І стоїть школа, як пам’ятник Педагогу

Його учні, а це вже не юні випускники, продовжують працювати, творити, писати вірші, виховувати дітей, онуків, а то вже і правнуків, вирощувати сади, збирати урожаї, допомагати воякам ЗСУ, серед яких так багато рідних і близьких. Та чи мало справ для тих, хто звик докладати свої руки для кращого життя сім’ї, родини, України. А такими є, напевно, всі ті, кого навчав Северин Трифонович Лисенко, який закінчив свою трудову діяльність майже півстоліття тому.

6 липня йому, шанованому педагогу, виповнилося б 110 років. На його долю випало багато: війни, розрухи, голодомори, відбудови і будівництва. Він був ще малим хлопчаком, коли відбувся жовтневий переворот в державі, коли влада переходила від однієї партії до іншої, коли рідні брати брали зброю в руки, щоб воювати один проти одного. Але запанував мир, за парти сідали всі: діти, підлітки, дорослі. І юний Северин, син робітника з Кіровоградщини, після закінчення місцевої семирічки стає студентом Лебединської сільськогосподарської школи, але отримавши диплом молодшого агронома, починає сіяти «розумне, добре, вічне» на посаді завідуючого семирічною школою сільської молоді в рідному селі Полонисте. Не вистачає знань, і він стає студентом Уманського учительського інституту. Мав два педагогічних дипломи: учителя хімії і біології та фізики і математики. Працювати довелося не тільки в рідному краї, але й на Київщині, а пізніше - на Христинівщині. 30 грудня 1936 року двадцятичотирирічний Северин Трифонович стає директором Чайківської семирічної школи. В цій школі навчалися і сільські діти, і вихованці дитячого будинку. Проблем було багато. Нестача кадрів, коштів, підручників, палива (а школа опалювалась соломою!). Справлявся молодий педагог з роботою, вирішував проблеми.

12 вересня 1939 року стає С.Т. Лисенко новобранцем. Служили тоді в армії три роки. Але ІІ світова внесла свою корективи – і солдатську форму довелося зняти лише 12 серпня 1946 року. За цей час було стільки оточень, проривів, боїв, втрат фронтових друзів. Від рядового до капітана, від Прибалтики до Білорусії. Бої, поранення, шпиталі і знову на фронт, на передову.

Життя продовжувалося, дітям потрібно було вчитися. І фронтовик, орденоносець стає директором Верхняцької семирічки. Школа потребувала ремонту, оснащення, нових рішень.

В трудовій книжці Северина Трифоновича є запис, датований 5 травня 1951 року, згідно якого його призначено директором неіснуючої Христинівської селищної семирічної школи. Христинівка росла, створювалися нові підприємства, розширювався залізничний вузол, зростала кількість населення, було багато дітей. В школах діти навчалися у дві зміни. Потреба нової школи для райцентру була очевидною. На долю С.Т. Лисенка випало будівництво міської СШ № 2. З її будівництвом було багато проблем, перепетій, різних казусів. Але в 1957 році будівництво розпочалося. Северину Трифоновичу довелось бути і виконробом, і постачальником, і, часто-густо, вантажником. Поступово школа- новобудова, школа-мрія, школа-красуня росла. Ніби недавно був залитий фундамент, почали рости стіни, а вже вона посміхається великими вікнами, хизується дахом. В 1959 році в школі пролунав перший дзвоник, учні сіли за новенькі парти, почали писати на нових дошках, займатись у просторій спортзалі. Взимку тепло йшло з батарей, адже уже працювала котельня на твердому паливі.

З того часу школа кілька разів добудовувалася, розширювалася, але її основою є та частина, яка своїм парадним входом прийняла своїх вихованців у той, тепер далекий, 1959 рік.

Северин Трифонович разом з дружиною Поліною Іванівною виростили двох доньок, дочекалися трьох онуків, правнуків. Сім'я була дружньою, працьовитою, діти брали приклад з батьків, шанованих на Христинівщині людей.

В Северина Трифоновича великий педагогічний стаж, адже він працював в школі робітничої молоді на базі ЗОШ № 1, директором Пеніжківської семирічки. Навіть після виходу на пенсію, був завучем районної заочної школи. Жив задля школи, жив учнями, радів їх успіхам. Доля подарувала йому 94 роки життя, сповнених роботою, творчістю, навчанням.

6 липня Северину Трифоновичу Лисенку було б 110 років. Віриться, що його згадають і пом'януть рідні, учні, колеги, знайомі, на його могилу на Христинівському кладовищі ляжуть квіти пам’яті, шани і поваги.