Шуміти горіховим садам

    Як і багато рослин, що нас оточують, горіх дуже стара культура, що підтверджує Біблія. На її сторінках горіх згадується двічі: у Старому Завіті та у Пісні Пісень Соломона. У багатьох народів це дерево вважалося священним. В Київській Русі його культивували монахи в Межигірському і Видубицькому монастирях ще дев'ять століть тому.

Горіх – велетень серед фруктових дерев, він росте до 30 метрів, та й довговічності його можна позаздрити – до чотирьох століть росте цей красень, щороку плодоносячи. В нашій місцевості таких довгожителів немає, а от дерев, яким понад 50 років – не перелічити. Вирощують горіх заради його плодів, які є поживним, цілющим і дієтичним продуктом. В селах нашої громади горіхи ростуть, напевно, в кожній садибі, біля шкіл, дитячих садків, адміністративних споруд.

Але горіхи в нашій місцевості посіли таке важливе місце не так давно. Як розповідають старожили і ті, хто пам'ятає оповіді своїх батьків і дідів, що в часи царизму і на початку минулого століття горіхів по селах не було. В селі Углуватка жив чоловік на ім'я Охрім. Він звідкілясь привозив горіхи і роздавав колядникам і щедрівникам. Діти із захопленням передавали один одному: "Гайда до Охріма, він дає горіхи!".

Відомий поет, уродженець села Орадівка, в своїх спогадах "Екран пам'яті" згадує свою двоюрідну бабусю Євдокію Пилипівну Мельниченко, яка жила в Христинівці неподалік базару, а в її садку росли саме горіхи. Ось як він сам пише: "Таких екзотичних для нас дерев, як горіхи, в Орадівці майже не було. На храмовий празник бабуся обдаровувала численних онуків брата рідкісними делікатесами – горіхами. Через те з усіх "празникових" її ми виглядали насамперед задовго до свята".

Кажуть, що наші предки вірили, що посаджений біля будинку горіх забирає благополуччя. Дехто передає переказ про те, що той, хто посадить горіх своїми руками, довго не живе.

Як і кожна рослина, горіх за часи свого існування обріс легендами, загадками, прислів'ями. Вирішити якесь важке питання чи завдання – "попав міцний горішок", застерігали від покарання – "отримаєш на горіхи". Хрещена мати, вишиваючи для похресника рушник, щоб перев'язати його перед тим, як він ішов до війська, обов'язково вишивала на рушнику горішки. Щоб похресник був міцним та "не по зубах" ворогам.

Одна бабця розповідала таку собі притчу: "Був в однієї жінки син, уже і дорослий, але ледачий. Послала вона його в ліс, що нарвав та назбирав лантух горіхів. Прийшов парубок у ліс, ліг на траву під горіхом і мріє: "От якби горіхи були завбільшки такі, як гарбузи – взяв би два, і був би повен мішок. Мріяв, мріяв і задрімав. Від легенького вітерця впав горіх і поцілив хлопцеву в лоба. Підскочив він, потер ґулю і промовив:"Добре, що горіхи не такі, як гарбуз. Хай будуть краще маленькі". Та й почав рвати та збирати горіхи.

Горіх – сильне і довговічне дерево, тому, коли купали новонародженого хлопчика, воду з купелі виливали під горіх, щоб ріс сильним і здоровим. Горіхами прикрашали різдвяну і новорічну ялинку. Їх вішали поряд з іграшками, яблуками і цукерками.

Православні християни відмічають три Спаса: Медовий, Яблуневий та Горіховий. Третій Спас називають Спасом на полотні. Це церковне свято, присвячене перенесенню з Едесси до Константинополя Нерукотворного образу Ісуса Христа в 944 році. В цей день в церкві освячують горіхи, горіхове листя та гілки. З освячених продуктів роблять настоянки і відвари, додають у консервацію та соління. На Горіховий Спас святили та очищали криниці. В цей день, згідно із старовинним обрядом, вибирали досвічену жінку, яку відправляли на перший збір горіхів. Кількість горіхів, яку вона назбирала, визначало мінімальний збір горіхів рештою членів громади. В цей день виготовляли відвари, настоянки з горіхів. Зокрема, відвар з горіхових перетинок, який вважався сильним засобом при застудах і хворобах суглобів. В цей день церква не боронила людям працювати, бо йшов активний збір врожаю та заготівель на зиму.

Горіховий Спас має свої прикмети. Багато горіхів на Спас – через рік буде хліба про запас. Журавель відлітає до Горіхового Спасу – на Покрову вдарять морози. На Горіховий Спас сонце іде на осінь.

Раніше борщ українці не засмажували, а затирали. Робилось це в макітрі, де смажене сало з цибулею перетирали макогоном. В такий же спосіб терли мак, часник, різні приправи. Часто-густо дно в макітрі від таких дій просто випадало. Таку макітру чи горщик без дна не викидали, а садили горіх, прикопуючи разом з посудиною. Це для того, щоб горіх не ріс в корінь. Адже корінь цього дерева дуже розгалужений і сильний. Якщо його посадити близько будівлі, то він може і підняти чи пошкодити фундамент чи підмурок. Люди вірять, що горіх, "посаджений" воронами, має бути тонкошкурий та м'ясистий. За цим критерієм, мовляв, ворони обирають собі горіх. А ворони горіхи полюбляють, так як і білки, що роблять собі запаси на зиму.

2. Хоч землі Черкащини вважаються придатними для вирощування горіхів, на території нашої громади раніше великої кількості горіхових насаджень не було. На присадибних ділянках їх почали садити після ІІ світової війни. Врожаю з такого навіть одного дерева вистачало на потреби сім'ї. В останні кілька десятиліть горіхи набули великого попиту на ринку. Їх почали вирощувати, лущити і здавати тим, хто збуває їх далі. В Христинівці багато людей скуповували горіхи і везли їх збувати у Львів. Тоді з нашого міста до Львова ходило кілька потягів. Тепер цим займаються ті, хто має автотранспорт та налагодив джерела збуту. Але зиск мають всі.

В 2006 році підприємець в селі Шельпахівка засадив горіхами 60 гектарів землі горіхами. Вони вже плодоносять. Господар наймає людей для збирання урожаю. Платить горіхами чи грішми. Переробка горіхів в цьому приватному господарстві триває весь осінньо-зимовий період.

3. Горіхи настільки вже ввійшли в наше життя, що нам важко уявити свій побут без цих плодів. Ми давно вже не вважаємо їх екзотичними наїдками, та з'їсти таку величезну кількість горіхів – нереально, навіть в умовах однієї сім'ї. Тому горіхи здебільшого вирощують, щоб здати їх плоди приватним заготівельникам. Люди мішками везуть в базарні дні, почищені і посортовані горіхи.

Смакові якості горіхи неперевершені. Тому їх додають до цукерок і печива, печуть з ними торти, тістечка, пиріжки, готують налисники. І здавна додають до обрядової страви – куті. Перед цим горіхи обсмажують, обчищають від шкірки, трішки подрібнюють і перемішують з вареною пшеницею, перетертим маком, родзинками, медом... Кожна родина має свій рецепт куті, але без додавання горіхів кутя – то і не кутя.

Крім гарних смакових якостей, горіх має і цілющі властивості.  В лікувальних цілях використовують листя, зелені плоди, перетинки з горіхів, цвіт. Коли розпускаються горіхові "сережки", їх збирають і висушують. Це один з небагатьох рецептів, які допомагають хворим на епілепсію. Сік горіхового листя корисний при захворюванні вуха. Горіхове масло – від гангрени і бешихового запалення. Якщо горіхи змішати з інжиром і рутою, то це гарні ліки від всіляких отруєнь, їх рекомендують вживати тим, хто працює на виробництвах із шкідливими умовами праці. Старенькі бабці кажуть, що при укусах скаженого собаки потрібно змішати горіхове масло з потертою цибулею і сіллю та прикладати до укусу такі пов'язки. Пов'язки з горіховим маслом рекомендують для загоєння ран від хронічного отруєння ртуттю. Горіхи корисні при при хворобах ясен, які викликані дефіцитом вітамінів. Особливо це корисно в кінці зими та на початку осені, коли організм відчуває нестачу вітамінів. Саме тому зараз для воїнів ЗСУ ми виготовляємо енергетичні батончики, до складу яких входять: помелені горіхи, чорнослив та інші сухофрукти, змішані з медом.

Зелені волоські горіхи, зібрані  на початку липня, коли їх шкірка ще м'яка, – випробуваний народний засіб проти багатьох недуг: від цукрового діабету, лікуванні від глистів, при діареї, шкіряних висипах, при хворобах печінки і нирок, щитовидної залози.

Горіх – незвичайне дерево. В ньому навіть листя має лікувальні властивості. Основні ефекти цього листя: ранозагоювальний, протимікробний, протизапальний, має властивість підвищувати згортання крові та знижувати рівень цукру. Настоянки цього листя лікують запальні захворювання кишківника, проноси, кон'юктивіти та інші захворювання очей, стоматити, хвороби шкіри (вугрі, екземи), допомагають при обморожуванні шкіри, при авітамінозі, виснаженнях організму... 2 чайні ложки висушеного горіхового листя залити 250 грамами відстояної води, кип'ятити 3-4 хвилини на слабкому вогні. Приймати по 2-3 склянки на день. А якщо чай з листя горіха передбачається застосовувати для полоскання ротової порожнини, промивання очей чи приготування ванночок, то його потрібно розбавити ромашковим настоєм в пропорції 1:1.

Кажуть, що, якщо в подушку додати листя сухого горіхового листя, то не буде клопів.

Меблі, виготовлені з горіхового дерева коштують дуже дорого. В нашій громаді є одне деревообробне підприємство, але воно спеціалізується на виробах з ясена і вільхи. До обробки горіхів в промислових об'ємах там справа ще не дійшла.

В декоративно-вжитковому мистецтві горіх використовується мало. Горіхи маленького розміру, тверді. Обгорнуті фольгою, слугують прикрасами на новорічних ялинках. Для розвитку дрібної моторики в дітей практикується виготовлення тварин, корабликів з шкаралуп горіхів. З листків горіхів виходять гарні квіти.

4. Збивання, збирання горіхів – процес трудомісткий. Виготовити якісь інструменти для цього важко, враховуючи висоту цих дерев. А от для того, щоб розбити горіх і не пошкодити його, люди придумують різні пристосування: б'ють до горловини пляшки від "Шампанського", бо вона міцна, використовують гайкові ключі, видовбують різні ємкісті в дереві чи камені, роблять форми з бетону.

В бібліотеках громади проводяться майстер-класи по виготовленню саморобок та екологічні години "Горіх: легенди, користь і вірування", "Горіх в нашому житті і культурі".

Залишила нам свої поетичні скарби

В день народження Лесі Українки ми схиляємо голови в шані голови перед талантом і силою душу жінки, Поетеси, Патріотки України.

Леся Українка...Це ніжне й дзвінке ім'я належить до найвеличніших імен нашого народу. Псевдонім Лариси Петрівни Косач твердо і назавжди зафіксований у пам’яті кожного українця, і не тільки українця. Леся належить усім, бо її творчість зіткана з різних мотивів світової культури. Гордий дзвін її імені в серцях мільйонів людей породжує не тільки спогад про «Лісову пісню» або «Досвітні вогні», але й палку любов до великої поетеси і гордість за свій народ.

  В бібліотеках громади організовано книжкові виставки, біля яких пройшли вікторини, конкурси знавців, літературні години, поетичні марафони: «Я словом правди камінь оживила», «Високе світло імені і слова», «Леся Українка: мужність, творчість і сила духу», «Слова живі, немов зернини».

111-й рік Лесі немає з нами, але її вірші, її казки, її мрії живуть в Україні. Вони вічно житимуть і лунатимуть у вільній і мирній нашій незалежній державі.

Коли душа закохана в творчість великої Лесі

25 лютого Україна і весь прогресивний світ відмічає день народження Лесі Українки. Цього дня українці знову вчитуються в безсмертні рядки її творів, бібліотеки проводять літературні години, вікторини та конкурси знавців творчості цієї талановитої поетеси. Це наша маленька шана вдячності, поваги і гордості нашій Лесі. А жителька нашого міста Галина Бортник до цього дня втілила свою мрію – написала портрет Лесі Українки. За словами Галини Василівни, цей задум вона виношувала давно.

Шанувальники образотворчого мистецтва знайомі з картиною пані Галини за мотивами «Лісової пісні», на якій зображені Мавка і Лукаш. Картину з цими літературними героями художниці написала кілька років тому до конкурсу, який був присвячений Дню закоханих.

А ось в 153-ю річницю з дня народження поетеси, користувачі бібліотеки мали змогу побачити її портрет. Галина Василівна не просто закохана в творчість Лесі України, вона й сама черпає натхнення в її віршах, в її силі духу, в її любові до України. Вона може довго цитувати уривки з віршів, аналізувати їх, проводити паралелі з сьогоденням.

Бажаємо Галині Василівні здоров'я, сили, натхнення, нових картин і вдячних поціновувачів. Хай наступна її виставка буде в мирній нашій державі.

Все буде Україна!

Мовне питання – біль душі

         Мова – спільний духовний орган народу. Є мова – є нація. Це незаперечний факт. У кожного народу є рідна мова. Рідна мова – це не тільки засіб спілкування, це національна ознака і символ народу. Для українців прадіди передали нам у  спадок мову – праматір нашої духовності. Вона – основа нашої культури, нашої величі і вірності Україні.

Історія української мови – це низка утисків, перешкод і заборон. Валуєвський циркуляр 1863 року, сумнозвісний Емський указ 1876 року, які були спрямовані на знищення та витіснення української мови з культурної сфери, з громадського життя.

Нашу українську мову клював кровожерний двоголовий орел, її шмагали зневагою, сікли циркулярами і заборонами, труїли в тюрмах, зневажали в московських виданнях, ненавиділи в оршанських болотах, крали наші милозвучні слова, привласнювали їх.

Десятиліття існування срср не змінили ставлення до нашої «калиново-барвінкової». Насадження російської мови йшло з дитячих садочків, розвивалось у школах, а у технікумах і вишах досягало свого апогею. Лекції велись російською мовою, більшість підручників і посібників – російськомовні. Насаджувалася думка, що українською розмовляють лише в селах. І не було дивиною, що випускники сільських і селищних шкіл уже на перших же канікулах розмовляли російською, ще й хизувалися цим. Пам’ятаєте гумореску Павла Глазового «Кухлик», і заключні слова мудрого діда: «Бо якраз така біда в моєї корови: має, бідна, язика та не знає мови!»

В збереженні, поширенні і популяризації нашої мови заслужене почесне місце займають класики української літератури. Кожен регіон нашої держави має свої слова, мені ж найближча мова Тараса Шевченка, адже це мова моїх дідусів і бабусь, моїх батьків, моїх друзів і рідних.

На нашу думку, в селах збереглася і мова, і культура українців. Коли в містах весілля проходили уже з тамадою і іграми-конкурсами, то по селах на весіллі співали весільних пісень, ходили коровайниці, свахи сватали за старшу дружку старшого боярина, який ввечері на плечах ніс придане молодої до свекрухи.

В українській мові немає нецензурної лайки. Хоч за словом українці не лізли до кишені, маємо багато дотепних і влучних слів. Але, навіть, коли лаялись, то вуха ні дітям, ні старшим людям не затикали.

Напевно, ні в одній мові немає стільки приказок і прислів'їв, як в українській. Кожен вчинок чи вислів, можна передати приказкою. Ними можна висловити невдоволення, насмішку, жарт, застереження, заохочення, сум.

Навіть в часи срср українські школярі були розумніші і освіченіші, бо знали на одну мову більше жителів рф. «Окати» і «акати» нам легше, ніж їм вимовити наше легендарне слово – «паляниця».

Довгий час українська була не тільки інструментом культури, а й зброєю, якою виборюють незалежність. Мовне питання об’єднує нас у дискусії про майбутнє України. Мова – це позиція і патріотизм людини.

Мовне питання наразі дуже актуальне, бо воно стосується ідентифікації. Почуття російськомовних в цьому питанні є ознакою того, що це для них болюча проблема, бо вони не просто розмовляють російською мовою, а живляться російськими джерелами інформації та світоглядом. Російська ідентичність налаштована агресивно. І вона є таким самим ворогом, який вбиває українців, руйнує наші міста і села, грабує і зневажає нас і нашу мову. Ті ж, хто має українську ідентичність, не зраджують мову предків, їх культури, звичаям і обрядам. Тому ми і любимо свою рідну, чисту, співучу, сонцесяйну, величну, щебетливу мову.

Мовне питання для українців зараз стоїть дуже гостро. Для тих, хто вважає, що мова немає значення, кажемо: «То хай буде українська!». А шанувальників нашої розмаїтої мови, прошу: «Розмовляйте і пишіть українською в побуті, на сайтах, в кабінетах чиновників. Творіть український простір, вчіть дітей говорити українською. Шукайте однодумців!».

Силою і примусом людей не змусиш поважати мову, якщо людина не поважає Україну. За такими ми шкодувати не будемо, хай ідуть у всім відомому напрямку.

А ми віримо в нашу Перемогу і в ту Україну, за яку йдуть запеклі бої. Воїни виборюють волю, незалежність і право на свою мову – українську, прадідівську, величаву, горду і неповторну. Яка звучатиме гордо і сильно, дзвінкоголосо і неповторно, чесно і величаво!

Все буде Україна!

І чарівна вона, і піднесена, тільки фальш для неї чужа. В ній є думка Франкова і Лесина, і Шевченкова в ній душа

Серед свят і ювілеїв, які ми відзначаємо, Міжнародний день рідної мови – особливий для українців. Мовне питання в наший державі не просто болюче, воно вмите кров’ю Героїв, які захищають Україну, її землі, її мову.

«Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову...» - ці слова-попередження Ліни Костенко звучать дуже актуально. Нашу українську мову клював кровожерний двоголовий орел, її шмагали зневагою, сікли циркулярами і заборонами, труїли в тюрмах, зневажали в московських виданнях, ненавиділи в оршанських болотах, крали наші милозвучні слова, привласнювали їх!

Але наша мова живе і бореться. Адже мова – це наше коріння, наша пуповина з рідною землею, з духовними надбаннями предків. Це ріка, яка живить нас. Вона переживала і бурхливе повноводдя, і цензурне обміління, і засмічення суржиком. Але не втратила перлин староукраїнських слів, збагатилася різноголоссям різних куточків України.

До дня рідної мови, яке відзначається з 2000 року, в бібліотеках громади проходили мовні вікторини, аукціони, конкурси і турніри знавців, години спілкування.

В центральній бібліотеці біля книжкової виставки пройшла година обміну думками «Нам її в спадок дали батьки», мовно-історична мандрівка «У мові – вся доля народу», відкритий мікрофон «Як буде мова – буде Україна».

Учні 10-В класу міської школи № 1 стали учасниками брейн-рингу «Калиново, барвінково наша мова пломенить», під час якого писали епітети до української мови, згадували частини мови, продовжували українські прислів’я, відміняли слова.

Приємно відзначити, що христинівчани знають і люблять українську мову, бережуть її. Тому вона і далі житиме, розвиватиметься, прославлятиме наших борців за волю, наших Героїв на передовій. І, дай Боже, щоб українською мовою ми прославляли Перемогу над ненависним ворогом.

Все буде Україна!

Бібліографія – компас у морі книг і статей

Є така галузь знань – бібліографія. Походить від грецьких слів «книга» і «пишу». Це галузь знань про способи й методи опису друкованих і електронних видань, складання покажчиків і оглядів для наукового і практичного використання. Цим, зазвичай, займаються бібліотечні працівники, але без бібліографії не обійтись студентам, науковцям, викладачам, журналістам, краєзнавцям...

Сьогодні з основами бібліографії, бібліографічного опису знайомилися учні 10-Б та 10-В класів міської школи № 1 з учителькою Котик Оксаною Петрівною.

Провела бібліографічний урок провідний бібліотекар центральної бібліотеки Наталя Іванівна Сухецька. Вона познайомила старшокласників з історією нашої книгозбірні, яка веде свій відлік від 1924 року. Під час ІІ світової війни вона була повністю знищена і відновила свою роботу в 1945 році. Бібліотека кілька разів змінювала свою адресу, поки не відсвяткувала новосілля в цьому приміщенні. Розповіла Наталя Іванівна про відділи центральної бібліотеки, їх функції та роботу.

З роками змінювався фонд і інтер’єр бібліотеки, але облік книг, бібліографічна робота залишалася клопіткою і потрібною. Скільком учням, студентам, науковцям і викладачам вона допомогла написати доповіді, реферати, наукові роботи, краєзнавчі дослідження. Адже кожна книга, кожне періодичне, електронне, аудіовізуальне видання, маючи одне своє місце на книжковій полиці, відображене в багатьох каталогах і картотеках. Описи всіх видань ведуться на каталожних картках, які відповідають міжнародним стандартам опису та класифікації. Це лише на перших порах все здається незрозумілим, але, як все велике, це дуже просто.

Старшокласники послухали розповідь про види довідкових видань, їх класифікацію, скорочення при описі, передивились довідники, енциклопедії, словники, наші бібліографічні видання: буклети, інформаційні списки, довідки тощо. Спробували хлопці і дівчата пошукати картки з описами в краєзнавчій картотеці.

По закінченню бібліографічного уроку, старшокласники здійснили екскурсію по бібліотеці, познайомилися з книжковими виставками, матеріалами народознавчої світлиці «Берегиня», музею «Пантеон пам'яті», вклонились пам’яті христинівчан, які загинули під час російсько-української війни.

Майже всі старшокласники є користувачами бібліотеки, учасниками масових заходів та бібліотечних уроків. Знання цих уроків стане їм в нагоді під час навчання як в школі, так і в студентські роки. Успіхів вам, молоді наші користувачі. Миру всім нам і Божого благословення.

Міжнаро́дний день рі́дної мо́ви.

 «Нації помирають не від інфаркту, спочатку їм відбирає мову…» Ліна Костенко

 Міжнародний день рідної мови недарма називають Міжнародним днем материнської мови (англ. International Mother Language Day). Цей день має сакральне значення для кожного, кому довелось боротися за свою мову, тим самим відстоюючи своє існування.

Українці поколіннями захищають своє право говорити рідною мовою. Яку забороняли, за яку репресували та за неї розстрілювали. Зараз, коли йде війна, ми бачимо, як ворог захоплюючи території, першою справою, яку робить, знищує українські книги та міняє вивіски і назви населених пунктів.

За даними цієї організації, сьогодні у світі існує близько 6 тисяч мов, 43% з них знаходяться під загрозою зникнення. Зокрема, лише в Європі під загрозою перебувають 30 мов, 13 з яких – на межі зникнення.

За українську мову, національну ідентичність та право бути господарями на своїй землі гинуть кращі сини та доньки країни.

Як і раніше, очевидна істина: мова має значення! Це та рушійна сила, яка об’єднала українців і весь світ та веде до перемоги України. Підтримувати культурне розмаїття, захищати мови корінних народів, утверджувати українську мову як державну, посилювати обороноздатність держави – наше спільне завдання.

Послідовники Героїв Небесної Сотні – воїни ЗСУ

         Світ пам’ятає Героїв Небесної Сотні, їх жертовність, патріотизм і любов до України, до її європейського вибору. 10 років минуло з того часу, коли прогресивні українці стали пліч-о-пліч, відстоюючи майбутнє України. Їх не злякали погрози, кулі і свавілля влади. Вони стали взірцем патріотизму.

рф стало замало жертв Майдану, вони посягнули на найсвятіше для нашого народу: волю, незалежність і територіальну цілісність нашої землі. Місяць лютий в нашій історії – кривавий відлік часу боротьби за існування нашої держави. Сьогодні найкращі патріоти України зі зброєю. в руках відстоюють ідеали Майдану, прагнення Героїв Небесної Сотні.

Про цей період нашої історії розповідають матеріали книжкових виставок «Лицарі Небесної Сотні» та «Вистояли – переможемо!». В книгах і статтях зібрані матеріали про тих, хто стояв на Майдані, хто зараз боронить Україну від рашистський зайд. З гордістю називаємо серед цих Героїв імена христинівчан, мужніх, відважних, сильних духом, справжніх патріотів. Ми пишаємось ними, їх постаті, їх імена – взірець для нащадків, приклад любові до Батьківщини.

З матеріалами цих виставок мали змогу познайомитись користувачі центральної бібліотеки та учасники зібрання біля пам’ятного знаку борцям за волю України, присвяченого пам’яті Героям Небесної Сотні. Керівники району і громади, представники трудових колективів в єдиному пориві об’єднались в цей день, віддаючи шану тим, хто першими стали на смертний герць з путінським режимом, режимом диктатури і поневолення.

Ми пам’ятаємо Героїв, ми підтримуємо наших воїнів ЗСУ, ми молимось за них і за нашу Перемогу.

Все буде Україна!

Волонтерство: від мотивації до реалізації

В українців традиція допомагати, піклуватись про тих, хто цього потребує, закладена на генетичному рівні. Так було завжди, так триває і зараз, коли в нашій державі йде війна. Адже наші захисники потребують допомоги і підтримки.

Волонтерський центр на базі центральної бібліотеки став першим в місті координаційним центром та пунктом збору. Завдяки винятковій довірі, центр об’єднав знайомих і незнайомих людей різних професій і статусів, місцевих жителів та переселенців, громадян України та іноземців. Він став не лише центром матеріальної допомоги, а й осередком моральної та психологічної підтримки. Перерахувати всі напрямки роботи неможливо, як і прозвітувати про обсяг наданої допомоги. Через наш центр пройшла величезна кількість одягу, продуктів, овочів, домашньої консервації, ліків, круп, випічки, засобів гігієни, постільної білизни, карематів, в'язаних шкарпеток, окопних свічок, корків від пластикових пляшок, матеріалу для плетіння маскувальних сіток, пошиття адаптивного одягу тощо

Центр бере участь і організовує збір коштів на придбання техніки, рацій, тепловізорів, дронів, дальномірів, прицілів, біноклів, шоломів, бронежилетів, закупівлю палива.

Ми співпрацюємо з органами місцевої влади, школою мистецтв, комунальними закладами, закладами освіти, сільськими громадами, благодійними фондами, приватними підприємцями, іноземними волонтерами пабліками. Ми вдячні кожному жителю нашої громади, які донатять, допомагають, підтримують наших воїнів. Наразі не припиняються формування вантажів на передову, військовим парамедикам, госпіталям. Це засоби гігієни, аптечки, ліки, шовні матеріали, медичний інструментарій – за це велика подяка медичним працівникам та власникам аптек. Але вони просили їх імена не називати. Волонтерської допомоги потребують стабілізаційні центри, військові госпіталі. Через волонтерів вивчаємо їх потреби, намагаємось знайти тих, хто має змогу і бажання допомогти. Дрібниць тут немає.

Бійці на передовій тримають собак. Хто кому там допомагає, хто кого підтримує, охороняє, важко сказати. Але ж четвероногих друзів потрібно годувати. Хочеться подякувати тим, хто привозить для них корм, консерви.

Зараз практикуються адресні відправлення на Донецький та Херсонський напрямки. Щойно відправили на прохання наших земляків посилки з цвяхами, дротом, скобами, які вкрай необхідні для будівництва бліндажів. І, звісно ж, поклали в ці посилки печиво, домашні консерви, солодощі , москітну сітку. В усі посилки ми вкладаємо дитячі малюнки, листівки, обереги. Коли не вистачає коштів, бібліотечні працівники без вагань відкривають і свої гаманці.

Якщо брати у відсотках, то, напевно, 99% христинівчан можна вважати волонтерами. Але ядром цього механізму є люди, яким хочеться подякувати і вклонитись за їх працю, відповідальну і безкорисливу: Оксана Зайцева, дружина воїна ЗСУ, подружжя Сухецьких, Наталя і Юрій, які всі транспорті витрати, і не тільки, беруть на себе, польський волонтер Марек Мечнікевіч, Василь Оттінгер, Ігор Кудін «Мураха», які мають волонтерський стаж всі ці 10 років, Світлана Скрипчинська, В'ячеслав Кравчук, Ольга Колібабчук та багато-багато інших справжніх патріотів.

Волонтери теж наближають Перемогу. Тому давайте і далі допомагати їм, адже наша волонтерська допомога – це вклад у Перемогу.

Все буде Україна!

Працівники центральної бібліотеки відправляють посилки на передову

.

Мова – код нації

Так уже розпорядилась доля, що нам випало жити в такий важкий час. Час, коли йде страшна війна, коли гинуть найкращі українці, захищаючи Батьківщину, її цілісність, її народ, її мову. Солов’їну і барвінкову, чарівну і неповторну, мелодійну і величну, багатовікову і волелюбну, дану нам нашими прадідами. Мову Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Василя Симоненка...

Наша мова, як і Україна, вижила під утисками і заборонами, змушена знову відстоювати своє споконвічне право на життя і розвиток. Саме за це воюють воїни ЗСУ на Сході України. Ми підтримуємо їх і допомагаємо їм. Давайте будемо допомагати і українській мові жити, бути чистою і неосяжною. Адже вона допомагає нам вистояти в цій борні.

Саме цьому сприятиме і проведення Всеукраїнського конкурсу до Міжнародного дня рідної мови, який оголосив Національний Фестиваль «Код нації» спільно з проєктом «ПроМову».

Тож усіх шанувальників рідної мови запрошуємо взяти участь у цьому конкурсі і освідчитись нашій незрівнянній мові, написавши есе на тему «Мовне питання», чи пройти тестування на рівень володіння українською мовою. Успіхів всім шанувальникам нашої незборимої і непохитної мови.

 

Єднаймося в любові до України

Наша єдність -нездоланна, бо в нас тече козацька кров.

За стільки літ нас не здолали, а, отже – вистоїмо знов!

 

Наша єдність – це міцний ланцюг, який згуртовує українців, вселяє надію і віру на Перемогу над ненависними рашистами. Майже два роки українські воїни воюють проти знахабнілих загарбників, які посягнули на наші землі, на нашу волю. Україна майже в 28 разів менша за рф, знаходить силу протистояти ворогу. Ця сила йде від нашого волелюбства, нашої любові до своєї Батьківщина, нашої єдності у такий важкий час.

Саме до єдності в ім’я Перемоги закликає виставка-інсталяція в центральній бібліотеці, біля якої проходять години патріота, уроки державотворення, історичні читання, уроки історичної правди: «Ми – єдиний український народ», «Під знаком єдності», «У єднанні – наша праведна сила», «Єдність – основа незалежності України»...

То ж пам'ятаймо, що ми – сильні, рішучі та незалежні, бо ми – разом!

  
 

Жінка з добрим серцем

     

       Не всі ті, хто любить читати книги, стають бібліотекарями. В дитинстві багато дітей, зачаровані книгою, бібліотекою мріють прийти сюди працювати. З роками в багатьох таке бажання пропадає. Одних не влаштовує мала зарплатня, інші не бачать в цій роботі романтики. А Лариса Іванівна Загороднюк не зрадила своїй мрії, своїй дитячій зачарованості книгою. Не одне десятиріччя юні христинівчани починають знайомство з книгою завдяки цій привітній жінці. Вона розуміє, що книги – це ключ до розвитку дитини, найбільш доступний засіб духовного і етичного її розвитку. З роками прийшов досвід, повага, авторитет.

11 березня 1959 року в сім'ї Пущиків Івана Миколайовича і Антоніни Іванівни в селі Гребля народилась дівчинка, дитина бажана, тому й зігріта любов'ю і турботою. А ще росла маминою помічницею: для молодшого брата Сергія була нянькою і вихователькою. Вчила його дитячим іграм, правилам поведінки і народного етикету. До школи Лариса пішла в неповних сім років, тому для брата читала казки, оповідання, загадувала загадки... Сама часто була в сільській бібліотеці, читала книги, вибираючи з пошарпаними палітурками, бо казали, що то – найцікавіші книги. Зачаровано слухала розповіді про книги завідувачки сільською бібліотекою Шкатюк Валентини Іванівни. Раділа, коли до рук потрапляла новенька книга, що пахла ще свіжою друкарською фарбою. Любила розповідати про прочитані книги, писати відгуки, із задоволенням приймала участь в проведенні усних журналів, вікторин, літературних вечорів...

Закінчила вісім класів і захотілось їй самій стати володаркою книжкового царства. Відмінні оцінки в свідоцтві про закінчення Ботвинівської школи відкривали їй можливість без вступних іспитів стати студенткою будь-якого технікуму. Їй легко давались точні науки, математичні завдання вирішувала легко і швидко, розбиралась в хімії і біології, але перемогла любов до книги, тому й подала документи до Канівського культосвітнього училища. Своє п'ятнадцятиріччя вона зустрічала на берегах Дніпра. Нове місто, нові друзі, нові предмети – все було оповите радістю пізнання. Їздила додому не так часто як хотілося. Сумувала за рідними, товаришами, однокласниками, серед яких був Толя.

Отримала Пущик Лариса Іванівна диплом з відмінними оцінками і направлення в Христинівський район. Їх було троє, молодих і завзятих випускниць, а працювати в районну бібліотеку взяти тільки Ларису. Серед переваг було її вміння малювати і писати заголовки до книжкових виставок. Художника на той час в нашій бібліотеці в штаті не було. Енергійна і завзята з роботою справлялась, на вихідні їздила допомагати мамі. А однокласник Толя, демобілізований прикордонник Загороднюк Анатолій повернувся додому, до батьків, до коханої. І 2 вересня 1979 року кохання вийшло на орбіту їхнього життя і стало супутником їх сім'ї. Дві доньки, дві татових і маминих втіхи і гордості виросли в цій сім'ї. Світлана і Наталя мають уже свої сім'ї, де панують кохання і злагода. Це наука батьків – цінувати сім'ю, дарувати увагу і турботу рідним.

Життя приносить і гіркі події – стала вдовою Лариса Іванівна, але для дітей і онуків залишається опорою і порадницею. В цій родині високо цінують людські цінності, серед яких патріотизм займає чільне місце. Волонтерів з цієї родини знають і цінують не тільки в Христинівці. Хоч самі і не люблять розповідати про свій вклад в допомогу ЗСУ та церквам нашої громади.

А Лариса Іванівна за ці роки пройшла шлях від бібліотекаря до заступника директора по роботі з дітьми. Це так офіційно називається її посада, а фактично вона керує діяльністю книгозбірень з наймолодшими читачами. Краще за неї цю ділянку роботи не знає ніхто. Скільки за ці роки проведено найрізноманітніших масових заходів, скільки виграно конкурсів різних рівнів, скільком юним землякам привито любов до друкованого слова, до книги. Діти тут не просто читають, вони отримують навички мислити, виступати публічно, аналізувати прочитане. В дитячому відділі поєднано старовину і сучасність, народознавча світлиця і Інтернет-центр однаково приваблюють юних читачів, їх батьків і вчителів. Бібліотека, як церква, поганого не навчить. В цьому переконуються ті, хто відвідують цю книгозбірню, хто спілкується з її працівниками і гостями. А на гостину до дітей приходять письменники, воїни, волонтери, народні майстри, художники. І жодна зустріч не проходить без Лариси Іванівни, без її внеску і без її переживань.

Вітаючи цю гарну жінку, чудового працівника, шановану колегу, прекрасну маму, тещу і бабусю, зичимо їй здоров'я, сили, енергії, творчої наснаги, здійснення бажань.

 

Афганістан – то біль і смуток, чиєсь обірване ще молоде життя

Афганська війна належить до тих подій ХХ століття, які ще не знайшли свого повного відображення та об’єктивного аналізу серед істориків і політологів. А в свідомості українців – розуміння, навіщо вона взагалі була розпочата. Чому гинули українці? Вони були вірні військовій присязі, вони були мужніми, сміливими і відважними. А про багатьох тепер згадують у минулому часі. 15 лютого 1989 року для багатьох став днем, коли наші війська були виведені з Афганської території, коли перестали гинути наші солдати. Але який важкий і сумний підсумок наших втрат... Ми схиляємо голови перед пам‘яттю загиблих, шануємо тих, хто пройшов страшними дорогами тієї війни.

15 лютого – данина пам'яті всім, хто причетний до тих трагічних подій. Та війна тривала вдвічі довше, ніж ІІ світова. Страшну ціну заплатила Україна за ту війну: майже 4 тисячі молодих хлопців навіки залишились вісімнадцяти-дев'ятнадцятирічними... 6 тисяч стали інвалідами, отримавши поранення, 72 залишились в полоні чи пропали безвісти, ніби зависли між небом і землею, залишивши в житті рідних біль і розпач...

Не відболить горе афганської війни, не виплачеться, не відпечалиться на нашій землі, в наших серцях, пам’яті і душах!

Про втрати і печаль, про мужність і подвиг «афганців», зокрема і наших земляків, розповідає виставка-інсталяція «Афганська війна: український рахунок», де зібрані матеріали про ту страшну війну, яку український народ не обирав, але за яку заплатив таку високу ціну.

Ми повинні знати правду, щоб в нашій історії більше не було таких кривавих сторінок.

Все буде Україна!

Це цікаво знати!

 

Книги наші вірні порадники, вони вчать нас мислити, відкривають нам невідоме. А тому  роль книги в житті людини велика : своїй грамотності, освіченості ми завдячуємо книзі. Попри розвиток технічного й наукового прогресу, книга  була й залишиться джерелом знань про життя, себе, своє оточення, минуле, сьогодення та навіть майбутнє. Книга містить в собі знання світу та людей. Читачі бібліотеки змогли в цьому переконатися потрапивши в казкову лабораторію : «Це цікаво знати!».