рашистських зайд і наближають Перемогу. І вона обов'язково настане.

Все буде Україна!

Квітне бузок...

Цвіте бузок, мов про дитинство спогад, Вбираю запах і хмеліє кров.

Яка краса! Не відведу свій погляд від цих квітучих весняних обнов.

Весна, ніби хоче втішити нас, відволікти від сумного, подарувати надію, даруючи розмаїття квітів. Серед весняної краси різнокольоровим фейєрверком радує наш зір, ароматом меду і весни змушує згадувати і мріяти. Ці квіти супроводжують нас все життя: в дитинстві шукали п'ятипелюсткову квітку на щастя і здійснення бажань і мрій, стояли закоханими під пахучими кущами в юності, вибирали гарні сорти, щоб посадити біля нового будинку. Люди старшого покоління вишукують лікувальні рецепти з бузку...

Про бузок складено багато віршів, написано багато картин, створено парфуми з цим неповторним ароматом, майстрині-вишивальниці відтворюють цю красу на серветках, картинах, одязі...

 А в бібліотеці запропонували своїм читачам книгу Марти Холл Келлі «Бузкові дівчата». Ця книга визнана найкращим історичним романом 2016 року. Перше, що привертає увагу в цій книзі – це символічна обкладинка і поетична назва. Але це книга про трагедії ІІ-ї світової війни і злочини в німецьких концтаборах, які приголомшують своїми масштабами. Це книга змушує задуматися про те, що жінкам не завжди дарували квіти бузку. Хоч в душі жінка завжди залишається жінкою...

Колір сонця, золота і міді

26 травня всі рудоволосі представники населення планети відзначають своє особливе свято – Всесвітній день рудих. В Україні теж частина людей мають такий колір волосся – яскравий, привабливий, ніби начищені вироби з міді чи бронзи. Народитись рудоволосими судилось не всім, але хімічна промисловість надає можливість «порудіти» бажаючим, використавши фарбу різних відтінків. Рудоволосі люди несуть з собою відчуття радості, Вони дійсно виглядають, ніби їх поцілувало сонце. Вони ніби яскрава плямка. Виявляється, справді рудоволосих людей на нашій планеті зовсім мало, тільки 2-3 % від усього населення Землі.

Не обділив своєю увагою рудоволосих і український фольклор. Пам’ятаєте пісню виборного з опери «Наталка Полтавка»: 

Дід рудий, баба руда,

Батько рудий, мати руда,

Сам рудий, руду взяв,

Бо рудую сподобав.

 

І руді музики грали,

І всі руді танцювали,

І дитятко маленьке –

і те трішки руденьке!

 

Багатьом рудоволосим, і не тільки їм, подобається пісня зі словами: «А я руда вродилася, нуда-я, нуда-я, чорнявому судилася, нуда-я, нуда-я»...

Багато склав наш народ про рудих приказок і прислів'їв: «Блондинки підкорюють незахищеністю, брюнетки – запалом, а руді – просто підкорюють!», «Рудий, як яскраве сонечко», «Поцілована сонцем»...

Про рудих людей писали і письменники. Ще зі школи ми пам'ятаємо пасічника Рудого Панька. Це своєрідний персонаж Миколи Гоголя, якому автор дає право говорити від свого імені у своїй повісті «Вечори на хуторі біля Диканьки». Образ Рудого Панька має свою символіку. Панько рудий не випадково. У цьому є сакральний зміст. Руде волосся – характерна ознака людини лукавої, хитрої, неоднозначної, навіть пов’язаної з магічними силами. 

Детектив Конан Дойля «Спілка рудих» подобається не тільки рудоволосим. Хоча їм, напевно, приємно, що саме їх, рудих оспівав англійський письменник, неперевершений автор детективів.

В бібліотеці є багато «жіночих» романів про кохання, героями яких є рудоволосі красуні. Письменники описують їх красу, порівнюючи колір із золотом, бронзою, гарними квітами, сонцем і їх променями.

Від слова «рудий» походить багато українських прізвищ: Рудий, Руденко, Руденький, Рудинчук, Руданський тощо

Тож у цей день вітаємо всіх, хто має рудий колір волосся. Хай краса цього кольору зачаровує, дарує гарний настрій і впевненість у тому, що цей колір приносить щастя.

  

Сила писемного слова

Писемне слово має більшу силу, ніж усне. Нині ми не можемо уявити усне мовлення без писемності, проте, в часи, коли християнство почало розповсюджуватися на теренах сучасної України, ще не було символів, які б позначали звуки тогочасної мови. Творцями такої азбуки стали відомі нам усім монахи Кирило і Мефодій. Саме вони систематизували слов’янські мови і створили літери, багатьма з яких ми користуємося і донині. Сформована ними церковнослов’янська мова стала літературною мовою деяких слов’янських народів, зокрема вона була літературною мовою і в Україні аж до появи «Енеїди» Івана Котляревського в 1798 році. Саме Котляревський вважається основоположником сучасної української літературної мови.

Але сьогодні мова про Кирила і Мефодія. Рідні брати з грецького міста Солуня, яке в ІХ столітті було важливим центром торговельного і політичного життя Візантійської імперії. Їхній батько на ім’я Лев був високим урядовцем в імперській адміністрації. Він був греком за походженням, а мати – слов’янкою, тому з малку брати чули ці мови. Вони отримали гарну освіту. Кирило став патріаршим бібліотекарем в соборі Святої Софії, а Мефодій був стратегом провінції Македонії. Cаме їм самим Проведінням судилося стати творцями нашої азбуки, нашої писемності. В цей день православна церква вшановує Кирила і Мефодія як святих. Ми дякуємо їм за їх працю.

В бібліотеках громади пройшли літературні години, інформини, вікторини, присвячені Кирилу і Мефодію та дню слов’янської писемності і культури. Центральна бібліотека запросила своїх відвідувачів на інформаційне повідомлення «Апостоли рідної мови». Книги і матеріали з Інтернету поповнили знання, розширили кругозір, вкотре підтвердили нашу любов до України та її мови.

Пам'ятаємо... Вшановуємо... Вклоняємось...

Історія України - це літопис боротьби за волю і незалежність нашого народу. І наш обов'язок перед предками і перед нащадками - зберегти пам'ять і імена тих, хто волю народу ставив вище власних інтересів і навіть свого життя. Цьому сприяють музеї.

Музей – це те місце, де можна зустрітися з минулим. Це наша пам’ять, це пам’ять наш батьків і дідів. Пам’ять минулого бережуть мапи, документи, спогади, речі, нагороди...

Центральна бібліотека розпочала роботу по створенню музею, експозиції якого розповідатимуть про наших земляків, які зі зброєю в руках піднялися на захист рідної землі. Особлива увага – вшанування пам’яті тих, хто загинув у цій страшній війні. Рядові, сержанти, офіцери – вони народилися або працювали в нашій громаді, мали друзів, рідних, колег. Доля розпорядилася так, що вони стали ангелами-охоронцями рідної землі. Зібрати матеріали, які розповідають про Героїв – наш обов’язок, данина їх пам’яті.

З портретів дивляться на нас наші відважні Герої. Не віриться рідним і друзям, що ніколи не зустрінуться з ними, що кляті зайди своїми пострілами і вибухами розлучили назавжди з братами, синами, батьками...

Ітимуть роки, прийдуть нові покоління, які повинні пам’ятати імена і обличчя цих відважних воїнів...

Ми звертаємося до всіх, хто знав наших хлопців при житті: допоможіть зібрати матеріал про них. Фотографії різних періодів, документи чи їх копії, особисті речі, спогади стануть не просто експонатами музею, а частинкою пам’яті і шани.

В день Героїв в бібліотеках нашої громади пройшли години вшанування, уроки пам'яті «Україна: полум’я війни 2014-2023, Герої не вмирають, Герої житимуть в наших серцях».

Ми пам’ятаємо Героїв твоїх, Україно!

Тарасова гора - це серце України, Тарас Шевченко - це символ України

   Постать Тараса Шевченка є знаковою для кожного патріота України. Це наша філософія духу і скарбниця національних цінностей. До Кобзаря, до його дум, до його слова ми звертаємось у важкі і радісні хвилини нашого життя, через серце пропускаємо його безсмертні шедеври, які наповнені незгасною любов’ю українського генія до свого народу, до своєї землі, до своєї культури.     

 

Холодного березневого ранку 1861 року далеко над Невою на Смоленському кладовищі ховали земляки в чужу землю, ховали того, кому судилося стати світочем, Пророком свого народу. Виступаючи з промовою над домовиною поета, Пантелеймон Куліш сказав: «Будь, Тарасе, певний, що ми Заповіт виконаємо і ніколи не звернемо з дороги, що ти нам проложив...»

Друзі, родичі, шанувальники його творчості зуміли виконати волю Кобзаря – його перепоховання відбулось 22 травня в Каневі: «Щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі було видно, було чути, як реве ревучий...»

Висока Чернеча гора над Дніпром-Славутою нам щораз нагадує про цю заповідану Шевченком дорогу – дорогу Добра, дорогу Любові, дорогу вільної України!

Остання дорога Кобзаря в Каневі – це 14 кілометрів від Успенського собору, де відспівували Поета 162 роки тому та на плечах несли домовину до Чернечої гори. Настоятель цього собору Гнат Мацкевич сказав: «Є світло, яке подібне світилу небесному, засяявши раз, не згасає ніколи... от, браття-християни, перед Вами таке світло..., перед Вами – Тарас Шевченко...»

Кожному українцю висока Чернеча гора над Дніпром-Славутою нагадує заповідану Шевченком дорогу - дорогу добра, дорогу любові, дорогу вільної України.

Відзначаючи 162-у річницю з дня перепоховання великого Кобзаря, в бібліотеках громади організовані книжкові виставки, пройшли літературні години «На високій дуже кручі, над самісінькім Дніпром...», «Зустрічала Україна свого великого сина...» огляд поезії «Останнім шляхом Кобзаря», «І вічно буде жити поміж нас пророк по імені Тарас».

Сьогодні ми ще раз вклоняємось пам'яті і величі великого Кобзаря! 

З його ім'ям йдемо до Перемоги!

       

Доля і щастя – в рідному селі

З фотографії в особовій справі Шкатюк Валентини Іванівни дивиться юнка з бантиками і відкритим поглядом очей. Народилась вона в 1948 році в селі Гребля, яка до цього називалась Цебермановою Греблею, Цеберманівкою. Люди в селі, оговтавшись від війни, раділи миру і народженню дітей. Тому і сім'я Демчуків Івана Михайловича та Марії Кирилівни з радістю повідомляли всім, що в їх сім'ї лелека приніс донечку, втіху і надію на щасливе життя. Батько працював головою сільради, робочий день у нього часто закінчувався пізно, але справами дітей він цікавився, займався їх навчанням і вихованням, вважав, що його діти повинні бути прикладом для інших.

Той, хто жив у селі в ті роки, пам'ятає і той побут, і відсутність автобусного сполучення, і виснажливу роботу старших в колгоспі. Діти давали самі собі раду, бавили менших братиків і сестер, мали багато обов'язків по дому і господарству. І намагались добре вчитись, батьки розуміли, що освіта дітей – це їх майбутнє. Валя вчилася в Греблянській початковій, Ботвинівській восьмирічній та Ліщинівській середній школі. В 1966 році закінчила школу, випускний вечір був багатолюдним – одна з чергових реформ в освіті побудувала програму так, що атестати вручали десятикласникам і одинадцятикласникам. А іще вчорашні випускники, надивившись на працю своїх батьків, не дуже хотіли залишатись в селі. Вирішила спробувати міського життя і Валентина. За оголошенням подалась на роботу у Вінницький радіоламповий завод. Два місяці ученицею, і вона отримала І-й розряд монтажниці. Але не полюбила вона велике місто з його гамором і нескінченним поспіхом. Сумувала за своїми рідними, за тишею сільських вечорів, за парним молоком, навіть за працею на городі... Допрацювала до відпустки, розрахувалась і повернулась у рідну Греблю, вдихнула ні з чим незрівнянний запах рідної домівки. Почалась весна, а роботи в цей час багато, своєї турботи вимагає і город, і садок, і квітник...

В бібліотеку села потрібен був працівник. Гарні оцінки з літератури і мови, любов до книги підказали, що це її справа. Інтуїція не підвела - з Валентини Іванівни вийшов гарний фахівець бібліотечної справи. Кілька разів бібліотека переїж книг вона прочитала! Має Гребля свою історію, цікаву, овіяну переказами. Про кожен куток з вуст старожилів записала легенди. В цих легендах переплелись розповіді про бої, кохання, вірність і мрії про майбутнє. В сімейному архіві зберігаються фотографії, Похвальні грамоти, Подяки. Працювала добросовісно, тому її цінували, як фахівця, поважали як добру, принципову людину.

Більше вона із села не виїжджала, лише на сесії в Канів, коли навчалася у культосвітньому училищі та на курси підвищення кваліфікації в Черкаси. Їй добре і спокійно жити в селі, де народилась, виросла, зустріла своє кохання, вийшла заміж за Михайла Шкатюка, тут побудували хату, тут з'явились на світ їх трійко дітей – Вадим, Віктор і Лілія. Тут вона працювала, співала в фольклорному ансамблі «Греблянські молодички», вела своє велике господарство, обробляла город, де кожна грудка землі пам'ятає тепло її рук. Люблять пісню і музику в цій сім'ї, цю музичну естафету продовжує син Віктор, тепер уже Віктор Михайлович, в руках якого баян звучить неперевершено. Без нього не проходить жодне свято в Христинівці. А мама просто пишається своїми дітьми, і коли хвалять Віктора як кульпрацівника і баяніста, непомітно спльовує, щоб не наврочили.

Вже онуки стали на ноги, онуки тішать бабусю і дідуся, але відпочивати вона ще не збирається. В роботі, русі, в гармонії з природою, в спілкуванні з рідними знаходить розуміння зі світом, радість життя. 22 травня у гарної жінки, гостинної хазяйки, дружини, сестри, матусі і бабусі гарний ювілей. Від імені колег, друзів вітаємо цю жінку-трудівницю, гарну гостинну ґаздиню з днем народження. Хай Всевишній дарує Вам, шановна, ще багато років життя, силу, енергію і здоров'я. Не піддавайтесь рокам і хворобам. Живіть довго і щасливо на радість тим, хто поряд з Вами! Адже дожити треба до Перемоги, і вкласти свою частинку праці в побудову квітучої України. 

Мистецтво чаювання

        Чай – улюблений напій багатьох. Чай зігріє, подарує бадьорість, налаштує на приємне спілкування.

   Про походження чаю існує багато легенд. Одна з них - чай відкрили китайські пастухи. Вони запримітили, що вівці стають грайливими, як поскубають листки однієї вічнозеленої рослини. Пастухи й собі насушили цього листя й залили їх окропом. З радістю відчули прилив сили, енергії, бадьорості. З тих пір і почали люди вживати чай. Ніхто, напевно, не зможе порахувати, скільки сортів чаю є в світі. Комусь до смаку чорний чай, комусь зелений, комусь трав’яний, а дехто змішує кілька сортів чаю, як художник фарби, щоб відчути неперевершений букет ароматів.

За кухликом чаю приємно вести бесіду, мріяти, згадувати. А в наших бібліотечних закладах давно існує така форма роботи, як бібліотечні чаювання. Люди не просто п’ють чай і розмовляють. Вони дізнаються щось нове про чай, історію його походження, відгадують загадки, дають відповіді на питання вікторини, діляться своїми рецептами заварювання чаю, поринають у світ чайного етикету. 

Такі чаювання пройшли і в наших бібліотеках громади. Чай пили діти в Углуватській бібліотечній філії, дорослі - у Вербуватській і Заячківській бібліотеках, а в Кузьминій Греблі чаювали переселенці. Смакували ароматний напій, читали вірші, знайомились з книгами про чай, в Інтернеті шукали нові родзинки чайної церемонії.

Тож дай нам, Боже, дожити до Перемоги і насолоджуватись життям, чаєм, спілкуванням і читанням. 

Все буде Україна!    

 

Вишиванка – код нації

Донька поета, нашого земляка Станіслава Зінчука виставила в Інтернеті вірш свого батька, написаний 15 серпня 1982 року:

Найдавніше письмо на землі - вишиття:

В знаках-символах мудрість і музика, рівна Бетховену.

Прочитати його намагаюсь дарма все життя,

Та німа таїна вушком голки надійно захована... 

 

А христинівчанка Ольга Шарандак порадувала нас сьогодні своїм новим віршем:

Одягаймо вишиванки, українці милі.

Ми сьогодні показали міць і нашу силу.

Одягаймо вишиванки, козацького роду,

Ми сьогодні показали незламність народу.

                 Єдність в барвах і волошках, в маках розцвітає.

                 Візерунки українські народ одягає,

                 В вишиванках маєм силу, код віків в ній маєм,

                 І ніхто нас, милі браття, в світі не здолає.

Вишиванки одягаєм для кращої долі,

Бо ніхто нас не позбавить свободи і волі.

Розбивають й виганяють ворога Герої,

В вишиванках залишають краплі свої крові!

                Не забудем й не пробачим всіх, хто нас руйнує,

                Перемогу в сильній битві Бог нам подарує.

                Одягає Україна барви й візерунки,

                Ми ж тримаймося в єдиній, переможній думці!

 

         Дякуємо, Ольго Олексіївно, за гарний вірш. Його сьогодні читали наші користувачі в бібліотеці. Ми всі – однодумці. І дуже приємно, що наші почуття і думки ви висловили поетичними рядками. Гарно. Віримо, що скоро Ви вже писатимете про Перемогу України.

 

Парад вишиванок.

 Щорічно, у третій четвер травня, українці святкують День вишиванки. Цього року це свято припадає на 18 травня. Головний атрибут цього свята вишивана сорочка вважається унікальним витвором українського народу. Свого часу вона була не лише елементом народного вбрання, проте й слугувала своєрідним оберегом. Символіка та орнаменти вишиванок різнилися залежно від регіону, вирізняючи та одночасно об’єднуючи всіх українців. Саме за цю здатність вишиванки виділяти українців з-поміж інших народів, вона стала найяскравішим та красномовнішим виразом наших національних почуттів, ідей та переконань. Працівники бібліотеки та читачі долучатися до параду вишиванок разом з іншими містами та селами України, демонструючи єдність та любов до рідної Батьківщини.