7 травня дорога до
кладовища в селі Гребля була встелена червоними тюльпанами – це земляки проводжали
в останню дорогу патріота, героя, воїна Гончарука Назара Сергійовича.
Обірвалося молоде життя юнака, який народився і виріс в сім’ї корінних
греблянців Сергія Станіславовича і Юлії Василівни. Було це 13 квітня 1999 року.
Між ним і старшим братом Андрієм різниця була зовсім невеликою, тому і росли,
гралися разом. Разом грали в футбол, рибалили, допомагали батькам, читали книги
і мріяли. В гарному селі, серед мальовничої природи, в трудолюбивій родині і
діти росли працьовитими, добрими, чесними. Вони любили своїх рідних, свою
маленьку батьківщину і Україну - державу сильну і свободолюбиву.
В селі немає школи, тому першокласником Назар
став у Степівській школі, що, хоч і знаходиться за Греблянськими полями, але
територіально це вже Монастирищина. Там пам’ятають його однокласники, вчителі,
прості степівці. Добрий, завжди готовий захищати слабших, допомагати тим, в
кого виникли проблеми - таким він і житиме в їх пам'яті. А середню освіту
здобував у Ліщинівській ЗОШ. Добиратися сюди було вже легше - автобус, «попутки»,
а теплими погожими днями легко долали відстань на велосипедах. Отримав атестат
в 2016 році і подав документи до Вінницького училища, обравши професію
кухаря-кондитера. Чи тому, що звик змалку допомагати мамі на кухні, чи тому, що
вважав, що важкі казани і кастрюлі – чоловіча справа, майбутня професія була до
душі.
А потім була служба в ЗСУ, де служив новобранець
в прикордонних військах. В нарядах, спостерігаючи навколишню місцевість, серцем
відчував, що охороняє рідну землю, за мир на якій воювали його предки. Зовсім
молодим добровільно пішов в АТО. Там, під вибухами, мужнів і набирався бойового
досвіду, вчився відставляти плече допомоги бойовим побратимам, цінувати дружбу
і вірність присязі.
Коли рф віроломно вторглася на Україну, Назар
разом з старшим братом написали рапорт і стали у військовий стрій. Мама, ніби
відчуваючи серцем біду, просила меншого сина не йти. Заспокоював неньку, казав:
«Все буде добре! Ви мене ще зустрічатимете червоною доріжкою...»
Недовго довелося йому воювати, не встиг в повній
мірі розквитатися з орками за те зло, що принесли вони на нашу землю... 2
березня під завалами будівлі на Чернігівщині, де вони тримали оборону,
обірвалося молоде життя. 13 квітня, в його день народження було 40 днів з дня
загибелі. Хоч всі ці дні жила надія, що він живий... Хай би поранений, хай би
покалічений, аби ж лиш живий... Вмивається слізьми серце мами, в жалобі рідні,
друзі, однокласники, вся Христинівська громада. Брат Андрій зумів, не дивлячись
на військовий стан, приїхати на похорон, щоб провести в останню путь брата,
якого він любив і яким завжди буде пишатися. Тільки він і Всевишній знають, з
якою ненавистю він мститиме ворогам за втрату брата, за сивину батьків, за свій
душевний біль, за маленьку сестричку Аню, якій влітку буде два роки, і знатиме
вона брата лише по фотографіях і розповідях рідних. Для неї він буде
братом-легендою.
Всю дорогу до кладовища земляки встелили тюльпанами, зробивши йому червону доріжку. Зійшлося дуже багато людей, здається, що з навколишніх сіл прийшли ті, що знали Героя, ті, що ходили з ними одними стежками, ті, що мріють бачити Україну вільною від знахабнілих загарбників. Керівники громади і старостату, працівники райвійськкомату, бойові побратими висловлюють співчуття рідним, але немає слів, які можуть притупити біль від втрати сина, брата, онука, племінника, похресника і вірного друга.
В пам’яті всіх тих, хто знав Назара, він назавжди залишиться справжнім Героєм, Патріотом, справжнім сином України.
Немає коментарів:
Дописати коментар