Їх подвиг – естафета мужності і любові до України

В Україні йде війна. Вона принесла на нашу землю руйнування, горе і смерть. Серед тих, хто віддав життя за нашу землю, за нас, за наше мирне майбутнє і наші земляки. Серед них і випускник міської середньої школи № 2 Гончарук Василь Григорович. Високий і сильний, доброзичливий і справедливий, він пройшов АТО, а коли почалося повномасштабне вторгнення рф, пішов добровольцем на фронт. 43-й день війни став останнім днем його життя. Ворожі осколки обірвали життя сина і батька, брата і чоловіка, друга, родича і однокласника. Його сім’я, його родина ще не оговталися від цього горя.

Синьо-жовтий прапор майорить над його могилою в Житомирі. Похоронили Героя разом з його побратимами. В Житомирі він працював в податковій інспекції, там жила його сім’я. Його пам’ятають рідні, родичі, друзі, земляки, колеги. Пам’ятають і в Христинівці, де народився і жив, в Умані, де навчався. Пам’ятаємо його і в нашій бібліотеці. Тут він читав книги за шкільною програмою і детективи. Сюди приходив на масові заходи, розповідав про АТО, про своїх друзів. Він був сильним і скромним, відважним і розумним, доброзичливим і товариським, турботливим і роботящим. Він був...  Зараз на фронті з ненависним ворогом воюють його друзі, родичі, однокласники. Вони помстяться рашистам за пролиту кров, за смерть, за горе тих, хто осиротів. 

Щоб пам’ятали подвиг наших земляків, які загинули на фронті, центральна бібліотека створює музей, де будуть зібрані матеріали про цих мужніх воїнів. Фотографії, спогади, публікації в пресі, частини озброєння – це той кістяк музею, який у нас уже є.

Сьогодні в нашу книгозбірню прийшли батьки Василя Гончарука. Для них він назавжди Вася, добрий і турботливий син. Григорій Васильович і Олена Іванівна зараз проживають в Норвегії. Цими днями вони приїхали в Україну, провідали могилу сина в Житомирі, обійняли внучку Іванну, Василеву і свою кровиночку. Відвідали і Христинівку, де у них багато родичів, друзів, колишніх колег.

Є фотографії їх сина в музеї в бібліотеці, в школі, де він навчався. Пані Олена відмовилася фотографуватися, а батько, зціпивши зуби, щоб не заплакати, погодився. Ця світлина стане також експонатом нашого музею.

Дякуємо Григорію Васильовичу і Олені Іванівна за таку дитину, схиляємо голови перед їх горем. Пишайтеся, шановні, своїм сином! Такі воїни, такі Герої – гордість України, народу і сім’ї.

Ми пам’ятаємо Героїв, ми пам’ятаємо їх імена і їх подвиг. Цю пам’ять ми передамо наступним поколінням, як естафету мужності і любові до України.