Війна, страшна і жорстока прийшла до нас, плюндруючи наші поля і сади, руйнуючи міста і села, вбиваючи людей.
На захист рідної землі стали не тільки військові, а й ті, хто
займався мирними справами: робітники, працівники сільського господарства,
вчителі, залізничники, інженери, студенти. Серед тих, кого мобілізували до лав ЗСУ,
і Кравець Руслан Іванович. Народився він в родині сільських працівників Любові
Василівни і Івана Степановича гарного травневого дня. На календарі було 24
травня 1977 року. Раділи первістку батьки, просили у Всевишнього гарної долі.
Ріс хлопчина спокійним і роботящим, намагався допомагати батькам по
господарству. А коли в сім'ї народився менший брат, то він і ім'я йому вибрав –
Роман, і став для нього вихователем і наставником. Сам Руслан ріс звичайною
людиною. Закінчив місцеву школу і обрав собі професію для душі – став
трактористом в рідному селі. Знаходив задоволення в тому, щоб своїм металевим «конем»
скиба за скибою орати поле, готуючи його до того, щоб нива віддячила щедрим
урожаєм.
Прийшов час, і Руслан отримав повістку від військкомату. Не
шукав причин ухилитися від служби. Проводжали юнака родина, друзі,
односельчани, наказуючи служити чесно, щоб не осоромив честь хлібороба. Серед
тих, хто проводжав його до війська була і Оленка, дівчина з уміхненими очима.
Найкраща і наймиліша. Вона обіцяла чекати. Обіцянки дотрималась. Весь час, як
білі птахи, летіли листи з Ягубця у Харків і навпаки. Їх кохання витримало
випробовування розлукою і закінчилось весіллям. Вже і дві донечки виросли,
покинули батьківську хату. Старша, Каріна створила свою сім'ю і подарувала
дідусеві з бабусею внучку Руслану. В цій щебетушці вся родина душі не чує. Вона
часто була в них, її гуртом бавили, поки мама закінчувала навчання. Молодша
донька Софія іще студентка Київського ВИШу.
А Руслан Іванович всі ці роки не покидав кермо трактора. Змінювались
їх марки, а тракторист здобував досвід, вдосконалював вміння володіти цією
потужною технікою. Він не просто знає трактор, а відчуває його, як живий
організм, який може прихворіти, закапризувати, щоб попросити уваги і турботи.
Взагалі Руслан Іванович – сімейна людина, для якого на першому місці сім'я, її
проблеми. Його захоплення – сад, який вирощений власними руками. Любить він і з
вудочкою посидіти, і з друзями погомоніти...
Життя змінилось з початком війни. Змінились погляди, бажання,
думки. 8 березня минулого року його мобілізували в ЗСУ. Служить він в
танково-механізованому батальйоні. Стискає кулаки від люті, дивлячись на руїна Харкова,
адже він його пам'ятає мирним і квітучим. Не сприймає душа і ланів, поневічених
вибухами бомб і ракет. Але вірить, що відбудуємо ми наші міста і села, зоремо і
засіємо поля. Саме за це - за мир на нашій землі, за щасливе майбутнє своїх
рідних, за квітучі сади і поля воює наш земляк. Нещодавно пан Руслан приїжджав
у короткочасну відпустку. Про службу говорив мало, а про своїх побратимів
згадував з теплом і батьківською турботою, адже багато з них молодші за нього,
ровесники його дочок.
Моляться за мужнього бійця, батька, чоловіка, сина, зятя і
дідусі його рідні. І ми бажаємо йому здоров'я, сили, і всім нам – Перемоги. Щоб
нашу землю краяв плуг, а не снаряд.
Все буде Україна!
Немає коментарів:
Дописати коментар