Саме в цей день, 8 січня могло б виповнитись 85 років відомому українському поету , журналісту, правозахиснику
Василю Симоненку – одному з найяскравіших представників покоління
«шестидесятників», який увійшов в історію української літератури, як визначна постать в боротьбі за державний і культурний суверенітет
нашої держави.
З приводу ювілейної дати, бібліотека для дітей провела в цікаву подорож творами Василя Андрійовича своїх маленькиї читачів . До уваги всіх присутніх був презентований відеоряд про нелегкий та тернистий життєвий шлях поета .
Маленькі відвідувачі та бібліотекарі декламували вірші, такі відомі як: " Лебеді материнства", " Ти знаєш, що ти - людина?", " Вона прийшла...", " Україно, п'ю твої зіниці" та ті, які не так часто звучать , але є не менш прекрасними , як і вся творчість Василя Андрійовича - " Чари ночі", "Українська мелодія", " Земле рідна , мозок мій світліє...", не оминули увагою й казку " Цар Плаксій і Лоскотон".
Нажаль, життя письменнника було дуже коротким. 1962 року В.Симоненко разом з А.Горською та Л.Танюком виявили місця
поховання розстріляних НКВД на Лук’янівському та Васильківському
цвинтарях, в Биківні, про що й було зроблено заяву до міської ради. У
1963 році Симоненко був жорстоко побитий кагебістами на залізничній
станції Шевченка у місті Сміла, після чого він переніс відмову нирок і
невдовзі помер у головній обласній лікарні 13 грудня 1963. Хоча й досі офіційною причиною його смерті зазначається "рак нирок".
Радянська критика в перше десятиліття по смерті Симоненка намагалася
паралізувати вплив його самвидавної поезії цілковитим замовчуванням її,
одночасно канонізувати спадщину померлого поета, як бездоганно
«партійну», але в подальшому, за виразної тенденції до замовчування
творчості Симоненка загалом, розпочато ревізію її, як несумісної з
«партійністю». Навіть через багато років по смерті письменника, його вічні твори, залишились посланням для майбутніх поколінь де йдеться про те, що потрібно жити, любити, шанувати рідну землю і боротись, як би важко не було...
Світ який — мереживо казкове!.. Світ який — ні краю ні кінця! Зорі й трави, мрево світанкове, Магія коханого лиця. Світе мій гучний, мільйонноокий, Пристрасний, збурунений, німий, Ніжний, і ласкавий, і жорстокий, Дай мені свій простір і неспокій, Сонцем душу жадібну налий! Дай мені у думку динаміту, Дай мені любові, дай добра, Гуркочи у долю мою, світе, Хвилями прадавнього Дніпра. Не шкодуй добра мені, людині, Щастя не жалій моїм літам — Все одно ті скарби по краплині Я тобі закохано віддам.
Немає коментарів:
Дописати коментар