Є на нашому календарі свято – день
сільської жінки. Це маленька данина великій трудівниці, яка працює на
землі-годувальниці. Жити в селі не дуже легко, там завжди багато роботи:
великий город, на якому росте стільки овочів, що лише встигай переробляти,
немалий садок, а іще обов’язково подвір’я прикрашає розкішний квітник, який
радує око різнобарв'ям весь час, коли земля не вкрита снігом. А домашня
живність, яка дає і молоко, і яйця, і м’ясо, зате не дає ні одного вихідного
дня, вимагає уваги, сили і турботи. А іще сільські жінки – майстрині і
рукодільниці, кожна домівка якої прикрашена вишивками, гаптуванням, картинами.
Зараз в сільських будинках підведені газ і вода, стоять сучасні меблі і новітня
техніка, але дух сільського життя і сільської праці невидимим джерелом
наповнюють їх неповторністю і життєдайною силою. В селі проживає багато жінок,
всі вони працьовиті, доброзичливі, талановиті, гарні господині, люблячі мами,
щиросердні бабусі, турботливі дружини... Вони елегантні, гарно одягнені,
слідкують за модою. Вони керують скутером, автомобілем, можуть запрягти коня...
Про кожну з них можна написати не те що статтю в газету, а цілу книгу. А
сьогоднішня розповідь про корінну жительку села Розсішки, нині уже пенсіонерку,
яка 30 вересня відзначила гарний ювілей.
Скрипник Наталія Іванівна серед дітей була старшою, в сім’ї
підростали два менших брати. Тому була для них нянькою і вихователькою.
Дивилась за ними, годувала їх, читала їм казки, пасла разом з ними гусенята,
разом з ними гралася, лазила по деревах, ганяла м’яча. В селі була на той час
лише восьмирічка, яку вона і закінчила в 1972 році. А середню освіту здобула в
Паланській школі. Пам’ять береже спогади про ті роки, коли все було легко і
просто, коли мрії переповнювали юні серця. Встигала все – і вчитись добре, хоч
дорога забирала багато часу, і батькам допомагати, і книги читати, і до клубу
бігати, і приймати участь у художній самодіяльності. А ще любила слухати мамині
розповіді про минуле своєї родини. Сама мама – з роду Максименків, була
праправнучкою Івана Гонти. Оповите легендами і переказами, ім’я хороброго
прадіда викликало повагу і гордість. Чесний, відважний захисник обездолених
земляків завжди згадувався в поминальних молитвах в їх родині.
Батько Наталії Бедрик, Іван, був першим трактористом в селі, навчився
керувати залізним конем, а скільки в свою адресу вислухав в гарних і недуже слів,
адже то був непростий час. В роки Другої світової війни зі зброєю в руках
відстоював право на мир, працю і саме життя для себе, своїх рідних і всієї
Батьківщини. Мужньо бився з ворогом танкіст, про що свідчать три ордени, серед
яких – орден Солдатської Слави, багато медалей. Ось з таким поважним
іконостасом бойових нагород повернувся він з війни.
Мама Наталії – сільська трудівниця, яка весь час працювала в
колгоспі. Працювала чесно і добросовісно, так, щоб не було соромно перед
людьми, дітьми і своїм прадідом Іваном Гонтою.
Наталя закінчила школу, отримала атестат зрілості, а через кілька
місяців – студентський квиток. Студентські роки пролетіли швидко, по
направленню повернулась працювати в рідний край – продавцем книг.
Її чоловік, теж житель Розсішок, ішов на службу в армію, коли
Наталя ще школяркою з кісками бігала до школи. Служив Василь Семенович в групі
військ в Чехословаччині. Війська були серйозними – реактивна артилерія. Тямущий
юнак, який добре володів математикою, гарно розбирався в кресленнях,
демобілізувався у званні старшого лейтенанта. Розсішки – це не тільки село, а
ще й залізнична станція. На ній вчорашній воїн побачив Наталю, Наталочку, гарну
студентку, яка за роки його служби виросла і розквітла. Дівчина вийшла з
вагона, юнак зайняв своє місце, поїзд рушив, а перед очима – дівчина. Ось такий
«поштовий» роман, який закінчився весіллям. В мирі і злагоді, в турботах, і
повсякденній праці летять роки. Виросли дві доньки Валентина і Світлана. Вони
ніби розділили мамин диплом: Валентина – продавець, а Світлана працює в
бібліотеці, серед книг, які так люблять читати в цій родині. Дочки порадували
трьома онуками, які ростуть на втіху і батькам, і дідусеві з бабусею. Наталія
Іванівна має статус пенсіонерки. Весь час працювала: в сільському магазині, в
місцевому колгоспі. 20 років віддала праці доярки. Нелегка то справа: доїти
Зірок, Берізок, Перлинок, Ласок і Лялечок. У кожної свій характер, часто
норовистий. Щоб дійти до взаєморозуміння з цими розумними рогатими тваринами,
потрібно уміння і доброта, сила і працьовитість. Про те, як працювала всі роки,
свідчать Грамоти, Подяки. Її фото неодноразово прикрашало Дошку Пошани.
Руки пані Наталії не зараз не знають втоми. Вона крім саду і
городу, любить поратись у квітнику. Домашня ферма теж забирає багато часу.
Свині, кури, качки вимагають догляду. У вільний час любить рукоділля, до душі
їй аплікації. З різнобарвних клаптиків тканини виготовляє килимки, подушки,
сумки. Виходять вони в неї гарні, яскраві, неповторні. А іще пані Наталію
знають як майстриню випічки: короваї з пташками, квітами, калиною прикрасили не
одне весілля і свято. Любить читати книги. Із задоволенням прочитала книгу
Віктора Гонти «Іван Гонта», звіряючи свої знання із авторським висвітленням
подій. Радіє, коли в гості забігають менші онуки, коли приїжджає з Одеси старша
внучка Даша, вже доросла, працює і вчиться, але для бабусі вона – маленька дівчинка,
за яку хвилюється рідна. Ось так, в турботах і щоденній праці йдуть дні за
днями, подія за подією. Радіє за дітей, які знайшли себе в житті, чекає, коли
виростуть онуки, дасть Бог і правнуків дочекається.
Звичайна жінка, звичайна доля, звичайна сім’я, яка вчить своїх
нащадків любити людей, працю і землі предків. На таких сім’ях, на таких жінках
тримається родина, село і наша держава. Це вони бережуть наші традиції, обряди,
передають нащадкам все найкраще, що є в нашого народу.
Немає коментарів:
Дописати коментар