Державний кордон і прикордонники – єдине ціле

В усі часи прикордонні війська забезпечують національну безпеку держави. Вимоги до воїнів, які одягають зелений кашкет високі: патріотизм, стійкі моральні принципи, відповідальність, гарна фізична підготовка, непохитна воля та самовідданість. Саме тому в цих військах було багато українців. Командири знали, хлопці з України не підведуть, не зрадять.

В таких військах довелось служити і Дащенку Леоніду Михайловичу. Народився він 19 жовтня 1970 року в Звенигородці. Там же закінчив середню школу. Його вабила техніка, тому й обрав робітничу професію, вступивши до Козацького ПТУ № 18. Отримав права водія, робітничий розряд, а через кілька місяців рідні і друзі проводжали його на військову службу. Ніколи не думав юнак, що служити доведеться в Середньоазіатському військовому окрузі, охороняти кордон з Іраном. Військова частина знаходилась в горах, дістатись туди можна було лише гелікоптером. Старший механік цієї гвинтокрилої бойової машини Леонід Дащенко розумів всю відповідальність своєї роботи. Він знав, що відповідає за життя тих, з ким летить на бойове завдання. Вони не просто служили разом, це була одна команда, одна сім'я, де знали один одного, розглядали фотографії рідних і наречених. Вони разом проходили політнавчання, здавали нормативи, грали у футбол і волейбол, дивились кінофільми і мріяли. Служба відрізнялася від того, як описували життя прикордонної застави в книгах. Давався взнаки і незвичний клімат. В снах бачив рідних, квітучі сади, зелені поля... А в Звенигородку йшли подяки від командування. Заслужені подяки.

Після того, як відслужив свій термін, підписав контракт ще на два роки. Вчив молодих, передавав їм свій досвід, свої знання. Підтримував і допомагав. Страшенно радів, коли серед новобранців були хлопці з рідної України, особливо з Шевченкового краю. Служба загартувала. Але в душі він хотів тихого життя, без команд, а головне – душа прагнула в Україну, в Звенигородку. Там він познайомився з Ніною Миколаївною Збаравською, яка навчалась у місцевому сільськогосподарському технікумі. Знайомство переросло у кохання. Народилися Людмила і Тетяна. Тут побудували будинок, посадили сад, завели господарство. А пан Леонід, тепер уже цивільна людина, працював водієм автобуса, який возив дітей до школи. Пролетіли роки, Леонід Михайлович став пенсіонером. Зменшилось господарство, а збільшилось турбот: онуки потребують дідусевої і бабусиної уваги.

Не дають спокою новини сьогодення. За віком і станом здоров'я він не може йти на фронт. Зате допомагають з родиною ЗСУ. Кошти і продукти виділяють від щирого серця, адже серед воїнів багато земляків, знайомих. Вірять в Перемогу і чекають повернення Героїв живими.