Дуби, які тримають силою свого коріння нашу історію

        Історія нашого краю – це не тільки достовірні факти з літописних і друкованих видань, а й легенди і перекази. Вони покликані зберегти у народній пам’яті і передати майбутнім поколінням знання про минуле народу, зафіксувати ставлення до них наших пращурів. І легенди, і перекази – це не прості вигадки, адже вони засновані на реальних подіях. Деякі з тих подій описані фольклористами і етнографами, деякі просто передаються усно від старших людей. Таким переказом стали і три дуби, які ростуть біля дороги, що веде на Пеніжкове. Ця дорога веде від села Сарни, що зараз належать Монастирищенській громаді на Умань. Проклали її кілька століть тому. Адже Сарни, засновані в 1657 року, славились своїми ярмарками, куди з’їжджались з навколишніх сіл ті, хто хотів щось продати чи купити. Цією дорогою рухались і чумацькі валки.

Як згадує жителька сусіднього села Углуватка Мойсєєва Зінаїда Адамівна, 1937 року народження, її мама, Собова Марфа Федорівна, розповідала про цю дорогу і про ті три дуби. Вік цих дубів налічує більше трьох-чотирьох століть. Їхнє коріння, здається, до самих грудей землі сягають. З такої глибини хіба не нап’єшся життєдайної сили?

Під ними ставали на відпочинок чумацькі вози. Достеменно невідомо, хто їх посадив, але вони були подорожнім захистом від дощу і спеки. Чумаки їздили цією дорогою десь до середини ХІХ століття. Підросли красені-дерева так, що давали захисток від сонця чумацьким мажам. Під цими дубами зупинялися чумаки і на нічний відпочинок. Місце для цього було дуже вдалим: рівнина, яку було доволі легко сторожувати, щоб не напали грабіжники. Бо в чумаків було що охороняти. Це були такі крамниці на колесах, які возили не тільки сіль. Щоб відпочинок був повноцінним, викопали чумаки там криницю з дерев’яним цямринами, встановили столи і лавки, ставали на нічліг, пасли волів, поїли їх, а удосвіта, ще й зоря лиш займалася, рушали, поки пилюга росою прибита, поки спеки немає. Цікаво, який був наступний пункт їхнього відпочинку? Кажуть, що цим шляхом їздив ще батько Тараса Шевченка... Хто зна...

Домовляючись про зустріч, говорили: «Біля трьох дубів». Цим місцем перепочинку користувались і всі ті, кому потрібно було пройти чи проїхати в села, які перетинала ця дорога. Пам’ятають дуби і козацькі ватри, і тужливі пісні чумаків та гайдамаків, душевні розмови і гарячі спірки тих, хто зупинявся під дубами. Бачили вони і збройні сутички. Про це свідчать знайдені під ними гільзи, патрони та уламки шабель.

Прийшла на Україну залізниця, яка витіснила чумацький промисел. Занепало і зовсім зникло чумацтво. Пролягли залізничні колії і по Христинівщині. Так склалось, що пройшла залізнична вітка поряд з трьома дубами, перетинаючи цю дорогу. Але довго ще люди ходили пішки, їхали верхи по цьому шляху, зупинялись на відпочинок, чи просто попити води біля трьох величезних дубів. Поряд побудували будиночок колійного робітника, який слідкував за справністю колії. Це був його професійний обов’язок. А ще доглядав за дубами, криничкою, територією біля них – це робив за покликом душі.

Міцно тримались дуби своїми коренями землі, яка стала їм рідною, давали прохолоду людям і звірині, щедро дарували свої жолуді всім бажаючим... Але позаздрила стихія їхній силі, і вирішила довести свою міць. І вдарила блискавиця в одного з трьох братів-дубів. Спалахнув кількавіковий красень, освітив собою навколишній краєвид і згас, став чорним і обвугленим... Але назва «Три дуби» залишилась незмінною. Немає вже отого, третього дуба, але пам’ять людська його береже...

Пройшли роки... Модернізація залізниці прибрала кам’яний будиночок колійного обхідника, майже не буває тут пішохідних перехожих, рідко коли проторохтить віз, запряжений кіньми, а вершники стали взагалі рідкістю. Засипалась, завалилась криничка, якою перестали опікуватися люди. Дорога стала шосейною, а потім вкрилась асфальтом. Проїжджають автобуси, залізничні потяги, велосипедисти... Хтось іноді зупиняється, милується природою і величезними дубами, слухають спів пташок. А закохані назначають тут побачення. Під віковічними дубами присягаються в коханні і вірності. Сучасники склали легенду, що освідчення в коханні, яке пролунало під цими дубами, буде вічним. Дуби не дадуть їм зрадити, порушити слово. І своїм внукам вони будуть розповідати, як зустрічались там, біля «трьох дубів».

Тож нехай всіх, хто відвідає цих велетнів, оберігає доля, а дуби дають силу і здоров’я. Хай їхні віти розкажуть про минувшину і наворожать нам усім щасливе і мирне життя. Нам такої міцності, як у дубів, такої ж снаги, як у них, так нам міцно триматися своїми коріннями рідної землі, як ці велетні.