Культура, освіта,
духовність є одними із найважливіших факторів життя кожного суспільства і
людини. Саме від духовного та інтелектуального рівня людини залежить майбутнє
всієї нації. І все це несли в український народ поети, прозаїки української
літератури, які любили свою рідну землю, нашу Україну, її людей та українську
мову солов’їну. Такою людиною був Василь Симоненко, поет, журналіст. Це про
нього казав Олесь Гончар «Витязь молодої української поезії».
Поет побачив світ 8
січня 1935 року в старенькій хаті над річкою Удай, що у селі Біївці на
Лубенщині Полтавської області. Василь ріс без батька. У нього був чудовий дід,
любляча мама, яка ніколи не сварила за книжки, що їх хлопець читав з ранку до
вечора – при світлі сонця, коли підпаском пас череду, при каганці, коли робив
уроки, виборюючи золоту медаль. До мами сватались чоловіки, але вони не хотіла
вітчима для сина. Тим паче, що живий був той, чия кров текла в жилах її єдиної
дитини, з ким була одружена по закону, кого чекала з війни, з ким присягалась
до смерті ділити радість і смуток. Не вийшло ділити, а вийшло все взяти на свої
плечі. І вона виростила прекрасного сина, яким пишалась сама, яким і понині
пишається Україна.
Роки пролетіли швидко:
школа, факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка,
перші надруковані вірші, почуття правильності обраного шляху. Працювати випало
в обласних газетах «Черкаська правда», «Молодь Черкащини». Тут молодий
журналіст зустрів свою долю, своє кохання. Василь Симоненко писав чудові вірші,
просякнуті любов’ю до українського народу, його природи і культури. А ще з-під
його пера виходили нариси, байки і дитячі казки.
Василь Симоненко разом з
однодумцями виявив місця поховань розстріляних органами НКВС. Вони не мовчали.
І їм цього не пробачили. Влітку 1962 року поета побили у відділку міліції.
Рідні і друзі стверджують, що саме після цього випадку його здоров’я різко
погіршилось.
Ні лікування, ні
операція не допомогли. З лікарні Василь Андрійович уже не вийшов. 13 грудня
його рідні, колеги, друзі не святкували Андріївські вечорниці. Вони навіки
прощались з сином, чоловіком, батьком, Поетом і Патріотом.
З того страшного дня
пройшло 60 років. А ми і досі захоплюємось творами, які встиг написати цей
талановитий поет за десяток років творчості. Адже прожив Поет до болю мало – всього 28 років...
Про цю сумну дату в літературному календарі України, про прекрасні твори Василя Симоненка ми розповідали користувачам центральної бібліотеки під час літературної години «А нам болить - не догледіли...». Звучали вірші поета, спогади про нього тих, кому доля подарувала можливість разом з ним працювати і мріяти. Про це говорили і працівники бібліотек-філій нашої громади під час засідання клубу «Письменник і час».
Справжня поезія – вічна. Їй непідвладні роки і устрої. Така поезія служить народу, підтримує його дух і прагнення до волі і незалежності.
І
ось знову повертається період повальних арештів вільнодумців, які прагнули кращої
долі рідному краю. Стискалося чорне кільце і навколо Василя Симоненка. Його
карають. І карають нещадно. Під заборону потрапляють його політично і соціально
найгостріші твори: «Злодій», «Некролог кукурудзяному качанові, що згнив на
заготпункті», «47 рік», «Суд» та інші.
За його поезією, а заодно і за самим поетом прицільно стежило «недремне око». Воно й вкоротило йому життя і не тільки методом психічного тиску. Одного разу на залізничній станції ім. Тараса Шевченка в м. Сміла поета було жорстоко побито, що підірвало його здоров’я. Та він не здавався, продовжував писати не тільки вірші, а й поеми, новели, сонети, байки, казки. В них поет також пише про болючі теми простого народу. У поемі «Кирпатий барометр» (1962 р.) він звертається до нащадків:
Немає коментарів:
Дописати коментар