22 травня на літературному календарі Христинівщини – ювілей поета Миколи Гребенюка. Йому б було 85 років. Ще деякі його ровесники топчуть ряст на цьому світі, а Микола Семенович пішов у життя у 51 рік.
Він з того покоління, яке народилось
в сумнозвісному 1937 році. Страшний то був час. Люди боялись доносів, наклепів,
арештів і один одного. Але життя продовжувалось, люди вірили в кращі часи,
працювали, вирощували хліб і народжували дітей. В сім'ї Параски і Семена
Гребенюків народився син, майбутній помічник, опора на старості, гордість і продовжувач
роду. Четверта дитина в сім'ї була в радість всім: і батькам, і
старшим сестрам, і братові. В 1941 році Параска Іванівна залишилась з
меншими двома дітьми в окупованому селі. Чоловік воював на фронті, старших сина
і дочка примусово вивезли в Германію. А фашисти лютували. В дитинстві тоді
дітям не те що солодощів не перепадало, а доводилось голодувати. Ті харчі, які
були доступними, тамували голод не на довго. А ввечері мама розповідала дітям
казки про добро, яке завжди перемагає зло, про сонце, яке обов'язкового сходить
після темряви, про чесність, яка допомагає людям.
Вірили в перемогу і дочекались її.
Люди, село і Україна заліковували рани. Працювали тяжко, але раділи весні
і сонцю, можливості ходити до школи і творити. Війна ще довго нагадувала про
себе: «похоронками», що приходили з фронту, інвалідами, що повертались в село,
сирітством дітей, чорними вдовиними хустками... А іще Підривне поле в цьому
селі нагадувало про війну і своє смертоносне начиння вибухами. Останнім часом
гуркотнява стихла і там дозволили пасти коней. В той день, 22 травня 1955 року,
на Підривному знову пролунав страшний вибув. Свідомість прийшла разом із
страшним болем, який змінився відчаєм: він став сліпим. Зовсім. Для юнака це
була трагедія. Адже він мріяв стати трактористом, допомагати мамі. Замість того
ставав тягарем для неньки. Підтримували рідні, медичні працівники, друзі,
однокласники. Шукав своє місце в житті. Пробував грати на гармошці, але п'ять
пальців на обох руках - мало для справжнього музиканта. Потім плів корзини,
чоботарював... Було важко. З дитинства любив поезію, згадував те, що колись
читав, у вільні хвилини сестра читала йому. Підтримував Станіслав Зінчук, з
яким визначили собі Гору Муз у Сосновому Гаю. Цю дружбу вони зберегли на все
життя. Під впливом всього того, що було справжнім в житті, почав писати вірші.
Зрозумів, що це не тимчасово, це - назавжди. Коли районна газета, яка тоді
називалась «За честь хлібороба», опублікувала його перші вірші, радів і Микола,
і рідні, і друзі.
Пізніше Микола Гребенюк переїжджає у
Звенигородку, працює в майстерні УТОСу. І не розлучається з поезією. Його вірші
- про маму, рідний край, працьовитих людей. Приходить щире і ніжне кохання, він
створює сім'ю, стає чоловіком гарної Марії, Марусі, батьком двох синів. В його
поетичних творах зазвучала нова тема: любові, кохання, продовженню роду.
Здавалось,
життя ввійшло в спокійну і щасливу колію: була робота, де він був серед кращих
працівників, кохана дружина, яка стала його очима, його секретарем і
редактором, підростали сини, вийшли перші збірки віршів і гуморесок... Але
раптового його серце зупинилось, підірвалось, не витримало напружень. Сталось
це 15 листопада 1988 року. ..
Все своє не
дуже довге життя поет мріяв про мир. Адже на собі пізнав, яке то страхіття -
війна і все те, що вона несе людям і всьому живому. Після себе нащадкам залишив
вірші, душевні, вистраждані, пропущені крізь біль і спогади:
Хлоп'ята грають у війну... До
боягузів тут - презирство.
А в пам'яті на мить зрина моє
розстріляне дитинство.
Стрімке падіння літака, свист бомб і
вибухів лавина
І посивілий
на руках у матері малий хлопчина.
І серце в грудях на сполох б'є: невже дозволять люди світу,
Щоб знову небо голубе враз обвалилося на діток?!
Немає коментарів:
Дописати коментар