Сім'я - це крила, що впасти не дадуть

                                                                  Слово про солдата

Вадим Дмитрович Маковей, корінний житель Заячківки, 12 травня відзначив своє 35-річчя. Гарна дата. Якби ж не ця клята війна, яка калічить долі і людей.

Він народився в звичайній сільській родині, батько Дмитро Васильович працював механізатором, а мама Марія Іванівна працювала в тваринництві. Тоді ще в селі функціонував колгосп. З його розпадом доводилось батькам перекваліфіковуватись, але при будь-якому суспільному устрою роботящі руки потрібні.

Вадим ріс спокійним, товариським, роботящим. Знаходив час і на навчання, і на заняття спортом, і на допомогу батькам. На жаль, його батько вже покинув цей світ, але він встиг виховати сина справжньою людиною. Роки дитинства і шкільної безтурботної юності пролетіли так швидко! Випускники Заячківської школи стали на крило і вилетіли, як птахи, у доросле життя. Обираючи життєву стежину в 2006 році, Вадим свій вибір зупинив на професії плиточника-облицювальника, тому і подав свої документи до Теплицького професійного аграрного ліцею. Ця професія має щось спільне з професією художника. Тільки в будівництві свої твори плиточник створює на вишуканих фасадах та інтер'єрах будинків. Вивчав ази своєї майбутньої професії, оздоблювальні матеріали, їх властивості, склад розчинів, будівельні норми і правила, та ще багато дисциплін, щоб бути освіченим та кваліфікованим робітником. Вчитись було легко і цікаво, адже була можливість займатись спортом, або іншою улюбленою справою. Після отримання диплому скоштував заробітчанського хліба, працював комбайнером і трактористом – молодий і завзятий знаходив роботу.

Високий, стрункий юнак не був обділений увагою дівчат, але серце обрало Лесю, красуню з села Великі Гадомці, що на Житомирщині. Поїхав туди на гостину до брата Віталія, і родичів провідав і долю свою зустрів. Привіз молоду дружину у своє рідне село. В 2009 році відгуляли весілля і почали облаштовувати своє сімейне гніздечко. Через рік молоді тато і мама вигулювали дитячий візочок з синочком Іллею. А щоб йому було з ким гратись, через три роки дали життя іще одному сину, якого назвали Костянтином. Ростуть сини – продовжувачі славного роду Маковеїв. Жити б у мирі і злагоді, ростити дітей, тішитись сімейним щастям... Але 24 лютого минулого року прокинулася Христинівська громада від вибухів. Літали ракети і над Заячківкою. Війна розтягнулась на довгі тижні, місяці. До лав охоронців України ставали нові воїни, серед них і рядовий Вадим Маковей, якого призвали до війська 24 жовтня минулого року. Руки, які звикли до керма і будівельних матеріалів, міцно стиснули автомат. Навчання в Житомирській області, потім у Донецькій, а за кілька днів він – воїн десантно-штурмових війські. Постійні обстріли, дрони, які навчилися збивати. З настанням вечора активізувались ВОГи, які сіяли гранати і осколки. Наші хлопці знаходили листи «кадирівців», в яких одурманені рашистською пропагандою вороги, пишались, що йдуть убивати «невірних» українців. Крім ненависті така інформація додавала ще й зневагу. Важкі бої, окопи, втрата друзів і знищені вороги – це його бойовий шлях, це шлях його побратимів.

На пост заступали групою в три особи. Так було легше, бо в такій ситуації дуже важливо відчувати поряд плече друга. 22 березня, 8-а година 30 хвилин – це той час, який змінив його життя – в окоп влетів снаряд. Сильний удар в спину, страшенний біль і Вадим втратив свідомість, ледь встигнув крикнути своїм хлопцям: «Допоможіть!» Саме бойові побратими надали першу медичну допомогу, наклали на поранену ногу «турнікет», але із-за обстрілів довго не могли його вивезти. Хлопці доправили до підвалу, де його оглянув лікар. Але умови там були, м'яко кажучи, далекі від ідеального медзакладу. А стан Вадима не ставав кращим, навіть вени у нього не вдалось знайти. Так, під обстрілами різної інтенсивності машиною пораненого бійця повезли до Слов'янська. Карета «Швидкої» їхала їм назустріч. Потім була лікарня  де зробили необхідні процедури, але час був втрачений – нога у «турнікеті» була 9 годин, а без шкоди і поганих наслідків дозволено лише 2 години. Потім нашому земляку зробили одну, згодом і другу операцію. Ногу врятувати не вдалося. І з перших днів біля нього була його дружина, його кохана, його вірна Леся. Вона стала для нього і медиком, і нянькою, і психологом, і відрадою. Весь час повторювала: «Добре, що живий. Це головне!»

Рана на ампутованій нозі затягувалась, і лікарі дозволили їхати додому. З вікна потяга дивився на краєвид, який змінювався по мірі наближення до рідного краю. Христинівщина ніби додала сили. Після місцевої лікарні приїхав у свою Заячківку, обійняв неньку, дітей, потиснув руки друзям. Всім селом допомагали і підтримували воїна. Адже це за них він воював, захищав село, родину, Україну.

Він дома, а тут, як відомо, і стіни допомагають. А головне – його сім'я, його сини. Вони подорослішали за період війни. Вони допомагають мамі, не відходять від батька, їх чуйні серця наповнені любов'ю і гордістю за тата-героя, якого ще чекають операції, бо має поранення внутрішніх органів. Зараз він у лікарняній відпустці, а попереду реабілітація, протезування... Але вони вірять, що все буде добре.

Він потрібен дітям, мамі, дружині, друзям. Від імені всіх земляків, які пишаються Вадимом, хочемо побажати йому сили, терпіння, удачі, здоров'я. В нього чудові діти, гарна дружина, любляча мама. Це та сила, яка не те що впасти не, а навіть не дадуть зігнутись.

Вадим, для багатьох він уже Вадим Дмитрович – один із тих патріотів, які захищають нашу землю від рашистських зайд і наближають Перемогу. І вона обов'язково настане.

Все буде Україна!