Ніна Йосипівна
Пізняк все своє життя прожила в рідній Талалаївці. Тут з діда-прадіда ведеться
її родовід. Рід трудівників, який вирощував хліб, плекав сади, вчив дітей хліборобській
науці, завжди ставав на бій з ворогами, які хотіли захопити наші землі,
поневолити наш козацький дух. Саме в такій родині вчорашнього фронтовика
Добрянського Йосипа Якимовича і його дружини Галини Герасимівни народилася
донька. Дівчата ж народжуються для миру. В сім'ї вже ріс син. Тому раділи
народженню дівчинки, якій дали таке модне в той час ім'я – Ніна. Ніні довелось
бути не тільки меншою сестричкою, а й нянькою для ще молодшого братика який
народився, коли їй уже було 10 років. Нянька і мамина помічниця опікувалася
Добрянським-меншим довго: і бавила його, і в кіно з ним ходила, і купувала йому
з першої зарплатні подарунки. Росла вона разом з братами, можливо тому і
характер мала сильний і задиркуватий. Ніколи ні себе, ні меншого брата, не
давала образити.
Про її батька
можна написати окрему розповідь. В 1941 році йому виповнилось 17. Страшний час
окупації... Хоч як ховався з друзями від облав, все ж попав в ешелон, який віз
їх, молодих, сильних, але нескорених українців на роботу у вермахт. В обіцяний
окупантами і їх посібниками в Германії рай не вірили, тому вночі втекли з
кількома односельцями з того товарного вагону і пішки прийшли назад в
Талалаївку. Дні окупації нацистами не даремно називають чорними. Вони такими і
були: наповнені страхом, невідомістю, іноді і безсиллям. Коли йшла
Корсунь-Шевченківська операція, то навіть і в їхньому селі вдень було чути
страшний гуркіт канонади, а вночі видно було заграву. Як раділи
звільненню рідної землі! Як рвались у бій, щоб помститись за сплюндровану
землю, за тих, хто поліг на фронтах! Повістки отримали всі ті, хто за роки
окупації досяг повноліття. Їх поколінню випали дуже важка доля, але їм не
соромно перед нащадками - молоді і ненавчені стали на смертельний бій у важких
і відповідальних битвах. Йосип Якимович пройшов крізь пекло Яссо-Кишинівської
битви. Вистояв, вижив, переміг. Хоч були важкі бої, оточення, з якого виходили
важко, але єдиною групою, вболіваючи за кожного бійця. Медалі «За відвагу», «За
бойові заслуги», орден Вітчизняної війни – нагороди, яким не хизувався, але
беріг їх як частину свого молодого бойового життя. Після повернення в рідне
село в 1947 році пішов працювати на станцію Христинівка. В погожі дні виручав
велосипед, а під час роздоріжжя шлях до залізниці доводилося долати пішки. І ні
разу не спізнився. Працював так, що колеги знали, якщо в документах стояв
підпис Добрянського, поїзд можна було відправляти без хвилювань. Помилок у
нього ніколи не було. Він був гарним виробничником, добрим чоловіком,
турботливим батьком.
Ніна, доня, кровинка
росла в любові батьків, які вчили її бути насамперед Людиною, закінчила
Талалаївську восьмирічку (була колись школа в їхньому селі) з дуже гарними
оцінками і на сімейній раді було вирішено, щоб здобула освіту в райцентрі. СШ
№2 подарувала їй нових друзів, нові знання й новенький «атестат зрілості», як
казали батьки. Йшов 1970 рік. Багато мрій, бажань і перспектив. В період
тотального дефіциту професія продавця була дуже популярною і потрібною. При районному
споживчому товаристві працювала школа-магазин, яка була курсами для продавців.
20 років працювала в торгівлі, отримувала подяки, стала продавцем І-ї
категорії. Це були чудові роки юності, коли було багато мрій. Хотілось мати
свій будинок, гарну сім'ю, хороших діток. І ці мрії допоміг втілити Олександр
Пізняк, Шура, шофер місцевого колгоспу. Беручкий до роботи, з умілими руками і
з неперевершеним почуттям гумору. Тричі стояв щасливий батько під стінами
полового будинку, і тричі йому повідомляли: «Вітаємо, у вас народився син!». Будинок
– мрія, будинок-сад, велика і дружна сім'я – все це стало реальністю, а
допомога мамі – це є святим обов'язком для кожного. Батько вчив своїх нащадків:
«Нас багато, а мама в нас – одна». Сім'я велика, тому й господарство було
відповідним – корова, свині, домашня птиця. Роботи вистачало всім, і була вона
в радість.
В 1992 році
пішла на пенсію О.М.Пізняк, яка багато років очолювала місцеву
бібліотеку-філію. Це 1 березня, починалась весна і новий етап у житті. Ніна
Йосипівна завжди любила книгу, читала сама, передавала любов до друкованого
слова дітям. Тому й пішла з торгівлі в бібліотеку. Робота фізично легша – не
потрібно тягати важкі ящики і мішки, але й зарплата менша. Зате на душі легко й
спокійно. Подобалось читати, розповідати про прочитане, вивчати документи про
історію села, України. Скільки нового дізналась! Особливо захоплювала історія
рідної Талалаївки. Розмови із старожилами, підшивки старих газет, старі фото з
архівів земляків розкривали невідомі факти і події. Навчалася заочно в
Канівському училищі культури. Де знаходила сили мама трьох дітей на написання
контрольних, підготовку до екзаменів – навіть важко уявити, але в дипломі
стоять гарні оцінки.
Більше тридцяти
років пані Ніна пропрацювала в цій установі. Скільки було проведено бесід,
вікторин, краєзнавчих годин, літературних вечорів! Давно немає в селі школи,
діти навчаються в Малій Севастянівці. А з автобуса бігли в бібліотеку, бо там
цікаво.
За ці роки в
цій дружній і гарній сім'ї було багато зроблено, побудовано і пережито. Доля,
чи злий рок принесли страшне горе – трагічно загинув старший син Сергій. Ця
рана кровить і досі, бо немає в років стільки сили, щоб її загоїти. Але життя
продовжується. В дітях, в невістках, які стали доньками, в онуках, любов яких
допомагає жити і працювати, боротися з хворобами, обробляти город, давати лад в
дворі.
Ніна Йосипівна,
як справжня українка, любить свою сім'ю знає свій родовід, історію свого народу
і свого села. Багато з того, що стало вже історією, береже її пам'ять. Молоді
талалаївці, які живуть в сучасних будинках із зручностями, з Інтернетом, мають
дорогі автомобілі, дивуються, що років 60-65 тому хати були під соломою, без
електричного постачання, дороги – ґрунтовими, танці в клубі – під гармошку, а
діти ціле літо ходили босоніж. Про все це вона розповідає онукам і їх друзям,
згадує цікаві і кумедні історії з свого життя і своїх ровесників.
17 травня кохану дружину, дорогу маму і бабусю, куму і сусідку, колегу і однокласницю вітатимуть з гарним ювілеєм. Роки прожиті правильно і мудро. Тож нехай Всевишній дарує Вам, шановна Ніно Йосипівно, ще багато років життя, сили і енергії, достатку і благополуччя. Нехай у Вашій хаті всі збираються тільки по хороших поводах. І всім нам – Перемоги! Щоб Ви правнукам розповідали, як жили після того, як настав мир.
Немає коментарів:
Дописати коментар