Найсумніші місця Христинівки

                         Христинівка від А до Я

Воно сумне, але життєво необхідне – місце останнього прихистку людського тіла – кладовище або як його називають –цвинтар.

В нашому місті є три кладовища: єврейське, старе і нове.

В основному населення станційного селища складалося з православних людей. Тому християнське кладовище велике. Але жили тут і євреї. Своїх людей вони хоронили окремо. Іудейське поховання розміщене на узбіччі Дубинського лісу, туди раніше вела дорога. В 1941 році там німецькі окупанти розстріляли людей єврейської національності. Братська могила з цегляним обеліском, що руйнується від часу – нагадування про ту жахливу трагедію. Тепер там нікого не хоронять. І людей єврейської нації у нашій громаді мало, і знаходять вони свій останній прихисток на християнському кладовищі. Це йде десь із середини 70-х років минулого століття.

Старе кладовище, яке розміщене біля залізничної колії, існувало з того часу, як в селищі Христинівка почали вмирати люди. Достеменно невідомо, коли його освятив священник і коли було здійснено перше поховання. Час стер написи навіть на тих пам’ятниках, які там вціліли. Старожили пам’ятають, що там була християнська капличка Святої Трійці. Вона була дерев’яна з високим кам’яним підмурком.

До ІІ-ї світової війни і після неї в Христинівці жило багато поляків. Кажуть, що був у нас і польський костел. А хоронили поляків на цьому ж кладовищі. Але робили сімейні склепи. Так казали... Жили і білоруси, але вони однієї віри з українцями і ніяких проблем з їх похованням не виникало.

Серед пам’ятників, надписи на яких можна прочитати, є і обеліск на могилі Ольги Мейнінг, сестри милосердя евакуаційного поїзду, яка знайшла свій вічний спочинок тут в 1916 році. Йшла І-ша світова війна... Сама медсестра, вона соромилась роздягнутись, щоб їй зробили перев’язку. Зараження крові стало причиною її смерті.

В роки побудови «світлого майбутнього» капличку зруйнували, там ще довго було каміння з підмурку, які час ввігнав у ґрунт, вкрив травою і кущами.

В роки ІІ-ї світової війни, в ті зимові дні, коли йшла Корсунь-Шевченківська битва, в Христинівку прийшов ешелон з трупами гітлерівських солдатів. Могилу викопали недалеко залізничної колії. Процес поховання охороняли фашисти. Але хлопчаки, маленькі пронири і розвідники, все це бачили. Десь років 12 тому інформація про це поховання, спогади очевидців були оприлюднені в Інтернеті.

На тому кладовищі поховані батьки Миколи Голего, Олександра Корнійчука, багатьох тих вихідців з нашого міста, які стали гордістю Христинівки і України. Знайшла тут свій вічний спочинок і дружина художника Григорія Турчака Зінаїда Дмитрівна. Її могилу відшукали пошуківці загону «Юність» під керівництвом Любов Калиндрузь. Вони ж оприлюднили деякі деталі тієї сумної події. Коли дружина померла, Григорій Степанович нікого не впускав до помешкання, поки не зробив гіпсову маску її обличчя. З неї він хотів зробити пам’ятник на могилі. Великих статків ця сім’я не мала. Але директор школи № 1, де працював учителем живопису цей талановитий художник, запропонувала виконати мозаїчні роботи, навіть оприлюднила суму оплати за них. Художник роботу виконав, але грошей не отримав. Так і залишилась могила без пам’ятника, який уже був в уяві вдівця. Григорій Турчак часто провідував могилу дружини, а квіти приносив і їй, і на могилу Ольги Мейнінг.

На кладовищі була хатина, в якій жила сім’я, як тоді говорили, сторожа. Був і сарай, в якому були лопати, ломи, різний реманент. На кладовищі росли фруктові дерева і було багато посаджено квітів. В день Провід до могил померлих родичів йшли сім’ями, несли крашанки, паски і солодощі, які роздавали дітям. По закінченню цієї сумної процедури починали поминати «по-дорослому»: майже біля кожної могили розкладали тарілки з різними стравами, не обходилось і без випивки. Намагались не тільки самі пообідати, а й пригостити інших. 

На тому кладовищі до останнього зберігали традицію хоронити людей, які вмерли не своєю смертю в кінці кладовища, як говорили "в яру". Там знайшли своє місце самогубці. Їм ставили хрести, пам'ятники, огорожі, але панахиди священник їм не правив.

В 1967 році рішенням міської ради кладовище закрили, бо його не було куди розширювати, а нову територію виділили на полі Дубинського відділку. На другий день після оголошення про закриття, в місті померла жінка, яка працювала двірником в Будинку культури, жила вона в напівзруйнованому будиночку по вулиці Небесної Сотні (тодішній Воровського). Ніхто, навіть вона сама, не знали її імені. Казали на неї «Рузя», вона і відгукувалась на нього. Коли в 1941 році нашу станцію бомбили, вона була в одному з евакуаційних ешелонів. Вижила, але в неї були проблеми із психічним здоров’ям. Майже цілий рік ця небога ходила в гумових чоботях, вона весь час посміхалась, купувала багато цукерок, які роздавала дітям. Кажуть, що в хвилини просвітлення вона говорила про дочку, але доля її невідома. Але можновладці заявили, що починати поховання цією жінкою не можна. Тому яму для неї викопали ще на старому кладовищі. Треба сказати, що похорон був достойним: з музикою, з обідом. Це заслуга тодішнього колективу районного будинку культури.

В червні 1967 року відбулось перше поховання на новому кладовищі. Та могила знаходиться майже в центрі. Сумне то було видовище: серед поля могила. Пізніше обгородили дерев’яним парканом, який білили вапном. Згодом встановили металеву огорожу, посадили ялини і горіхи, збудували з цегли траурну стінку, викопали криницю, побудувати будинок для працівника, який займався цією сумною справою, провели туди електроосвітлення, стаціонарний телефон... Центральна алея розділяє кладовище на західну, старішу частину і східну. На східній уже не встановлюють огорожі на могилах, не садять дерев. А от старіша частина подекуди заросла деревами і кущами, колишні троянди здичавіли і розрослись так, що до деяких могил і підійти важко. Довгий час могили копали вручну. Особливо важко було це робити взимку. В сім’ях, де хтось помер з рідних, підготовка до похорону починалась з пошуку чоловіків, які викопають яму, винесуть і опустять гроб, а потім загорнуть могилу. Копачам дякували, готували їм гарні рушники і калачі. Копати ями спеціальною технікою розпочали не так вже й давно. Але ще домовлялись з тими, хто підчистить яму, надасть їй правильної форми. Це тепер можна домовитись, і працівники кладовища всю цю роботу беруть на себе.

Багато зробив для міста і зокрема для впорядкування кладовища наш покійний мер Микола Наконечний. Побудована за його сприяння капличка, особливістю якої є те, що вона відкрита для вірян усіх конфесій, які зможуть звертатись до Господа... Напередодні свята Покрови в 2011 році встановили дах, виготовлений місцевими підприємцями та купол і хрест, які привезли з Почаєва.. .Йдучи доріжкою, викладеною тротуарною плиткою, поминаємо Миколу Петровича добрим словом.

На нашому кладовищі спочиває багато людей, які живуть в пам’яті нині сущих добрими справами: керівники організацій і установ, лікарі, вчителі, культпрацівники, священнослужителі, військові... З особливою шаною зупиняються христинівчани біля могил наших Героїв: АТОвців, волонтерів і воїнів, які загинули під час цієї проклятущої війни. Ми живемо завдяки їм. Схилимо в жалобі і шані наші голови біля святого місця, там, де під жовто-блакитними прапорами спочивають вічним сном мужні наші земляки.

Наближаються поминальні дні, прибираються кладовища, наводять люди лад на могилах рідних, друзів, знайомих. Прохання до всіх: озирніться навкруг, і якщо є занедбані могили, в силу своїх можливостей приберіть їх. Адже, як казав Василь Сухомлинський: «Всі могили – людські», Знаю людей, які прибирають на таких могилах. Одна з них мотивує це тим, що її рідні поховані далеко, і вона не в змозі їх провідати і прибрати, але сподівається, що якісь добрі люди зроблять це за неї.

Пам’ятаймо про тих, хто відійшов у потойбіччя. Ми – їх нащадки, нам продовжувати їх справи. Одна з найголовніших – отримати Перемогу над ненависним ворогом. Ростити дітей і працювати у вільній і квітучій Україні – таке було прагнення всіх тих, хто жив до нас. Це їх заповіт. А заповіти потрібно виконувати.