«...Щедрівочку зустріли, з нею ось прийшли до хати, тож дозвольте щедрувати!...»

За тиждень після Колядки, напередодні Нового року, тобто 31 грудня, українці святкуватимуть Щедрий вечір. За християнським календарем – це день преподобної Меланії. За стародавнім міфом, окрім сина, у всеєдиного Лада, вірного побратима бога Місяця, була ще донька , яку всі називали Меланкою (Миланкою), бо вона була дуже мила. Одного разу, коли князь Місяць був на полюванні, лютий Змій викрав із срібного терема дівчину й запроторив у підземне царство. Визволив її славний богатир Васильчик. І одружився з нею. Тому й свято Василя поряд, відразу після Щедрого вечора.

Зранку цього дня, вдруге протягом зимових Святок, починають готувати обрядову кутю – щедру. На відміну від багатої, її можна заправляти скоромниною. Кутю знову ж таки ставлять на покуті. Господині накривають багатий стіл, де переважають м’ясні страви, печуть млинці, готують пироги та вареники з сиром, якими частують щедрувальників та посівальників. А також випікають спеціальні хліби «Маланку» та «Василика».

Як тільки починало сутеніти, то тут то там по селі можна було почути: «Ой сивая та зозуленька…», «В полі, в полі плужок ходить…»

Щедрівка – слово суто українське, в інших слов’янських народів воно не зустрічається. Вважалося, що все, про що співають щедрувальники, збудеться. Співали про щастя, здоров’я, добробут. Тож, слова були свого роду – магічними.

Ось найвідоміша щедрівка:

Щедрик, щедрик, щедрівочка,

Прилетіла ластівочка,
Стала собі щебетати,
Господаря викликати:
– Вийди, вийди, господарю,
Подивися на кошару,
Там овечки покотились,
А ягнички народились.
В тебе товар весь хороший,
Будеш мати мірку грошей.
Хоч не гроші, то полова,
В тебе жінка чорноброва.
Щедрик, щедрик, щедрівочка,
Прилетіла ластівочка.

 

Дотепер зберігся звичай «маланкування». Серед гуртів переважали парубочі ватаги ряжених. На відміну від дівочих гуртів, їх запрошували до хати, дівчата ж здебільшого щедрували під вікнами.

Тож, парубки водили Козу, організовуючи театралізоване дійство. Персонажів у масках у парубочій Маланці було багато. Найчастіше зустрічалися – Маланка, Василь, Коза, Ведмідь, Журавель, Дід, Баба, Піп, Циган. Маланкою перевдягали найзавзятішого хлопця. Іноді в звичайне народне вбрання (Галичина, Буковина Поділля), а на Київщині – в латану спідницю, стару хустку, брови і очі підводили сажею, обличчя вибілювали крейдою, щічки та вуста фарбували буряком або калиною. В руках Маланка носила куделю. Часто-густо хлопець зображав її нібито гарною господинею, але яка все робила навпаки. Вона підмазує піч водою, лави миє глиною, хату підмітає від порога до столу, взуття кладе на стіл, тарілки під стіл. Господарі намагалися помішати їй «наводити порядок». А ще «Маланка» чинив бешкети: розкидав сміття, заглядав у піч, видивлявся чи всюди прибрано, чи смачно приготовано, міг щось і поцупити (за крадену річ вимагав потім додатковий відкуп), ліз цілуватися, обмурзуючи господарів своєю «косметикою».

В цей час в сінях починала мекати і тупотіти Коза. Козою був парубок у вивернутому вовною догори кожусі, роги робили з рогатини, між рогами чіпляли дзвоника, ззаду – хвіст з віника. Особливо дітям хотілося побачити Козу і вони благали батьків впустити її до хати. Увійшовши, Коза спочатку лякала, потім танцювала й звеселяла своїми побрехеньками. Закінчувалося все тим, що приходили Стрільці-молодці. Одним словом, Коза помирала. Очевидно, смерть Кози символізувало зимовий стан рослин. Проте в ритуалі головне було її оживляння. Всі присутні в хаті намагалися привести її до тями. Лікар гурчав у вуха, рахував зуби, коментуючи при цьому свої дії так, що всі котилися зо сміху. І Козу смішили допоки вона не подавала ознаки життя. Сміх носив магічне значення, вірили, що він відганяв злі сили.

Землеробська спрямованість цього давнього обряду, життєво важливого для всієї селянської общини, яскраво розкривається у супровідній щедрівці:

Де коза ходить, там жито родить,

Де не буває, там вилягає,

Де коза ногою туп-туп, там жита сім куп,

Де коза рогом, та жито стогом,

Де коза хвостом, там жита кущом.

На закінчення щедрувальники просили винагороди – «дайте грошей, дзвоника полатати, щоб було чим калатати, а Маланці на фартух, а Діду на тютюн». І, звісно ж, проголошували побажання щастя, добра. За змістом, характером і призначенням щедрівки є панегірично-величальні новорічні поздоровлення. Вони є наче додатком до колядок і являють собою невід’ємну частину різдвяних співів.

 

Традиційні різдвяно-новорічні обряди, колядки та щедрівки – це справжня скарбниця нашого народу, яку потрібно глибоко пізнавати.

Далі буде...