Коли доля дарує роки за гарно прожите життя

      

     За вікном - зимова пороша. Не дивлячись на непрості реалії життя, люди живуть, вітають один одного із святами, готуються до Різдва і нового року. А в затишному будинку по вулиці Стадіонній готуються відмічати ювілей мами, тещі, гарної сусідки, шановної колеги Розумович Галини Іванівни.

Народилася вона в далекому 1934 році в Сичівці в сім'ї Катерини Йосипівни і Івана Йосиповича Сокурів. В той вечір, по старому календарю молодь кусала калиту, дівчата ворожили на свою подальшу долю. Дружна сім'я ростила трьох дітей, і просила у Всевишнього для них довгого і щасливого віку. Дитяча пам'ять добре не зберегла років окупації, коли їх, як сім'ю голови сільради, що був на фронті, затримували заручниками, коли страх володів людьми. Після звільнення Христинівщини від фашистів, почали діяти установи, серед них і пошта. Всі ці довгі роки не знали люди про своїх рідних, які були на фронті. Всі чекали від них листів. Крім солдатських трикутників почали приходити і «похоронки». Не дочекалася і їх сім'я чоловіка і тата, отримали лише похоронку на старшого сержанта, що загинув у 1943 році.

Як вдова з трьома дітьми жила, описати важко. Але вони вижили, виросли, отримали освіту, створили сім'ї. У Галини і її сестри Раїси весілля було в один день. А супутником життя, її другою половинкою став однокласник Розумович Андрій Іванович. Вони прожили гарне життя, не розгубили молодих почуттів. На жаль, Андрій Іванович нещодавно відійшов у потойбіччя.

Замолоду Галина дуже любила читати. Читала багато, книги давали знання, розширювали кругозір, дозволяли мріяти і вірити в краще. Тож вибір професії бібліотекаря прийняла виважено і свідомо. Культосвітнє училище закінчила з відзнакою, отримавши диплом і направлення на навчання у Харківський бібліотечний інститут. Студенткою була активною: її обирали керівником різних об'єднань і груп, мала гарний голос, чудову дикцію, тому охоче брала участь в художній самодіяльності. Гарно малювала, тому стінгазета без неї не оформлялася.

Після навчання працювала в Смілянському районі, а потім молода сім'я переїхала в Христинівку. Галина Іванівна очолила новостворену бібліотеку для дітей, а Андрій Іванович зайняв посаду методиста районної бібліотеки. Вони весь час були разом: разом ходили на роботу і додому, разом – на батьківські збори до доньки Олесі, разом розпочали будівництво власного будинку, разом садили дерева, кущі і квіти. Адже квіти – це особлива любов пані Галини. А в дитячій бібліотеці, в царстві книг для юних читачів проводилися конкурси, дитячі ранки, вікторини, усні журнали. Бібліотека кілька разів змінювала свою свою адресу, поповнювала фонди, але незмінними були цікаві масові заходи і доброзичливе ставлення до них.

Летіли роки. Гостинно відчинив свої двері новий гарний будинок, плодоносив сад... Донька відмінно закінчила місцеву СШ№2, стала студенткою. Андрій Іванович змінив фах, став працівником фінвідділу, дійшов до заступника начальника. А Галина Іванівна залишилася вірною своєму покликанню, своїй любові до книги. В країні розпочалася централізація бібліотек, і вона очолила районну систему бібліотечних закладів. Відповідальності стало набагато більше, але вона відмінно справлялась з роботою. Підбирала відповідальних людей, які ставали однією командою однодумців. Нове приміщення бібліотеки, нове обладнання, нові меблі, новенький бібліобус, який розвозив книги по бібліотечних філіалах. Робота була поставлена так, що бібліотека приймала своїх колег з усієї області на семінари по вивченню передового досвіду.

В бібліотеці було багато студентів-заочників. І майже всім їм Галина Іванівна допомагала писати контрольні, складати реферати. І щиро раділа, коли її «дівчата», як вона казала, отримували дипломи.

Радувала і донька, тепер уже Олеся Андріївна, доцент кафедри філософії та економічної теорії Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Навідувалась так часто до батьків, як могла. Розповідала про роботу, своїх студентів, привозила журнали і книги із своїми статтями, допомагала батькові з городом, а мамі – з квітами. А потім і зятя привезла. Її обранцем став художник Ігор, людина творча і креативна. І ще він добрий, відповідальний і толерантний. Гарна пара.

Батьки пишалися донькою, її успіхами і досягненнями, раділи кожному її приїзду. Час невблаганний, і стали вони пенсіонерами. А з віком десь взялись хвороби, і здоров'я почало підводити. Все частіше донька приїздила додому, а в свою відсутність просила друзів і сусідів допомагати батькам. Коли і сама стала пенсіонеркою, перебралась у місто свого дитинства, у батьківську хату. З її приїздом батьки ніби й помолодшали. Вона дбала про них, про їх харчування. Але головне – спілкування і любов, яка їх оточувала.

Галина Іванівна і зараз згадує і охоче розповідає про все пережите, про людей, яких звела доля на життєвих стежинах. Пам'ятає не просто їх імена і посади, а отой внутрішній світ, який був у них, як вони відносилися до бібліотеки і бібліотекарів, що зробили для людей.

Сьогодні в Галини Іванівни – ювілей. Сумно на душі і в неї, і в доньки, і в зятя. Ще дуже болюча душевна рана від смерті чоловіка і батька, якого достойно провели в останню дорогу. Вдячні вони долі за прожиті роки, за той добрий слід, який залишив голова сім'ї, за добрі справи, настанови і поради.

Життя продовжується. І ми вітаємо шановну Галину Іванівну з днем народження, Дякуємо їй за її працю, за її любов до книги, бібліотеки і людей. Хай Всевишній дарує їй ще багато років життя, сили, енергії, хороших новин. Хай поряд будуть ті, кого вона любить і хто її поважає. Хай збираються гості за столом лише з хороших приводів. Хай її ще багато років радують квіти і люди. Хай вона ще раз відсвяткує день Перемоги і порадіє мирному життю.