Як парость виноградної лози плекайте мову.

 21 лютого відзначається Міжнародний День рідної мови. Це відносно молоде свято - до календарів усього світу воно ввійшло тільки у 1999 році. Українська мова пройшла нелегкий шлях. Однак, попри всі перешкоди, для багатьох мільйонів людей вона була і є рідною, є мовою дідів, батьків. Змалечку виховуючи в собі справжню людину, кожен із нас повинен в першу чергу створити в собі світлицю, у якій зберігається найцінніший скарб - мова. Саме ми повинні зберігати і шанувати мову. Тож, як писав Максим Рильський: "... Як парость виноградної лози плекайте мову...". Любімо свою рідну мову, бо з нею наше майбутнє і майбутнє України!

Небесна Сотня залишиться на барикадах назавжди

Із власної історії знаємо: задля великої мети кров проливається недаремно. Через це ми народ, якого правди сила ніким звойована ще не була! І не буде!

Майдан довів, що сплюндрувати найголовніше – нашу душу – вже точно не вдасться. Тоді на її захист стала Небесна Сотня.

Під час Революції Гідності понад сотня людей загинули від куль, побиття або відійшли у вічність пізніше від отриманих на Майдані поранень. Їх назвали Героями Небесної сотні. Особливий пам’ятний день – «День Героїв Небесної Сотні» встановлено Указом Президента України «Про вшанування подвигу учасників Революції Гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні», який відзначається тепер щорічно 20 лютого. Саме в ті дні лютого 2014 року протистояння між українським народом і тодішнім режимом сягнуло свого піку. Україна заплатила занадто високу ціну за звільнення від диктатури і свій цивілізований вибір – бути частиною Європи.

Президентом України було ініційовано й затверджений Верховною Радою України заснування Ордену Героїв Небесної Сотні. Також створено «Меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні – Музей Революції гідності».

105 Героям Небесної Сотні посмертно присвоєно звання Герой України, а троє іноземців – посмертно нагороджені орденами Героїв Небесної Сотні. Їхні імена та назву «імені Героїв Небесної сотні» надали вулицям у Києві, на батьківщині героїв, в багатьох містах, містечках України.

Щоб згадати убитих співвітчизників, вшанувати пам’ять усіх тих, хто встав на боротьбу за демократичне майбутнє своєї країни, в Центральній бібліотеці представлена широкому загалу виставка «Слава героям Небесної Сотні», на яку відібрані найпромовистіші документи, світлини тих подій, книги, написані активістами Євромайдану про події зими 2013-2014 років. Крім того, оформлено виставку у вікні  «Герої не вмирають».

На варті наших душ – Небесна Сотня

В історії нашої держави є події, які є вирішальними і доленосними для українського народу. Їх потрібно пам’ятати і не забувати, адже хто не знає минулого, той не вартий майбутнього. 21 листопада 2013 року студенти Києва вийшли на майдан Незалежності в підтримку об’єднання України з Європою, а 22 січня на вулиці Грушевського перші загиблі.

Фінальним і найбільш драматичним етапом революції стали події у Києві 18-20 лютого, в ході яких загинуло більше сотні кращих наших синів і дочок. Кров цих людей стала вироком для злочинної диктатури. Ця Небесна Сотня своїм життям викупила свободу для мільйонів українців і дала шанс здобути нову демократичну правову державу. В бібліотеці для дітей пройшла година мужності «На варті наших душ – Небесна Сотня». Читачі 6-В класу школи № 1 читали вірші, переглянули документальний фільм. Під мелодію пісні «Пливе кача» запалили свічку і передавали її по колу та під час виконання пісні Олександра Пономарьова приєдналися в молитві за Україну.

Тризуб – закодоване послання пращурів

         

 Сьогодні відзначається День Державного Герба України. Саме 19 лютого 1992 року Верховна Рада України затвердила своєю Постановою Державний Герб незалежної України. Ним став золотий Тризуб на синьому щиті – національний символ українців часів визвольних змагань XX століття, який має статус малого герба та є головним елементом майбутнього великого герба.

Малий Державний герб – один із державних символів України нарівні з Конституцією, прапором і гімном. Зображення герба розміщується на печатках органів державної влади і державного управління, грошових знаках та знаках поштової оплати, службових посвідченнях, штампах, бланках державних установ.

Вже багато століть герб єднає українців та надає сил. Український тризуб уособлює для нас зв’язок поколінь, прагнення українського народу до власної державності, соборності та незалежності.

Вітаємо українців із цим визначним днем! Будьмо гідними нашої історії і тих завдань, які стоять перед Українською Державою сьогодні!

Для відвідувачів бібліотек підготовлено книжкові виставки, проводяться уроки патріотизму, години історії, конкурси знавців, вікторини, огляди книг, які розповідають про наш герб – символ волі, нескореності, патріотизму, вірності українському народу.

Бібліотечна доля, ніби книга, сюжет якої вона вибрала сама...

Ніна Василівна Напній все своє життя прожила в Христинівці. Тут вона народилась, зробила свої перші кроки, закінчила школу. Доля не дуже прихильно поставилася до неї ще зовсім у юному віці: пішла в засвіти її така молода мама. Дитяча пам’ять зберегла той уривок похорону, коли бабця примовляла до неї: «Плач, у тебе мама померла». Не сприймало дитяче серце трагізму цих слів. Пізніше життя шмагало цим напівсиріцтвом і незахищеністю. Разом із старшою сестрою Валентиною мали багато обов’язків по дому, батько не давав поблажок на юний вік.

Ніна намагалась всі доручені справи зробити швидко, щоб був час почитати книгу. Перегортаючи сторінки книжок, разом з їх героями боролася, закохувалася і мріяла. Можливо, не всі мрії в її житті здійснились, але вона йшла до своєї мети. Тут, в рідному місті, зустріла свого судженого, Напнія Віталія Сергійовича, який по направленню приїхав працювати в локомотивне депо. Кохання поєднало молодих людей, вони разом втілювали свої мрії. Одна з них – працювати в бібліотеці, стати бібліотекарем здійснилась в 1981 році, коли прийшла працювати в районну бібліотеку для дітей. Своєю хрещеною бібліотечною мамою вважає Ліну Танасійчук, яка і привела її сюди, коли з’явилася вакансія. А до цього пані Ніна закінчила Уманське ПТУ, попрацювала робітницею заводу «Уманьсільмаш», чотири роки була кастеляншею в дитячому садку №1. А душа тягнулась до книг. Любові до книг було мало, не вистачало знань, і Ніна Василівна заочно вдосконалює свої навички: спочатку в Канівському культосвітньому училищі, потім у 1996 році отримала диплом Харківського інституту культури. Навчалася тоді, коли в сім’ї підростали діти – донька Оксана і син Сергій. Ніна Василівна любила свою роботу, легко спілкувалась з людьми. І багато читала сама, цікаво розповідала про прочитане. А скільки вона провела масових заходів: вікторин, конкурсів, літературних вечорів, засідань клубів за інтересами, поетичних рандеву! Всього згадати і перелічити просто не можна. З особливою теплотою відносилась до дітей і підлітків з неповних і неблагополучних сімей. Працювала в різних відділах центральної бібліотеки і всюди намагалася створити біля себе атмосферу доброзичливості, чесності, взаємоповаги.

Пролетіли роки. Хвороба, підступна і невиліковна забрали чоловіка, запнувши її голову вдовиною печаллю. Довелось доглядати і проводжати в останню дорогу батька, свекруху, мачуху.

Виросли діти, отримали освіту і вилетіли з отчого дому. Так склалося, що обоє живуть далеко, за кордоном. Кілька разів їздила вона до доньки в Англію, допомагала бавити меншу внучку.

Закрила вона квартиру, перебралась у хату, яку будували її батьки, де пройшли її дитячі роки. Діти і родичі живуть далеко, з дітьми і онуками спілкується в Інтернеті. І знову допомагають книги. Подивиться телевізор, поспілкується по телефону з друзями і колишніми колегами, поцікавиться новинами. А іще має час займатися рукоділлям. Вміє вона смачно готувати, ми до цих пір згадуємо її частування. Справ вистачає, не підводило б здоров’я.

Незабаром наша Ніна Василівна святкуватиме гарний ювілей. Бажаємо їй довгого віку, а до нього – здоров’я, сили, енергії, рідних – у гості, в домівку – гарних новин. Хай здійснюються мрії і не забувається стежка до бібліотеки.

Милосердя і доброта - два крила людяності

Раз добром зігріте серце, вік не охолоне... (Т.Г.Шевченко)

Ці слова великого Кобзаря можна обрати девізом до свята – Дня спонтанного прояву доброти, досить молодого свята, яке святкують в Україні 17 лютого. Відзначають його не лише окремі люди, а й цілі організації, які допомагають заохотити проявляти доброту в суспільстві, Варто пам’ятати, що добрі справи приносять радість не лише тим, хто отримує спонтанну допомогу, а й тим, хто її чинить.

Головна мета цього свята в тому, щоб люди стали щасливішими, поширюючи навколо себе доброту. І не обов’язково творити якісь великі справи, можна підтримати, підбадьорити, сказати теплі і привітні слова, провідати колег-ветеранів, допомогти сусідам, пригостити когось...

За однієї умови - ця доброта має бути щирою!

Автомобільні ворота Христинівки

Христинівка від «А» до «Я»

Автобуси давно стали частиною нашого життя. Довоєнна Христинівщина їх не мала. На далекі відстані наші прадіди їздили залізницею, а головним засобом пересування був гужовий транспорт. І їздили кіньми не лише одноосібники. В усіх державних установах (селищній і сільських радах, на відділеннях пошти, в прокуратурі, в міліції тощо) були коні, конюшні, конюхи, вози і брички. Про цей вид транспорту можна написати окрему статтю.

А перші автобуси з’явилися у нашому місті в 1961 році. Старше покоління пам’ятає ці автобуси на 19 посадкових місць. В народі їх називали «пазиками». І перший маршрут був Верхнячка-Христинівка. Цей маршрут існує і досі. В 1960-1980-ті роки автобус курсував з 6-ї год. і до 24-ї год. Останній маршрут чекав пасажирських поїздів «Черкаси-Жмеринка» і «Жмеринка-Черкаси», які після 23-ї години прибували на нашу станцію. І ціна квитків до Верхнячки була різна. В залежності від відстані вона становила 5, 10, 15 копійок. Потім, незалежно від того, до якої зупинки їхав пасажир, ціна квитка була однакова. Гроші за проїзд брали кондуктори.

В 1964 році почало функціонувати регулярне автобусне сполучення між райцентром і селами району. Ті самі «пазики» їздили на села Синицю, Зоряне, Шукайводу, Греблю, Велику Севастянівку, Шельпахівку, Заячківку. В кожному з цих маршрутів були зупинки в кількох селах. Автобусний парк за кілька років замінив старі автобуси на автобуси марки ЛАЗ. Вони були більшими, мали 32 посадкових місця, але часто їх не вистачало, тому люди стояли в проході. Автобуси на села курсували з 6-ї години до 19-ї. В кожному селі були споруджені автобусні зупинки, де можна було сховатися від дощу, спеки, вітру. В районному центрі перша авто зупинка знаходилася на тому місці, де розташований термінал «Приватбанку» при вході в Святомиколаївський парк. Потім автовокзал збудували на розі вулиць Першотравневої і Космонавтів. Це приміщення стоїть і досі, там зараз красуються вивіски «Умань-хліб» і «Умань-пиво». Як автовокзал воно функціонувало до 1972 року. Приміщення було маленьке, всередині стояла лавка, відокремлена каса і грубка, яка опалювалась вугіллям. Автобуси стояли перед цим автовокзалом.

З 1966 року почали ходити автобуси по місту, так званий «кільцевий маршрут». Квитки на проїзд купували в кондуктора, коштував він 5 копійок. Пільгові категорії пасажирів користувались цими автобусами безкоштовно, потрібно було тільки пред’являти відповідне посвідчення.

В 1970 році розпочалось будівництво нового автовокзалу, який розпочав свою роботу в 1972 році. Двоповерхова будівля зі скла, металу і бетону площею 385 квадратних метрів. Найбільше місця було відведено на залу очікування. Лавки зі спинками стояли в кілька рядів. До послуги пасажирів був кіоск «Союзруку» зі свіжою періодикою, листівками, канцтоварами, книгами. Невеликий аптечний кіоск давав змогу придбати пігулки, вітаміни, бинт, вату, дезинфікуючі матеріали, різноманітні медичні препарати першої допомоги. А для тих, у кого в дорозі розігрався апетит, діяло кафе громадського харчування. Тут варили перші і другі страви, пекли різноманітну випічку: пиріжки, ватрушки, тістечка. Продукти в кафе постачали через окремий вхід. А іще на автовокзалі діяла перукарня і кімната відпочинку.

Свою роботу автовокзал розпочинав о 4-й годині ранку, діяли дві каси і каса попереднього продажу квитків. Стенди з розкладом руху, маршрутами, вартістю квитків висіли на стінах поряд з репродукціями картин. Автовокзал мав свою кочегарку, яка працювала на твердому паливі. В штаті був начальник автовокзалу, касири, бухгалтери, чергові по відправленню, диспетчери,прибиральники, двірники, електрик.

Біля автовокзалу була стоянка таксі – світло-сіра «Волга» чекала на пасажирів.

Начальниками автовокзалу в свій час працювали Гетьман О.А., Кошовий І.П., Трачук Д.К. та інші.

Треба сказати, що в ті роки в селах проживало набагато більше людей, ніж зараз, і автобусний транспорт був дуже потрібен, адже їздили люди багато. Не в усіх селах були середні школи і старшокласники їздили на навчання в міські школи. Багато людей, проживаючи в селі, працювали на підприємствах міста, а крім того їздили на базар, в гості, у справах.

Автовокзал в 1972 році

   Перебудова внесла свої корективи і у функціонування автовокзалу. Скоротилася кількість рейсів, приміщення перестало опалюватися, згорнули свою роботу кіоски, кафе, колектив скоротився до кількох людей. Та і пасажирів стало менше в рази. Почали кімнати здавати в оренду. Швейна майстерня, приватна перукарня, «Оріфлейм», стоматологічний і кардіологічний кабінети, магазин заморожених напівфабрикатів – всього і не перелічити. Ремонт ніхто там не робив, і вигляд приміщення мало не дуже привабливий вигляд. А потім знову хтось з орендарів, чи вже і власників, встановив металопластикові вікна, двері та розгорнув роботу так званого Одеського «7-го кілометру». Але і цей торговий комплекс проіснував недовго. Розібравши майже до фундаменту, дуже швидко побудували торговельний комплекс «АТБ». Для автовокзалу залишили кімнату, де стоять камери схову, каса, ряд стільців. На села автобуси ходять лише в базарні дні і тільки зранку. Здебільшого це маршрутки, маленькі і економні, не завжди зручні, але вибирати не доводиться. Регулярно ходять автобуси на Верхнячку, не так дав почав ходити комфортабельний автобус по місту. Великі сучасні автобуси возять пасажирів на Київ, Одесу, Черкаси, Вінницю. 

Автомобільні ворота Христинівки діють, проводжають і зустрічають своїх гостей.

За матеріалами центральної бібліотеки і газети «Трибуна хлібороба». Фото взяті з Інтернету.

Ми - єдиний народ

       16 лютого в Україні вперше пройшов день єднання. Адже наша сила – в єдності і згуртованості. День єднання має консолідувати українців перед лицем загрози та інформаційного тиску.

В нашому місті, як і по всій Україні, відбулось зібрання, присвячене Дню єднання. Ведучою була директор центральної бібліотеки Раїса Шумовська. Проникливо звучать слова і вірші українських поетів про нашу силу в єднанні, в любові до України, в повазі до національних святинь.

Бібліотечні працівники організували книжкову виставку «З вічною думою про єдність на своїй землі». 

Під час розгортання великого державного прапора бібліотекарі стали в ряд з тими, хто вважає себе патріотом міста, громади, держави.

Ми – сильні, бо ми – єдині!

День, коли зима з весною зустрічаються

Сьогодні християни відзначають Стрітення Господнє. Слово «стрітення» означає «зустріч». У це свято відзначається зустріч немовляти Ісуса зі святим Симеоном, який прожив 3000 років, щоб зустріти Месію. Коли в Єрусалимському храмі він побачив Христа з батьками, то відразу зрозумів, що перед ним Син Божий.

Це свято на Русі вважали першою звісточкою від весни. За народними уявленнями, саме в цю дату весна вирішує, коли їй приходити на землю. В цей день в церквах правиться урочиста літургія, освячуються вода, сіль, свічки, які відводять біду, напасті, ураження блискавкою. Їх запалюють біля дитячої колиски і біля хворої людини. благословляють дітей у дорогу, а синів - на військову службу.

Наші предки були людьми мудрими і спостережливими. Вони передали нам прикмети погоди цього дня.

Небо всіяне зірками – до ранньої весни, беззоряне – до пізньої.

Якщо день холодніший попередніх, то весна буде холодною.

Сонячна безвітряна погода – до хорошого врожаю льону та пшениці.

Відлига сьогодні віщує ранню весну, мокрий сніг – дощову весну, сухий сніг – прохолодну і суху.

Про сьогоднішнє свято, про звичаї, обряди і традиції можна дізнатись з матеріалів книжкової виставки «Стрітення, або як Зима з Весною зустрічається».

Обпалені вогнем чужих країн

Сьогодні українці схиляють голові в пошані перед тими, хто, вірний військовій присязі, виконував інтернаціональний обов’язок в різних куточках планети, далеко від рідної землі. Наші хлопці були на Кубі, у В’єтнамі, Єгипті, Сирії, Анголі...

Болючою раною в серцях тисяч людей відгукується війна в Афганістані. 3340 днів і ночей, страшних, пекельних, наповнених вистрілами і вибухами, довелось боротися нашим, ще зовсім молодим, героям там, в далекому і чужому Афганістані. Ці дні були наповнені силою духу, стійкістю, прикладами вірності, солдатської дружби і взаємовиручки...

15 лютого біля Пам’ятного знаку воїнам-афганцям пройшов мітинг, присвячений річниці виведення наших військ з Афганістану. Центральна бібліотека розгорнула книжкову виставку-інсталяцію «Афганістан – то біль і смуток, чиєсь обірване життя», на якій представлені книги, спогади, документи, світлини, які розповідають про мужність і самопожертву тих, хто не зрадив своєму обов’язку і солдатській дружбі.

Ми пам’ятаємо про їх подвиг, шануємо їх мужність, беремо з них приклад вірності військовій присязі.

         

Героїзм і трагедія нашої історії

Про ту військову операцію, внаслідок якої частини радянської армії долучилися до збройного конфлікту всередині Афганістану, залишилася сумна спадщина – від обелісків на міських і сільських кладовищах, які були встановлені по всій величезній тоді країні, до кодового трагічного словосполучення – «вантаж 200».

Тривожними були роки афганської війни для наших людей. Ті, хто пройшов через Афганістан, пізнали ціну людського життя. Ветерани Афганістану і сьогодні небайдужі до суспільних процесів в Україні.

Бібліотека для дітей презентує виставку «Героїзм і трагедія нашої історії».

14 лютого - Міжнародний день дарування книжок

«Книга рятує душу від здерев’яніння», – казав Тарас Шевченко.

Ставаймо учасниками свята. Видавництва у цей день пропонують знижки на продаж книжок. У цей день люди дарують книги рідним, друзям, знайомим або залишають в людних місцях.

Це свято започатковане в 2012 р. Ідею створення такого свята засновниці відомого сайту дитячої книги Delightful Children’s Books у США Еммі Бродмур підказав маленький син, запитавши її, чому немає особливого дня, коли люди дарують одне одному книги.

Без книжки ми не можемо уявити свого життя, вона – постійний супутник, порадник у багатьох життєвих ситуаціях: і для маленьких, і для дорослих.