"У всякого своя доля" - казав Тарас Шевченко. І, дійсно, ніхто не знає, яку життєву стежину треба пройти, скільки всього пережити. Головне, в усіх життєвих ситуаціях не зачерствіти душею.
Тетяна Петрівна Затірка теж не думала, що стане людиною з інвалідністю. Корінна жителька Вербуватої - коріння її родини сягає в сиву давнину цього села. По історії її роду нащадки вивчають історію села і держави: війни, голодомори, колективізація збирали свою криваву данину кров'ю і смертю солдатів, хліборобів і дітей. Пам'ятають і поминають їх нащадки, розповідають своїм дітям. Народилась Тетяна Петрівна 9 лютого 1951 року, в селянській родині. Її мама, Олена Петрівна, дуже раділа народженню донька, відчувала, що це її надія, опора і доглянута старість. Тетяна Петрівна, як і всі її ровесники, росла хоч і не в розкошах, але в атмосфері любові і поваги до людей. Допомагати мамі звикла змалку. І все своє життя звикла давати лад в городі, на полі, в обійсті. І в школі вчилась добре, ще й знаходила час читати книги. І мріяла. Про кохання, сильне і справжнє, таке, як у книгах. А доля не забарилась подарувати їй "половинку" тут, в рідному селі. Микола Панасович Затірка, хлопець з майстровитими руками, з добрим серцем став чоловіком, господарем, опорою і батьком трьох дітей - Анатолія, Василя і Наталії. Життя непередбачуване, повороти долі не завжди гарні. І коли племінник голови сім'ї залишився сиротою, його забрали в свою господу. Так Віктор і ріс, вчився в школі, йому робили і проводи в армію, а потім і весілля. Живе він зараз у Кищенцях, працює водієм, приїжджає в гості до своїх родичів, яких вважає другими батьками.
А руки в господаря були дійсно вправними. Будівельник не просто за професією, а й за покликом, показував своє вміння не тільки на будівельних об'єктах колгоспу, а для своєї родини збудував гарний добротний будинок - будинок своєї мрії: великий, просторий, світлий із зручним плануванням. Збудований будинок - це заслуга господаря, а лад і затишок в ньому наводила пані Тетяна. Вона виявилась вправною господинею, давала лад і на городі, і на кухні. Город великий, садок теж немалий, на кухні завжди щось шкварчало, пеклося, смажилось. Знала смаки кожного члена сім'ї, гостинно приймала всіх, хто мав нагоду завітати до їхньої господи.
Подружили дітей, відгуляли їм гарні весілля, дочекались онуків. Але і без чорних і страшних подій не обійшлось: трагічно загинув зять, попав в ДТП Микола Панасович, наслідки якої вклали його на ліжку. Доглядала Тетяна Петрівна його з дочкою, та не змогли поборотись з його смертю. Нерівні в них були сили.
В якусь мить організм не справився із стресами і переживаннями, дав збій, наслідком якого став інсульт. Хвороба підла і підступна забрала можливість нормально рухатись, пересадила її у інвалідний візок. Але в неї світлий розум, гарна пам'ять. І хвороба не змогла погасити її доброту, чесність, привітність. Переживає вона за дітей, онуків і правнучку Анну. І, дивлячись новини, переживає за наших вояків. Сидячи без світла, вважає, що там хлопцям в стократ важче. А ми переживемо. ..
Так і живе ця жінка, підтримує тих, хто поряд порадами, намагається продуктами і коштами допомагати нашій Армії, в яку дуже вірить. Головна її мрія - дочекатись нашої Перемоги. Після неї треба ще онуків одружити, розповісти правнукам історію її родини, побачити, як відродиться Україна. Сили Вам, Тетяно Петрівна, терпіння, довгих років життя, подяка Вам за Ваш труд, за Ваше добре серце.
Немає коментарів:
Дописати коментар