Завершував квітень 1986 року свою вахту, збираючись передати її травню. Ту мирну весняну ніч люди ніколи не забудуть, особливо ті, хто жив на берегах Прип'яті. Ніч, тиха, тепла і лагідна змінила відлік часу – з мирного він став бойовим і аварійним. Для усунення наслідків аварії були важливі секунди і хвилини. Молоді хлопці, не думали про небезпеку, хоч вони знали, що чаїть у собі отой страшний вогонь, боролись із пожежею, аварією, наслідками чиєїсь некомпетентності. Вирвавшись з-під влади недбайливих господарів, радіація принесла на нашу землю біду і горе.
Горем і болем, мужністю і взаємопідтримкою ввійшов у наше життя Чорнобиль. Тривожні дні, і правда, придушена муром мовчання. Інформація стверджувала, що сталась маленька аварія на ЧАЕС, людей вивезли з міста на два дні. Скоро все буде добре... Але евакуація продовжувалася, і влада продовжувала брехати людям. Метушня, сльози, розпач і невідомість... А військкомати вручали повістки солдатам і офіцерам запасу. Там, в тогочасному пеклі побували водії, енергетики, хіміки, залізничники... Серед них і Павло Павлович Яковенко, який уже більше 50-ти років живе в нашому місті.
Народився він 4 січня 1950 року в селі з гарною і трішки
таємничою назвою – Будо-Макіївка, що на Смілянщині. Він був середнім між трьома
братами, тому був за няньку для меншого, і отримував уроки життя від старшого.
Батькам клята війна не дала отримати достойну освіту, але вони всіляко
підтримували потяг до навчання у синів. Багато самі працювали, привчали до
праці і своїх хлопчиків. Батько був заготовувачем, а мама працювала санітаркою
в лікарні. Згодом сім'я переїхала в смт. Капітонівку Кіровоградської області.
Більший населений пункт, більше об'єктів соціальної інфраструктури. А іще тут
була залізнична станція, через яку курсували пасажирські і вантажні потяги.
Вони манили і ніби кликали в дорогу, до нових міст, до нових відкриттів. І
тому, отримавши атестат зрілості місцевої школи, без вагань подав документи до
Одеського технікуму залізничного транспорту на відділення локомотивного
господарства. Посилено готувався до вступних іспитів, і, ура! – він студент.
Одеса з морем і портом, студентське життя з екзаменами і заліками, перша
виробнича практика на справжньому тепловозі – ніби чарівна фея допомагала
виконувати мрії. Закінчив другий курс, роки і військкомат нагадати, що потрібно
пройти військову службу. Служити довелось в ППО. Тому, хто жив у селі і
навчався в Одесі – служба в армії не страшна. Демобілізований юнак повернувся в
рідний навчальний заклад. За роки служби став серйознішим, сильнішим і
відповідальнішим. Ті, з ким починав навчання, уже працювали, на лекціях було
багато молодих і нових студентів. І серед них – Галина, Галя, Галинка – дівчина
з серйозним поглядом. Серце тьохнуло і юнак вирішив: доля. Одружились ще
студентами в січні 1972 року. До цих пір згадують мороз і великий сніг, коли
святкували своє весілля. Молоді спеціалісти приїхали в Христинівку, на маленьку
батьківщину молодої дружини, доньки залізничників, де їх чекала мама Анастасія
Іванівна. Це була вузлова станція, їх охоче прийняли на роботу Галину Іванівну
у вагонне депо, а Павла Павловича – в локомотивне. Своїми професійними
хрещеними вважають начальників цих організацій: Ф.І.Каплінського та
Ф.А.Загризлого.
Жили і працювали, в сім’ї росли донька Інна і син Вадим. На
роботі здобули повагу і авторитет. І ось 1986 рік. Аварія на ЧАЕС. Коли
викликали у військкомат, вручили повістку, як справжній чоловік і патріот, не
шукав можливості ухилитися. Три місяці – жовтень, листопад, грудень у тісному колі
тих, кого пізніше назвуть «чорнобильцями», працював по ліквідації біди,
спричиненої «мирним атомом». Довелось і копати, і вантажити, розбирати завали і
розчин на будівництві розмішувати. Працювали важко, але не скаржились, не
нарікали. Стали однією командою, одним колективом, розуміли, що навіть важка і
чорна робота тут потрібні. А на свій день народження зміг обійняти дружину і
дітей. А було учаснику ліквідації аварії на ЧАЕС ІІ-ї категорії всього 37
років. Вони не пройшли даремно, оті три місяці в зоні ЧАЕС – нагадують про себе
проблемами із здоров'ям. Але про це тоді не думав. Згадуючи той період, не
вважає, що робив щось особливе. І додає: «Я ж там був не один. Нас було дуже багато.
В цьому – наша сила».
Повернувся в локомотивне депо, як рідного, погладив тепловоза.
Водив спочатку вантажні, а потім і пасажирські потяги. Компетентний,
врівноважений, відповідальний – таким його пам'ятають ті, хто з ним працював.
Без почуття відповідальності в його роботі не можна. Коли тепловоз з
локомотивною бригадою, а це лише дві людини, тягне поїзд з тоннами вантажу, або
кільканадцять пасажирських вагонів, то почуття відповідальності зростає у рази.
Зараз Павло Павлович Яковенко – пенсіонер. Стрункий, як і в
юності, з іскорками в очах, адже в нього дуже гарне почуття гумору, тішиться
чотирма онукам. А особлива втіха дідуся і бабусі – правнук Юрко. Маленький
витівник і дослідник. Він додає їм сили і бажання жити і щось робити, рухатись
і займатись справами. А іще Павло Павлович любить порибалити, подивитись
новини, поспілкуватись з сусідами, колишніми колегами. Вболіває за долю
України, за наших хлопців на передовій. І вірить в Перемогу.
Тож хай Всевишній дає йому багато років життя при здоров’ї, щоб він пожив в квітучій і мирній Україні.
Немає коментарів:
Дописати коментар