Дата з гіркою, як полин, славою

      На кольоровій карті України чорною   бідою позначена чорнобильська зона. Це - скалічена, спотворена, непридатна для проживання місцевість. Там сьогодні дичавіє земля, хоча квітнуть сади і плодоносять дерева. Але ніхто не споживає тих плодів, не йде до лісу за цілющими дарами. Те чорне страшне коло не одному поколінню українців  нагадуватиме про трагедію, яка народилась з вибухом реактора в ніч на 26 квітня 1986 року. Ця дата ввійшла в історію людства, в усі хроніки і літописи, як найстрашніша техногенна катастрофа, яка  на цілі століття відібрала в нас  щедру врожайну землю, яку з часів Київської Русі заселили наші пращури. Бдагодатна земля годувала їх, надихала на працю і подвиги. Зараз вона народжує в наших серцях біль. Нестерпний біль, який приніс нам  горе і страждання. Втратили життя поля і ріки,  на квітучій  українській землі з'явились  пусті міста і села,  мертві ліси, мертві сади, вода, яку не можна пити, риба, яку не можна ловити. Навіть повітря, яким ми дихаємо,  стало ворогом.
       В життя мільйонів людей ввійшли слова: "відселення", "радіація", "зона", "ліквідатор".  Саме завдяки їм, тим, хто  став на смертельний герць зі страшною, хоч і невидимою стихією, ми завдячуємо сьогодні своїм життям.
       На момент аварії в реакторі було  200 тонн радіоактивного урану і плутонію. 3%  цієї смертоносної речовини потрапило  в навколишнє середовище. Фахівці підрахувати, що це в 30-40 разів більше, ніж після атомного вибуху в японській Хіросімі.
      Страшному  всеспопеляючому   атомному монстру люди  показали свою мужність, самопожертву, відданість.
      Серед тих, хто влився в чорнобильське братство, був і наш земляк Анатолій Олександрович Осадчий. Випускник міської школи №2, закоханий в автосправу, він був на "ти" з двигунами, карданами, гальмами  будь-яких автомобілів. Крутив "бублика" в  військовому "Уралі", "ГАЗонах", "Колхіді". Як досвідчений водій,  в той час водив  могутнього "КАМАЗа". Саме таким  автомобілем  возив плити на перекриття  саркофагу над ЧАЕС.  Навіть батькам і дружині не розповідав, як "зашкалювали"в кінці робочого дня спецівка, взуття, волосся на голові.  Автомобіль, який попрацював на цій  небезпечній ділянці, довелось залишити на  спеціальному майданчику. На металолом його не приймали.  Три місяці - з червня по серпень- він працював у зоні.  Було йому тоді лише 37 років. Чи було страшно? Було розуміння небезпеки, але  переважало почуття відповідальності, обов'язку, честі. Так його виховали в сім'ї. Його батько, Олександр Леонтійович, пройшов  дорогами ІІ-ї світової війни з 22 червня 1941 року  до переможних залпів Перемоги. Фронтовик  бачив на своєму бойовому шляху смерть і кров, важкі бої, але ніколи не відступав, не порушив  свою військову клятву.
      Сьогодні син фронтовика, учасник ліквідації  наслідків на ЧАЕС Осадчий А.О.- гість районної бібліотеки. Розглядає матеріали книжково-ілюстративної виставки, спілкується з бібліотекарями, юними відвідувачами книгозбірні, відповідає на їх питання. Згадуючи події  далекого літа 1986 року, віддає шану своїм побратимам, з якими плече-в-плече   приборкував  смертоносний смерч.  Героєм себе не вважає. Він просто виконував свою роботу, яку він, як досвідчений шофер, міг виконати краще за когось іншого.  Адже тоді облік часу йшов на хвилини.  Тому й потрібні були вміння, витримка, сила і воля. Він чесно і добросовісно виконав своє завдання. Йому не соромно перед  друзями, рідними,  своєю донькою Ларисою,своїми онуками Олександром і Романом, які пишаються своїм дідусем. Вони вважають його героєм.
        Має Анатолій Олександрович багато Почесних грамот, подяк за роботу, за виконання  своїх обов'язків в зоні ЧАЕС. В сімейному архіві поряд з ними береже і медаль "За трудову доблесть".
     Довго лунатиме над світом  чорнобильський дзвін. Доземно вклоняємось тим, хто своїм життям і здоров'ям  заплатив за чужі помилки, за  те, що цей дзвін не став для нас всіх  поминальним.