Такий пророчий вірш...

Можливо, знову загримлять гармати,

І танк зімне пшеницю на лану,
І буде плакать і журитись мати,
Коли сини ітимуть на війну.

І хтось востаннє поцілує милу,
І хтось сльозу непрохану змахне,
А може, дехто втратить віру й силу,
Своє життя рятуючи одне.

Але не я… Я квиснути не стану,
Хоч як не буде боляче мені,
За нашу землю, дорогу й кохану,
Я рад прийнять на себе всі вогні.

За тих дітей, що бігають до школи,
За матерів, змарнілих у труді,
За рідні наші верби довгополі,
За наші дні, прекрасні й молоді.

І тут ні сліз, ні відчаю не треба,

І тут не треба страху і ниття –

Живе лиш той, хто не живе для себе,

Хто для других виборює життя.

Цей вірш Василя Симоненка вийшов з-під його пера більше 67 років тому. Вірш-пересторога, вірш-пророцтво, вірш-послання нащадкам.

Через його дитинство полум'ям пожеж, вибухами бомб, попелищами, ненависним режимом окупації і «новими порядками» фашистів пройшла ІІ світова війна. Люди його покоління довгий час оговтувались від її наслідків. Так всім вірилось, що жах війни ніколи не повториться на нашій квітучій землі. Тепер, в сьогоднішніх реаліях ми гостро сприймаємо поетичні рядки цього поета, якого по праву вважаємо своїм земляком. Як справжній митець, поет і патріот, Василь Симоненко був пророком. Ми кожного разу відкриваємо його вірші, як твори нашого сучасника.

Сьогодні поетична година по віршу «Можливо, знову загримлять гармати» пройшла в центральній бібліотеці. Його читали молоді читачі, і ті, в кого за плечима чималий життєвий досвід. А об'єднує всіх ідея вірша і сьогоднішні події в нашій державі. Вони стосуються кожного жителя громади: в когось на фронті брат, син чи чоловік, хтось прийняв родичів, знайомих чи і чужих людей в своїх домівках, хтось активно включився у волонтерство.

А всі разом ми віримо і знаємо, що Перемога буде за нами, за нашими ЗСУ, за нашим народом!