Колишніх бібліотекарів не буває

   

В бібліотеці працюють люди, які закохані в книгу. Бо знаходитися в книжковому царстві, і не читати, просто неможливо. Серед них і Надія Миколаївна Білевич, яка майже чотири десятиріччя очолювала книгозбірню села Орадівка. Тут, в цьому мальовничому селі, звідки родом і її мама – Анастасія Григорівна, народилася і вона. Сім’я Манцерових користувалася повагою серед односельців за свою чесність, доброту, працелюбство. Разом із старшим братом Володимиром росла, вчилася допомагати батькам, готувала уроки і читала книги. Так склалися обставини, що сім’я переїхала до Києва, тож середню школу після Орадівської восьмирічки здобувала в столиці. Знання зі сільської школи були міцними, тому в атестаті зрілості тільки добрі і відмінні оцінки. Після випускного, вибираючи свою стежину в світі професій, спробувала влитися в робітничий клас: в трудовій книжці є записи про роботу на Київському радіозаводі «Маяк», водієм автокара в Уманському консервному заводі, бо на той час доля знову повернула їх в Орадівку. Але відчувала дівчина, що це не її робота, не її покликання. І в липні 1978 року, за рекомендацією голови сільської ради, вона переступає поріг бібліотеки вже як її завідуюча. В цій бібліотеці було стільки прочитано книг, що їх і перелічити неможливо. Вони, ніби друзі, єднали її з читачами. Дев’ятнадцятирічна Надія відчула себе в своїй стихії. Робота була до душі, люди всі знайомі, добрі і привітні. Охоче брала участь у художній самодіяльності, виступали на фермах і в полі. Часто з імпровізованої сцени бачила очі своєї матері, які світилися любов’ю і добротою.

Орадівка стала її рідною пристанню. Звідси їздила на сесії, коли навчалася в Канівському культосвітньому училищі, тут жила і працювала. Тут, в рідній Орадівці, вона вийшла заміж, змінила прізвище, але не змінила своїй відданості селу і своїй роботі. Коли народилася донька Олена, мама раділа і молилася за свою кровинку. І доня не підвела, виросла такою, що мамі за неї не соромно: із золотою медаллю закінчила місцеву школу, здобула престижну вищу освіту. А потім порадувала маму вдалим заміжжям. Зараз бабуся не може нарадуватися онукам Назару і Захару.

Надія Миколаївна уже на заслуженому відпочинку. Але любить повторювати, що колишніх бібліотекарів не буває. Бо хіба можна забути оті роки бібліотечної діяльності, всіх читачів, проведених літературних вечорів, конкурсів, вікторин, усних журналів, свої виступи в школі, і на сценах клубів, в центральній і обласній бібліотеках. В сімейному архіві зберігаються дипломи, Подяки, Похвальні грамоти, різні свідоцтва і сертифікати. Вона дуже толерантна і доброзичлива людина, цінує дружбу і щиросердні почуття. Працювала ж в бібліотеці, тому спілкувалась з людьми, підтримує відносини з тими, хто живе не в Орадівці, але залишив у рідному селі частинку свого серця. Серед них і донька поета-земляка Станіслава Зінчука Соломія. Пані Надія дуже добре знає історію свого села, а без любові до своєї малої батьківщини це неможливо.

Доля не завжди стелила в її житті тільки світлі смуги. Але ця сильна і гарна жінка з оптимізмом подолала все. Гарна господиня, гостинна і привітна, оптимістка із почуттям гумору 5 січня відмічає ювілей. Її вітатимусь діти, онуки, свати, родичі, друзі, сусіди. Приєднуються до цих  щирих привітань і колеги. З роси й води Вам, шановна Надіє Миколаївно, хай Всевишній дарує Вам ще багато років життя при гарному здоров’ї, силі, достатку. Хай настане довгоочікуваний мир і здійсняться всі Ваші мрії.