З фотографії воєнних років проникливо і серйозно дивиться молодий юнак. Скільки випробовувань випало на його долю! Це наш земляк, ветеран ІІ-ї світової війни Лесь Семен Устимович. Його перший крик пролунав 1 серпня 1922 року в маленькому селі Вільшанка. Хоч на той час воно було не таким вже й маленьким, як в наші дні. Там створили свій колгосп, була школа, магазини.
22 червня 1941 року він отримав диплом фельдшера у Смілянському медичному училищі. Коли почули повідомлення про напад фашистів, були впевнені, що за кілька місяців здобудуть перемогу, розгромлять нацистів. Адже щодня чули з радіодинаміків, співали самі: "Якщо завтра війна, якщо завтра в похід..." А їх воєнний похід розтягнувся на 4 роки. І не всі дожили до перемоги, заплативши за розгром ворога своїм молодим життям. За кілька днів, 26 червня молодий фельдшер отримав повістку Христинівського райвійськкомату. І солдатська "теплушка" з новобранцями рушила туди, де гриміли бої, лунали вибухи, лилась кров.
Що таке війна, відступ, загроза оточення молодший лейтенант, фельдшер санітарної роти відчув в повній мірі. Ніби був і не на самій передовій, а позаду тих, хто йшов в атаку на ворога, але ця відстань була такою незначною, що від вибухів закладало вуха. А поранених було так багато, що медики падали з ніг, намагаючись врятувати, допомогти, полегшити біль і страждання. Але руки тримали не тільки медичні інструменти, бинти і ліки, часто доводилось їх відкласти, що взяти зброю. Бомбили їх, незважаючи на червоний хрест на наметові, який був військовим шпиталем, лінія фронту змінювалась і медики з пораненими опинялися в гущі бою. А скількох поранених виніс з полю бою відважний медик!
Про мужність і відвагу нашого земляка в ті роки свідчать військові нагороди, серед яких медаль за звільнення Києва, Орден Червоної Зірки. В наказі 144-ї Віленської Червонопрапорної орденів Суворова і Кутузова дивізії 5-ї Армії 3-го Білоруського фронту про нагородження зазначено: "В період наступальних боїв 7-16 квітня 1945 року у Східній Пруссії С.У Лесь під вогнем противника виніс з поля бою 178 поранених бійців і офіцерів. По своїй ініціативі він беззмінно по кілька діб надавав пораненим медичну допомогу..." Медаллю "За звільнення Кенігсбергу" Семен Устимович дорожив, вона нагадувала йому про надзвичайно важкі бої, мужність бойових побратимів, великі втрати. Там, у Східній Пруссії отримали звістку про капітуляцію фашистської Германії. Скільки було радості, гордості за свій народ, за його силу і нездоланність. Але війна для нього не закінчилась з салютами в Берліні. І солдатська "теплушка" повезла солдатів у Маньчжурію, де японські мелітаристи прагнули реваншу. І знову бої, обстріли і поранені, яких треба була виносити на плечах, тягнути на плащ-палатці, нести на руках. За один з таких боїв відважний фельдшер виніс з поля бою 14 тяжкопоранених бійців. Довелось і стріляти по японських самураях. А на грудях героя з'явився другий орден Червоної Зірки.
Доля, ніби віддячуючи українцю за його такі важкі фронтові дороги в тих далеких краях, послала йому гарну дівчину, яка припала одразу до серця. Людмила Олексіївна, Люся стала його дружиною і повіз він її в свою Вільшанку, де з нетерпінням чекала мама і свекруха Марія Андріївна. Так і жили в батьківській хаті, де і донечки їхні народились Лідія і Валентина. Старша дуже любила читати книги, гарно писала в школі твори, тому і обрала фах бібліотекаря. Менша пішла по батькових стопах, закінчила медичне училище і все своє життя допомагала хворим.
Семен Устинович працював фельдшером спочатку у Сичівці, Вільшанці, а потім у Малій Севастянівці. Робота фельдшера в селі не має ні вихідних, ні відпусток, допомогу доводилось надавати серед ночі. Як згадує колишній зав.районною аптекою В.Л.Кульбіцький, який був добре знайомий із Семеном Устимовичем, то був медик від Бога, чудовий діагностик, міг і деяких лікарів запхати за пояс. А іще він дуже любив куховарити, іноді казав, що потрібно було обрати собі професію кухаря.
Але пам'ятають його саме як висококваліфікованого медичного і безвідмовного працівника, доброго, порядного, доброзичливого і чесного.
Немає в живих уже цієї прекрасної людини, відійшли у потойбіччя його дружина і менша дочка. Якісь нелюди викрали бойові нагороди відважного фронтовика, залізши вночі в його будинок.
Виросли його три онуки, ростуть правнуки, які знають, що їх дід і прадід Лесь Семен Устимович мужньо і хоробро поводився в грізні роки тієї страшної війни, яка прокотилась нашою країною 76 років тому.
Немає коментарів:
Дописати коментар