Солдатський погляд на війну

У нього був свій погляд на ту війну – погляд очевидця, який юнаком пережив окупацію з «новим порядком», а потім з березня 1944 року з боями пройшов фронтовими дорогами. Його немає вже в живих, але про нього пам’ятають діти, онуки і правнуки. Все своє життя він прожив у селі Талалаївка. Життя людей того покоління життя випробовувало на міць голодоморами, важкою працею, колгоспним раєм, та на додачу ще й війною.

Добрянський Йосип Якимович народився в селянській родині. Змалку звик працювати біля землі, і ця праця приносила йому радість. А от голодний період 1932-33 років згадував з жахом і сльозами: на українських чорноземах вмирали люди, як підкошені, падали молоді, здорові чоловіки і маленькі діти, божеволіли з горя матері, відмовлялись від їжі бабці, благаючи рятувати дітей. Восьмирічний хлопчина знав смак такої їжі, яку раніше і худобі не давали. Але вижив. На зло ворогам і на радість рідним.

Коли почалася війна і фашистські ковані чоботи по-господарському ступили на нашу землю, військкомати відправляли на фронт чоловіків призовного віку. Серед них був і його батько Яким Гивович. Обійняв дружину і синів, і пішов на фронт. Не судилося хліборобу повернутись до рідного села, загинув в Угорщині. А Йосип Якимович у 1944 році мав уже 20 років. Загартований життям і сільською працею юнак мав свої рахунки до окупантів. В роки окупації ховався від облав, а але все ж таки попав у колону тих, хто відправлявся на примусові роботи до вермахту, бо Германія потребувала молодих і сильних робочих рук. В обіцяний фашистами і їх посіпаками «германський рай» він не вірив, тому знайшов змогу зробити дірку у підлозі вагону-товарняка і втекти. Пішки прийшов додому, де переховуватись доводилось ще ретельніше.

З перших днів звільнення Христинівщини він був мобілізований. Пройшов через сплюндровану Україну, Румунію, Болгарію, Австрію. Що таке обстріли, бомбардування, вибухи мін командир відділення зв'язку знав не по чиїхось розповідях. Без зв’язку вести бій важко, а перемогти і взагалі неможливо. Тому медалі, серед яких і «За відвагу», отримав заслужено.

В Австрії він зустрів Перемогу, хоч ще довелось ще носити військову форму до 1946 року.

Повернувся додому, і пішов працювати на залізничну станцію слюсарем-вагонником. Працював добросовісно, бо так звик робити все в своєму житті – на совість. З дружиною виростили трьох дітей, допомогли їм стати на ноги. 

Війна приходила в пам’ять тривожними снами, кінофільмами, книгами, зустрічами фронтовиків. Не любив розповідати про той жах, який пережив. Навіть слухати його спогади було лячно, а він все це пережив, хоч і розповідав не все. Найбільшою повагою у нього користувались ті, хто дійсно воював, хто йшов в атаки, виносив поранених, працював в єдиній команді, в єдиному строю.

Немає в живих Йосипа Якимовича, він помер 8 квітня 1999 року, не доживши місяць до свята, яке так любив, за яке його побратими, земляки, родичі заплатили високу ціну.