Христинівка від «А» до «Я»
Вулиці нашого міста пам’ятають багато подій, багатьох своїх жителів.
Невелика і затишна вулиця бунтівного ватажка гайдамаків Івана Гонти, який
народився в селі Розсішках, – тому підтвердження. Таку назву вона носить з 1965
року. А до того вона називалася Польовою. Ця назва відображала її розташування –
за нею з боку вулиць Першотравневої і теперішньої Сергія Попика були поля.
В 30-х роках минулого століття, після будівництва СШ № 1 (тодішньої
залізничної школи № 18, адже нумерацію шкіл, дитячих садків, магазинів
тощо, підпорядкованих Міністерству шляхів сполучення, давали в управлінні дороги,
якій підпорядковувалась станція Христинівка), на вулиці Польовій почалося
будівництво житлових будинків. Школа на цю вулицю виходила своїм садком. В 1937 році був збудований двоповерховий житловий
будинок для працівників залізничних організацій. З міцними стінами цей будинок
стоїть і досі. Він пережив роки війни і окупації, змінив багато господарів.
Серед тих, хто там проживав, – Олександр Титович Лінчук, Герой Радянського
Союзу, кавалер багатьох фронтових нагород, Почесний залізничник, який не один десяток
років працював машиністом паровоза, потім – тепловоза.
До війни був споруджений і житловий будинок, який підпорядковувався міській
раді. Квартири там були комунальними, але люди жили там дружно, ділили не
тільки житлову площу, а проблеми і радощі один одного. Там проживав і учитель
історії ЗОШ №1 Турчанінов Михайло Васильович, людина неординарна, закохана
в історію і книгу. Його добрим словом згадують колишні учні. На жаль, в
бібліотеці мало відомостей про його життя, роботу, вподобання. Тому прохання до
тих, хто його пам’ятає, поділіться своїми спогадами, фотографіями і
документами. Звертайтесь, будь ласка, в центральну бібліотеку. Зібравши все
разом, ми зможемо створити про нього розповідь, з якою зможуть познайомитися
христинівчани.
Поряд із згаданим будинком розмістився колишній гуртожиток «Сільгосптехніки»,
яка створена на базі машинно-тракторної станції (МТС), що діяла з 1929 по 1958
роки. В тодішній МТС було багато працівників і слухачів курсів трактористів і
механізаторів. Їх забезпечували житлом в гуртожитку, яке було, по теперішніх
мірках, не дуже комфортабельним, зате дешевим. Це були молоді люди, і їм таке
життя подобалося. Вони спілкувалися, дружили, допомагали один одному. Кімнати для
проживання цих людей були на другому поверсі, а на першому розміщувалася насіннєва
лабораторія. Старожили пам’ятають, як ящики і лотки з насінням просушувались
прямо у дворі. Там же був буфет, де торгували свіжими пиріжками, ватрушками,
солодкими напоями, цукерками тощо.
Є на цій вулиці і приватні будинки, які збудовані в різні періоди. Всі вони
потопають в квітах і зелені, мають гарні садки, де достигають яблука і груші аж
за паркани повисовувавшись.
В 1950 році біля цієї вулиці виріс її син – провулок з такою ж назвою –
Івана Гонти. На ній розміщено з десяток будинків. Будувались вони довго – по
кілька років. В цьому провулку стоїть і будинок, який збудував колишній
директор ЗОШ №1 Іван Андронович Нещадим. Невеликий, як по теперішніх
мірках, затишний будинок стоїть і зараз. Його дочка, Тамара Іванівна, зберігає
в ньому все так, як було при житті батьків. Іван Андронович прийшов працювати в
школу директором в 1945 році. Напівзруйнована школа, «діти-переростки», нестача
педагогічних кадрів – ось в таких умовах він починав свою діяльність. Школа
стала однією з передових в області і на залізниці, учитель зумів організувати і
учнівський і педагогічний колективи так, що в стінах школи цінували працю,
чесність, доброту. Це був колектив, який в багатьох справах досяг великих
успіхів. А самого директора, фронтовика, кавалера багатьох бойових нагород
поважали за принциповість, справедливість, увагу. Саме завдяки І.А. Нещадиму
в школу приїхав працювати талановитий педагог і художник Григорій Степанович
Турчак. Він був дійсно талановитим майстром пензля. Його картини і зараз
знаходяться в художніх музеях Умані, Черкас, Києва. Були його картини і в
краєзнавчому музеї нашого міста. Куди вони поділися, коли закрили музей,
невідомо. Сподіваємося, що вони не зникли, а знаходяться в приватних колекціях.
Іван Андронович домігся того, що територію школи загородили парканом, через
подвір’я, навпрошки, бо так швидше, перестали їздити підводи. З тих пір паркан
міняли кілька разів, поки територія школи перестала були прохідною. І про
школу, і про цього авторитетного учителя ми розкажемо згодом в іншій статті.
За шкільним садом в 1986 році відкрився новозбудований дитячий садок, який
спочатку називався «Юний залізничник». Його попередник – дитячі ясла № 86
залишився в глибині саду. В його приміщенні тепер розміщена податкова
інспекція. Історія цих ясел – це теж окрема сторінка в історії міста і
залізниці.
Весною зацвітає білопінними садами, восени вкривається різнокольоровими
шатами вулиця нашого міста, яка має майже столітню історію. Живуть на ній гарні
молоді люди, або з молодою душею, які пам’ятають історію, працюють для
процвітання своєї вулиці, свого міста, своєї держави.
Немає коментарів:
Дописати коментар