Усе, що є найкраще у дитини:
її талант, культура, доброта
від тата й мами йде і від родини –
незаперечна істина свята...
Саме зі своєї сім’ї, з родини іде у світ людина і несе в нього своє серце,
наповнене добротою і любов’ю, відчуттям краси і справедливості, чесності і
віри, поваги до традицій і звичаїв. Є чому навчити і що передати у спадок своїм
дітям родині Ліни Вікторівни і Володимира Миколайовича Трохименків, які
проживають у Розсішках. Ця молода і гарна сім'я виховує 6 діток. Найдорожче для
кожної жінки – її діти, їх любов. А коли в сім'ї шестеро діток, коли на тебе
дивиться шість пар оченят і тебе обіймає шість пар рученят, то заради їх
щасливого майбутнього можна працювати і жити. Мама цієї чудової сім'ї народилась
у селі Веселівка в родині Мосійчуків Віктора Анатолійовича, шофера АТП і Тетяни
Миколаївни, яка вже більше 20 років працює у військовій частині. Разом з
сестрою Наталією проходили ази сільського життя, коли навколо гарна природа, хороші
друзі, люблячі батьки і так багато мрій на майбутнє. Восьмирічку закінчила у
рідному селі, а середню освіту здобувала в Розсішській СШ. Серед нових однокласників
був і Володя Трохименко. Високий, під два метри юнак, по-особливому дивився на
маленьку Ліну. Чи то її мініатюрність проти нього, чи таке рідке ім'я, чи врода
запали в його душу. Шкільна дружба переросла у щире кохання. На його заваді не
стали ні навчання Ліни в Уманському педуніверситеті на факультеті «Основи
математики і інформатики», ні служба Володимира в ЗСУ. Листи, дзвінки лише
підкріплювали їх почуття. 2006 рік для них знаменний тим, що на початку року вони
стали на весільний рушник, а восени вже бавили маленьку донечку Маргариту.
Їхній маленькій принцесі був лише рік, коли мама пішла на роботу в місцеву
школу. З роками прийшов досвіт, розуміння того, що життєва стежка обрана
правильно: її любили діти, поважали їх батьки і колеги. В дружну родину полюбив
навідуватись лелека: чотирирічна Маргарита бавила братика Дмитра, який ще через
два роки з цікавістю заглядав в колиску з Олександром. А потім всі разом бавили
Дар'ю, Назара і маленького Богдана. Діти могли побавитись з молодшими,
погратись чи погуляти з меншими братами і сестрами, а от мамі потрібно було
всіх покупати, переодягнути, нагодувати... Батько мав дбати про те, щоб діти
мали все те, що потрібно для їх життя і розвитку, щоб мали все, що є в дітей,
якій ростуть в сім'ї одинаками. Його робота на залізниці охоронником добре
оплачується, але і віддачі вимагає великої. До працюлюбства його привчили його,
на жаль, уже покійні батьки – орадівчанин Микола Іванович і жителька Розсішок
Марія Омелянівна. В сім'ї панував культ поваги, доброти і працелюбства.
Щоб діти росли здоровими, їм потрібне гарне повноцінне харчування. Тому
подружжя Трохименків тримає корови, свині, кури... Їм потрібні корми, тому
дружать тут з косою, лопатою, сапою... І ростуть діти, як з води, на парному
молоці, свіженькому м'ясі, домашніх яєчках. Старшенька Маргарита уже торує свою
стежину у житті – вона студентка Одеського військово-морського ліцею ім.
адмірала В.Безкоровайного. А четверо школярів вимагають постійного контролю і
допомоги з уроками, рефератами, підготовкою до контрольних, розбірками з
однолітками і бажанням всюди влізти і все попробувати. Лише найменший Богдан насолоджується
безтурботним життям у дитячому садку.
Діти в цій сім’ї знають, що ошатний будинок в Росішках - це їх пристань і
гавань, сюди повертатимуться вони знов і знов, Сюди вони летітимуть на крилах
любові і вдячності до найрідніших – тата і мами. Адже вони в житті кожної
людини, незалежно від віку, як два крила, що впасти не дадуть.
Роки йдуть, залишаючи за собою прожите і пережите, приносять нові проблеми і турботи. Але турбота про дітей, про їх майбутнє – на передньому плані в цій сім'ї. Сучасний комп'ютер і телефони, книги і розважальні ігри – всім їх забезпечують батьки. Вони не нарікають на труднощі, вірять в нашу Перемогу і світле майбутнє України і їх дітей.
Немає коментарів:
Дописати коментар